Ранній гуманізм і Відродження

Наприкінці Середніх віків у культурі Західної Європи відбуваються зміни. Вони були зумовлені багатьма факторами. Одним з головних став той, що людина стала більше покладатися на власні сили, а не смиренно підкорятися поведінці тієї групи, до якої вона належала. Особистий інтерес, прагнення до успіху, зосередженість на собі відкрили новий шлях у розвитку людини. Людина починає по новому дивитися на світ, на саму себе, на місце людини у світі. Такі нові погляди співпали з періодом підвищеного інтересу до античності. Античність вважалася ідеальним періодом в історії, коли процвітали науки, мистецтва, держава і суспільне життя. Підтвердженням цього були ті речі, рукописи античних часів, які вражали своєю досконалістю.

Зазначене вище найбільш помітним було в Італії, де кипіло міське життя, а залишки античності лежали прямо під ногами. Прояв інтересу до античності супроводжувався і намаганням відродити наслідувати її. Саме тому нову епоху, що почалася назвали Відродженням, або по-французьки Ренесансом. Хоча насправді було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи античної та середньовічної.

З ХІV ст. любителі античності спираючись на здобуті знання вважали, що потрібно в першу чергу займатися „studia humanitatis” тобто „вивченням людського”. Тих, хто вивчав людське з кінця ХV ст. стали називати гуманістами. На теперішній час словом „гуманізм” ми називаємо любов до людей і таке розуміння світу, при якому людина є найвищою цінністю.

За тих часів гуманістом міг стати будь хто, хто палко любив античність, а також мав час і здібності, щоб її вивчати. Але у дійсності гуманістів було дуже мало. Вони гуртувалися у малочисельні гуртки. Проте знання цих людей давали їм змогу займати високі посади в управлінні італійських міст, у канцеляріях королів, кардиналів і пап.

На противагу християнським чеснотам гуманісти виробили власні, найважливіші з яких проголошувалися гідність і доблесть. Хоча всі гуманісти були щирими християнами. Кожен з гуманістів прагнув стати всебічно розвинутою людиною, здібною до творчості у різних сферах науки, літератури та мистецтва, тобто стати „універсальною людиною”.

На порозі великої культури Відродження стояв відомий поет і філософ Данте Аліг`єрі (1265-1321 рр.). Життя його було нелегким. Він народився у Флоренції і дуже любив своє місто, але більшу частину життя був змушений прожити у вигнанні. Беручи активну участь у політичній боротьбі, він виявився у таборі, який програв. Він рано почав писати вірші. Всі вони були присвячені одній дівчині – Беатріче. Ще хлопчиком Данте побачив її на дитячому святі і палко покохав її на все життя, хоча бачити її міг рідко лише здалеку – у церкві чи на вулиці. Сама Беатріче стала дружиною іншого і померла рано. Найбільш відомий твір Данте „Божественна комедія”. Комедіями у ті часи називали твори зі щасливим кінцем про незвичні події героїв. Божественною її назвали за видатне художнє виконання.

Для свого твору Данте обрав форму видіння: у темному лісі він раптово зустрічає видатного римського поета Віргілія, з яким відправляється у подорож у потойбічний світ. З ним він проходить дев’ять кругів Пекла, а потім з іншими героями Чистилище і Рай. Поема розповідає про Італію, Флоренцію. Пап, імператорів, монахів і святих, античних полководців і мудреців. Її головний герой – сам Данте і його сучасники. Одних він суворо критикує, іншими захоплюється. Всіх, кого зустрічає Данте у потойбічному світі продовжують переживати страсті земного життя: гнів, гордість, презирство. Саме цей загострення пристрастей, якими насичений світ, стало новим для літературних творів.

Так, якщо Данте був попередником Відродження, то першою людиною Відродження можна впевнено назвати Франческо Петрарку(1304-1374 рр.) Він не займав ніяких офіційних посад, але був настільки відомим, що з його думкою рахувалися королі і папи. Петрарку уславила „Книга пісень” – 366 віршів (сонетів) присвячені його коханій Лаурі. Як і Данте, він закохався у Лауру в дитинстві. Але його любов до неї залишилася нерозділеною. Сама Лаура померла від епідемії чуми. За свої поетичні здібності він, як у Античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії.

Послідовником і другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.). Він теж писав вірші про кохану Марію. Але славу йому приніс збірник зі ста розповідей „Декамерон”. Розповіді написані від імені веселої компанії з семи дівчат і трьох хлопців, що у продовж десяти днів знаходилися у заміському будинку, переховуючись від епідемії чуми. У продовж десяти днів вони забавляли один одного всілякими життєвими історіями про кохання, розставання, подорожі, пригоди.

Всі вище зазначені твори були написані живою народною італійською мовою. Цим вони довели, що народною мовою можна писати видатні твори, передавати весь спектр почуттів.

Серед творців нової культури були і художники. Важливим здобутком мистецтва цієї доби стала поява лінійної перспективи. Середньовічні художники завжди на картинах зображали більш значущі фігури, речі більшими, незважаючи на те, де вони зображені: на передньому чи задньому плані. Картини у лінійній перспективі зображуються так, як бачить світ людське око: предмети на передньому плані більші, на задньому – менші. Також художник намагається передати індивідуальні риси людини, його характер. Швидкого поширення набувають картини світського характеру, з`являється такий новий жанр, як портрет.

Як Данте у літературі, у мистецтві нову культуру започаткував флорентієць Джотто де Бондоне(1266-1337 рр.). За переказами, коли він у дитинстві пас овець, він на каміннях малював картини природи, яку він бачив. Одного разу поруч проходив художник. Який сказав: „Господь дав тобі великий талант!”. З того часу дитяче захоплення переростає у професійну діяльність Джотто. Він малював портрети, ікони, фрески. Першою його великою роботою була фреска присвячена життю Святого Франциска. Найбільш відомою роботою Джотто була розпис церкви у Падуї. На фресках він зобразив Ісуса, діву Марію, апостолів як земних людей – розумними, чесними, красивими, твердими духом. На їх обличчях людські почуття і переживання. Сцена „Поцілуй Іуди” показує і ставлення художника до євангельських подій. Джотто багато зробив для рідного міста, за що був похований як видатний громадянин у соборі міста.

Тілесність, об`ємність фігур, лінійна перспектива у повному обсязі вперше з`явилася у творчості флорентійця Мазаччо (1401-1428 рр.). Хоча він прожив коротке життя, він встиг здобути гучну славу. Найвідомішою стала сцена „Вигнання з Раю” з фрески однієї з флорентійських церков.

Всі наступні художники Відродження училися на картинах Джотто і Мазоччо. Вершиною Раннього Відродженя у мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445-1510 рр.). Його картини „Весна”, „Народження Венери” передають розуміння краси як внутрішньої, так і зовнішньої митцями Відродження.

Принципи Відродження знайшли своє відображення і в скульптурі. Так флорентієць Донателло (бл.1386-1466 рр.) відродив античні традиції, відступивши від середньовічних традицій, створив круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною прикраси храму. Її можна було споглядати з усіх сторін. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного Давіда.

Початки культури Відродження в архітектури заклав архітектор і скульптор Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.). Він розробив закони лінійної перспективи і розв`язав складні інженерні завдання зі створення величезних куполів над соборами. Головним у його творчості стало створення купола собору Санта-Марія-дель-Фьоре у Флоренції.

Поиск по сайту: