Міжнародні договори як основний інструмент регулювання міжнародної міграції населення СЛ.16

Договірними джерелами міжнародного трудового права виступають міжнародні договори, які укладені на багатобічній основі. В основному вони присвячені захисту прав міжнародних мігрантів у сфері поселення, імміграції, професійної освіти, соціального забезпечення, а також захисту прав сезонних робітників і ін. Найважливішими міжнародними актами в сфері регулювання міжнародної міграції населення є наступні:

1) Загальна декларація прав людини від 1948 року, у статтях 13, 14, 15 якої передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися й вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну. Кожна людина має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використано у випадку переслідування, при здійсненні неполітичного злочину чи діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Кожна людина має право на громадянство. Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства чи права змінити своє громадянство.

2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 1966 р. Згідно зі статтями цього документу, усі народи мають право на самовизначення; усі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами й ресурсами; держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права; держави, які беруть доля в цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі й сприятливі умови праці. Також пактом гарантується рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними й культурними правами.

3) Міжнародний пакт про громадянські й політичні права від 1966 р. Головним постулатом цього документу є те, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати й забезпечувати всім особам, які перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Також наголошується, що кожна держава, яка бере участь в цьому Пакті, зобов'язується:

· забезпечити всякій особі, права й свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

· забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними органами судової, адміністративної чи законодавчої влади або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

· забезпечити застосування компетентними органами влади засобів правового захисту, коли вони надаються.

4) Міжнародна конвенція ООН про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їх родин від 1990 р. Згідно з конвенцією держави-учасники зобов'язуються, відповідно до міжнародних документів з прав людини, поважати й забезпечувати права всіх трудящих-мігрантів і членів їх родин, що заходяться на їх території чи під їх юрисдикцією, передбачені в дійсній Конвенції, без будь-якого розходження по відношенню статі, раси, кольору шкіри, мови чи релігійних переконань, політичних чи інших поглядів, національного, етнічного чи соціального походження, громадянства, віку, економічного, майнового, сімейного й станового положення чи за будь-якою іншою ознакою. Конвенція забезпечує захист економічних, соціальних, політичних та громадянських прав міжнародних трудових мігрантів та право робітника виїздити з країни, включаючи його власну; право на життя, яке охороняється законом; право на волю думки та віросповідання; право на волю й захист особистості; право трудових мігрантів і членів їх родин на отримання захисту й допомоги з боку консульських і дипломатичних установ країни свого походження та ін.

5) Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 1965 р. Основні статті цієї Конвенції стосуються протидії расовій дискримінації. Зазначається, що кожна держава-учасниця зобов'язується: не чинити щодо осіб, груп або установ будь-яких актів чи дій, пов'язаних з расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі державні органи й державні установи, як національні, так і місцеві, діятимуть відповідно до цього зобов'язання; не заохочувати, не захищати й не підтримувати расову дискримінацію, здійснювану будь-якими особами чи організаціями; вжити ефективних заходів для перегляду політики уряду в національному й місцевому масштабі, а також для виправлення, скасування або анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення расової дискримінації всюди, де вона існує; заборонити расову дискримінацію, яку проводять будь-які особи, групи чи організації, і покласти їй кінець; заохочувати в належних випадках об'єднуючі багаторасові організації та об'єднавчий рух, так саме як і інші заходи, спрямовані на знищення расових бар'єрів, і не підтримувати ті з них, які сприяють поглибленню расового роз'єднання.

6) Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок від 1979 р. Ця конвенція стосується захисту прав жінок у всіх сферах життєдіяльності, зокрема: рівності чоловіків і жінок, заборони будь якої дискримінації щодо жінок, права на захист від дискримінації та ін.

7) Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. Цей документ визначає правила поводження з біженцями в країнах прийому. Конвенція утверджує принцип невисилання особи, який полягає в тому, що держава не може примусово повернути біженця в країну, де існує загроза його волі чи життю. Крім того, Конвенція також наголошує на тому, що біженці в країнах прибуття мають право на волю віросповідання; право на здобуття початкової освіти; право на отримання державної допомоги; право на відстоювання своїх інтересів у судах тощо.

8) Декларація Генеральної Асамблеї ООН про права людини стосовно осіб, котрі не являються громадянами країни, у якій вони проживають від 1985 р. Декларація забезпечує наступні трудові й соціальні права:

1) право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки й гігієни, на справедливу зарплату й однакову винагороду за працю однакової цінності без відмінностей в оплаті за однакову працю між чоловіком і жінкою;

2) право вступати в профспілки та інші організації на свій вибір і брати участь в їх діяльності без обмежень, окрім тих, які передбачені законом та необхідні у демократичному суспільстві для захисту державної безпеки, громадської безпеки, громадського порядку або прав і свобод інших;

3) право на охорону здоров'я, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, освіту й відпочинок за умови, що іноземці виконують вимоги у відповідності до певних правил і що це на накладає на ресурси держави надмірного тягаря.

Документи Міжнародної організації праці: СЛ.17

1) Конвенція МОП №97 про трудящих-мігрантів – визнання державами, що ратифікують даний документ, рівності стосовно мігрантів незалежно від їх національності, расової приналежності, релігії, статі. Відповідно до цієї конвенції захист прав мігрантів забезпечується за допомогою організації безкоштовних служб для допомоги мігрантам і забезпечення їх необхідною інформацією, вжиття заходів проти недостовірної інформації і пропаганди стосовно питань, які стосуються еміграції і імміграції громадян, вжиття заходів, що забезпечують усі стадії міграції (від’їзд, переміщення і прийом мігрантів), організації відповідних медичних служб. Її головна мета полягає у визнанні державами, які ратифікують цей документ, рівності по відношенню до мігрантів незалежно від їх національності, расової приналежності, релігії, статі тощо. У статтях Конвенції надаються умови, за яких трудові мігранти будуть користуватися однаковими з громадянами приймаючої країни правами в питаннях, визначених Конвенцією. Також Конвенція зобов’язує здійснювати письмове оформлення трудових договорів і дотриматися прав працівників-мігрантів на отримання подібних документів із зазначенням в них терміну працевлаштування, умов і змісту праці, а також рівня її оплати.

2) Конвенція МОП №143 Про зловживання в сфері міграції та про забезпечення рівності в галузі соціальних і громадянських прав трудових мігрантів від 1978 р. спрямована на усунення зловживань у сфері міграції та забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей і звернення. Відповідно до цієї Конвенції держави повинні виявляти на своїй території нелегальну міграцію і вживати необхідні заходи для її скорочення.

3) Конвенція МОП від 1949 р. про платні бюро по найму;

4) Конвенція і Рекомендація МОП від 1948 р. про організацію служб зайнятості;

5) Конвенція і Рекомендація МОП від 1964 р. про політику в галузі зайнятості;

6) Дублінська Конвенція від 1990 р. про право притулку і поводження з біженцями. Ця міжнародна угода гарантує біженцю, що його заява буде розглянута владою тієї держави, куди він її направляє.

7) Конвенція МОП №87 гарантує свободу асоціації та захист права на організацію;

8) Конвенція МОП №98 забезпечує право на організацію та ведення колективних переговорів;

9) Конвенція МОП № 100 гарантує право на рівну винагороду чоловіків та жінок;

10) Конвенція МОП №111 гарантує свободу від дискримінації в галузі праці й занять.

Україна підписала всу вісім ключових міжнародних угод та конвенцій ООН по правам людини та приєдналась до Конвенцій МОП, імплементувавши їх вимоги до трудового законодавства та законодавства у сфері соціального забезпечення.

Міжнародне регулювання міграційних процесів здійснюється також на регіональному рівні. Так, під егідою Ради Європи були прийняті: Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.), Європейська конвенція про поселення (1955 р.), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р.), Європейська конвенція про соціальне забезпечення (1972 р.), Європейська конвенція про правовий статус трудящого-мігранта (1977 р.) і ін. Одним з базових документів є Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, яка визначає свободу пересування й вибору місця проживання (Протокол №4, ст. 2).

Питання міжнародної трудової міграції розглядаються в рамках інтеграційних угод при створенні торгівельно-економічних блоків країн. Практично повністю погодили умови вільного руху громадян держави Економічного співтовариства країн Західної Африки (ЕКОВАС) і Спільного ринку Східної й Південної Африки (КОМЕСА), однак ці домовленості не були імплементовані й не стосувалися проведення загальної міграційної політики; також угоди про полегшення режиму міграції населення підписали країни Андського співтовариства націй і Спільного ринку країн Південного Конусу МЕРКОСУР (однак багато з ухвалених рішень ще не виконуються на практиці). Для таких угруповань, як Співдружність Незалежних Держав (СНД) і Організація Чорноморського економічного співробітництва характерне посилення партнерства країн-учасниць в області міграційної політики. На відміну від них, наприклад, угода про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) не торкнулася питань міграції населення.

Найбільш яскравим прикладом у сфері розвитку системи регулювання міграційних процесів є досвід Європейського Союзу (ЄС), одним з основних принципів функціонування якого є свобода переміщення людей. Международно-інтеграційна система регулювання міграції, створена в ЄС (як і в інших угрупованнях), також базується на системі європейського права.

Ще в 1985 р. між 5 країнами була підписана Шенгенська угода, яка визначила стандарти свободи пересування й вибору місця проживання. Наступна конвенція підписана в 1990 р. (набула чинності у 1995 р.) і означала скасування контролю на внутрішніх кордонах країн і створення єдиних зовнішніх кордонів, де імміграційний контроль (при в'їзді в Шенгенську зону) проводиться відповідно до єдиних процедур (прийняті єдині правила видачі віз, надання прав на притулок, контролю на зовнішніх границях та ін.). Для цього створена Шенгенська інформаційна система (SIS) для складання баз даних і обміну інформацією про певні категорії осіб і товарів. Згодом Шенгенська зона неодноразово розширювалася і включає 25 країн (24 – країн ЄС і Швейцарія).

З 1990-х рр. головну роль у формуванні політико-правової складової міграційної політики стали відігравати не уряди країн-членів, а органи ЄС, що відзначене Маастрихтським договором, який став вихідною точкою поступового просування країн ЄС від співробітництва на міжурядовій основі до більш тісної взаємодії в керуванні міграцією. Амстердамський договір (1999 р.) заклав основи для розвитку двох блоків міграційної політики ЄС: наднаціональної й міжурядової (співробітництво), кожний з яких має зв'язок із заходами на рівні окремих країн.

В 1999 р. ЄС розпочав реалізацію («Плану Тампер») загальної політики надання притулку, регулювання імміграції й запобігання нелегальної міграції. Були введені єдині стандарти для возз'єднання з родинами, умови тривалого проживання, правила залучення в ЄС вчених, молоді й студентів, створені механізми координації національних соціальних систем. У цьому зв'язку розширені права Європейської комісії й змінені правила голосування з питань міграції в Європейській раді. Основним напрямком міграційної політики є стимулювання легальної міграції. Насамперед, пріоритетним напрямком змін стало поліпшення положення (адаптація) іноземців і лібералізація правил одержання громадянства. Так, в 2003 р. прийнята директива, яка спростила процедури в'їзду й одержання посвідчення на проживання для легальних мігрантів. Згідно із цією директивою, іноземці, що легально проживають на території ЄС не менш 5 років, мають вид на тривале проживання, одержують рівні із громадянами ЄС права в ряді областей (доступ до робочих місць, умови праці, свобода пересування). Ці норми імплементовані країнами-членами й доповнені системою імміграційних амністій.

У 2004 р. була випущена Зелена книга з політики ЄС в сфері регулювання економічної міграції, яка в якості головних установок вводила орієнтацію на залучення висококваліфікованих мігрантів на національні ринки праці.

Для забезпечення нормальних міжетнічних відносин з 2000 р. почалося формування антидискримінаційного законодавства, яке поширювалося на сферу зайнятості, освіту, охорону здоров'я та ін. Так, з 2001 р. реалізується Програма дій для боротьби з дискримінацією й програма EQUAL, з 2005 р. впроваджується стратегія «Недискримінація й рівні можливості для всіх». При цьому навіть при координаційній участі структур ЄС у сфері політичної інтеграції іноземців по країнах зберігаються більші відмінності (у тому числі й на рівні національних регіонів), як і в сфері житлової політики (регулюванні розселення мігрантів).

Найбільше увага в ЄС приділяється забезпеченню нормального рівня життя й недопущенню дискримінації мігрантів. Це визначене Європейською стратегією зайнятості (1997 р.), Лісабонською стратегією (2000 р.), а також рядом наступних програм. Стратегічні установки й рамкові умови, створені ЄС, одержали розвиток у різних національних програмах з поліпшення становища мігрантів на ринку праці (по зниженню безробіття, працевлаштуванню етнічних меншин, недопущенню расової дискримінації і т.д.). У цьому ж руслі змінювалася й система освіти й підготовки кадрів, соціального забезпечення (для легально проживаючих мігрантів). Окремим напрямком є підтримка вимушених мігрантів, у більшості країн ЄС проводяться програми адаптації й облаштованості біженців (які одержали офіційний статус), приймання етнічних переселенців і ін. Цьому сприяє й захист культурних прав, етнічних і релігійних традицій.

Шляхи залучення мігрантів в економіку країн-членів були визначені в «Стратегічному плані дій з регулювання легальної міграції на 2006-2009 рр.», який передбачає вдосконалювання правового регулювання умов в'їзду й проживання висококваліфікованих і сезонних робітників, фахівців і стажистів компаній і ін. На сучасному етапі Європейська комісія розпочала реалізацію «глобального підходу до міграції» (2006 р.), що передбачає впровадження нових загальних принципів міграційної політики, і нового методу співробітництва – «Рамкові положення про інтеграцію» (2007 р.). У 2009 р. у контексті Лісабонського договору прийнята «Стокгольмська програма» розвитку простору свободи, безпеки й правосуддя на 2010-2014 рр., яка орієнтована на розмежування компетенцій ЄС і країн-членів у питаннях залучення іноземних трудових ресурсів, на захист їх прав через прийняття «Кодексу імміграції», що припускає консолідацію Шенгенського й Візового кодексів. До кінця 2009 р. був прийнятий «План дій у сфері легальної міграції» про умови в'їзду й проживання громадян третіх країн.

Єдиного підходу до регулювання МТМ дотримуються країни-учасниці СНД. У 1994 р. усі країни-члени СНД підписали Угоду про співробітництво в сфері трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів. Цей документ містить такі положення: СЛ.18

· взаємне визнання дипломів та інших документів, що стосуються визначення кваліфікації й виробничого стажу;

· усунення подвійного оподаткування;

· рівноправність між трудящими-мігрантами та громадянами країни-прийому у відношенні соціального забезпечення, соціального страхування та медичного обслуговування;

· можливість переказувати доходи й заощадження й ін.

Як додаток до цієї Угоди країни СНД у 2003 році розробили проект Конвенції про правовий статус робітників-мігрантів та членів їх родин. Проект Конвенції передбачає рівноправність робітників-мігрантів та громадян у сфері оплати праці, умов зайнятості, соціального страхування, доступу до захисту своїх прав у суді та ін. Він також передбачає спеціальні заходи, що стосуються захисту прав жінок та дітей мігрантів.

У 1998 р. країни СНД підписали Угоду про боротьбу з незаконною міграцією, яка містить положення, що стосуються припинення незаконної міграції, положення про висілку, реадмісію та обмін інформацією.

Для уніфікації міграційних політик країн-членів СНД, країни прийняли Концепцію міграційної політики держав-учасників СНД, Конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів і членів їх родин держав-учасників СНД, Декларацію про погоджену міграційну політику держав-учасників СНД. Між Росією й Україною, Росією й Молдовою, Росією й Вірменією, Росією й Киргизстаном підписані міжурядові угоди про трудову діяльність і соціальний захист громадян.

РЕЗЮМЕ СЛ.19

1. Міжнародна міграція населення – процес переміщення, просторового руху населення між країнами, районами, населеними пунктами різних типів незалежно від характеру й цілей.

2. До основних видів міжнародної міграції населення за спрямованістю потоків відносять еміграцію (вибуття із країни) та еміграцію (в’їзд у карїну)

3. Переміщення трудових ресурсів між країнами розглядається як міжнародна трудова (МТМ).

4. Під міжнародною трудовою міграцією слід розуміти добровільні переміщення (переселення) працездатного населення з однієї країни в іншу з з метою пошуку роботи і реалізації відповідних інтересів в іншій країні.

5. Міжнародні мігранти, що перетинають границі країн у пошуках роботи мають особливий статус – міжнародний трудовий мігрант.

6. Основними світовими центрами трудової міграції є: Північна Америка, Європа, Близький Схід, Латинська Америка та Азіатсько-тихоокеанський регіон.

7. Фактори, що стимулюють міграцію за рівнем впливу, поділяються на глобальні й національні. В останні роки інтенсифікація міжнародної міграції в усе більшій мірі обумовлена впливом глобалізації, тому значимість глобальних факторів постійно збільшується.

8. Сучасний механізм регулювання міграції включає два рівні: 1) національний (державна міграційна політика); 2) міжнародний.

9. На національному рівні регулювання МТМ втілюється у проведенні державної міграційної політики, яка є частиною соціально-економічної політики країни і передбачає визначення режиму перетинання національних границь громадянами та іноземцями, встановлення умов перебування іноземців і умови їх допуску до працевлаштування.

10. Зростання масштабів МТМ і вплив її на національні економіки, а також загострення ряду загальних для країн проблем обумовили активізацію регулювання МТМ на міжнародному рівні. Це пов'язане з підписанням різних міжнародних угод і діяльністю спеціальних міжнародних організацій. Особлива роль належить трьом організаціям: Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація з міграції, Міжнародна організація праці.

Поиск по сайту: