Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Візантія VII-XI ст. та її культура



У IV ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Східна Римська імперія стала самостійною державою 395 р. За назвою її столиці Візантія (в IV ст. — Константинополь) державу пізніше було названо Візантійською імперією, або Візантією.

Самі візантійці називали себе римлянами (грецькою ромеями), імпе­рію — Римською (Ромейською).

На відміну від Західної Римської імперії Візантія подолала натиск вар­варів і змогла проіснувати понад тисячу років. До її складу входили Бал-канський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, Сирія, Палестина, Єги­пет. У Візантії існували багатолюдні міста: Константинополь, Александрія, Антіохія.

За імператора Юстиніана І (527—565) Візантія стала могутньою середземноморською державою. Він дотримувався правила: "єдина держа­ва, єдиний закон, єдина релігія". Юстиніан завжди прагнув підтримки хри­стиянської церкви.

У VII ст. бі'льшу частину території Візантії заселили слов'яни, араби завоювали Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію, Єгипет, Північну Афри­ку, лангобарди — частину території Італії.

Проте у X—XI ст. Візантія відвоювала у арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії та Сирії, острови Крит і Кіпр. За Василія II завоювала Західне Болгарське царство.

У X—XI ст. значну роль у зовнішній політиці Візантії відігравали відносини з Київською Руссю.

Після тимчасового піднесення в XI—XII ст. Візантія втратила мо­гутність: частину її території захопили хрестоносці та створили на ній Латинську імперію, а на іншій території виникли грецькі держави.

За політичним устроєм Візантія була самодержавною монархією. Фор­мально влада імператора (василевса) нічим не обмежувалася, але практич­но — сенатом, державною радою та організацією вільних міщан. Влада василевса не була спадковою.

Однак саме у Візантії розпочалося теоретичне обгрунтування мо­нархічної держави. Центральним його положенням була ідея про бо­жественне походження імператорської влади. Державна доктрина

уславлення християнської моралі та культ візантійського імператора як верховного владики всього християнського світу справили великий вплив на всю систему суспільного і культурного життя, розвиток філософії, літератури, естетичних, поглядів, мистецтва середньовіччя.

Світоглядною основою візантійської культури стало християнство.

Значне місце в культурному житті Візантії посідало образотворче мистецтво. Звичайно, не всі його види вписувалися в систему християн­ського світобачення. Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність. Щоправда, античні статуї ще прикрашали вулиці Кон­стантинополя.

Головними формами візантійського живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися в архітектурних спорудах Равенни — місті, яке свого часу було значним культурним центром. Тут зберігся комплекс пам'яток візантійської куль­тури V—VII ст., тобто часу, коли на історичному перехресті зустрічались античність і середньовіччя, Рим і Візантія.

Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий.

У перші сторіччя християнства особливо вшановувалися "нерукотворні" ікони, що нібито були створені не людиною, а завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо вона їх торкається. Такі ікони зберігалися в монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування про­чан становили значну частину монастирських прибутків. Це насторожува­ло імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.

У VIII—IX ст. виник рух іконоборців. Певною мірою у ньому прояви­лися протест проти церковної розкоші та протидія намаганню поширювати вплив християнської церкви.

Іконоборці виступали проти зображень у людській подобі Бога і свя­тих, вбачаючи в цьому пережитки поклоніння ідолам. Користуючись наго­дою, імператори конфіскували майно монастирів.

Тенденція до неприйняття ікон була досить сильною навіть серед діячів церкви, багато з яких вважали, що божественність є поза межами людсько­го розуміння.

На початку VIII ст. ці погляди дістали підтримку державної влади. Імператор Лев III підписав едикт, який забороняв поклоніння іконам. Розпочалося повсюдне знищення ікон.

Образотворче мистецтво того часу мало кардинально змінити тематику: замість фігурних композицій перейти до безсюжетних декоративних тем.

Помітний слід іконоборчість залишила в літературі. На той час кла­сичні традиції античної літератури — уславлення людини, її тілесної краси та подвигів — втратили актуальність. Особливої популярності набували житія святих і літургійна поезія.

Досить цікавим літературним явищем була творчість поетеси Касії, яка висміювала неуків і дурнів, складала літургійні гімни.

У Візантії з її сильною централізованою владою культурне життя пе­ребувало під суворим контролем держави. Жодне нововведення не прий­малося без санкції імператорського двору і вищих церковних кіл. Особа художника відступала перед іменем замовника. Тому на візантійських па­м'ятках ім'я художника майже ніколи не зазначено, зате досить часто зустрі­чаються імена тих, для кого ті чи інші речі виготовлялися.

Подальший розвиток візантійської культури відбувався у суворих рам­ках канонічних систем.

Починаючи з XI ст. особливого значення набуло будівництво монас­тирів. Кожний із константинопольських патріархів споруджував монас­тир, якому надавав допомогу впродовж всього свого життя. Були вироб­лені основні принципи монастирської архітектури: монастир являв собою комплекс будівель, що оточувалися фортечними мурами та баштами, усере­дині двору знаходилися храм, лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зу­мовлювалася рельєфом місцевості. Комплекс монастиря ніби доповнював пейзаж, вписуючись у композицію гір, серед яких монастирі досить часто були розташовані.

Показовим для монастирської архітектури є комплекс афонських храмів, для яких характерним є тип так званого трилисника.

Розписи храмів здійснювались згідно з суворо встановленою схемою — каноном. Основою останнього було християнське уявлення про те, що при­міщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом неба, землі, раю і пекла. Середньовічна людина вірила, що колись зі сходу відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме у східній частині розташовувався вівтар. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто знаходилося приміщення для хрещення, яке слугувало символом хри­стиянства. Уявлення про церкву як про мікрокосмос зумовило просторову ієрархію храмових розписів: чим святішим був зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні. На куполі зображували Ісуса Христа, над вівтарем — Богоматір та архангелів, нижче — апостолів, у західній частині храма — страшний суд, що настане після другого прише­стя Христа.

Крім космічної та топографічної причин, що зумовлювали розташуван­ня сюжетів у храмі, була ще одна — часова, пов'язана з церковним кален­дарем. Згідно з послідовністю днів календаря сюжети розташовувалися на стінах церкви.

Візантійське мистецтво — це не лише висока техніка, витончена, визна­чена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У ньому є ще утаємничена людяність, що особливо відчувається в іконах. Яскравим прикладом є відома ікона "Владимирської Богоматері", яка ще в XII ст. була привезена до Києва. Звідти її взяв князь Андрій Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що

рухалося на Москву, повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною.

її образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почут­тя — такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських ікон "Владимирська Богоматір" вирізняється особливою емоційністю, навіть пси­хологізмом.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книги, що сприй­малася не лише як витвір мистецтва, а і як священний предмет, в якому зафіксовано Божественне одкровення. Книжки писалися каліграфічним почерком, прикрашалися мініатюрами, заставками. Особливою досконалі­стю уславилася константинопольська книжкова мініатюра.

Перлиною візантійської книжкової мініатюри вважається рукопис Но­вого Заповіту, що був підготовлений для імператора Михаїла II Дуки. Це невеличка за розмірами книжка, прикрашена вишуканими заставками та ініціалами. Колориту її мініатюр властиві теплота і м'якість, переважають світлі кольори.

Книги у Візантії коштували дуже дорого і високо цінувалися в правля­чих колах, передусім серед освіченої еліти імперії. Збереження книг та їх перепис були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки та скрипторії.

У XV ст. Візантія загинула під ударами турків. Обірвалась істо­рія величної і самобутньої культури. Проте її традиції дістали розви­ток у культурі інших народів, передусім у культурі Русі.

28. Світ і людина в Давній Месопотамії

Своєрідність месопотамської культури: космос як держава. Добронравие життя в Шумері та Вавілоні. Поема про Пльгамеше. «Me» — божественні закони й початок наукової класифікації явищ світу. Боги як люди. Жреці, жриці, обряди. Перші в світі правові кодекси. Повсякденне життя жителів Месопотамії. Мистецтво Двуріччя. Біля джерел біблійських сказань
Якщо Стародавній Єгипет був імперією з усіма наслідками, що витікали з цього, то дещо інша ситуація склалася в Месопотамії (Двуріччі) — з двома великими ріками —Євфратом і Тигром, які мали декілька приток Месопотамська цивілізація являла собою тип існуючої на давньому Близькому Сході сільськогосподарської' цивілізації, заснованої на ірригації. Оброблювані райони були менш залежні один від одного, ніж у долині Нілу, тому саме тут, в Шумері, виникли близько 3000 р. до н. є. перші міста-держави, якими управляли царі-жреці. Саме в регіоні Двуріччя та Євфрату вперше, за винятком Єгипту, склалися початкові форми класового суспільства й прадавньої держави, тобто-не відчувався вплив інших значно' розвинутих суспільств.
Важливі держави — Ур, Еріду, Ларса, Ніппур, Ла-гаш.Урук, Сиппар.; Братерством своїм вони зобов'язані розвитку ремесла та торгівлі. Епоху ранніх династій в ypij Уруці, Лагаші та Кіші називають золотим віком-Шумери або «першим розквітом Шумери». Тут виробі дяли__предмети з золота, мечі, кольорове скло. Вільні члени общин були ще й володарями значної частини землі; Владики міст зводили палаци, храми й гробниці.' Шумери заклали основи для подальшого розвитку господарства та культури Месопотамії.
Шумери винайшли колесо до візка, гончарний круг та бронзу, створили клинописну письменність. Близько 2400 р. до н. є. вони вперше в світі виготовили кольорове СКЛОІ На високому рівні знаходилось ювелірне мисте цтво. Завдяки торговельним контактам вплив шумерів розповсюджувався на Малу АзЧк та Єгипет. Шумери створили правові кодекси, а в літературі особлшюго значення набув епос міфологічного змісту (поема про ГілБгамеше. Близько 2300~р/дон. є. Саргон І створив першу постійну професійну армію. Приблизно в 2000 р, до н. є. була створена арифметика, в основі'якої лежала бОтична система ліку (давньоєгипетський «Московський математичний папірус» датується 1900 р. до н. є.), що стало важливим винаходом із історії людства.
У зв'язку з цим необхідно розглянута специфіку месопотамської культури, на якій відбилися своєрідність навколишнього середовища,- досвід Природи. Тут, як і у Єгипті, людина постала перед тими ж великими космічними ритмами — зміною пори року, незмінним рухом-сонця, місяця та зірок, але вона -знаходила тут такош елементи сили та насильства, яких не було в Єгипті. Тигр і Євфрат не були схожі з Нілом: вони могли роз-лив-атися рвучко й непередбачено, руйнуючи дамби й затопляючи посіви. Тут віють спекотні вітри, що засипають людину пилом і загрожують їй задухою. Тут ллють зливи, що перетворюють тверду поверхню землі в море грязюки й позбавляють людину свободи руху, бо будь-яке пересування стає неможливим. Тут, у Месопотамії, природа не стримує себе, всією своєю силою вона крушить і зневажає волю людей, дає їм відчути в усій повноті їх безсилість і нікчемність.
Дух месопотамської культури відбуває руйнівну силу природи. Людина не здатна переоцінити свої можливості, коли спостерігає такі могутні сили природи, як грім або щорічні повені. Не випадково житель Месопотамії говорив про грім, що «його жахливі спалахи світла вкривають землю, немов тканина». Ще страшніші наслідки викликала повінь. Оточена такими силами людина бачить, яка вона слабка, із жахом усвідомлює, що захоплена грою страшних сил. Власне безсилля викликає в неї чітке усвідомлення трагічних можливостей. Досвід природи, що породив ці настрої, знайшов своє відображення в уявленні жителя Месопотамії про космос, в якому він жив. Від його погляду не уникали великі ритми космосу: він бачив у космосі порядок, а не анархію. Але цей порядок не був для нього таким безпечним та заспокійливим, яким він був для єгиптянина. Через космос і за ним месопотамець відчував безліч могутніх індивідуальних воль, що потенційно розходилися між собою, вступали в конфлікт і несли можливість анархії. Він зтикався в природі зі страшними й своєвільними індивідуальними силами.
Для жителя Месопотамії відповідно космічний порядок не був чимось дарованим, він, швидше, ставав чимось досягнутим — наприклад, шляхом інтеграції множини індивідуальних космічних воль, кожна з яких настільки могутня, що лякала своєю могутністю. Тому і розуміння його космосу висловлювалося в термінах інтеграції воль, тобто в термінах соціальних інститутів, ЯК-от: сім'я, община і насамперед держава. Космічний порядок був для нього порядком веління — державою. Хоча слід враховувати, що держава була примітивною демократією, ось чому в космічній державі загальні збори були зборами богів. Члени зборів обговорювали питання, висловлювалися «за» і «проти», поки, нарешті, не народжувалася одностайність. А чашу вагів на користь цієї одностайності схиляли своєю згодою семеро найвідоміших богів, серед яких — Ану (верховний бог, бог неба) та Енліль (бог грому). Таким чином долі людські, видатні майбутні події творяться, утверджуються й підтримуються- об'єднаними волями великих сил Всесвіту й виконуються Енлілем. Так функціонує Всесвіт, космос. Зрозуміло, що за такого світогляду не існувало фундаментального розмежування на живе й мертве, одухотворене й бездушне. У месопотамському всесвіті жива істота, річ чи абстрактне поняття (будь-який камінь, дерево, перша-ліпша ідея) володіли власною волею та характером.
Уявлювана картина світу, уявлення про дійсність, загалом як про державу, виникли одночасно з безпосередньою месопотамською культурою (шумерською) близько IV тис. до н. є. й були вкраплені в творах об-ширної міфологічної літератури. Шумерська міфологія, орієнтована на земне, прекрасно гармонувала з раціональним та логічним початками, втіленими в етнологічному міфові. Його основна риса — раціональність мислення, підхід до подій з позицій логіки, хоча й не завжди близької до сучасної, а тому не завжди зрозумілої. Етнологічний міф відповіда на питання: як? чому? навіщо? Такий міф — результат процесу мислення, тому цей процес — вторинне явище у відношенні до емоції. Міф, народжений традицією, не пояснює причин тієї чи іншої дії. Інтелектуальна концепція завжди вторинне почуття, в цьому розумінні етнологічний міф і є певною вторинністю. Однією з таких інтелектуальних концепцій є міфологема людини в Двуріччі — з глини створена, на крові бога замішана.
Людина була створена, щоб працювати замість богів і на богів, а також щоб куштувати продукти богинь Ла-хар (вівці) та Ашнан (зерна), які чомусь не могли споживати боги.
У культурі, що розглядає весь Всесвіт як державу, слухняність мусить необхідним чином виступати найпершою доброчинністю, адже держава побудована на слухняності, безумовному прийнятті влади. Тому не дивно, Що в Месопотамії «доброчинне життя» було «слухняним життям». Індивідуум стояв у центрі кругів влади, що розширювалися, а влада обмежувала свободу його дії.
Найближчий і найтісніший з цих кругів був окреслений владою у власній сім'ї людини: батько й матір, старші брати й сестри.
Однак слухатися старших членів сім'ї — це лише початок. За межами сім'ї знаходяться інші круги, інші влади: держава, суспільство й боги.
Якщо ця монотонна тема слухняності — сім'ї, володарям, богам—була суттю доброчинства, тобто правильного життя в стародавній Месопотамії, то що ж, цікаво, вигравала людина, коли вела доброчинне життя? Найкращу відповідь дають терміни месопотамського світогляду, терміні! місцезнаходження людини в космічній державі. Адже вона була створена для рабської повинності богам. Вона — їх слуга. Отже, старанний і слухняний слуга може розраховувати на просування, на знаки милості й нагороди від свого господаря. Нерадивий, неслухняний слуга на щось подібне не може розраховувати. Таким чином, шлях слухняності, служби й шанування є шляхом набуття захисту. Це також шлях до земного успіху, до найвищих цінностей месопотамського життя: здоров'я та довголіття, почесного становища в общині, багатства й численності синів.
Добре відомо, що зі старінням культури її основні цінності ризикують втратити своє значення для дії носіїв. Скептицизм, сумніви та байдужість починають підкоряти собі основні структури культури. Такий скептицизм у ставленні до всіх цінностей, крайнє заперечення можливостей доброчинного життя починають проявлятися в месопотамській культурі в І тис. до н. є. Цей скептицизм знайшов відображення в тривалому діалозі між хазяїном та його рабом, що відомий як «Песимістичний діалог», який з'явився у Вавілоні. У ньому зважено всі типові заняття месопотамського вельможі, й усі вони виявляються ущербними. Ніщо, по суті, не добре, ніщо не варте старань, хоч шукання милості при двої
радощі столу, набіги на кочівників у пустелі, хоч захоплююче життя бунтаря, початок судового процесу, хоч любовні пригоди чи будь-що.
У підсумку зроблено висновок, що все у світі — суєта марнота, в житті немає толку, тобто заперечувалися всі цінності, заперечувалося існування «доброчинного життя».
Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не- зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Двуріччя реа дієтичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя-. У відомому епосі про Гільгамеше (початок II тис. до н. є.) герой говорить:
«Хто, мін друже, до небес вознісся? Тільки боги з Сонцем будуть вічно А людина — на рахунку всі її роки. Що би не робила — вітер все!»
(Переклад О. С Фалько)
Основна ідея епосу— мрія про вічну славу, яка; прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім'я чого вершилися великі, подвиги. Епос являє собою гімн славним діянням, людини. Його пронизує думка про те, що смерть—це ЗЛО але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті, своїй прекрасне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя — у радощах перемоги, коханні до жінки, дружбі:
Боги, коли сотворили людину,— Смерть вони передрікли людині. Життя ж утримали в своїх руках. А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок, Вночі і вдень нехай будеш веселий, Свято справляй ти щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй! Світлими будуть нехай твої шати,
'Смерть же знаменує кінець життєвого шляху людини. Більше від того, вона немов би стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити по собі пам'ять у серцях інших. Слід помирати в боротьбі зі злом, навіть у боротьбі зі смертю. Не слід відступати ні перед чим, навіть перед богами. В награду за це — «ім'я» і вдячна пам'ять нащадків. У цьому й полягає безсмертя людини, сенс її життя.
Герой епосу — типова людина, трагедія якої полягає в неможливості запобігти смерті. Однак ми не зустрічаємо в ньому й нотки песимістичного ставлення до життя. Людина в будь-якій ситуації залишається людиною, вона пишається своїми героїчними діяннями та незалежністю від богів. Все її'життя насичене боротьбою за встановлення справедливості на землі, а смерть — кульмінація життя, завершення успіхів і перемог, що випали на долю. Все життя людини передбачене від народження, в ньому немає місця для таких понять, як «примхи долі» або «невблаганний рок», наперед виключена можливість якось вплинути на хід подій, скажімо, за допомогою магічних засобів. Саме на стародавньому Близькому Сході було вироблено міфологічну концепцію жорстокого детермінізму людського життя. Разом з цим, на відміну від давньоєгипетської міфології, яка не знала ні Едему, ні минулого Золотого віку, ні Армагеддону, в міфології культури Двуріччя існували міфи про Золотий вік людства та райське життя, які пізніше увійшли до складу релігійних уявлень народів Середньої Азії та біблійської міфологічної літератури. Ми знаємо, що в рамках культури Двуріччя людина зробила спробу морально подолати смерть, здійснила бунт проти неї:
Шумерські жреці протягом тривалого часу провадили систематичні спостереження. Наприклад, в Урі знайдено реєстр астрономічних спостережень халдійських жерців протягом 360 років. На їх підставі було встановлено, що рік має 365 днів, 6 годин, 15 хвилин і 41 секунду. До знань прагнули не стільки з метою відкриття законів, що керують світом, скільки заради панування над масами. Доступ до спеціалізованих знань, то мали управлінське значення, перекривали сходинки посвячення й складні релігійно-містичні ритуали, що відігравали досить істотну роль в управлінні суспільством.
У шумерській цивілізації були закладені початки науки, яка, увійшовши до релігійного світогляду, була його служанкою. Через це наукова діяльність була підкорена культу традицій і орієнтувалася на недосяжні зразки минулого. Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me», значення якої й до сьогоднішнього часу не встановлене остаточно. Загалом «Ме- являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна. В законах «Me», згідно з думкою шумерських мислителів, міститься вся мудрість і наука. В міфові про те, як «цариця небес» і «цариця Уруку» Інанна викрала божественні закони «Me», зберігається перелік понад ста цих законів, пов'язаних із шумерською цивілізацією. Нині розшифровано дещо більше половини з них. Вони містять найрізноманітніші поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, мистецтво, ворожнеча, бойовий прапор, проституція та священне очищення, музичні інструменти та мистецтво писаря, мир, перемога, добро тощо.
Специфіка наукового освоєння світу в межах шумерської та інших цивілізацій Давньої Месопотамії обумовлена й способом мислення, що принципово відрізнявся від сучасного, виробленого європейською культурою. Розум — знаряддя мислення — служив уяві, тоді як в сучасній науці уява відіграє службову роль і перевіряється емпіричними даними. Осягнення світу засновувалося, насамперед, на аналогіях з життям людей, а не на раціональному дослідженні його. Наприклад, зразком для тлумачення блискавиці та грому служив людський гнів, тому що подібну аналогію диктувало уявлення. Тоді не були ще відомі принципи теоретичного вирішення проблем з наступною верифікацією (підтвердження істини).
Наука давньої Месопотамії намагалася оволодіти дійсністю, і насамперед людською дійсністю. Соціальною цінністю було знання, що дозволяло уникнути нещастя, а коли вже воно трапилося,— позбутися його, тому наука націлювалася на передбачення майбутнього. Про це свідчить той факт, що серед наукових текстів на глиняних табличках найчастіше зустрічаються ті, що ассіріологи звичайно називають ворожильними. Таблиці для ворожби поділені на рубрики, в кожній з яких зафіксовані точні явища (пересування зірок, Місяця, Сонця, атмосферні явища, поведінка тварин, дивні- форми рос лин та ін.), що передбачали майбутні ситуації, які стосувалися етану справ у країні або ж окремої людини. В сакральних цивілізаціях Давньої Месопотамії важко, визначити галузь знань, яка б не служила меті управління суспільною системою. Халдейські, ассірійські, вавілонські жреці та маги, як і їхні давньоєгипетські колеги, володіли обширними знаннями про психіку людини, добутими протягом тривалого часу, були досвідченими спеціалістами в галузі навіювання та гіпнозу тощо, Навіть формалізовані знання з астрономії та математики дояамагали жерцям управляти свідомістю мас
Перелік «Me», що міститься в міфі про Енкі («Волог дар: землі») та Інанну — є однією з найбільш дивних загадок, над якою б'ютьєя дослідники шумерської цивілізації. Розгадка цкї таємниці, можливо, допомогла б" нам багато що зрозуміти а прадавній культурі Месопотамії. Не менш цікавий цей міф іі в, тому плані, що. він належить до числа прекрасних творів; про богів — носіїв усіх людських недоліків. Його зміст полягає в тому, що в: прадавні часи Інанна, бажаючи звеличити ім'я своє та примножити могутність і добробут свого міста Урука, надумала перетворити йоіго »а центр. Шумера. Для цього необхідно було добром чи оманою) роздобути «Me», яке ретельно оберігалося богом Енкі. Богиня попрямувала до. Еред»,- де розташувався «Дом володаря мудрості». Якщо Енкіу «котрий знав; саме серце богів», дасть їй «Me», баж,а«ня її буде: виконаної: слава Урука та: й її власна стане иеперевершеною. Енкі пригости» І найму, сам від-куштував немало яств, напоїв і„ сп'янівши, віддав; їй «Me», а петім заснув. Богиня поспіхом розмістила свою здобич в Небесну барку й відпливша до «милою її серцю-. Уруку», Тим часом, прийшовши до глузду, Енкі помітив відсутність «Me» й наказав своєму- посланцю та кільком морським чудиськам відправитись в погошо за І панною-й відібрати «Me». Однак Інанна, подолавши всі випробування, нарешті, причалює до берегу, весь- Урук виходить- зустрічати та привітати її.
Інанна, яку з більшості відомих нам міфів ми знаємо як загальношумерську богиню, тут представлена заступницею й володаркою Уруку. На цій підставі можна міркуваш про г«й, де виникла легенда та які історичні події знайшли в ній відображення. Розповідаючи про подвиг Інанни, жреці її храма в Уруці мали намір пояснити, •яким же чином Урук набув піднесення й гегемонії над усією країною. Цей міф, присвячений далекому минулому, висвітлює чітку політичну тенденцію. Поведінка богів та конфлікт між ними є відбиттям поведінки та вчинків людей, які набували різноманітних форм боротьби за гегемонію, першість у країні.
За все, що відбувалося на землі, належало дякувати богів. Над кожним містом храми «підіймали руки» до небес, звідки боги слідкували за своїми слугами. Наглядати за тим, щоб у служінні богам не було жодного упущення, доручалося жерцям. Прошарок жерців із розвитком шумерського суспільства перетворювався в керівну, правлячу силу суспільства. Створивши богів, людина потрапила в повну залежність від них. Цей невідтворний парадокс став результатом духовних пошуків людей. Виділивши зі свого середовища «посередників», жреці перетворилися на керуючих «майном богів», центром якого був храм, «будинок бога». Тут зберігалися плоди суспільної праці, всі запаси та надлишки продовольства, вироби ремісників тощо. Тут відбувалася й видача пайок: кожний член суспільства отримував те, що «заслужив». Персонал храму складався із жерців-адміністраторів та жерців, які займалися виключно питаннями культу. .
Нарівні із жерцями шанувалися н жриці, які зовсім не завжди давали обітницю цнотливості. Навпаки, до їх обов'язків включалося «служіння богині тілом». Храмова проституція, якою головним чином займалися жриці нижчих рангів, була оточена ореолом святості, а прибутки від неї збільшували багатства «будинку богів». Цих жриць направляли й на постоялі двори, де зупинялися мандрівники, й жриці займалися своїм ремеслом на славу урукської Інанни, лагаської Баби, урської Нінгаль або" ніпшурської Нінліль.
В стародавні часи жриці, як свідчать рельєфи та печатки, справляли службу богам нагими. Пізніше ЕОНИ сталії надягати вільні льняні шати. Головним обов'язком перед богами було принесення жертв. Ритуал жертвоприношень був досить складним: і воскуріння запашно-стей, й узливання жертовною водою, мастил, пива, вина; на жертовних столах різали овець та інших тварин. Жреці, які відали цими обрядами, знали, які саме страви й напої приємні богам, що можна вважати «чистиш», р що — «нечистим». Вони ворожили на нутрощах жертов-рих тварин — печінкою, легенями тощо. Під час жертвоприношень проголошувалися молитви на добробут того, хто жертвував. І чим щедрішими були дари, тим урочистішим був церемоніал. Спеціально навчені жреці акомпанували молільникам грою на лірах, арфах, цимбалах, флейтах та інших інструментах.
Заслуговує уваги й те, що досягнутий шумерами високий рівень культури, створена ними протягом віків суспільно-політична організація призвели до народження ретельно розроблених юридичних норм для всіх сфер життя. Шумерські закони, чітко сформульовані й створені на основі традицій, стали підставою для законодавств тих цивілізацій, які протягом наступних тисячоліть виникали в Месопотамії. Важливо й те, що закони мусили виконувати всі громадяни Шумера.
Першим у історії Шумера законодавцем та поборником справедливості був правитель Лагаша Уруінімгіна (остання третина III тис. до н. є.). Перший цар-реформа-тор в історії людства, Уруінімгіна «відновив свободу»» й силою ухвалених ним законів зробив так, що жоден «жрець постачання досаду матері бідняка не захажував», а також «якщо син бідняка закине сіть, ніхто не забере його рибу». За 300 років від заснування третьої династії Ура цар Шульга склав і запровадив зведення законів. Цими законами він «встановив у країні справедливість, викорінив безладдя й беззаконня». Він турбувався про те, щоб «сирота не ставав жертвою багача, вдова — жертвою сильного». На думку дослідників, зведення законів Шульги, його форма, послужили зразком для законодавців, які працювали пізніше.
Цікаво відзначити, що закони Шульги відрізняються від законів старовавілонського царя Хаммурапі (28 ст. до н. є.). Шумери не знали й не застосовували принципу таліона «око за око, зуб за зуб» — він був для них чужим. В ту віддалену від нас епоху існувало більш гуманне й справедливе право, що вимагало не тілесної кари, а грошового штрафу, відшкодування зроблених будь-кому збитків.
Кодекс Хаммурапі є прекрасним прикладом дальшого розвитку права, показником високого рівня культури Месопотамії. Він являв собою плод величезної роботи із збирання, узагальнення й систематизації правових корм, у ньому, як і в будь-якому іншому стародавньому зведенні законів, не проводився розподіл на кримінальне, цивільне, процесуальне, державне й інші права.
Мета цього правового кодексу полягала в тому, «що0 сильний не пригноблював слабкого, щоб сироті й вдові віддана була справедливість...» Текст законів Хаммурапі мав «синтетичний» характер, встановлюючи одночасно й правила, і відповідальність за їх порушення. Кодекс Хаммурапі приділяє багато уваги покаранням за різні провини й злочини — від порушень" обов'язків, пов'язаних із службою, до зазіхань на власність і злочинів про-, ти особи. Для нього характерне досить широке застосування смертної страти за найрізноманітніші види провин — від привласнення чужого майна до прелюбодіяння. За деякі особливо тяжкі, з точки зору законодавця, провини закони Хаммурапі призначали кваліфіковані види смертної страти: спалення за інцест з матір'ю, саджання на кіл дружини за співучасть у вбивстві чоловіка. В ІНШИХ випадках встановлювалися або ж покарання за принципом таліону, або ж грошова компенсація.
Закони Хаммурапі вважалися зразком законодавства протягом всієї подальшої історії «клинописної культури» Месопотамії. їх продовжували переписувати й вивчати аж до елліністичного й навіть парфянського періоду історії Вавілону. Слід підкреслити, що закони Хаммурапі не дублювали звичайного права там, де воно достатньо забезпечувало інтереси правосуддя й не потребувало заміни новими нормами. Безсумнівно, що ці закони приділяли особливу увагу інтересам царського господарства та царських людей, особливо там, де царські інтереси могли зіткнутися з інтересами приватних осіб. Закони Хаммурапі по суті своїй були спрямовані не на оновлення суспільства, а на підтримку стійких, традиційних соціальних інститутів (натуральне господарство, общинна власність на землю тощо), проти приватної діяльності, що призводила до збагачення одних осіб і обідніння інших, проти розширення товарного виробництва й обороту.
Дані археології й тексти тисяч глиняних табличен відкривають перед нами картину життя Шумера — країни істинно казкового достатку, з прекрасно налагодженим господарством, держави, що викликала подив і заздрість усього тодішнього світу. Багато факторів послужили причиною явища, яке можна назвати «економічним дивом III тис. до н. є. Насамперед слід сказати про сільське господарство — основу багатогалузевої шумерської економіки, головного джерела життєвого добробуту, багатства та могутності країни. Завдяки «землеробському таланту» шумерів мертві землі перетворилися в квітучий край. Густа сіть зрошувальних каналів й ретельна обробка землі дозволяли одержувати багаті врожаї, в результаті чого шумери звільнилися від страху перед голодом, вирізнилися більші групи людей для заняття в інших галузях господарства, стали отримувати на обмін сировину, необхідну для будівництва і розвитку ремесел.
Звертає увагу пристрасть шумерів до бюрократизму. І дійсно, в жодній країні бюрократична система не досягла такого-розвитку, як у Месопотамії. Під час розкопок в архівах шумерських міст знайдено десятки-тисяч табличок, що показують, яке величезне значення шумери надавали звітності, складанню ділових документів. Усе регулювалося, враховувалося й заносилося до табличок.
Основні групи шумерського суспільства складали землероби, які виконували різні доручення адміністрації храмів та палаців, а також ремісники, солдати й купці. В кожній з цих груп також була істотна диференціація. На загальному фоні добробуту, про який розповідали надписи тих чи інших правителів Месопотамії, чулися відгуки людського горя: стогнання вдов, плач сиріт, скарги на несправедливість. Доля бідняка аж ніяк не нагадувала долю багатої людини. Можливостей позбутися майна і навіть свободи було більш ніж достатньо* Те, що не пограбували вороги, які нападали на міста (а вой-ни були частими), нерідко переходило до власності правителів, які потребували коштів для ведення загарбницьких воєн.
Не можна сказати, що кар'єра людини в Месопотамії; цілком залежала від походження, хоча, розуміється, синам придворних завжди був відкритий шлях до пошан і високих посад у царських палацах або храмах. Сини купців наслідували їх власність і торговельні підприємства, продовжуючи вести справи. Від батька до сина, як правило, переходили ремісничі майстерні, земельні володіння й подібне. Існували традиційні для тієї чи іншої сім'ї професії, в результаті чого батько міг передати сину набуті ним.самостійно та унаслідувані від його батька досвід і знання.
Одночасно з цим, свідченнями письмових документів,' чиновником палаців нерідко ставав син людини, далекої від палацу. Але за однієї умови: він мусив одержати освіту, а це було важкою і дорогою справою. Навчання продовжувалося багато років, дитина встигала* статгг мужчиною, але той, хто витримував, виявляв здібності, міг розраховувати на високу посаду, повагу й багатство.
Необхідно мати уявлення про сімейне життя шумерів. Главою сім'ї вважався батько, чиє слово мало вирішальне значення. Батьківська влада була мініатюрною копією влади царя, можливо, вона відбивала стосунки між багатими та їх підданими. Як і в сім'ї бога, так і в сім'ї людини, мати відігравала важливу роль. Сім'ї не були особливо великими: в середньому двоє — четверо дітей (шумери любили дітей). Турботи про них вони вважали своїм святим обов'язком і продовжували їх аж поки дитина не перетворювалася на підлітка. В особливому становищі знаходилися жриці: якщо жерці мали прсіво обзавестися дітьми, то жриці, зобов'язані радувати своїм коханням чоловіків, були позбавлені такої можливості. їм доводилося покидати своїх дітей.
Культуру шумерів неможливо уявити собі без мистецтва. Насамперед вона поклала початок будівництву укріплених міст, оточених стінами, багатоповерхових будинків та зиккуратів — святинь-олтарів. Останні становили частину комплексу священних споруд, недоступних людям. Зиккурати зводили на пагорбах з цегли, облицьовували полірованими плитками. Класичним зразком був зиккурат в Уруці — один з найважливіших центрів релігійної та художньої культури. Його фасад вкривала мозаїка з червоних, блакитних та чорних плиток, відповідна геометричному орнаментові. Святиня Уру — прообраз Вавілонської башти — побудована 0 1000 р. до н. є. Кожна її архітектонічна лінія .ретельно розрахована, зменшена або ж збільшена, щоб виправити ілюзію перспективи. Принципи такої архітектури були перейняті асірійцями від зодчих Північної Месопотамії наприкінці II тис. до н. є.
Шумери були напрочуд художнім народом. Дуже рано у них розвинулася скульптура, хоча в країні було мало каменю. Статуї царів, жерців, воїнів встановлювали у храмах, щоб вони молилися в ім'я засновників храмів. Дещо пізніше з'явилися статуї з діоріту, як, наприклад, фігура відомого царя Гудеа (близько 2300 р. до н. є.), що являла собою один з кращих екземплярів шумерської культури. Для неї притаманна яскраво виражена експресія за мінімумом засобів вираження.
Набула розвитку в Шумері й пластика у металі. Напевне, вперше було використано золото в комбінації з ляпіс-лазуррю, сріблом, раковинами та бронзою. В Урі, у так званій царській гробниці, де разом з царем похоронено 70.придворних, англійський археолог Лі Вулі знайшов дорогоцінності найвищого художнього гатунку: золотий шлем та козла, що спирається на дерево (з золота, ляпіс-лазур, срібла). Діадема цариці Шубад також належить до відомих творів ювелірного мистецтва. Знайдено також зброю, музичні інструменти, чотириколісні візки, й усе це свідчить про високу культуру Шумеру.
Шумери першими в історії мистецтва застосували безперервну розповідь про події. Про це свідчить той факт, що саме тут створено найбільш давній епос про легендарного владику Гільгамеше. В цьому ж епосі мова йде про атрибути світла та блиску, що естетично означали форми етичної чистоти.
Цей принцип естетичної міри дійсності пронизує культуру Месопотамії. Напочатку нерозривно пов'язана з ритуалом, пройшовши декілька етапів, вона набула до II тис. до н. є. вид, у якому сучасна людина вже відшукує знайомі риси. Різноманітність жанрів, поетична мова з різними видами повторень, паралелізмів, хоровик рефренів, порівнянь та метафор, емоційне мотивування дій героїв, оригінальна метрична форма творів, широке застосування ефектів трагічного та комічного демонструють ту турботу автора про форму свого висловлювання, яка перетворює його на справжнього художника, а йога витвір — на твір мистецтва. Крім того, в деяких ліричних гімнах зустрічаються зачатки філософських роздумів.
Стиль шумерського мистецтва був сприйнятий вавілонською, халдейською та ассірійською цивілізаціями. Одночасно з цим закінчилася незалежність міст-держав Месопотамії, тиранічних царств, які всі породили мистецтво однакового стилю. Нарешті, і з встановленням персидського панування з'явилися нові звичаї, закони й вірування. Вавілон перестав бути столицею, плаци спустошились, зиккурати поступово перетворилися на руїни. Вавілонська цивілізація, культура якої була останньою фазою шумерської культури, знаменувала собою народження нового соціопсихічного космосу —морально-етичного, предтечу християнського — навколо нового сонця — стражденної людини.
У сучасної людини склалися, наприклад, досить стабільні уявлення про рай. Біблія, живопис, література змальовують прекрасний сад, де гуляє перша людина Адам у супроводі Єви, створеної богом з його ребра. Тут знаходиться й змій-спокушувач, що підговорив Єву від-куштувати заборонений плід. Виявляється, що шумерське уявлення про «райський сад», де немає смерті, відповідне біблійському. Про запозичення у шумерів біблійської ідеї божественного раю свідчить і його місцезнаходження. У Біблії безпосередньо показано, що річки, які протікають у біблійському раю, знаходяться у районі Євфрату, тобто в Месопотамії.
Слід звернути увагу ще на один момент, котрий особливо підкреслює шумерський міф — це безболісні пологи. Адже в Біблії лише завдячуючи неслухняності Адама та Єви на них було наслано прокльон «зі скорботою народжуватимеш дітей» («Книга Буття», III, 16). Цікаво також співставити «злочин» Енкі та «гріх» перших людей. Бажаючи осягнути «серце» рослин, Енкі з'їв їх. Адам та Єва куштують заборонений плід, хоча бог сказав: «Від древа ж пізнання добра та зла, від нього не їж» («Книга Буття», II, 17). Отже прагнення до знання стало причиною того, що в шумерів, згідно волі богині Нінхурсаг («Мати-Земля»), захворів Енкі, а в Біблії за велінням божим з раю були вигнані Адам та Єва.
Співставлення біблійського опису створення світу в «Книзі Буття» з вавілонською поемою «Енума Еліше» («Коли вгорі») дозволяє зрозуміти аналогії між ними. Космогонія, створення людини з глини та відпочинок творця й там, і тут майже співпадають за черговістю, однак ми зустрічаємося з іудейською інтерпретацією. Бог Яхве говорить: «Сотворімо людину за образом і подобою нашою і нехай панує над рибами... й над пірнатимй... і над скотиною і над усією землею» («Книга Буття», І, 26). Ця людина, створена наприкінці по-вавілонські, й зроблена з глини також по-вавілонські, одержує іудейську інтерпретацію. Вона міститься в репліці Творця, докорінно відмінній від шумерського «раба божого», а саме: людина повинна панувати над землею з усім, що на ній є. Це вже не по-шумерському, а по-іудейському. й таке колонізаторське панування «над усією землею», успадкоємлене від «Тори», вже протягом кількох десятиріч загрожує людству глобальною екологічною катастрофою. Ось до чого може призвести богоподібність людини, її право розпоряджатися землею, рослинами, тваринами, повітрям та водою. Загалом же слід відзначити, що не тільки в негативних, а й у позитивних інтерпретаціях культурний досвід Месопотамії використовується сучасною світовою культурою.

29. Антична спадщина в культурі Відродження

Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Бокаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв´язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». «Шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.

У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.

Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні».

Джерелами відродження були:

— готичні впливи;

— візантійська спадщина;

— вплив культури країн Східного Середземномор´я;

— античність.

Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.

Саме античності зобов´язані представники Відродження своїми найхарактернішими рисами. Зобов´язані Гомеру та Вергілію, грецькій та латинській поезії, язичницькому сприйняттю життя, що прийшло з далекої Еллади. Античність надихала людей епохи Відродження, була для них джерелом та зразком творчості та світосприйняття. Вона була їм близька, але у цілому їхня творчість не була повторенням грецької та римської літератури й мистецтва. Це не було сліпим копіюванням або реставрацією. Це було прагнення до оновлення, до побудови нової культури.

У добу Відродження антична спадщина осмислювалася критично. В античності вбачали не стільки зразок для наслідування, скільки певний еталон культурного розвитку, на який слід орієнтуватися у створенні власної культури. Зміст творчості митців Відродження залежав від умов, що склалися в Італії з кінця XIII — початку XIV ст. і розвинулися у XV — на початку XVII ст. Так, наприклад, гуманістична латина, яка спочатку мала наслідувати класичну мову давнини, мову Вергілія й Цицерона, фактично розвивалася як самостійне явище, маючи на собі відбиток народної мови. У той же час без античних впливів Відродження не можна уявити. Відбувалося не просто запозичення мотивів та прийомів, але і проникнення у сутність світовідчуття, здорової чуттєвості й величавого ритму античності.

Пам´ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих спочивали в античних саркофагах, під час проведення земляних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи. М. Я. Лібман зазначає, що протягом століть митці проходили мимо, начебто вони всього цього не бачили. Тільки люди доби Відродження побачили в античності своє велике минуле. їх приваблював світський і, головне, антропоцентричний характер античного мистецтва. У грецькій та римській скульптурі вони побачили втілення реалістичних тенденцій, до цього вони прагнули і самі.

Антикізуючі тенденції виявляються вже в творчості скульпторів раннього Відродження. Так, Донателло у 1430-ті pp. створює свої найбільш антикізуючі твори— статую Давида й групу Благовіщення. У творчості живописців Кватроченто— братів Поллайоло античні елементи відіграють панівну роль. У теорії архітектури наслідування античних зразків пропагувалося найрішучіше. Однак готичні традиції в архітектурі XV ст. виявилися вельми міцними. Найпослідовнішим наслідувачем античної класики у добу Кватроченто був архітектор Леон Баттіста Альберті. Фасад його церкви Сант Андре у Флоренції задуманий як мотив тріумфальної арки, а зовнішній вигляд церкви Сан Франческо у Риміні, з урочистим повторенням арок, змушує згадати арки римських акведуків. Проте поступово в італійське зодчество проникає антична ордерна система. Поступово ордер набуває функціонального значення в архітектурі древніх. Підкреслюються частини, що несуть навантаження, і ті, що справляють навантаження, колони і антаблемент. Зодчі Кватроченто залучаються на прикладі римських пам´яток до питань тектоніки.

Найважливішим, однак, був вплив античної естетики на теорію й практику ренесансного мистецтва. Уже Альберті намагався застосувати по відношенню до творів живопису категорії античної риторики: вимисел (inventione), композицію, (compositione), освітлення та зафарбування (ricevere di lumi); останні терміни він прирівнює до красномовства в ораторському мистецтві. Усі ці поняття стали наріжними каменями ренесансної естетики. З античних авторів Альберті запозичує поняття «convenienza» або «concinitas» — те, що найкраще пояснюється словом «гармонія».

У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже немає. Щоправда, Рафаель і Браманте, Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам´ятки і античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чергу, — це був дух античності. Якщо більшість майстрів кватроченто шукали в античному мистецтві опору в реалістичних прагненнях, то художники Високого Відродження відчули у творах Фідія і Поліклета, у трактатах Вітрувія можливість кращого синтезу, ніж дає натура. Майстри чінквеченто сприйняли приклад античності як заклик до створення духовно і фізично ідеального образу.

30. Специфіка Давньоримської культури імператорського періоду

Має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.

Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ — POPULUS ROMANUS.

У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:

1. 754 (753) — 510 (509) до н. є. — царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза нею, — плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат — головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.

2. 510 (509) — 30 (27) до н. є. — республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна — спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор´ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49—45 pp. до н. є. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті — Октавіан Август, що у 27 р. до н. є. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3. 30 (27) до н. є. — 476 — імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника — Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. УII ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н. є. Римської імперії на Східну й Західну. За цей час монархія в Римі зазнає численних змін:

а) принципат, 30 (27) до н. є. — 193 pp. У цей час ще формально зберігаються такі республіканські установи, як сенат, народні збори, магістратури, але фактично уся повнота влади знаходилася у руках принципса — імператора;

б) криза, 193—284 рр.;

в) домінант, 284—476 pp. Необмежена монархія, встановлена за часів імператора Діоклетіана.

За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н. є. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату. Взагалі життя етрусків — попередників римлян — мало вивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу — це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом — родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754—510 до н. е.), під час якого з´явилися перші етруські боги. Статую вовчиці — емблему Риму, також створили етруски.

Ромул, лат. — міфічний засновник і перший цар (реке) Риму, син Ре і Сільвії та Марса, брат-близнюк Рема. Амулій, що захопив, трон Альби Лонги, скинув свого брата, Нумитора — діда братів — і повелів кинути дітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця, послана Марсом, вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Фавстулі його дружина Акка Ларенція. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, повернули владу дідові й заснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста (названого згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромул убив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив на свято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчат. Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручанню викрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. За легендою, Ромул живим був вознесений на небо й шанувався римлянами під ім´ям бога Квіріна. У римському мистецтві часто зображувалися епізоди життя Ромула (вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).

Царська епоха в історії Риму позначена розпадом первіснообщинних відносин і зародженням класів й держави в римському суспільстві. Вона закінчується вигнанням царів і переходом влади до обраних посадових осіб. У VI—III ст. до н. є. Рим поширив своє панування на весь Апеннінський півострів, а з кінця III ст. до н. є. він стає великою рабовласницькою державою, до складу якої з II ст. до н. є. увійшли території Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії, Переднього Сходу.

У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов´язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки (cloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху — атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Пари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги: Юпітер — загально-італійське божество неба; Марс — спочатку покровитель рослин, а пізніше — бог війни; Квірін — близьке до Марса божество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. З´являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродігпа — з іта-лійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон — із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські божества дістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від сваволі патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.

Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву «Закони дванадцяти таблиць», було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку. Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Ця епоха культурного розвитку відома переважно з повідомлень пізніших авторів, які вивчали і описували минуле рідного міста, прагнучи довести, що Рим добився панування над іншими народами завдяки винятковим моральним якостям своїх громадян: мужності, дисциплінованості, стриманості, волелюбності, високому розумінню обов´язку, поважанню законів, а головне — відданості батьківщині, для якої громадяни не шкодували ні праці, ні життя, ні дітей. Ранню римську історію прикрашала ціла галерея образів: засновник республіки Юній Брут, котрий засудив на смерть своїх синів — учасників змови на користь вигнаного царя Тарквінія Гордого; Муцій Сцевола, що пробрався в табір етруського царя Порсни з метою вбити його і, спійманий, спалив на вогнищі свою руку на доказ стійкості римлян і т. ін.

Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати базиліки — великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя у місті. Уже в середині II ст. до н. е. в Римі зникають будівлі, криті соломою. З´являється бруківка, в будівництві громадських споруд замість туфу починають застосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинською мовою до III ст. до н. є. з писемних пам´яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих — елегії, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани — веселі п´єси з сільського побуту. Характерними героями ателлани були: дурень-ненажера Макк, пихатий хвалько Буккон, недолугий дідусь Папп, вчений-шарлатан — злий горбань Досенн.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних «Законах дванадцяти таблиць», сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280—207 pp. до н. е.), що здійснив переклад з грецької «Одіссеї», який став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив декілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 —204 pp. до н. є.) — автор «Пісні про Пунічну війну», а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239—169 pp. до н. є.) створив історичний епос під назвою «Літопис» (Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марцій Плавт (254—184 pp. до н. е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створив характери-маски у віршованих комедіях «Цапи», «Горщик», «Хвалькуватий воїн», де жіночі ролі виконували чоловіки, а характерними персонажами були parasitus, звідник, хвалько та ін. Мова його проста, містить багато грубих та інфернальних виразів.

Таким чином, в усіх галузях культурної творчості римляни багато запозичили від своїх сусідів — етрусків та греків, хоча, не обмежуючись запозиченням, вносили у творчість свої самобутні особливості.

Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п´ять століть — від 27 року до н. є. до 476 року н. є. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту й падіння.

Наприкінці І ст. до н. є. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27—14 pp. до н. є.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову стоkицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об´єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п´яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення. Закон про шлюб 18 р. до н. є. вимагав, щоб чоловік від 25 до 60, а жінка від 25 до 50 років неодмінно перебували у шлюбі, в разі смерті або розлучення чоловік і жінка протягом півтора року повинні були знайти собі пару. Факти подружньої зради розглядалися судом, а винні засуджувалися до заслання на острови й навіть позбавлялися частини майна. Однак, незважаючи на нові закони, міцна сім´я у давньоримському суспільстві була скоріше ідеалом, аніж реальністю. Як і раніше, велику роль при створенні шлюбів відігравали політичні та майнові інтереси. Розлучення й подружня зрада залишалися звичайною справою. Проте жінки вищих станів були самостійні і мали право розпоряджатися своїм майном. Багато з них, отримавши прекрасну освіту, відігравали далеко не другорядну роль у політичному житті. В той же час емансипація жінок мала і зворотний бік — багато злочинів, таких як убивства своїх чоловіків і розпутне життя, стали для багатьох із них нормою.

Кінець І—II ст. до н. є. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 pp. н. є.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. В скульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичної краси — типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З´явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).

Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років у юнаків наступало повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.

Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу бул




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.