Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ II. Зміст української ідеї — яскравість, виключність, всеобіймаючість



 

Тільки безуслівна віра в ідеал хоронить його від розкладу; вона не допускає до жадної дискусії над його приказами, до жадних розумувань над усталеними заповідями. Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних нападів, найбільш незбитих розумових “доказів”. Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій “емотивності”) згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал <emphasis>нетикальним,</emphasis> оточує його міцним муром “фанатизму”, якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами, двоїться його ідеал і його душа, — там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидає в Люципера-спокусника каламарем, і мара щезає. Непереможний в штуці <emphasis>арґументування,</emphasis> диявол сумніву тікає перед такою вірою.</p>

<p>В нас якраз боялися цієї віри! Не любили “примусових думок”, ані “абсолютного ідеалу”, ями логікою розсудили” питання нашої віри. Наше відношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім “тому, що”, а наше відношення до дійсности переносили ми, за Драгомановим, “з почуття і віри на науку і розрахунок”. Не в гарячім, беззастережнім прив’язанні до своєї ідеї (не в “емотивності”), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправдання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи <emphasis>відселити</emphasis> в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге.</p>

<p>Ось у цім слові “відділити”, <emphasis>в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму.</emphasis> Ось що про це пише Фереро: Людина може увірити в якусь правду <emphasis>лише</emphasis> “коли вміє її <emphasis>відрізнити і протиставити</emphasis> тому, що противне їй … (добре — злому, красу — гидоті, правду — похибці). <emphasis>Лиш тоді</emphasis> може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, — коли <emphasis>відділяє їх ясною чергою,</emphasis> означеною межею. “Означити” (definir) походить від “знак” (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля <emphasis>бажати</emphasis> їх або ні, коли не вміє розрізнити?” В такім разі все кінчиться “анархією доктрини і ослабленням волі”<a l:href="#n406" type="note">[406]</a>. Тут властиво було взаємне діяння. “Анархія доктрини” привела до ослаблення волі”, ослаблення волі” до логічної казуїстики, до повної “анархії доктрина, з яких ні з одною не в’язали в нас ні пристрасної любови, ні сильної відрази.</p>

<p>Нам бракувало національного <emphasis>догматизму.</emphasis> Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від “слав’янства” або “Сходу Европи”, нарід від племени або кляси, націоналізму від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? — Образ того, що треба було любити зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, — в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить і “еросу”, а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси.</p>

<p>Яскравою ідеєю була мрія — образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право?. За Україну “як земля вширшки, як небо ввишки”, але за “автономію”, “самоопределеніе с присоединеніем”? Можна було гинути за самостійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними “але”.</p>

<p>Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство <emphasis>не могло мати сильної віри</emphasis> в нього. Тому й старалися підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман.</p>

<p>Для того, щоб ідеал був ясний, треба його “відрізнити і <emphasis>протиставити</emphasis> тому, що противне йому”. Цього українство ніколи не робило! Тут воно задовольнялося формулою Гр. Полетики, “патріотическим разсужденіем” на тему “Малої Росії”: “каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения (її) прав и вольностей”. Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького — “нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться”. Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям “суду Божого”, з образом, що цілком відповідав сорелівському “мітові” або візії Шевченка (“Заповіт”, “козак безверхий”). “Поступове” і “соціялістичне” українство ХІХ-ХХ вв. теж прийняло формулу Г. Полетики. Його засадою, як і Г. Полетики, — стало шукати “приємливого для обох боків виходу з конфлікту”. Монархісти розуміли національне відродження “спільно з національним відродженням всіх трьох Русей”. Зрештою і автор “України ірреденти”, для отримання прощення за “гріхи молодости”, — висловився проти “національної ексклюзивности”, і радить “змагатися за добро нації… без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями”<a l:href="#n407" type="note">[407]</a>.</p>

<p>Бельгія і Чехія у війні 1914 p., що відразу стали по боці Антанти, большевики, що відразу виступили з “інтернаціональними” гаслами — одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила переможе, щоб на ту “орієнтуватись”, і це звалось “реальною політикою”. “Общество — писав П. Куліш — подпав под иноплеменную <emphasis>власть,</emphasis> неизбежно деморализуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного <emphasis>начала благоустройства,</emphasis> или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія”.</p>

<p>Думаючи передусім не про “власть”, лише про “благоустройство”, — українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, “со всей енергіей” протиставляти себе іншій, і в наслідок того — “неизбежно” деморалізовалась”.</p>

<p>“Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist” — це правило второпали інші, сильні народи, які з себе <emphasis>творили</emphasis> “дух часу”. Наш провід — волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму…</p>

<p><emphasis>З цим має раз на все зірвати нове українство</emphasis>. Бо всі ці ідейки (слов’янофільство, “Схід Европи”, соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. <emphasis>А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою.</emphasis> А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге — натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести “благоустройство” країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.</p>

<p>Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже “як там впорядкується вище державне начальство”; чи будемо мати власні “двір, армію, в’язниці і жандармів”. Їй не потрібні були ці “шумні” й “далекі” програми “непевної вартости”. Ходило лиш про “забезпечення культурного й суспільного самоозначення”, про “волю особи”; радилося не “рватися заложити свою державу”, але стреміти до “волі краєвої, громадської”, бо самостійність віджила свій вік”. Метою було лише “соціяльне визволення” і щастя селянської “мирної країни”, не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське “благоденствіє”. Хто його дасть — все одно, “європейський Схід”, взагалі “вітер зі Сходу”, якась наднаціональна організація. Отже збереження, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і — на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації — урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було <emphasis>не повне, але частинне</emphasis> лише, заперечення чужої ідеї; капітуляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу.</p>

<p>Як “примус” в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але — лише в ім’я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце “фальшивої” ієрархії поставити “правдиву”; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов’язки. Лютерові належать слова: “Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух”?<a l:href="#n408" type="note">[408]</a>. А ось що каже большевик: “На черзі дня — ряд грандіозних <emphasis>вибухів,</emphasis> щоб потім <emphasis>скувати</emphasis> землю в один залізобетон”…</p>

<p>“Скувати”, “змусити до послуху” сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, — ось перше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, — у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окруження. <emphasis>Чуттєву сторону</emphasis> українського ідеалу означали в нас словом “ніжність”, яке виключало “насильство” і “зачіпність”. Та “ніжність”, яка була примітивним щаблем об’єктивації волі, мала свій відповідник в <emphasis>інтелектуальній,</emphasis> змістовій стороні українства, який полягав у зреченні найвищої функції нації, функції влади.</p>

<p>Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на “неістотне” національного ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім — не знають компромісів. Неістотне — лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і “малороссійскія драмы”; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу — для себе, лишила нам землю, а собі — законодавство про неї і про нову панщину… У своїх споминах оповідає Раковський, що коли — під час якихось українсько-большевицьких переговорів — Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права української мови, — большевиць-кий папа весело гукнув: “Але ж добре! <emphasis>Дайте йому навіть три мови!”</emphasis> Подібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш “не хотів проповідувати без ряси”, заявив Лютер: “що ж завадить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, <emphasis>хай має три ряси,</emphasis> коли це справляє йому приємність”<a l:href="#n409" type="note">[409]</a>… І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, — були апостолами нового “невільництва”, нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціялізму — дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства.</p>

<p>Відповідником до “ніжности” в емотивній стороні, була якраз, у змістовій стороні українства, та “мова”, та “ряса”. Щоденна праця над “здвигненням простого люду”, <emphasis>протиставлювана</emphasis> “шумним програмам” — була цією “рясою”… “Краєві справи”, <emphasis>протиставлювані</emphasis> “Русі Божою милостю” — були тією “рясою”… “Матеріяльні та просвітні справи”, <emphasis>протиставлювані</emphasis> “високополітичним справам”, — все це були “ряси”, які наші “народолюбці” вбирали на своє <emphasis>тіло</emphasis> для заспокоєння совісти, щоб забути про одяг чужої ідеології, в який вбирали свою душу. Бо що значила католицька сутанна, коли в ній проповідувалися антикатолицькі ідеї? Що значила українська мова, коли в ній голосилися протиукраїнські ідеї, принесені чужинцем? <emphasis>Всеобіймаючий</emphasis> ідеал, організація влади є конечною функцією кожного національного організму, <emphasis>для зовнішньої консолідації (боротьби з інтернаціоналізмом) і для внутрішньої (в боротьбі з атомізацією),</emphasis> для боротьби з зовнішнім окруженням, і з пасивним внутрішнім середовищем. Коли якийсь нарід дбає лише про “мову”, лише про “селянську мирну країну”, коли він через глупоту провідників, зрікається сам справування вищих функцій, це завдання перебирають чужі, займанці. Нація, яка не виробила собі ідеї нового “послуху” в світі, і в собі — все кориться варягам. Подібне втягнення нації в орбіту чужої ідеї наступає й тоді, коли вона улягає атомістичним забаганкам власного середовища.</p>

<p>Коли на зовнішні потреби нації її недолужна провідна верства дивиться лиш як на спір про те, хто “буде вбирати у фартушки африканських негрів”, чужинці вчать її мудрішого погляду. І тут “ряса” не сховає нації перед життям, і тут нація не поставить себе поза дужки історії, тільки що не для себе битиметься вона за ті “фартушки”, лише в інтересах чужої ідеї.</p>

<p>Якого викривлення дізнає нормальний зріст народу, що зрікається самостійности, яким провадить чужа ідея, про це яскраво свідчить історія. Українці, що мусіли битися на мазурських озерах проти Німеччини або в манджурськім гаоляні проти Японії, чи здиратися з останнього для чужих і ворожих їм цілей ІІІ-го московського Інтернаціоналу для скріплення великодержавної сили пасожита; Ренщина і Саксонія, що билися проти Австрії і Прусії під орлами Наполеона, скріпляючи своє власне ярмо, — ось приклади гелотства народів, які переказали журбу про вищі мети нації чужинцям, задовольняючись “рясою”. <emphasis>Марними є отже надії, що через те самообмеження нарід зможе увільнитися від тягарів і жертв, зв’язаних з вірністю “всеобіймаючому” ідеалові своєї нації.</emphasis> Ті тягарі будуть потрійні, потрійні й жертви, лиш що підуть вони на зміцнення чужої влади.</p>

<p>Подібне втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, <emphasis>коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища.</emphasis> Так було з вітчизною Сташіца, що писав про свій нарід: “Необачний нарід, основуючи свою внутрішню волю лише на неплаченні податків і на нетриманні війська (дбав лише про “рясу”!) спровадив на себе зовнішню неволю”<a l:href="#n410" type="note">[410]</a>. Наша драгоманівщина, яка теж внутрішню волю бачила передусім у свободі від усяких тягарів і в “безначальстві”, спровадила на себе зовнішню неволю, чуже начальство. Атомізована суспільність, що для своєї “ніжности” не хоче сконсолідуватися в самовладну організацію, паде жертвою покликаних або непокликаних варягів.</p>

<p>Коли це станеться, наступ ворожої ідеї прямує далі. Тоді оманою показуються побожні бажання провансальства врятувати бодай свої льокальні цінності “для хатнього вжитку”, “добробут” чи “благоустройство”, бо ж від того, <emphasis>“як там упорядкується вище державне начальство” залежить і доля “домового вжитку”.</emphasis> Всі зусилля нації, позбавленої самовладства, йдуть намарно, навіть ті, що стремлять до заспокоєння місцевих потреб. Визволені 1648 p. українські селяни підпали під панщину, запроваджену 1783 p. Росією на Україні. Чужовладство ж довело й до того, що під червоною Росією український мужик — “владеть землей имеет право, но урожаєм никогда”. Надія, що замкнувшись у вузькі границі “ряси”, потреб домового вжитку, нарід може врятувати хоч їх, показується злісною оманою. Навіть в останніх окопах не схорониться своя ідея, і звідси її виб’є чужа, в такім випадку.</p>

<p>Ця чужа ідея побиває тоді свою, “рідну”, коли ця не здобудеться на універсальну думку, ані на міцну волю її накинути. Тоді всі ці “ряси” і “мови” мандрують до музеїв або до “рідних” гопакіяд, і сама ж маса зачинає з них глузувати. Тоді навіть ті, з “вищої тисячки” дезертують: Гоголь говорить про “Москву мою родину”, (як пізніше — “рідною мовою” червоні українські лакеї). Квітка пише оди білому, а Валеріян Поліщук червоному, цареві; тоді юрба зачинає захоплюватися “прекрасным русским языком” і “вітром зі сходу”; тоді відживають теорії про “три галузки” московського народу, тоді пережитком стає не лиш суверенність, але й “ряса”.</p>

<p>Тоді націю охоплює параліж. Філософія рентора, що стремить не до влади, не до організації, а до вживання і “добробуту”, сковує навіть економічну енергію нації. Приспана в політиці, та “жадность захвату чужого, дерзость силы”… та “грубая первобытная правда”, яка на думку нашого історика “управляла… нашим родным плугом в малороссійских пустинях” в XVI віці, яка “вела вперед хозяйство, промисл, торговлю”, — заламується і в економіці. А нація, помимо своїх багатств, стає “серед скарбів землі голота гола”, стає “плохою гречкосійською породою”, верствою, <emphasis>клясою,</emphasis> уступаючи й політичне, і економічне зорганізування краєм — чужинцям. Стає плем’ям чужої нації, з мудрішою елітою, з філософією здобувців, але не уживачів; організаторів і продуцентів, не консументів; войовників, не пацифістів<a l:href="#n411" type="note">[411]</a>.</p>

<p>Бо лише та дія, що організує життя, — надає йому свій національний характер, а не та “рідна”, якою дихають пасивні маси. Українські пісні співалися віддавна, але світ признав їх нашими лише від хвилі, коли з’явилися українські диригенти світової слави. Українське козацтво перестало існувати для світа відколи дістало чужих генералів. Українські леґенди пізнав світ не тоді, коли їх оспівував по російськи Гоголь, лише від часів Шевченка, О. Стороженка і Марка Вовчка. За Куліша наш мужик, вірний свому аристократичному інстинктові, називав Правобережжя Польщею, бо коли там головні експортери збіжжя, цукроварники, аптикарі, інженери, аґрономи були поляки, коли вони були організаторами життя, коли вони лише стреміли до політичної влади в краю в 1863 p. — то й край до них належав; не лише в їх власних думках, але почасти і в думках закордону й навіть самої Росії, яка ще за Карамзіна уважала Польщею все, що за Дніпром. Українська маса працювала перед 1917–1921 pp. так само, як перед і по тім, але Україну, як реальність, визнав світ лише в ці роки, себто тоді, коли український селянин, покинувши свої ідеали “мирної селянської країни”, взявся за політичну й економічну організацію краю, і за меч, коли його еліта, хоч незугарне, хоч хвилево, намагалася засвоїти собі цілі й прикмети кожної національної еліти.</p>

<p>Без всеобіймаючої ідеї ніколи українство не вийде зі стану провінції. Без революційної ідеології соціялізму, самий рух за підвищення зарібної платні був би мертвою ідеєю. Боротьба за соціяльні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської містики, якою окружено рух 1789 року. Всі зусилля англійських колоніяльних отаманів-купців не привели б до нічого, коли б не велика ідея, що одушевляла їх, ідея вибраного народу, що має <emphasis>панувати над світом.</emphasis> Без тієї ідеї не могла б повстати і габсбурґська імперія. “Імперіялізм з доби Вільгельма II був засуджений на невдачу, бо зовнішнє виявлення могутности є ніщо, коли бракує волі володіти світом”<a l:href="#n412" type="note">[412]</a>. Тим браком “керуючої”, владарної ідеї пояснює Барес якраз невдачу буланжизму, “безплідність чудових національних конвульсій”<a l:href="#n413" type="note">[413]</a>…</p>

<p>У своїй зовнішній політиці кермувалися ми не думкою щось “опанувати”, а задоволити лише соціяльні, примітивні потреби якоїсь кляси; як соціялісти і провансальці зі своєю думкою про “соціяльне визволення”, про “мову” і “рясу”, не журячись, “як там впорядкується вище державне начальство”. (“федерація”!). В таких випадках приходило переважно лише до “безплідних конвульсій”, жакерій, але не свідомих політичних рухів.</p>

<p>Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духового, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціяльним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”… Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки <emphasis>національна ідея,</emphasis> щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ.</p>

<p>Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі.</p>

<p>Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право “сецесії” (“катам помагати”), то жадні засади “права” й “справедливости” не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респектовані “федералістичні” забаганки національних меншостей.</p>

<p>Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді “воля народу” або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення. Це значить, що ми повинні покінчити з тим, що німці звуть Verfassungkultus, не робити з ідеї незалежности справу “тактичну”, а з форми правління принципіяльну (як наші праві й ліві “державники”); урядити всі внутрішні відносини так, щоб вони служили приказу самоутвердження нації, але не “щастю” її членів, те що Ранке називає “приматом заграничної політики”.</p>

<p>Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім’я своїх клясово-економічних (“рентарських”) ідеалів підносить руку на власну державу, то це не “боротьба за визволення трудящого люду”, лише національна зрада. Конкретно, власновладність значить, що кожна кляса, яка хоче представляти націю, повинна стреміти не лише до клясово-соціяльних, але насамперед до політичних цілей, до закріплення політичного й економічного панування нації в себе дома, а не до віддання його в руки чужої, хоч би “братньої” кляси за ціну ніколи не додержуваних обіцянок “соціяльного визволення” народних мас.</p>

<p>Те саме відношення, як до атомістичних, повинно бути й до всесвітянських доктрин. Національна воля є щось інше від суми одиночних воль, вона вище “волі народу”, його <emphasis>часових</emphasis> потреб, завдань і обставин моменту. В стремлінні нації до розросту грає ролю не її чисельна сила в даний момент, ні географічне положення, лиш той <emphasis>суб’єктивний момент,</emphasis> що зветься волею до розросту. Оттоманська імперія в XIX віці, сильна числом людности й традиціями, не могла використати чудового географічного становища (на чотирьох морях) і впала. Мала Англія в кінці XVIII віку мала заледви половину людности Франції, але це не завадило їй розпочати й довести до побідного кінця смертельну боротьбу з потужною противницею. Польща Ягайлонів мала такі самі невигідні границі з Москвою як і за Катерини II, але в XVII віці Польща була в Москві, а в кінці XVIII в. Москва у Варшаві. Національна воля повинна стояти понад “природні границі”, як і понад “даний стан національної свідомости”. Вона не повинна числитися з ворожими суґестіями, що “ідея суверенности пережила свій вік”, ні з всесвітянськими доктринами “сходу Европи” і проче. Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мети нації не обмежуються завданнями дня, ані тим станом, який застала дана ґенерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, <emphasis>ретроспективно і перспективно,</emphasis> не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я “завдань дня”.</p>

<p>Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заваджають консолідації нації довколо одного ідеалу: — демократизм, соціялізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричинюється до її могутньости, чи навпаки її ослаблює. Не ідеал самостійности маємо оцінювати з точки погляду “свободи” одиниці, “демократичности”, форми правління або “визволення пролетаріяту”, чи щастя “плохої гречкосійської породи”, чи “мирного життя” країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутности нації.</p>

<p>Всю дотеперішню науку провансальства треба перевернути! Нас учили, що на національний ідеал треба “поглянути без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історії”… Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоби знати як іти дальше до тієї самої мети. Нас учили, що ідеал нації це “земля”, “кусень чорного хліба” та спокій… Якраз навпаки! Тим ідеалом є експансія, організованість, власновладство.</p>

<p>Нас учили “завжди стреміти до згоди” з противною ідеєю, “не углиблювати національні антагонізми”, не віддаватися “безглуздій ворожнечі”… Якраз навпаки! Нація передусім мусить плекати в собі ті почування та ідеї, які помагають скорше дійти до мети.</p>

<p>Нас учили шукати чогось, “щоб стояло вище над усіми націоналізмами”, “всіх людей всіх вір признати братами”, шукати “інтернаціональної загальнолюдської правди”, виступати “під більш людським прапором, аніж релігійний та національний фанатизм”, “без зараннього рішення справ дальшої будуччини”… Якраз навпаки! Нісенітницею є “інтернаціональна правда”, бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов’янофільство або большевизм. Нісенітницею є “загальнолюдська точка погляду” в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй. Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фашизму, як любов — до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціоналізм “без взаїмности” засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили — “Коли волю народу забезпечує окремішність, треба змагати до окремішности, коли її краще забезпечує спілка (федерація) з другою нацією, треба використати федерацію”… Нісенітниця! Треба сказати: Коли “воля народу” не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця “воля” веде до страти “непідлеглости”, треба цю волю обмежити. Нас учили ідей “гуманности”, але нам найліпше пам’ятати слова Макіявеллі: “Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливости чи несправедливости, людяности чи жорстокости. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність”.</p>

<p>Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над обставинами”, над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея.</p>

 

Розділ III. “Містика” і “реальне життя”

Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній “вищій” ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, другий до повалення ворожої ідеї. <emphasis>Фр. В. Ферстер</emphasis> зве перший спосіб “федералістичною політикою”, назва, яка об’єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: “містику” і “реальне життя”, програму максимум і мінімум; відхрещувалось від “далеких ідей”, стремлячи до “досить благополучного життя”, застерігалося проти “висовування чисто маніфестаційних гасел”, які відвертали увагу від “реальних щоденних справ”; все пристосовувалось до “сили народу”, до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти “зараннього рішення справ дальшої будуччини”, радило годитися “з людьми інших максим”, “оминати великі програми”, щоб осягнути “малі реальні здобутки”. Розгортати “шумні гасла” могли лише “схолястики” і “теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням”. В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; “не категоричний імператив національного обов’язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас”<a l:href="#n414" type="note">[414]</a>, “без задної мисли” цілковитого заперечення чужої ідеї, проти “порушування високополітичних справ”, за “програму на дану годину”, проти “дражнення” сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися “тепер”, або яких “нарід ще не розуміє”, не “романтика”, а “реалізм”.</p>

<p>І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за “реальні наслідки” з нехтуванням “романтичного” ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише “для лакомства нещасного”, але як носій — у своїй думці — “вищої ідеї”, що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати “дикі поля”. Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення “гуманних ідей”, письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі.</p>

<p>“Замки в повітрі” Шевченка, “фантастичні омани”, без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими “замками в повітрі”, а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих “замків”, завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними “реальні щоденні справи”, накидуючи пасивній масі той містичний ідеал.</p>

<p>Як віра втілюється в церкві, так національна містика — в політиці. “<emphasis>Все починається з містики</emphasis> — каже Пеґюі — <emphasis>і все кінчається політикою</emphasis>”, все починається “шумними ідеями” і кінчається щоденною працею. “Справа полягає в тім, <emphasis>щоби в кожній системі містики не з’їла політика,</emphasis> що зродилася з неї”<a l:href="#n415" type="note">[415]</a>. Щоб кожний крок “щоденної праці” був натхнений великою “містичною” метою.</p>

<p>“Малі реальні здобутки” не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли “реальні здобутки” реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. “Малі реальні здобутки” — це отрута для народу. Коли такі гасла, як “добра пожива й відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише зв’язані з щоденними потребами нації “маніфестаційні кличі”, велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789 p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу… Нема небезпеки, що всеобіймаюча “далека” ідея “відверне нас від боротьби за реальні здобутки”; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті “здобутки” відірве нарід від думки про здалеку ідею”, спихаючи його поволі до ролі племени.</p>

<p>Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів’я sine qua non піднесення нації. Але не досить сказати це. Так само, як жадний “конвульсивний рух”, не натхненний великою ідеєю, безплідний, так <emphasis>і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім патосі.</emphasis> Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних “чому”. Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, Що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства <emphasis>якраз тієї нації</emphasis>, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілости власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки. Не вільно виводити свого ідеалу “розумом владним без віри основ”, невільно приймати за добре те, що ми “логікою розсудили”, що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, “придумати логічно ідеальний устрій”, “вільний від споминів історії” та “зрослих на історичнім ґрунті інтересів, звичок та інстинктів”; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію “науково обґрунтовану і логічно доведену”. Абсурдом є ставляти замість “національства”, замість власного права, якісь темні ідеї “всесвітньої людськости” або ідеї людяности і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив.</p>

<p>“Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей так само як добра геометрична теорема добра для всіх”. Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що “треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу”. Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров’я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів’я: “что русскому здорово, то немцу смерть”. Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних “загально людських ідеалах або на почуванні себе “органічною частиною загального (чужого) цілого”.</p>

<p>Нас учили, що наші гасла повинні йти “від інтелекту”, не “з почуття, з настрою”. Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення.</p>

<p>Нація, що прийняла чужу ідею, — як м’ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, — і нація тратить у собі “магнетичну енергію”. Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе “сталою” магнетичною енергією, — мусить черпати її <emphasis>у власній ідеї.</emphasis></p>

<p>“Ми й знаємо, а тільки не хочемо” — ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, “розумом” накидають. Саме “знаю” без “хочу” безплідне, бо не перше, а останнє е двигуном у громадськім житті. Це “хочу”, що “сидить в печінках” нації, нагальне домагається власного “знаю”, а коли його не знаходить — стає нездібним до руху. Коли <emphasis>розумове</emphasis> сприймання світу й його оцінка не базується на нашім <emphasis>світовідчуванні</emphasis>; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого “хочу” з чужим “знаю”. Бо “людина може хотіти лиш те, що любить”, а любити може лиш своє<a l:href="#n416" type="note">[416]</a>.</p>

<p>Тих “знаю” безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів “европейського Сходу” і “трьох галузок руського народу”, або галицької “автономії”… Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його “родина”, (це було від розуму, від “знаю”), але (як казав Достоєвський) він не міг знайти в тій Москві ні одного ідеалу, з якого б не глузував (це було від “хочу”). “Росія в (його) голові розсипалась і розліталась, (він) ніяк не міг зібрати її в одно ціле”. Як тисячі інших, в чужім “знаю” він не міг дати нічого позитивного, лише неґативну до нього і критику. В нас хотіли знайти синтезу між “знаю” і “хочу” одні (“ніжні”) в рідній “рясі”, відмовляючи в ній чужий “отче наш”, другі (всесвітяни) для вигоди вбирали навіть чужу “рясу” (“я повторяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі”, в Семенка). Одні лишалися провінціональними патріотами, другі за ціну прийняття “шумної” чужої ідеї, ставали перекінчиками. Але ані патосом “ніжности”, ані ренегатства не можна перемогти провінції. Її переможемо не коли лишимося в думках “органічною частиною чужого цілого”, лише коли свою частину піднесемо до значіння цілости. Коли на своїм підсвідомім “хочу” поставимо своє ж таки яскраве, сильне й зачіпне “знаю”.</p>

<p>Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, ліпше з тайників національної психіки, з потреб нації, з її амотивної, іраціональної волі до життя й панування. Осміяна філістрами філософія брітанського націоналізму (“right or wrong, my country”), або німецького “Deutschland Uber Alles”, повинна стати — mutatis mutandis — і нашим гаслом. Лиш той ідеал добрий, що спирається на національнім інстинкті, який ставить себе понад усе партикулярне й дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жадними зусиллями. В тім відношенні доктрина, що розвивається в цій книзі, як суто <emphasis>націоналістична</emphasis>, протиставиться яскраво і правому і лівому провансальству, яке виразно застерігалося проти “націоналізму”, протиставляючи йому вузький ідеал тієї чи іншої кляси або провінції.</p>

<p>На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію, політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західньоевропейської концепції родини, громади, власности, це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености й виразности, сформованости, ієрархії, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму. “Скрізь, де панує европейський дух — каже Поль Валєрі — спостерігається максимум <emphasis>потреб</emphasis>, максимум <emphasis>праці</emphasis>, максимум <emphasis>капіталу</emphasis>, максимум <emphasis>видатности</emphasis>, максимум <emphasis>амбіції</emphasis>, максимум <emphasis>могутности</emphasis>, максимум <emphasis>змін у зовнішній природі</emphasis>, максимум <emphasis>зносин і виміни…</emphasis> Цікаво, що европейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління <emphasis>й розмах волі</emphasis>”<a l:href="#n417" type="note">[417]</a><emphasis>…</emphasis></p>

<p>Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, “імперіялізм” у політиці, свобідна від держави церква — в релігії, окциденталізм — в культурі, вільна ініціятива й розріст — в економічнім житті.</p>

<p>Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той “розмах волі”, а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктивність, оборонність і аґресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріялізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціятивна меншість, “стихійність” і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикулярність і загальність, всеобіймаючість, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм — ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій.</p>

<p>Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії — є запереченням дотеперішніх засад “розуму”, “стихійности” й “порозуміння”; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були “раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді”. Чинний націоналізм каже: <emphasis>органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді.</emphasis> Там “щастя маси” — було змістом життя, клясова боротьба — життєвою формою, безвірність — життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є <emphasis>активніст</emphasis> і могутність нації, життєвою формою — національна <emphasis>боротьба</emphasis>, а духом життя — “романтика”, віра. Там патріотизм був “важке ярмо”, не “сантимент”, тут — він повинен стати власне “сантиментом”, власновільним поривом, запалом.</p>

<p>Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншости, життя й волі, але <emphasis>підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство.</emphasis> Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активности, всупереч до домінуючого моменту провансальства — уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би <emphasis>новою ідеологічною підставою тих</emphasis> зусиль нації, які вимагає від неї час.

Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. “Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія”. І ті “універсальні сторони” (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той “розмах волі” жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами.</p>

<p>Це є та “універсальна сторона українського генія, та остра й свіжа ідея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції “автономії” і “сходів Европи” на світову арену, вернути до тих часів, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всі ті, які приглядались рішенню світових проблем. Це та синтеза, яка обіймає завдання нації — “перед визволенням і — на другий день” по нім. Той голос на ново зуміємо видобути з себе лише коли в одній гармонії, получимо нашу національну ідею й національний ерос. Аж тоді “вогнем залізного ентузіязму” загориться відсвіжена Україна та її ідея. Аж тоді скінчиться наша “анархія доктрин”, “ослаблення волі”, і “роздвоєння душі”. Аж тоді наші “прекрасні конвульсії” переміняться в один великий рух, якому зуміємо надати ціль і бажаний розмах.

<p>В нас досі не могли знайти свого “знаю”, <emphasis>і в тім лежить глибша причина</emphasis> сучасного стану України, не лише чужа брутальність і “обставини”. В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє “знаю”, бо бояться його, бо не можна погодити непогодиме: ідеали спокою й свободи й могутности, поєднати “революцію” з “музикою”, волю з безжурністю, насолоду й ідилію — з боротьбою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантурничістю, спокій з рухом, щастя з “розмахом волі”, рабство зі свободою… “Ми” приймаємо чуже владарне “знаю” тому, що <emphasis>нам страшно виробити своє, що ми воліємо зістатися з нашою “красою”, лишивши чужинцям їх “силу”.</emphasis> Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні.

<p>Бо, всупереч провансальцям, “воля, слава, сила, відмірюються силою <emphasis>боротьби</emphasis>” не “страждань” і “сліз”. Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував недавно на панування в Балтиці; лотиш, який в ім’я “більшости” створив там свою державку і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, всі вони, для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною й фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці “пануй Брітанія над морями, і ніколи, ніколи, ніколи ми не будемо рабами”… Або “панування” або “рабство”! Ту ж думку висловлював і співець “Слова о полку” про князя Ігоря — або “сідло <emphasis>золоте</emphasis>” — або “сідло невольницьке”

<p>Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу…

<p>1) A. Schopenhauer. — Sammtl. Werke. В. І., Die Welt als Wille u. Vorstellung, Inselv, Leipzig, s. 166.</p>

<p>2) G. Simmel — Philosophie des Geldes, Munchen, 1922.</p>




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.