Критерії обґрунтування статусу країни як донора або імпортера трудових ресурсів

В останні роки збільшується кількість географічних напрямків трудової міграції, однак основними залишаються:

· рух мігрантів з країн, що розвиваються, й постсоціалістичних країн у промислово розвинені країни;

· рух мігрантів між країнами, що розвиваються, й постсоціалістичними країнами;

· рух мігрантів між промислово розвиненими країнами;

· рух мігрантів із промислово розвинених країн у постсоціалістичні країни та країни, що розвиваються.

Виділяють п'ять основних світових центрів трудової міграції: СЛ.9

Північна Америка – цей центр міграції є лідером з кількості щорічно прибуваючих іммігрантів. Історично трудові ресурси цього регіону склалися за рахунок іммігрантів. Зараз Америка залучує як висококваліфіковані та науково-технічні кадри, так і низькокваліфікованих працівників з усього світу. При цьому низько кваліфіковані робітники емігрують переважно з Мексики та країн Карибського басейну до США. Висококваліфіковані працівники прибувають з Західної Європи, Латинської Америки, Росії.

Європа – значну роль в формуванні цього центру міграції стало створення Європейського Союзу, однією із цілей якого є створення єдиного ринку робочої сили. Так, на частку Європейського Союзу припадає біля чверті обороту світового ринку робочої сили. У наслідок цього в Європі спостерігається внутрішньоконтинентальне міждержавне переміщення робочої сили. Абсолютними лідерами з кількості іммігрантів є Франція та Німеччина. Іммігранти знаходять роботу здебільшого в сфері обслуговування, будівництві, на забруднених та небезпечних виробництвах. У Європу емігрує здебільшого молодь, яка не досягла 25 років. У рамках європейських міграцій слід виділити три основні напрями: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греція, Іспанія, Туреччина, Польща, Угорщина та ін.) до високо розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франція, Англія, Німеччина, Швеція тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану до Західної Європи; рух робітників між високорозвиненими країнами. Також до Європи прибуває багато робітників з країн СНД.

Близький Схід – іммігранти становлять велику частку робочого населення цього регіону, у деяких країнах більш 50%. Нафтодобувні країни цього регіону (Саудівська Аравія, Лівія, ОАЕ, Кувейт, Катар, Бахрейн) залучують людські ресурси переважно з бідніших арабських та азіатських країн (Єгипту, Ємену, Йорданії, Судану, Індії, Пакистану, Бангладешу та Шрі-Ланки). Незначна кількість робітників прибуває також з Європи, Філіппін, Таїланду, Південної Кореї. Такі країни, як Ємен, Ірак та Лівія є одночасно й експортерами й імпортерами трудових ресурсів.

Латинська Америка – приймаючими країнами Латинської Америки є в основному Аргентина та Венесуела. Міграція носить здебільшого сезонний характер, коли мігранти прибувають для виконання сільськогосподарських робіт. Багато робітників приїжджають працювати на філіалах ТНК. Для Латинської Америки бажаними іммігрантами є робітники зі Східної Європи.

Азіатсько-тихоокеанський регіон – приймаючими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону є Бруней, Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Японія, Пакистан, Тайвань. Сюди зазвичай приїжджають працівники з країн, що розвиваються, особливо з Мексики та країн Азії (Китаю, В'єтнаму та Лаосу). Також багато іммігрантів прибуває до таких країн та регіонів, як Австралія, Росія, Африка. Здебільшого іммігранти переїжджають з бідних у багаті країни.

За даними ООН кількість міжнародних мігрантів постійно збільшується (табл. 2), але за регіонами ця тенденція коливається (табл. 3 [7], табл. 4).

Таблиця 2

Поиск по сайту: