Культурно-історичні процеси в Європі у період Відродження

КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ. КУЛЬТУРА XIX – XX СТОЛІТЬ

ПЛАН

1. Культурно-історичні процеси в Європі у період Відродження.

2. Людина і світ в українській і європейській культурах ХІХ ст.

3. Модерністська та постмодерністська модель світу в західній та українській інтерпретаціях.

Література

1. Маркова А.Н. и др. Культурология. История мировой культуры. М., 2007.

2. Багдасарьян Н.Г. и др. Культурология. М., 2004.

3. Шевнюк О.Л. Культурологія. Київ, 2007.

4. Левчук Л.Т. та ін. Історія світової культури. Київ, 2000.

5. Горбатов А. Основные школы и концепции культурологии: Учеб. пособие. - Кемерово, 2000.

6. Гуревич П. Культорология. Учебник для вузов.-М.: 2003.

7. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти /В.Греченко та ін. - К.: Літера ЛТД, 2002.

8. Кармин А.С. Культурология. - СПб: изд-во "Лань", 2001.

9. Культурология. История мировой культури: Учебник для вузов/ Под ред. проф. А.Марковой.-М.: ЮНИТИ, 2003

10. Культурологія.-Курс лекцій (під ред. А.Баканурського та ін.).-К.:ВД "Професіонал". 2004.

11. Культурологія /Під ред. проф.. В. Пічі. - Львів, 2003

12. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. /За ред. І.Тюрменко, О.Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

13. Культурология: Учебное пособие для студентов высших учебных за­ведений.-Ростов н/Д: «Феникс», 2002.

14. Подольська Є. та ін. Культурологія: Навчальний посібник.-Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

15. Розин В. Культурология: Учебник.-М.: Гардарики, 2003.

16. Брагина А.Х. и др. Культура эпохи Возрождения. М., 1986.

17. Історія світової культури: Навч. посібник/ Керівник авт. колективу Л.Левчук. - К., 2000.

18. Культура, світогляд, гуманізм.-К., 1989.

19. Кравченко А. Культурология: Учебное пособие для вузов. - М., 2003.

20. Культурология в вопросах и ответах: Учебное пособие. - 3-е изд. -Ростов н/Д: Феникс, 2003.

ВСТУП

Епоха Відродження це період небувалого злету і масштабів культурних явищ в житті всіх європейських країн. Поряд зі справжнім культурним переворотом, і досить часто на основі досягнень культури Ренесансу, проходили глибокі соціально-економічномічні процеси, що визначили форми нових господарських суспільних відносин в рамках ринкової системи, що формувалася.

Філософія гуманізму, що була протиставлена схоластичному світогляду Середньовіччя, культ волі розуму, егоцентризм – на противагу феодальному становому порядку, багато в чому секуляризоване, матеріалістичне розуміння оточуючої дійсності – ці та інші важливі досягнення культури епохи Відродження стали основою фундаменту культури сучасної Західної цивілізації.

Культурно-історичні процеси в Європі у період Відродження

Другим періодом у розвитку європейської культури було Відродження (від франц. Renaissance — відродження). За­лежно від історичних умов конкретної європейської країни відбувалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період датується від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття. В окремих країнах Відродження триває до початку XVII століття (Англія).

Найпослідовніша еволюція Відродження відбувалася в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: 1) Проторенесанс (остання третина XIII — початок XIV ст.); 2) Раннє Відродження (XIV — 90-ті роки XV ст.); 3) Високе Відродження 90-ті роки XV — початок XVI ст.); 4) Пізнє Відродження 40-ві роки XVI — початок XVII ст.).

З Відродження починається епоха становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів — натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII—XVIII століттях збагатила Західну Європу знаннями в природничій сфері.

Наукова думка XII—XIV століть концентрується навколо двох університетських центрів — Парижа та Оксфорда, вченим яких належить головна роль у розвитку природничих наук доби Середньовіччя. Важливі наукові відкриття пов'язані з діяльністю Іордана Неморарія, котрий заклав основи науки про вагу, розвинув античне вчення про рівновагу простих механічних предметів, про рівновагу тіла на похилій площині.

У XIV столітті в гострій полеміці з античними авторами народжувались ідеї, які підготували становлення нової фі­зики. В цей період уперше широко використовувалися математичні методи, що сприяли появі сучасного природо­знавства, а також науки про закони руху. Найяскравіша постать у науці XIV століття — це англієць Томас Брадвардін (1290—1349 pp.), автор трактату «Про пропорції» (1328 p.). Він вважав, що лише математика відкриває шлях до істини, допомагає «схопити найтонший смисл». Т.Брадвардін увів поняття миттєвої швидкості й зробив спробу застосувати загальну міру для кругового та прямолінійного руху.

Середньовічна Європа в царині природничих наук дала світові таких видатних математиків, астрологів, оптиків, як Школа Орема, Леонардо Фібоначчі (Пізанський), Леві бен Герсон, Джеффрі Чосер, Роберт Гроссетест, творча спадщина яких — то яскрава сторінка в історії світової науки.

XV—XVI століття позначені розвитком нових галузей промисловості. А на цій основі, впливаючи водночас і на динаміку промисловості, розвивалися астрономія, механіка, географія та інші науки. Досить згадати про наукові роз­робки в царині механіки, оптики, хімії, пов'язані з ім'ям Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.) — італійського митця, інженера, архітектора, філософа й теоретика мистецтва, природодослідника, який утілив у собі універсальний геній епохи Відродження; про винахід друкарського верстата, компаса та артилерії; про геліоцентричну концепцію Ми­коли Коперника; про географічні відкриття Христофора Колумба, Баско да Ґами та Фернана Маґеллана; про до­свідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; про морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в історії людської цивілізації.

Культура Відродження — це культура ранньобуржуазного суспільства, на формування якої значний вплив справила практика послідовного розвитку економіки середньовічних міст-держав, завдяки чому вже у XII—XV століттях відбувся перехід від середньовічних форм торгівлі й ремесел до ранньокапіталістичних форм організації життя.

Особливе значення Відродження мало для розвитку мистецтва, утвердження принципів реалізму. Видатні досяг­нення культури епохи Відродження стимулювалися звер­ненням до античної спадщини, не остаточно втраченої в середньовічній Європі. Як уже зазначалося, культура Від­родження найповніше втілилася в Італії, багатій на пам'ят­ки античної архітектури, скульптури, декоративно-прикладно­го мистецтва. Це мало, так би мовити, символічне значення. Водночас, було б помилковим тлумачити Відродження лише як повернення до Античності. На думку одного з дослідни­ків цієї епохи, «ренесанс — історичний процес, що мав свій власний зміст. Культуру Ренесансу характеризує антифео­дальна спрямованість. її творці розуміли Відродження як розрив із системою феодальних цінностей. Вже у XIV ст. діячі нової культури були переконані в тому, що вони живуть у світі, протилежному світові темряви і невігластва, тобто світові середньовічної Європи».

Безперечно, Відродження слід розглядати як духовне оновлення, як орієнтацію на світську культуру, як поступо­ве звільнення від догматичної релігійної ідеології Середньо­віччя. Водночас слід враховувати, що в умовах Відродження досить чітко простежується «розведення» церкви та хри­стиянства. Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християн­ською. Більш того, вона шукала шляхи поєднання христи­янства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно-піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини.

Виступаючи проти догматизму, зашореності, своєрідної однорівневості середньовічної культури, ідеологи Відрод­ження намагалися формувати «відкриту» модель, у межах якої можливий діалог різних типів культур, розмаїття точок зору, теоретична терпимість.

Дослідники епохи Відродження (Л. М. Баткін, Л. М. Брагіна, Е. Ґарен та інші) підкреслюють суперечливий характер Ренесансу. Ця риса особливо яскраво виявилася в оцінці минулого, ставленні до нього. Адже представники при­наймні Раннього Відродження повинні були опанувати поняття «нова доба», усвідомити, що народжується епоха, цілком відмінна у своїх основних ознаках від минулої. Надзвичайно глибоко специфіку цих складних процесів розкриває Еудженіо Гарен — відомий італійський філософ, один з визнаних європейських знавців доби Відродження. Він, зокрема, пише: «Усвідомлення того, що народилася нова епоха, яка в найголовніших аспектах протилежна попередній, — одна з типових ознак культури XV і XVI ст. Мова йде про полемічну самосвідомість, яка сама по собі, зрозуміло, не створює нової епохи, проте визначає деякі її аспекти: це передусім яскраво виражений потяг до бунту, програма розриву зі старим світом з метою утвердити інші форми виховання й спілкування, інше суспільство й інші взаємодії між людиною і природою».

Становлення нового суспільства водночас утверджувало найважливішу рису ренесансної культури — увагу до людини, її реального земного життя. Відродження поступово формує свій ідеал — яскрава, сильна, непересічна особистість, що прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдоско­налення, реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби — натура активна, навіть титанічна за своїм інтелекту­альним та емоційним потенціалом. Не лише наголошується на антропоцентризмі у філософії, а й визнається можливість усебічного гармонійного розвитку людини. Складається не­розривний зв'язок культури Відродження з гуманізмом, який стає, за визначеннями різних дослідників (О. Ф. Лосев, Л. М. Баткін, В. І. Гусєв, В. В. Єфименко), внутрішнім зміс­том Ренесансу, його теорією й практикою, його ідеологією.

В умовах Відродження досить складною виявилася со­ціально-політична ситуація, адже велася жорстока боротьба молодої буржуазії, що тільки-но народжувалася, з еконо­мічною й політичною системою феодалізму. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спро­стування ідеології Середньовіччя. Відродження — це період активного розвитку соціально-політичної думки (Ф. Гвіччардіні, Ж. Баден, Н. Макіавеллі), поява ґрунтовних праць, на сторінках яких аргументувалася необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму. Найповніше вимогам молодої буржуазії відповідала книга Нікколо Макіавеллі «Государ» (1513 p.), яка «знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд від церкви й водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки».

Особливої уваги при розгляді культурно-історичних про­цесів доби Відродження заслуговує позиція церкви, роль і значення якої порівняно із Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Гуманістична ідеологія Відродження руйнувала в Європі монополію като­лицької церкви й стимулювала появу єресі — складного фено­мена духовного життя Західної Європи в XI—XV століттях.

Єресь (від грец. — особливе віровчення) — точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення й тлумачення релігійних настанов. У XI—XIII століттях поширилися так звані «бюргерські» єресі, ідеологія яких була відображенням соціального протесту нових, антифеодальних сил. «Бюргерські» єресі — альбігойці, катари, патарени — були поширені в містах пів­нічної Італії та південної Франції.

Єресі XIII—XIV століть поєднували, з одного боку, антицерковну спрямованість, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого — заперечували світські феодальні структури. Так, єретичний рух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, називав його «сві­том зла». Утверджуючи світ духовний як «світ добра», вони пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов'язків (військова служба, виконання законів і норм суспільного життя).

Своєрідним аспектом деяких єретичних течій було по­єднання релігійної форми з елементами вільнодумства, з проповідями пантеїстичного світосприймання. Найпослі­довніше ці тенденції виявились у єресі амальриканів — «братів вільного духу». Амальрикани вважали, що навко­лишній світ, людина тотожні Богові, заперечували релігійну ідею пекла та раю, намагалися досягти стану «просвітлення» в межах містичного єднання членів братства.

Нового емоційного насичення єретичний рух набуває з XIV—XV століть — періоду розпаду феодалізму й формування централізованих держав. У цей час загострюються соціальні протиріччя, які стимулюють селянсько-плебейські єресі: «апо­стольські брати» (Італія), «полларди» (Англія), «таборити» (Чехія) та інші.

Усі ці єресі завжди поєднувалися з відкритими анти­феодальними протестами, з вимогами відмінити будь-які привілеї певних соціальних верств і приватну власність. Єретики часто-густо висувають гасло про «дешеву церкву», відкидаючи папське багатство, пишноту церковних служб.

Єресі як світською, так і церковною владою розгля­далися передусім як політичні виступи проти панівного порядку й переслідувалися з надзвичайною жорстокістю. Для боротьби з єресями об'єднуються світська й церковна влада і створюють інквізицію — Конгрегацію святої служби.

З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від XIII до XVIII століття, пов'язані найтрагічніші сторінки європей­ської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. У 1327 році був спалений Чекко д'Асколі, у 1600 — Джордано Бруно, у 1619 — Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 — К.Ліщинський, жорстоко переслідувалися Ґалілео Ґалілей, Томмазо Кампанелла, Міґель Сервантес.

Найпослідовніше інквізиція запроваджувалася в Іспанії. На території цієї країни «ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім'я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36 212 живих людей, 19 790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289 624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345 626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції».

Діяльність інквізиції, яка обмежувала свободу науково-технічної творчості, викликала почуття страху й прирече­ності, що починають панувати в багатьох країнах Європи, передусім у Іспанії, Італії. Економічний і політичний зане­пад італійських міст, зміна напрямку торговельних шляхів призводять до занепаду культури Відродження й початку нового — третього періоду європейської культури — Реформації (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Реформа­ція — назва широкого суспільно-політичного руху, який на початку XVI століття охопив майже всю Європу, відіграв велику роль у становленні буржуазно-демократичних сус­пільств і створенні засад нової європейської культури.

Відродження й Реформація міцно пов'язані між собою, адже про необхідність реформувати церкву висловлювалися ще мислителі XIV—XV століть. Спрямована проти като­лицької церкви, Реформація досягає апогею в XVI столітті, коли в багатьох країнах Європи відбувся перехід до протес­тантської церкви. Видатним ідеологом реформаційного руху був Мартін Лютер (1483—1546 pp.) — засновник німецького протестантизму. Мартін Лютер вважав помилковим ви­знання церкви як єдиного посередника між Богом і людь­ми, він виступав проти зовнішньої обрядовості католицької церкви. Лютер різко критикував аморалізм тодішньої цер­кви, обстоював тезу про внутрішню релігійну свободу людини. Зі становленням протестантизму пов'язане й ста­новлення нової етики, яка серед гуманітарних наук набуває особливого значення. В основі протестантистської етики — повага до праці, життєвий аскетизм, акуратність, доброчес­ність, моральність.

Важливу роль у радикалізації Реформації, в перетворенні її на ідеологію перших буржуазних революцій у Голландії в XVI столітті та в Англії у XVII столітті відіграв кальвінізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509—1564 pp.). Закликаючи до активної участі в реальних життєвих процесах, Ж. Кальвін максимально спростив релі­гійну обрядовість, відкинувши більшість середньовічних традицій.

Підкреслюючи взаємозв'язок Відродження й Реформації, слід водночас чітко визначати відмінність між ними.

Гуманістична ідеологія Відродження мала послідовно світ­ський елітарний характер, орієнтуючись на освічену части­ну суспільства. Реформація ж, навпаки, намагалась охопити найширші верстви населення, активно популяризувала свої ідеї. Разом з тим ідеологія Реформації в багатьох тезах виступила як антигуманістичне явище, адже проголошувала свій ідеал не в майбутньому, а в ранньохристиянському минулому. Звільнення людини від феодальних кайданів виявляється пов'язаним з ідеологією, яка не звеличує, а принижує людину, стверджує її природну зіпсованість, принципову неможливість своїми силами досягти «спа­сіння». Віронетерпимість Мартіна Лютера й Жана Кальвіна, їхня боротьба проти «земного», «плотського» в житті людини, підтримка практики спалення вчених, єретиків, відьом, астрологів надають Реформації не лише трагічного, а й потворного характеру. З коренем вириваючи середньо­вічне схоластичне богослов'я, Мартін Лютер насаджував нову релігію, однак позитивним аспектом цього процесу стає психологія свідомого, вільного ставлення до релігії, відкриваються шляхи формування нових філософії, науки, мистецтва.

Поиск по сайту: