Романтизм, як напрям в художній культурі ХІХ ст

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі "Грамматика малороссийского наречия" О. Павловського і збірка М. Цертелева "Опыт собрания старинных, малороссийских песней" з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник "Малороссийские песни" М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського ("Твардовський" і "Рибалка", 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів ХVІІІ ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Д'Аламбер стверджували: людина е феноменом розумним, розум людині є спроможним підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 рр. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції Бастілію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижу залунав красивий лозунг: "Свобода! Рівність! Братерство!". А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп'єром і розпочали масові розправи з аристократами. Аристократів і незгодних було багато, кати втомлювались рубати голови ручним способом, і тоді інженер Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім'ям свого винахідника отримала назву "гільотина" і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотньому сенсі. " І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники? " – запитували мислячі люди в усьому світі і приходили до висновку – "філософи" помились. Але перші романтики ( а до них причисляють Гельдерліна і діячів ієнської університетської школи (Німеччина ), Блейка, Вордсворта, Кольріджа ( Англія ), Шатобріана, Жермену де Сталь, Сенанкура ( Франція ) ), не тільки заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність "Бурі і натиску", загадковість пізнього Гете і релігійність Шиллера називають "предромантизмом".

За часи ідеологічної зашореності романтиків було досить грубо розподілено на революційних і реакційних, або прогресивних і консервативних, або активних і пасивних, або соціологічних і психологічних. Наприклад, Скотт і Байрон належать до єдиного руху британського романтизму, але за ідейною спрямованість їхньої творчості вони є різними: Скотт – провіденціаліст, Байрон – бунтар.

В результаті Скотта і Байрона було розведено за різними сторонами барикад. І це є абсолютно неправомірним, тому що самі художники все життя спілкувалися не як вороги, а як друзі, тому що сучасники не бачили конфронтації між помірним шерифом ( яким був Скотт ) і бунтівним лордом. Більш правомірною, як нам здається, є типологія за національними художніми системами, тим паче, що вона збігається з загальною установкою романтизму на зображення національної специфіки.

Філософську базу романтизму було створено в першу чергу в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга. " Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання ", - стверджував він у "Філософії мистецтва". Тобто раціональна наука є "голкою, яку увіпхнули в океан". Вченому-раціоналісту здається, що він пізнає природу, і що це можна робити тільки силами раціонального експерименту, спираючись тільки на людський розум. Вся теорія романтизму протиречить цьому. За Шеллінгом ( а слідом за ним пішов іще один знаменитий ієнець- Фіхте ), пізнати Вселену можна тільки поєднавши розум і інтуїцію, тобто розум і почуття. Художник як носій геніального духу, в момент напруження всіх духовних сил об'єднується із Всесвітом ( тотожність суб'єкту і об'єкту ). Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й те частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом. Думки Шеллінга було підтримано літературознавцями Августом і Фрідріхом Шлегелями ( потім до них приєднається англієць Кольрідж ). Так виникне ствердження: твір мистецтва є явищем природним, органічним, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі існує незалежно – народжується, набуває розвитку, змінюється згідно вимогам окремих епох, і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з'явитися , давно вже залишила світ. За такими законами існує символічне мистецтво міфологічного типу. Саме таке мистецтво було метою романтиків. Бальзак назвав мистецтво романтизму "мистецтвом образів", і це є правомірним. Романтики створювали образи величезного, міфологічного масштабу, образи-міфи. "Ми можемо стверджувати, що всякий великий поет має призначення перетворити на щось цілісне ту частину світу, яка відкрилася йому, і на основі цього матеріалу створити власну міфологію", - стверджував Шеллінг, розробляючи основи літературної міфотворчості. Отже, Старий Морехід Кольріджа, Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку – про недоторканість Природи (Старий Морехід ), про революційні зміни у суспільстві ( Квазімодо ). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям. А.А.Єлістратова назвала поезію Байрона "поезією політики", у надрах романтизму виник соціальний роман ( Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю ), але більша частина художників-романтиків все ж таки протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва.

М.М.Бахтін сказав про художників романтизму, що вони завджи привносять до мистецтва щось "примарне, жахливе, підсвідоме". Це є пов'язаним із етичною метафізичністю, із недовірою до людського розуму, яка завжди була притаманною романтикам.

З перших кроків розвитку романтизму в центрі його світосприйняття стояла особистість художника, яка є спроможною спіймати те, що є невловимим для раціонального аналізу. Особистість геніального художника набуває значення пророку, але пророку іронічного. Романтична іронія як особливе естетичне явище, вперше набула визначення в творчості Фрідріха Шлегеля, який трактував іронію як "єдину форму, в якій те, що виходить від суб'єкту, певним чином від нього відокремлюється і об'єктивується". Тобто художник повинен сприймати себе і власний дар не як абсолютну цілісність, а як незалежні одне від одного субстанції. Талант є наданим об'єктивним духом, який керує творчістю плотської і недосконалої людини. Художник повинен долати суб'єктивне світосприйняття, і надавати волю об'єктивному духу, розуміти, що геніальні твори мистецтва створює не тільки він, а і Природа, Всесвіт. Тобто художник повинен іронізувати не тільки над недосконалим людським суспільством, а і над собою, тому що він теж є частиною цього суспільства. Твір художника є явищем набагато вищим, ніж особистість самого художника.

Явище романтичної іронії є прямо пов'язаним з явищем двоєсвіття, ще одним основоположним поняттям романтичної концепції мистецтва. Будь яка реальна даність є недосконалою і неправдивою. Художник, який є вимушеним в ній існувати, не повинен сприймати життєву метушню серйозно. Його покликанням є світ інший, ідеальний. Гегель охарактеризував явище двосвіття так: "З однієї сторони, царство духовне, яке є завершеним у собі самому... З іншої сторони, перед нами царство зовнішнього, яке не підтримує міцних зв'язків із духом". Практично кожний художник-романтик існував у своїй творчості в умовах двоєсвіття, але ставлення до свого призначення в різні часи було різним. Якщо на початку розвитку романтизму здібність до уявлення розцінювалась як неодмінна прерогатива "цілісної людини" ( Шеллінг ), як щасливий дар "шукача", то подальший розвиток романтичного мислення був охарактеризований одним із пізніх романтиків, А.Мюссе, так: "Захоплені уми, люди з палкою душею, які мали потребу у нескінченому... відлюдились у хворобливих мареннях". Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з'являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного герою від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. "Демонічні" романтика ніколи не були рабами зла, вони розподіляли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до "царства духовного". На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з погордою таланту і волі.

33. Синкретизм та партикуляризм первісної свідомості

У мистецтві синкретизм (грец. συνκρητισμός) — нерозчленованість різних видів культурної творчості, властива раннім стадіям його розвитку. Найчастіше однак цей термін застосовується до галузі мистецтва, до фактів історичного розвитку музики, танцю, драми і поезії. Вивчення явищ синкретизму надзвичайно важливо для вирішення питань походження та історичного розвитку мистецтв. Саме поняття «синкретизм» було висунуто в науці в противагу абстрактно-теоретичним вирішенням проблеми походження поетичних родів (лірики, епосу і драми) в їх нібито послідовному виникненні.

З точки зору теорії синкретизму однаково помилкові як побудова Гегеля, котрий стверджував послідовність: епос — лірика — драма, так і побудови Ж. П. Ріхтера, Бенара та ін., які вважали початковою формою лірику.

Партикуляризм (от лат. particula - небольшая часть, лат. particularis — частичный) — стремление к частным моментам, обособлению. Партикуляризм встречается в различных областях. В русском языке данный термин наиболее широко используется в политике и обозначает — преследование отдельными частями государства личных интересов, в ущерб интересам общегосударственным.

Точка зрения, отрицающая существование общих моральных принципов. Ее сторонники рекомендуют принимать этические суждения лишь на разборе частных случаев (например, не может быть общих утверждений «ударить женщину — аморально» или «помочь человеку — благо»). Партикуляризму противопоставляется принципализм, который основывает свои суждения на хорошо известных теориях (например деонтологии, утилитаризме). Партикуляризм же утверждает, что не существует общих принципов которые можно применить к любому частному случаю.

В широком значении партикуляризм представляет собой отстаивание отдельными социальными, этническими, религиозными группами в государстве своих личных интересов, в ущерб интересам всего сообщества либо государства в целом. В более узком значении, данный термин используется для обозначения политической тенденции отдельных областей государства к самостоятельной политической жизни^[1]. Политическому партикуляризму противопоставлен централизм. Крайними формами партикуляризма выступают сепаратизм (как движение за отделение и образование самостоятельного государства) и децентрализм в любой форме^[2].

Партикуляризм как термин широко применяется в исторической литературе, особенно в отношении средних веков и обозначает политическую раздробленность, характерную для определённого периода развития феодального государства, связанную со стремлением феодальных сеньорий и городов к возможно большей политической, административной и судебной самостоятельности. Классическим примером подобных центробежных стремлений является почти вся история Священной Римской империи.

В политологии под партикуляризмом могут понимать маргинальные идеологические течения. Здесь ему противопоставляют плюрализм.

Под партикуляризмом в теологии подразумевают учение, что обретут спасение только те, кто предопределен Богом от создания мира.(от лат. decretum particulare)^[2].

Поиск по сайту: