Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Людина як продукт біологічної та культурної еволюції



Специфіка людини як продукту біологічної й культурної еволюції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.

Виявлення особливостей людини та способу її буття зобов'язує до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як зазначав Тейяр де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства — поза життям, ані життя — поза універсумом.

Таке бачення з'ясовує той факт, що людина — не статичний центр Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина — продукт складного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та закономірності людини як живої істоти є лише частиною того природного, що втілене в ній. За даними сьогоднішньої науки, людина є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона — не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В. І. Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що «вона не є випадкове, незалежне від довкілля — біосфери чи ноосфери — вільно діюче природне явище. Вона — неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років»[1]. Таким чином, у людині вбачається вісь та вершина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з'являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції[2].

За основу розгляду специфіки людини, її місця й ролі в універ- сумі візьмемо висновки теорії універсального еволюціонізму[3]. Теорія охоплює нерозривний процес розвитку в неживій природі, живій речовині та суспільстві. За визначенням академіка М. М. Мойсєєва, це процес саморозвитку із хаосу нових стабільних структур, які безперервно народжуються і знову обертаються в хаотичність матерії для наступних перетворень[4]. Незважаючи на спонтанний, «стихійний» характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній системі Всесвіту притаманне безперервне ускладнення та різноманітність форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку як окремих форм, так і всієї системи загалом. Тому є можливість, з одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку, з іншого — простежити його специфіку на різних рівнях та етапах. До основних закономірностей еволюції належать механізми мінливості, наслідування та відбору. Ці механізми базові для процесу саморозвитку в усіх ланках еволюції. Специфіка цих механізмів задається притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіннями», які радикально змінюють напрям і характер саморозвитку Всесвіту. До таких «потрясінь» належать, наприклад, виникнення живої речовини в системі універсуму й поява людини — носія Розуму та Волі як нових, унікальних сил еволюції. Тому в цілісному процесі саморозвитку універсуму вирізняють етапи космогенезу, де діють закономірності космічної еволюції, біогенезу як біологічної еволюції, ан- тропосоціогенезу як біологічної та культурної еволюції.

Космічна еволюція неорганічної матерії — найбільш повільний за темпами процес. Вона почалася, за існуючими науковими уявленнями, близько десяти мільярдів років тому. На цьому етапі творення унікального планетарного середовища формувалися основні умови для реалізації можливостей розвитку життя.

З моменту виникнення живої речовини (перші білкові речовини), поява якої, як уже зазначалося, була «потрясінням», котре змінило напрям загальнопланетарної еволюції, розпочалася біологічна еволюція. Формування біосфери почалося приблизно три-чотири мільярди років тому. Найвагомішим результатом цієї стадії еволюційного процесу стало виникнення понад двох мільйонів різновидів біологічного світу. Одним із різновидів було людство. Але людина — унікальне створіння біологічної еволюції, розвиток якого зумовлений, насамперед, еволюцією культурною.

Щоб зрозуміти унікальність, парадоксальність людської істоти, необхідно порівняти закономірності біологічної і культурної ево- люцій.

На етапі біогенезу розвиток життя, безперечно, залежав від космічної еволюції, проте більшою мірою визначався біологічними законами. Реалізуючи загальний механізм еволюційного процесу, біологічна стадія його базується, переважно, на механізмах генетичної спадковості. Їй притаманні й механізми мутаційної мінливості, природного добору, біологічного наслідування, що базується на майже повній незмінності спадкових ознак (генетичній пам'яті) біологічних видів. Лише мутація вносить зміни в генетичну інформацію і тим сприяє новотворенню організмів у біосфері. Природний добір закріплює тільки ті зміни в організмі, котрі збільшують здатність живих організмів до пристосування й виживання в навколишньому середовищі. Біологічна еволюція людини — також результат мутацій, що проявилися як зміни в діяльності центральної нервової системи.

Таким чином, основою біологічної еволюції є зміна генетичної інформації, а не організмів як таких. Тут саме інформація, що закладена в ДНК (генетичному коді), набуває змін, котрі потім мають виявлятися на органічному рівні.

Жива істота в межах біологічних закономірностей генетично запрограмована на певну поведінку. Структура організму тварини, що виробилася в процесі біологічного розвитку, детермінує і потреби, і поведінку, забезпечуючи виживання за певних умов.

Водночас, саме ця запрограмованість обмежує індивідуальні варіації поведінки живої істоти. Хоча способом її відносин з навколишнім середовищем є матеріальна взаємодія, однак тварина тут керована інстинктом. Через це в її розпорядженні не вся природа, а лише ті окремі «еконіші», котрі наперед задані їй біоеволюцією тваринного виду як засади її існування та видової відмінності. Використовуючи природу, тварина кардинально не змінює її. Споживаючи продукти природи, вона лише користується нею, залишаючи сліди своєї присутності, але не сліди своєї волі. Це під силу тільки людині.

Виникнення людини в надрах біогенезу — друге сутнісно значуще потрясіння еволюційного процесу. З біологічної точки зору, за сучасними даними, людина — тварина, подібна до інших. За своєю анатомічною будовою вона так мало відрізняється від людиноподібних мавп, що класифікації зоології мають підстави об'єднувати їх в одну родину гоміноїдних. І все ж поява людини — це грандіозний стрибок у процесі саморозвитку природи: з виникненням такого типу живих істот у їхньому розвитку з певного моменту зупиняється процес видоутворення й розпочинається «творча еволюція» цілком іншої якості. Така еволюція обмежується декількома мільйонами років, але призводить до значних змін. Це — «біологічне вторгнення нового живого типу, який поступово усуває або підкоряє будь-яку форму життя, що не є людською»[5].

Людина — продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції.

Антропосоціогенез як процес становлення людини тривав близько трьох-трьох з половиною мільйонів років, що майже в тисячу разів більше, ніж уся «писана» історія людства. Якщо перший етап антропосоціогенезу відбувається як за біологічними, так і за культурними закономірностями, то з набуттям людиною сучасного вигляду (приблизно 35 тис. років тому) культурна еволюція стає домінуючою в її подальшому розвитку.

Як біологічна істота людина формувалася у процесі біогенетичного розвитку. В боротьбі за існування (природний добір) вона пристосовувалася до навколишнього середовища завдяки розвиткові та удосконаленню мозку й нервової системи. Паралельно з цим складалися типові антропні характеристики людини, серед яких — прямо- ходіння, вивільнення руки, зміна функцій органів зору тощо.

Однак парадоксальність феномена людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального механізму. Так, мінливість і спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюються за змістом, набуваючи характеру «надорганізмових» процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.

Отже, антропогенез можна розглядати як добір за якістю мозку та його діяльності. З біологічної точки зору, наявність мозку не може бути характеристикою унікальності людини. Мозок як носій розуму — продукт тривалої еволюції всього живого. З органічної точки зору, вся гомінізантна метаморфоза — це, передусім, проблема вищого мозку. Але тільки у людини генетичні зміни в мозку та центральній нервовій системі призвели до більш радикальних, ніж у тварин, змін поведінки. Розум — еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами. Людина — єдиний носій свідомості, котрий досяг ступеня думки. З моменту переходу порога думки еволюційний розвиток її починає виходити за фізіологічні межі. Коли для перших представників гомінідів типовим є реалізація в життєдіяльності законів біогенезу, то вже Homo sapiens (людина розумна) став тим щаблем антропогенезу, де класичний механізм біогенезу, природного добору починає «відмовляти» і перебудовується. Вмикається механізм культурної еволюції, який радикально змінює можливості людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати — прірва) між природним і людським буттям виявляється абсолютно чітко, розщеплюючи цілісність природи на субстанційно тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом й ритмами існування.

Культурна еволюція так само є формою пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища та забезпечення виживання в ньому й також базується на доборі й переданні життєво корисної для організму інформації як основи самозбереження та подальшого пристосовного розвитку. Але на відміну від суто біологічного механізму, культурна еволюція принципово не пов'язана з генною спадковістю чи мінливістю. Вона специфічна як у змісті, характері, способах передання інформації, так і в результатах її використання, тобто в особливостях організації людської життєдіяльності.

Виділяючи специфіку культурної і біологічної еволюцій у цілісному еволюційному процесі, не забуваймо, що вони відбувалися паралельно протягом усього часу становлення людини. При цьому культурна еволюція з самого початку простувала своїм шляхом, впливаючи зрештою і на біологічний розвиток.

Щоб зрозуміти основні рушійні сили та загальні закономірності культурної еволюції, необхідно розглянути низку положень концепції антропосоціогенезу[6].

Інтенсивний розвиток пралюдини розпочався, за відомими на сьогоднішній день науці даними, в четвертинному періоді (близько двох-трьох мільйонів років тому). Цей період, відомий ще під назвою льодовикового, характеризувався різкою зміною кліматичних умов та природними катаклізмами. Це, зрозуміло, змушувало гомінідів шукати засоби пристосування до нових умов і, найбільшою мірою, — цілеспрямовано змінювати обставини відповідно до потреб організму й життя.

Вихідними умовами такого типу пристосування були притаманні вже вищим ссавцям, приматам, і тим більше пралюдям, розвинута вища нервова система, достатня для подальшої інтенсифікації інтелекту, здатність спілкуватися й використовувати підручні знаряддя в процесі пристосування, спільний спосіб існування. Тривалий груповий добір цього виду гомінідів надалі сприяв розвиткові та вдосконаленню цих генетичних властивостей як засобів уже діяльного, а не суто органічного пристосування до навколишнього середовища.

Діяльне пристосування тісно пов'язане з виникненням виробничої діяльності для створення засобів такого пристосування, що кваліфікується наукою як початок виходу пралюдей із тваринного стану. На відміну від притаманної тваринам (на рівні вищих приматів) знаряддєво-пристосовної діяльності, виробничо-знаряддєва діяльність — вже людська характеристика, що відповідає культурно- еволюційним закономірностям. Адже дія з метою виготовлення знарядь як така — біологічно безкорисна. Вона не є пристосуванням. Але стосовно людини ця дія стає необхідною умовою її адаптації до середовища, а отже, в кінцевому підсумку, біологічно необхідною. Більше того, виробничо-знаряддєва діяльність із застосуванням знарядь праці є початком формування людських рис, вона потребує мислення, знань, мови як засобу передання життєво корисної інформації, волі й відповідно — специфічної людської морфологічної організації.

За свого виникнення виробнича діяльність була ще досить тваринною, близькою до умовно-рефлекторної поведінки. До неї вдавалася ще зоологічно організована спільнота. Основою вивільнення виробничої діяльності з тваринної оболонки став кооперативний механізм (суто культурно-еволюційна закономірність) як оптимальна умова приборкання біологічних інстинктів (зокрема, зоологічного індивідуалізму) та використання колективних зусиль для індивідуального виживання. Цей народжуваний культурною еволюцією механізм взаємодії став згодом засобом перетворення первісного стада в людський соціум (родову общину), а далі — в суспільство як культурну спільноту.

Необхідність вироблення нових способів колективного існування зумовлювала швидке зростання інтелектуальних здібностей пра- людей, ускладнення їхніх навичок, розширення кола їхніх знань. Виживання виду дедалі більше залежало від володіння життєво необхідною інформацією, а не просто від силової переваги у внутрішньовидовій боротьбі. Більше того, виробничо-діяльне існування пралю- дей все очевидніше суперечило механізмові біологічних відносин. Адже зміст знань і зростання їхнього обсягу потребували нових методів оволодіння, нагромадження й передання їх. Виникають нові типи пам'яті, функціонування котрих потребує принципово інших умов. Так, нагромаджена інтенсивнішою роботою мозку життєво необхідна інформація на рівні буття пралюдей вже не може бути генетично засвоєною й переданою, бо якість, кількість і швидкість отримання інформації тепер не збігається з умовами генетичного кодування. Виникає потреба в пам'яті, котра не пов'язана з генетичним механізмом. Вже на рівні вищих ссавців поряд із генетичним існує наслідування за принципом «роби як я!». Цей первинний механізм негенетичного наслідування дає змогу передавати наступним поколінням сприятливі навички поведінки (наприклад, умовні рефлекси), він розрахований на найпростішу інформацію, котру можна засвоїти шляхом імітації.

Більш складна і розширена інформація пралюдей потребувала спеціалізації, засобу специфічно культурного кодування — мови, системи цілеспрямованого навчання («вчитель»)[7]. Тому культурно-еволюційний розвиток сприяє формуванню значно довершенішої, універсаль- нішої негенетичної форми пам'яті. Вона могла реалізуватися лише в умовах гарантованої безпеки для носіїв знань. Виникла потреба докорінної перебудови всієї системи відносин у первісних спільнотах, яка здійснювалася спочатку через опанування, а згодом — через відмову від суто біологічного способу вдосконалення виду — внутрішньовидової боротьби. Протягом багатьох століть відбувалося поступове обмеження біологічних інстинктів через формування системи заборонних норм поведінки для кожного члена спільноти — як вираження волі праобщин стосовно індивідуальних обов'язків у процесі спільного виживання. Народжувалася ще одна засада культурної еволюції — мораль. Завдяки цьому добір на біологічному рівні було витіснено добором на рівні організації соціальних спільнот, суспільних структур.

Увесь цей процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування окреслюється досить широкими хронологічними рамками, у межах яких антропогенез, що розпочався близько двох з половиною мільйонів років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6 млн років), завершився появою Homo sapiens sapiens — людини сучасної (35-40 тис. років тому). Розвиток людини як біологічної істоти закінчується у кінці мезоліту — на початку неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існування повністю вивільнилася з біологічно-інстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку. Розпочинається найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, коли людина продовжує своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження у сфері культурно-духовного саморозвитку. Якісна відмінність духовно-культурного виміру сучасної людини й біологічно-морфологічно однакового з нею кроманьйонця є найкращим доказом значення та можливостей культури як різновиду еволюції.

З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь праці, до наслідування через передання знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негенетичного кодування цієї інформації та спілкування, із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина включилася в нову стадію еволюції, коли рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури.

На відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного існування (наприклад, бджолиний рій, мурашник чи термітник) людська спільнота як основа культурного буття реалізується через поглиблення індивідуалізації суб'єктів культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина як ланка у низці поколінь не має особистої цінності. Вона — лише момент процесу існування виду, основне завдання якого — отримати, зберегти, відтворити, передати наступникам генетичну своєрідність виду. З іншого боку, в таких системах, як термітник, індивідуальне начало взагалі підпорядковане цілому. Тут індивідуальна програма особи зводиться до виконання певної функції в термітнику як організмі. Індивідуальна істота навіть не є окремим організмом.

Людська культурна єдність базується на протилежній тенденції. Основою творчо-пристосовної діяльності є варіативність людських особистостей. Їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображення навколишнього світу — підстава для формування колективного інтелектуально-творчого потенціалу. Саме різноякісність індивідуальних можливостей дає спільноті творчу конструктивність у сві- товідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. У свою чергу, культура як надіндивідуальний інтелект[8] дає людині можливість здолати індивідуальну обмеженість і тим самим розширити свої пристосовні можливості. Більше того, людина, яка входить до культурної цілісності, не лише не втрачає, а, навпаки, набуває індивідуальної цілісності. Тому, на відміну від природної єдності, людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності індивідів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом, що збільшує пристосовні можливості людини як виду.

Таким чином, розглядаючи в загальних рисах біологічну й культурну еволюції, можна констатувати, що людина як продукт цих стадій еволюційного процесу є «точкою перетину», яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише «поряд», а становить саме її буття. Водночас культура — це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування й виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму у творенні свого буття й буття природи, людина ще тісніше пов'язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов'язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов'язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності й надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна.

Отже, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Весь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі — природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв'язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. З кожним кроком у розвитку людських діяльних можливостей вона чимраз більше залежить від рівня розвитку культури, від її здатності до відповідної взаємодії з природними силами, від рівня свідомості й відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності якість взаємовідношення людини та природного універсуму стає показником рівня розвитку культури, її типологічних різновидів.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.