Розподіл незалежних держав по частинах світу в різні роки ХХ – ХХІ ст

¹Включаючи Росію (1938–1990 рр. – СРСР).

²Через косу риску – разом з Косовим.

³Через косу риску – разом з Тайванем.

Найдавнішими державами, що існують на сучасній політичній карті світу і формально не втрачали своєї незалежності з часу появи, є дві держави в Азії – Китай (перші державні утворення – з ХІV ст. до Р.Х.) та Японія (VІІ ст. до Р.Х.). В Європі такими державами є Іспанія (її складова частина – Астурія – отримала незалежність у 718 р.), Великобританія (її складова – Англія – незалежна з 829 р.), Франція (843 р.) і Сан-Марино (заснована ще в 301 р., незалежна з 885 р.); в Африці – Ефіопія (ХІІІ ст.) і Ліберія (1847 р.); в Америці – США (1776 р.), Гаїті та Еквадор (відповідно 1804 і 1809 рр.); в Австралії та Океанії – Австралія і Нова Зеландія (відповідно 1901 і 1907 рр.).

“Наймолодшими” за часом проголошення серед сучасних держав світу є Південний Судан (2011), Чорногорія (2006), Східний Тимор (Тимор-Лоросає або Тимор-Лешті, 2002 р.), Палау (1994 р.), Еритрея і Словаччина (1993 р.), Республіка Маршалові острови і Федеративні Штати Мікронезії (1991 р.), Намібія (1990 р.), а також 18 країн – колишніх союзних республік федеративних держав СРСР та Югославії, що утворилися в 1991 р. (Боснія і Герцеговина – в 1992 р.) в результаті розпаду названих держав (очевидно, до цієї групи нових незалежних країн не слід відносити ті республіки, які успадкували центральну владу колишніх федерацій і офіційно визнали себе їх правонаступницями – Росію, сучасну Сербію і Чорногорію, а також Чехію – складову колишньої Чехо-Словаччини).

На політичній карті світу існує кілька десятків володінь і залежнихтериторій (за різними підрахунками – від 30 до 40), більшість з яких є залишками колишніх колоніальних імперій великих держав. Площа суші, зайнята ними, постійно зменшується, за окремими винятками це – невеликі острівні території в Океанії і Карибському басейні (див. табл. 2). Багато з них “нежиттєздатні” з точки зору самостійного державного існування, хоч і включені в офіційний список ООН щодо деколонізації і мають право на самовизначення (наприклад, володіння Великобританії, Австралії, Нової Зеландії).

Сучасні володіння – це вже далеко не ті класичні колонії початку і навіть середини ХХ ст. Формальний статус їх може бути різним: “зовнішня”, “острівна”, “заморська” чи “неінкорпорована” територія, “заморський департамент”, ”рівноправна частина” метрополії або ж “асоційована” з нею чи “вільно приєднана” до неї “держава” тощо. Однак майже всі володіння мають внутрішнє самоврядування, цілий ряд з них – широку автономію у вирішенні багатьох внутрішніх (а інколи й зовнішніх) питань, власні конституції та атрибути державності, є учасниками міжнародних культурних, спортивних та економічних форумів тощо.

З другої половини ХХ ст. непоодинокими є випадки, коли самі метрополії надають можливість володінням визначитися щодо збереження чи зміни свого політичного статусу. Так, під час референдумів мешканці Нової Каледонії та Бермудських островів висловилися за збереження залежного статусу відповідно від Франції та Великобританії, а населення Пуерто-Ріко тричі підтверджувало статус-кво острова як “держави, що вільно приєдналась до США”. Натомість, мешканці о. Аруба, що в групі Антильських островів, висловилися за незалежне від Нідерланд існування.

Водночас є приклади “непоступливості” метрополій, намагання їх зберегти свою присутність хоча б на частині колишнього володіння (зокрема Великобританії – на о. Ангілья, що в групі Малих Антільських островів, Франції – на о. Майотта в групі Коморських островів). Намагання Іспанії приєднати до себе Гібралтар свого часу переросло в дипломатичну й економічну війну з Великобританією, що вважає Гібралтар своїм законним володінням, а тривалий спір Аргентини і Великобританії за Фолклендські острови переріс у повномасштабну війну, в результаті якої Великобританія зберегла за собою це володіння у південній Атлантиці.

