За географічним положенням

Географічне положення як ознаку групування країн можна розглядати з різних точок зору. Цікавим є, зокрема, положення країн щодо морських басейнів, сусідніх країн, регіонів, міжнародних транспортних шляхів (наприклад, судноплавних рік), військово-політичних блоків, вогнищ міжнародної напруженості тощо.

З погляду виходу до морських басейнів країни поділяються на приморські (всього 186) і внутрішньоконтинентальні (43). Серед перших 3 країни (Росія, Канада і США) мають вихід до трьох океанів, ще 2 десятки – до двох. Крім цього, приморські країни можуть бути суто материковими (наприклад, Україна, Туреччина, ПАР, Бразилія), материково-острівними (Данія, Малайзія, Екваторіальна Гвінея, Канада), півострівними (Іспанія, обидві Кореї, Катар), власне острівними. Останніх – близько восьми десятків, 2/3 з них знаходяться в Океанії та Вест-Індії.

Найбільше внутрішньоконтинентальних країн в Африці та Європі (по 15), Азії (11, з них 3 мають вихід до внутрішнього Каспійського моря) і лише 2 – в Південній Америці. Для цієї групи країн, як і для решти материкових, важливе значення має кількість сусідів першого порядку. Можна виділити країни з кількістю сусідів: найбільшою (від 10 до 15) – всього 3 (Китай, Росія, Бразилія), великою (7-9) – Франція, Німеччина, Індія, Україна та ін., середньою (4-6) – Румунія, Казахстан, Болівія та ін., малою (2-3) – Люксембург, Монголія, Сомалі та ін., найменшою (по одному сухопутному сусідові мають 20 країн). Ряд країн останньої групи володіють специфічним географічним положенням – анклавним (внутрішньоконтинентальні країни, оточені навколо територією однієї держави – Ватикан, Сан-Марино і Лесото) та напіванклавним (приморські материкові країни з одним сусідом на суші – Монако, Гамбія, Республіка Корея та ін., – всього 6).

За показником середньої кількості сусідів першого порядку лідирують африканські та європейські країни (відповідно 4,30 і 4,07). Для країн Азії цей показник складає 3,98, Південної Америки – 3,52, Північної та Центральної Америки – 2,50.

Термін “регіон” в соціально-економічній географії світу найчастіше використовується для визначення великих територій, які охоплюють цілі континенти, частини світу або ж окремі їх частини, що складаються з декількох географічно суміжних країн, об’єднаних певними спільними ознаками. Найбільші регіони часто іменують макрорегіонами, а їх складові – субрегіонами. Макрорегіонами, наприклад, є Євразія в цілому чи Європа та Азія зокрема, Африка, Америка або ж Північна Америка, Латинська Америка, Південна Америка тощо; найбільшими їх субрегіонами виступають Центральна Європа, Південна Європа, Східна Азія, Південно-Західна Азія, Північна Африка, Середня Америка, Андські країни тощо. В свою чергу в останніх можна виділити субрегіони нижчого порядку – Центрально-Західну, власне Центральну та Центрально-Східну Європу в межах Центральної Європи, Центральну Америку, Мексику та Вест-Індію в межах Середньої Америки і т.д. Найнижчим рівнем при регіоналізації, її “точками відліку” виступають окремо взяті країни, найбільші з яких самі претендують на великі регіони з поділом на субрегіони (Росія, Канада, США чи Китай).

Для регіоналізації беруть найрізноманітніші ознаки. Так, за положенням щодо “сторін горизонту” або ж іншими власне географічними ознаками в ряді частин світу виділяють регіони з назвами Північна (Європа, Африка, Америка), Південна, Східна, Західна, Середня, Центральна, Південно-Східна і т.д. Часто використовують регіони, складові країни яких об’єднує положення щодо великих природно-географічних об’єктів (морів, заток, рік) чи розташування в межах великих фізико-географічних одиниць (півостровів, рівнин, гір, природних зон чи кліматичних поясів): країни Середземномор’я, Карибського басейну, Перської чи Мексиканської заток, Придунайські, басейну Ла-Плати, Скандинавські, Балканські, Аравійського півострова, Індокитаю, Альпійські, Андські, Закавказзя, Сахари, Сахелю, екваторіальної Африки, помірної Південної Америки і т.д. За історико- та політико- географічними ознаками виділяють Старий Світ, Новий Світ, Близький Схід, Середній Схід, Далекий Схід, Передню Азію, Вест-Індію; за етно-культурними – Англо-Америку, Латинську Америку, арабські країни Африки і т.д. Тривалий час Європу поділяли на два великих регіони за суспільно-економічними ознаками – Західну (капіталістичну) та Східну (соціалістичну).

Звичайно, соціально-економічна географія в тих чи інших випадках оперує регіонами, що виділяються за різними наведеними вище ознаками. Для комплексної ж регіональної характеристики світового простору найбільш придатними є наступні регіони:

- в Євразії: Північна Європа, Середньо-Західна Європа, Південна Європа, Центральна Європа, Східна Європа і Північна Азія (Росія), Східна Азія, Південно-Східна Азія, Південна Азія, Південно-Західна Азія, Центральна Азія і Казахстан;

- в Африці: Північна Африка, Західна Африка, Східна Африка, Центральна Африка, Південна Африка;

- в Америці: Північна Америка (з поділом на Канаду і США), Латинська Америка (з поділом на Мексику і Центральну Америку, Вест-Індію, Андські країни, країни Амазонії, країни басейну Ла-Плати);

- в Австралії і Океанії: Австралія і Нова Зеландія, Океанія (з поділом на Мікронезію, Меланезію, Полінезію).

5. Державний лад та його складові:

5.1. форма державного правління;

За формою державного правління країни світу здебільшого поділяються на республіки і монархії. У республіках (з лат. — «всенародна справа») верховні органи влади (законодавчої, виконавчої і судової) обираються (або формуються) на певний термін у тому чи іншому порядку. Главою держави виступає виборний президент. Республіканська форма правління зародилася в античній Греції, найдавнішими ж із сучасних республік є Сан-Марино (з X ст.), Швейцарія (з 1291 р.), США (з 1776 р.). У ряді випадків республіканське правління утверджувалося в ході гострого протистояння з монархічною владою, що реставровувалася на певний час (Франція, Греція).

Таблиця 4.4

Поиск по сайту: