Євген Филимонович Маланюк — український письменник, публіцист, літературний критик, культуролог-енциклопедист.
Дата
Подія
Примітка
01.02.1897р.
1906-1914
1913 р.
1914 р.
1914-1916 рр.
1917 р.
1920 р.
1922-1923
1923 р.
1925 р.
1925 р.
1926 р.
1930-ті рр.
1929 р.
1930-1939рр.
1933 р.
1939 р.
1947 р.
1949 р.
1958 р.
1962 р.
16.02.68
Народився Євген Маланюк в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була з роду осадчих на землях Нової Сербії.
Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.
Померла мати Маланюка – Гликерія Яківна.
Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню- був мобілізований до Армії.
Юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера. Протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.
Жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька, демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України.
Євген Маланюк разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише.
3 Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою видає журнал «Веселка», в якому й сам починає друкуватися. Заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Є. Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях.
Поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Отримавши диплом інженера, працював за фахом у Польщі. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна.
У Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення.
В Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте через 4 роки подружжя взяло розлучення.
У Гамбурзі виходить книжка «Гербарій», де Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори.
Письменник співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 — «Вісник»). Зв’язки виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Є. Маланюка у Варшаві.
У польській столиці організовується літературний гурт «Танк». Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми» — і став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Д. Донцовм, склалася вкрай напружена ситуація. Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником».
На цей період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки віітчизняної і світової культури. Публікуються переклади з інших літератур(Бодлер, Сватоплук, Гумільов). У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною.
У подружжя Є. Маланюка та Б. Савицької народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь.
Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому містіРегенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.
Студія драми Йосипа Гірняка провела в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Є. Маланюка. У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях.
Поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка.
Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність —Тютюнника, Безручка та інших. Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).
Письменник вийшов на пенсію та ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою, яка була щаслива його бачити. Ці дні, проведені недалеко від України, близької і водночас недоступної, не були «отруєні» навіть діями таємної поліції.
Помер Є. Маланюк у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.
Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі.
Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР.
Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.
Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.
Євген завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.
До гурту входять Ю.Липа, О.Теліга, П.Зайцев, Н.Лівицька-Холодна, А.Коломиєць, Ю.Косач та ін. Лідером групи був Є. Маланюк.
Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови.
Така перспектива не влаштовувала Богумілу, тож подружжя оформило розлучення, Євген сам подався назустріч новим випробуванням. Хоча версія про розлучення підтверджується не всіма біографами.
Спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію.
Але,це одна з версій. За іншою - поет не міг бачитися з дружиною, бо міг бути схопленим розвідкою. Невідомі люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися.
Література
1. Войчишин Ю. «Ярий крик і біль тужавий...». Поетична особистість Євгена Маланюка. — К., 1993.
2. Євген Маланюк // Історія української літератури XX століття: У 2 кн, / За ред. В.Г.Дончика.
3. Лавріненко Ю. Євген Маланюк// Зруб і парости. — Мюнхен, 1971.— К-, 1998. — Кн. 1
4. Прохоренко О. Є. Маланюк: До проблеми малоросійства в мистецтві // Євген Маланюк. Література. Історіософія. Культурологія. — Кіровоград, 1997.
5. Мовчан Р. Українська проза XX століття: В іменах. — К, 1997.
