Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Постмодерністська модель світу в українській і світовій інтерпретаціях



Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з 1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов'язується з епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожина та його брюс­сельської школи класичної наукової картини як царини то­тального детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського некласичного природознавства сприяє форму­ванню уявлень про постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом вірогідності, що відпові­дає сучасному образові світу як сукупності нелінійних про­цесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується кон­цепція виникнення порядку з динамічного хаосу як із потен­ціальної надскладної впорядкованості, вплинула на утвер­дження холістичного, цілісного мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук. Поступово формуєть­ся ідея цінності екологічної індустрії, людської якості науки.

У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві за­знають деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з "механізму" на "організм", здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на пев­ний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп'ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об'єднань, єдиних грошових одиниць. Постмо­дернізм позначає перехід від антропоцентризму до універса­лізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація тра­диційних цінностей, деконструкція естетичного суб'єкта, сти­льовий синкретизм, інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнта­ція на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднують­ся толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на се­редовище існування людини. Якщо фундамент класичної тра­диції становили образність, ієрархія цінностей, суб'єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню "зробленість", кон­струювання, антиієрархічність, об'єктність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформа­ційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужи­ми кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової куль­тури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм відвер­то стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тек­сти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашаруван­ня різних текстів), гіпертексту (аналог комп'ютерної літера­тури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування в різних культур­них системах, у плюралістичному світі (роман "Ім'я рози" італійця У. Еко, роман "Хазарський словник" серба М. Пави­ча, твори "Роман" і "Норма" росіянина В. Сорокіна). Знамени­тий садовий ансамбль "Маленька Спарта" (архітектор Ж. Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейсь­кого романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розва­жа Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національ­ної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтич­ної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, "Нова дегенерація", "Пропала грамота" харак­терне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансфор­мації піддаються усталені цінності. Герої романів Ю. Андруховича "Рекреації", "Московіада", "Перверзія", книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозу­мітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб при­ховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карна­валу, як у спектаклі "Енеїда" в театрі ім. І.Франка в Києві.

У постмодернізмі посилюється відчуття того, що "майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філо­софським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в істо­ричних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філо­софією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення, атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К.Тарантіно "Бульварне чтиво" буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж. Стерлінг) є воднораз за­хоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (парафрази палацу в Кноссі, класицистських споруд, романської архітектури).

Перенесення акценту з творчості автора на творчість гля­дача потребує принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання "сьо­годні і зараз", відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те місце, яке традиційно належало образу. "Look" як те, чим хочемо здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою "style" як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні естетичні коди за принципа­ми реклами, конструюють об'єкти творчості як новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на творенні споживацького середовища речей, що привертає за­гальну увагу до творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають візуальні мистецтва.

Становлення нової культурної парадигми є спробою по­шуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов'язує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини як його унікальної і невід'ємної частини до постійних трансфор­мацій. У XX ст. мільйонне тиражування творів мистецтва, виникнення "віртуальних музеїв" на інтернетівських сайтах, розвиток міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на "музей без стін" (за висловом А. Мальро). Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні куль­турні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до ба­гатобарвного світу множинності людських цінностей. Куль­турологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опанування цілісності світу й цілісності людини в ньому.

 

 

Висновки

Феномен культурного розвитку, названий Ренесансом, зародившись в Італії, охопив всі західноєвропейські країни. Це був яскравий час злету творчих, духовних сил суспільства. Не дивлячись на те, що кожна країна по своєму пережила час Ренесансу, все таки можна говорити про об’єднувальні загальні риси культури Відродження для всіх країн. Це перш за все філософія гуманізму як основна доктрина епохи, переоцінка значення індивідуума в біосоціокультурному процесі. Основою для розповсюдження гуманістичної доктрини Відродження в Європі були процеси становлення ринкового господарства, суб’єкти якого потребували нового світогляду. Епоха Відродження заклала основи системи цінностей сучасної західноєвропейської цивілізації.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.