Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Коротка історична довідка. Першою концептуальною моделлю потоків енергії в екосистемі була схема трофічних



Першою концептуальною моделлю потоків енергії в екосистемі була схема трофічних шляхів для прерії, запропонована В. Шелфордом у 1913 р. Через 10 років подібну модель для арктичної тундри розробили Ч. Елтон та В. Саммерхейз. Проте кількісних характеристик енергетичних потоків у цих схемах не було. По суті етапною слід вважати працю Р. Ліндемана (1942), який першим кількісно оцінив потік енергії по всій трофічній структурі екосистеми. Як модельну він обрав екосистему оз. Седар-Бог-Лейк (шт. Міннесота). Аналогічні дослідження, але більш точними методами здійснив у 1957 р. Г. Одум на оз. Сілвер-Спрінгс (шт. Флорида). Згодом подібні дослідження виконано і для наземних екосистем (Ю. Одум, 1960; А. Макфедьєн, 1963; Г.І.Дювіньйо, 1964 та ін.). В усіх цих схемах описувались далеко не всі енергетичні потоки в екосистемі, а переважно між її біотичними елементами. У географії ж перевагу віддавали дослідженню потоків енергії між абіотичними елементами; було встановлено основні закономірності формування структури радіаційного балансу різних типів ландшафтів (М.І. Будико, Ю.Р. Раунер та ін.). Синтетичний напрям аналізу енергетичних потоків, у якому охоплювались як біотичні, так і абіотичні елементи екосистеми, був пов'язаний з моделюванням продуційного процесу, в основі якого лежить потік і трансформація енергії. Першу таку модель запропонували японські вчені М. Монсі та І. Саекі в 1953 р., а протягом 70—80-х років розроблено багато інших, проте переважно для агроекосистем.

Значний емпіричний матеріал з енергетики геосистем отримано в результаті робіт по Міжнародній біологічній програмі в 70-ті роки. Це дало змогу скласти повні моделі потоків енергії для основних типів природних екосистем. З них найбільш досконалою та широко відомою стала модель екосистеми прерії США (експериментальної станції Поні), розроблена під керівництвом Г. Ван-Дайна та Дж. Інніса.

 

Загальна схема

Основним джерелом енергії для багатьох процесів у геосистемі є сонячна. Порівняно з нею енергії до геосистеми від інших джерел надходить дуже мало (теплової енергії з надр Землі — 0,04% сумарної сонячної радіації, тектонічних рухів — 0,0005%). При цьому сонячна енергія і використовується в геосистемі найбільш ефективно: вона здатна трансформуватися в інші види енергії (теплову, хімічну, механічну), завдяки їй відбувається продукування біомаси, вологообіг, циркуляція повітряних мас тощо.

Загальну схему потоку і трансформації сонячної енергії в геосистемі наведено на рис. 4. На верхню межу атмосфери надходить 2 кал/см2 хв сонячної енергії. Проходячи крізь атмосферу, вона послаблюється атмосферними газами та пилом. При цьому ступінь послаблення залежить від довжини хвилі (частоти) світла. 3 екологічної точки зору, найбільш важливими обставинами диференційованого послаблення випромінювання є дві: 1) ультрафіолетове випромінювання (найбільш небезпечне для протоплазми) практично не проходить крізь озоновий шар, що й забезпечує можливість життя на планеті; 2) менше всього послаблюється видиме світло, що необхідне для фотосинтезу, а тому він може відбуватись і в похмурі дні.

Сумарна радіація (R на рис. 4) складається з прямої (RІ) та розсіяної (RS). Співвідношення між ними залежить від географічного положення геосистеми, хмарності та інших кліматичних факторів. Це співвідношення визначає ряд похідних ландшафтно-екологічних факторів, зокрема — експозиційний. Чим більша частка прямої радіації в сумарній, тим більше значення має фактор експозиції схилу.

Частина сумарної радіації, досягаючи геосистеми, витрачається на ефективне випромінення в атмосферу RF та відбивається поверхнею геосистеми (відбита радіація RА). Величина останнього потоку визначається характером поверхні геосистеми (її альбедо) і суттєво змінюється в різних умовах: у дібровах — 0,14— 0,17, степах—0,20—0,23, на солончаках—0,35, засніженій поверхні —до 0,95.

Альбедо слід розглядати як інтегральний параметр вертикальної структури геосистеми, який визначає потік відбитої радіації з неї як з деякого нерозчленованого цілого. Насправді ж потік сонячної радіації, проходячи від верхньої межі геосистеми до поверхні ґрунту, значно змінює свою.-інтенсивність, спектральний склад та інші характеристики. Ці зміни визначаються геогоризонтною вертикальною структурою геосистеми, особливо потужністю та часткою геомас листя в окремих аерофітогоризонтах.

Ефективне випромінювання та відбита радіація втрачаються для геосистеми, а та частина сумарної радіації, що безпосередньо йде на різні процеси в геосистемі, називається її радіаційним балансом RВ. Більша його частина витрачається на випаровування (фізичне Е і транспірацію Т) та на турбулентну віддачу атмосфері Р, тобто на забезпечення вологообігу та прогрівання повітря геосистеми.


Рис. 4.Схема потоку енергії в геосистемі:

Сонячна радіація: R — сумарна, — пряма, RS — розсіяна, —відбита; RЕ — ефективне випромінення; — радіаційний баланс; Т — витрати тепла на транспірацію; Е — те ж на фізичне випаровування; Q — турбулентна віддача тепла атмосфері; Р — енергія на фотосинтез; Рb—енергія дихання рослин; Рa — чиста первинна продукція; Рm—втрата енергії з опадом; Рi енергія у фітомасі; ВМ — енергія, накопичена в прирості біомаси; Z — енергія, що надходить до травоїдних тварин (консументів 1-го трофічного рівня); Zb —енергія дихання тварин; Zi—енергія синтезу нової зоомаси; Zт — енергія, що втрачається із загибеллю тварин; Zz — енергія, що переходить до наступного трофічного рівня; M — енергія мортмаси; Мb — енергія на дихання сапротрофів; Мc — енергія окислення мортмаси; Мm — енергія мінералізації мортмаси; Н — енергія, накопичена в гумусі


Витрати тепла на фотосинтез Р становлять дуже малу частку радіаційного балансу —в середньому 1,3 %. Проте її роль у геосистемі надзвичайно велика, бо власне вона зумовлює продуційний та інші важливі біотичні процеси. При фотосинтезі використовується фотосинтетичне активна радіація — ФАР, частка якої становить близько 45 % сумарної (40 % прямої та 62 % розсіяної). Рослинний покрив поглинає 90% світлової енергії ФАР, проте переважна його частина йде на транспірацію та регулювання температури рослин і лише 0,5—1,5 % —на фотосинтез. Ефективність фотосинтезу визначається гідротермічними умовами геосистем. Найбільша вона за максимальної теплозабезпеченості при оптимальному співвідношенні тепла й вологи. Такі природні умови характерні для екваторіальних лісів, де ефективність фотосинтезу досягає 4,5 % ФАР, або1,5 % сумарної радіації. У штучних умовах можна довести ефективність фотосинтезу до максимальної — 34 % ФАР.

Енергія Р, що пішла на забезпечення реакції фотосинтезу, витрачається на дихання рослин Рb (близько 50 %), а решта становить чисту первинну продукцію Рa — накопичення енергії в рослинній біомасі. З цієї енергії деяка її частина Рm з відмиранням рослин або їх окремих органів переходить до мортмаси, частина Pi залишається у фітомасі й зумовлює її щорічний приріст, частина Z разом з фітомасою, що поїдається тваринами, переходить до наступного трофічного рівня. Співвідношення між цими статтями енергетичних витрат залежить від багатьох факторів. З них особливо важливі: 1) видовий склад рослинного угруповання, 2) вікова структура популяцій, їх екологічний стан, 3) характер господарського використання, 4) чисельність та популяційний склад тваринного населення біоценозу.

Енергія Z, що надходить з фітомасою до травоїдних тварин, частково йде на потреби самих цих тварин, а частково переходить до тварин-хижаків. Ці тварини, в свою чергу, поїдаються хижаками вищих порядків, а відтак передають частину енергії і їм. Так формується трофічна структура геосистеми. В екології при її дослідженні прийнято виділяти трофічні рівні — сукупність організмів, які отримують енергію від рослин через однакове число організмів-посередників. Самі зелені рослини формують перший трофічний рівень — рівень продуцентів (або автотрофів); травоїдні тварини (зайці, олені тощо) — другий рівень (первинних консументів, або гетеротрофів 1-го порядку); хижаки — третій (рівень вторинних консументів, або гетеротрофів 3-го порядку) і так далі. Оскільки потік енергії від одного трофічного рівня до вищого супроводжується її втратами (до 95 %), кількість трофічних рівнів не може бути необмеженою і лише в енергетично багатих екосистемах може досягати 5—6 (екваторіальні ліси, морські планктонові екосистеми).

Насправді ж у реальних геосистемах трофічні відношення набагато складніші. Виділяються: 1) види, які живляться одночасно на скількох рівнях (наприклад, сови; лисиці, що поїдають не тільки дрібних ссавців, а й плоди рослин); 2) види, що час від часу змінюють свій рівень (наприклад, із зміною пір року, або в процесі старіння); 3) види, особини яких можуть поїдати одна одну (особливо це розвинуто у павуків та риб); 4) рослини, які поводяться як гетеротрофи, «поїдаючи» деяких тварин (венерина мухоловка, сарраценія, росичка). Тому більш реалістичне зображення потоку енергії між організмами на основі не трофічних рівнів, а трофічних ланцюгів (синонім — ланцюгів живлення) — графів, вершинами яких є популяції, а орієнтованими ребрами — потоки енергії, що передається з їжею від однієї популяції до, другої, яка цією популяцією може живитись.

Потік енергії Z від одного організму до іншого супроводжується її втратами. Їжа як рослинного, так і тваринного походження повністю організмом не засвоюється. Частина її виводиться з організму у вигляді екскрементів Ze, частина Zb витрачається на дихання тварин, а решта енергії Zi може йти на синтез нової біомаси (точніше—зоомаси) в результаті росту організму та розмноження. З цієї енергії частина Zт втрачається популяцією внаслідок загибелі її особин і далі включається в енергетичні потоки переробки мортмаси, а решта енергії Zz переходить до організмів-консументів вищих рівнів, де структура енергетичних потоків аналогічна. Величина потоку Z залежить насамперед від чисельності популяцій тварин та типу біому. Взагалі у трав'яних геосистемах відсоток наземної рослинної продукції, що споживається травоїдними тваринами, більший, ніж у лісових. У хвойних лісах він становить 2—3 %, широколистих— до 3, в степових геосистемах досягає 8 — 10, саванах Африки 28 — 60, а на культурних пасовищах США 30—45 %. Окремі популяції тварин у цьому відношенні відрізняються ще більше. Так, деякі насіннєїдні тварини можуть споживати до 100 % придатної для них їжі. Проте в середньому з одного трофічного рівня на наступний переходить не більше 5 — 15 % енергії. З цієї енергії травоїдні для утворення свого тіла та росту Zi використовують близько 1 — 10 % Zz, а решту Zь витрачають на дихання, з екскрементами Zе та відригуванням Zv причому частки цих втрат приблизно однакові.

Потоки та трансформація енергії, що міститься у відмерлих частинах рослин Рт, екскрементах консументів Zе та їх трупах Zт, ще не з'ясовані до кінця. Сукупність цих потоків прийнято називати детритним циклом геосистеми. Для багатьох типів геосистем роль цього циклу набагато вища, ніж трансформація енергії у їх гетеротрофному блоці. Це пояснюється тим, що частка енергії, яка включається в детритний цикл, становить 90 — 95 % первинної продукції порівняно з 5—10 %, що надходить від продуцентів до тварин-гетеротрофів.

Деяка частина енергії, що міститься у відмерлій фітомасі, втрачається через її окислення (переважно фотохімічне), в результаті чого виділяється СО2. У лучному степу Курського заповідника, наприклад, ця частка становить 4 % енергії відмерлої надземної фітомаси. У лісових геосистемах спостерігаються втрати енергії (10 — 30 %), зумовлені вимиванням дощовою водою органічних речовин із свіжовпалого листя. У схилових геосистемах значна частка енергії Рт втрачається з виносом її за межі геосистеми горизонтальними потоками води. Проте більшу роль у трансформації енергії в детритному циклі відіграють не абіотичні фактори, а сапрофаги (синоніми — редуценти, детритні консументи) — живі організми, що живляться неживим органічним матеріалом, який можна метаболізувати для отримання енергії. У наземних геосистемах сапрофаги споживають до 90 — 95 % усієї чистої первинної продукції. До них належать такі великі тварини, як грифи, ворони, краби, а також черви, кліщі, бактерії та гриби.

Потік енергії між організмами-сапрофагами теж має характер трофічного ланцюга (Ю. Одум увів для нього термін «детритний ланцюг»), проте трофічні відношення тут надто своєрідні і складніші, ніж серед гетеротрофних тварин. Деякі організми, як наприклад, дощові черви, безпосередньо споживають мертву органічну речовину, частина якої йде на їх розвиток, частина — на дихання, частина переробляється і виводиться з екскрементами, частина подрібнюється і стає більш придатною для їх подальшого розкладу грибами та бактеріями. Екскременти червів, а також інших сапрофагів знову споживаються — і представниками інших видів, і того самого. Черви, як і інші тварини-сапрофаги, разом з мертвою органічною речовиною споживають гриби і бактерії, що містяться в ній. Таким чином, трофічні відношення в детритному циклі являють собою складну мережу, в якій виділити трофічні ланцюги, досить складно, а трофічні рівні — практично неможливо.

Більша частина енергії в детритному циклі витрачається сапротрофами на дихання, а решта переходить спочатку в проміжні, продукти розкладу органічної речовини та неспецифічну органічну речовину ґрунту. У лучному степу в них залишається не більше 50 % енергії, що надходить з рослинними рештками і екскрементами. На наступному етапі трансформації цієї енергії до 70 % її втрачається на мінералізацію органічної речовини мікроорганізмами та до 25 % на їх дихання. Решта переходить у специфічні гумусові речовини — продукти гуміфікації. Таким чином, у гумус переходить не більше 5—10 % енергії рослинних решток.

 

Антропічні аспекти

 

Практично будь-який аспект діяльності людини в геосистемі призводить до зміни у ній інтенсивності енергетичних потоків. Причому змінюються величина та співвідношення не тільки внутрішньогеосистемних потоків, а й вхідних та вихідних. Через забруднення атмосфери аерозолями дещо збільшується відбита радіація, тому до геосистем може надходити менше сумарної радіації. Так, смог здатний зменшити її на 30—40 %. Употоці сумарної радіації збільшується частка розсіяної, що призводить до деякого нівелювання експозиційних відмінностей

геосистем схилів.

У агрогеосистемах значне збільшення надходження енергії пов'язане із внесенням органічних добрив. Частина цієї додаткової енергії йде на формування врожаю, невелика частина консервується в гумусі, а значно більша (на схилах — до 60—70 %) непродуктивно втрачається геосистемою разом з виносом поверхневим та ґрунтовим стоком.

Трансформація характеру діяльної поверхні геосистеми внаслідок розорювання, зведення лісів, меліорації тощо призводить до зміни величини альбедо, а через неї — і до зміни структури радіаційного балансу. Так, альбедо геосистем із степовою рослинністю становить 19—23 %, а свіжозораних агроугідь на їх місці— 5 %; широколистих лісів 12—17 %, а полів зернових культур на їх місці — 22—28 %. Відповідно змінюється і частка відбитої радіації.

Зміни вертикальної структури геосистеми, пов'язані із зведенням природної рослинності, призводять до трансформації трофічної структури геосистем, а відтак — і потоків енергії між біотичними елементами. Найсуттєвішими тут є щорічні втрати енергії, накопичені геосистемою у фітомасі. Внаслідок цього зменшується; потік енергії, який надходить до детритного циклу — основи процесу продукування гумусу. Загалом трофічна структура агрогеосистем сильно спрощується, інтенсивність потоків енергії від продуцентів до первинних консументів значно зменшується, а сама сітка цих потоків стає менш розгалуженою. Це, зокрема, зумовлює низьку стійкість агрогеосистем порівняно з природними.

 

Типологія

Ю. Одум (1986) запропонував такий поділ екосистем за основним джерелом надходження енергії: 1) природні, що отримують енергію тільки від Сонця; 2) природні, що отримують енергію від Сонця та додаткову енергетичну субсидію від інших природних джерел (заплави, схили, прибережні частини естуаріїв, маршів, конуси виносу тощо); 3) антропізовані, що отримують енергію від Сонця та додаткову субсидію від людини (найбільш типові— агроекосистеми); 4) промислово-міські системи, що отримують енергію палива (урбоекосистеми, індустріальні зони). У такому вигляді ця схема надто проста, проте за умови її розширення може бути корисною в багатьох відношеннях.

За кількістю енергії, яку отримує геосистема, розрізняються такі геосистеми (Мьойзель, 1965; В.Р. Волобуєв, 1973; Д.Г. Циганов, 1983): 1) мегатермні (радіаційний баланс RB>80 ккал/см2 на рік, поширені в екваторіальній зоні); 2) макротермні (RB 50—70, поширені в тропіках); 3) мезотермні (RВ 50—70, суб- і середземномор'я); 4) субмезотермні (RВ 40—50, неморальна зона); 5) субмікротермні (RВ 30-40, суббореальна зона); 6) мікротермні (RВ 20—30, бореальна зона); 7) нанотермні (RB<20 ккал/см2 на рік, поширені в суб- та арктичній зонах).

Ці градації радіаційного балансу орієнтовні. Не слід вважати, що всі геосистеми певної термозони відносяться тільки до одного енергетичного типу. Оскільки надходження енергії до геосистеми залежить від експозиції та стрімкості схилу і деяких інших місцевих факторів, в одній ландшафтній зоні трапляються геосистеми різних енергетичних типів. Наприклад, у лісостеповій — сумікротермні (на рівнинах, терасах, пологих схилах), мікротермні (на схилах північної) та субмезотермні (південної експозиції).

За ступенем поглинання сонячної радіації рослинним покривом (перехопленням світла фітогеогоризонтами та ступенем освітленості поверхні ґрунту) геосистеми можна поділити на: 1) геліоморфні (геосистеми лише з трав'яним покривом чи позбавлені його); 2) субгеліоморфні (чагарники, рідколісся); 3) семігеліоморфні (світло-хвойні, дрібнолисті ліси); 4) сціоморфні (зімкнені темнохвойні та широколисті ліси).


4.3. Потоки вологи

 

Мета:вивчити потоки вологи, коротку історичну довідку, загальну схему, антропічні аспекти, типологію потоку вологи, основні терміни.

 

План:

1.Коротка історична довідка.

2.Загальна схема.

3.Антропічні аспекти.

4.Типологія потоку вологи.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.