Таблиця 2.3.2

Володіння і залежні території світу в 1957–2011 рр.

¹Разом з Кокосовими о-вами.

²Разом з о. Різдва.

У двох випадках залежними є окуповані сусідніми державами території (арабської частини Палестини – Ізраїлем, Західної Сахари – Марокко), на яких згідно з рішеннями ООН мали (чи могли) сформуватися окремі незалежні держави після того, як колишні метрополії припинили свій контроль над даними територіями. Незважаючи на досягнуті домовленості між зацікавленими сторонами про врегулювання майбутнього статусу названих територій (як у випадку із Західною Сахарою) і проведені суттєві кроки для його реалізації (запровадження обмеженої автономії на палестинських землях як перехідного етапу до широкої їх самостійності), процес суверенізації названих територій є надзвичайно складним і нерідко супроводжується військовим протистоянням (особливо тривалою й гострою є палестинська проблема).

Власниками володінь і територій в наш час є 9 держав (табл.3). Найбільшими метрополіями за кількістю володінь залишаються Великобританія і Франція, найбільшими ж територіями володіють Данія і Марокко (правда, це слабо і майже не заселені простори льодовикової Гренландії та пустельної Сахари).

У вітчизняній і зарубіжній довідковій літературі до окремих володінь і залежних територій інколи також відносять: Фарерські острови (є самоврядною адміністративною одиницею Данії), Норманські острови і о. Мен (окремі складові частини Великобританії), Сеуту і Мелілью (іспанські міста на африканському узбережжі Середземного моря), Кокосові (Кілінг) острови (формально приєднані до Австралії за результатами референдуму), острови Мідуей, Джонстон та Вейк (атоли в Тихому океані – місця розташування військових баз США) та ін.

Таблиця 2.3.3

Розподіл володінь і залежних територій

за окремими державами-власниками на початок 2006 р.

^*Загальна площа Гренландії 2 176 тис. кв. км, з них 342 тис. кв. км. не покрито льодовиком.

4. Систематизація країн світу за деякими кількісними та якісними ознаками:

4.1. за часом формування (проголошення незалежності);

Лише дві держави світу з числа сучасних – Китай та Японія, – започаткувавши свою державність ще в дохристову еру, зуміли пронести державну незалежність до наших днів. Цілий ряд інших нині державних народів, предки яких мали державність у стародавніх віках, ранньому середньовіччі та й у дещо пізніший час (іранці-перси, греки-елліни, італійці-римляни, євреї, вірмени, корейці, мешканці Індії і Центральної Азії та ін.), згодом змушені були знову виборювати своє незалежне державне існування після тривалого (багатовікового, а то й двохтисячолітнього – як у євреїв) поневолення іншими державами й народами.

У середньовіччі (ІХ–ХV ст.) сформувалося півтора десятка прямих попередниць сучасних держав (в основному європейських – Сан-Марино, Англія як ядро майбутньої Великобританії, Франція, Німеччина, Данія, Португалія, Іспанія), а в новий час (ХVІ– початок ХХ ст.) виникло чи здобуло незалежність понад чотири десятки держав сучасного типу (здебільшого в континентальній Америці та Європі) (див. табл. 3.1). Найбільше держав (понад 2/3 від їх загальної кількості) з’явилося на політичній карті світу у ХХ ст. і насамперед після Другої світової війни. Найбільш “врожайними” десятиліттями були: 40-ві роки – час “пробудження” Азії, 60-ті роки – африканське десятиліття (1960 р. визнаний “роком Африки” на рівні ООН: тут було проголошено 17 суверенних держав), 70-ті роки – час “острівної незалежності” (країни Океанії, Карибського басейну, прибережної Африки), початок 90-х років – час появи нових і відродження старих незалежних держав на постсоціалістичному євразійському просторі.

Таблиця 3.1

Поиск по сайту: