Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ II. “Науковий” квієтизм



З того примітивного інтелектуалізму випливає цілком послідовно й ще примітивніший, нібито науковий, квієтизм, віра в ненарушальні суспільні закони: <emphasis>друга характеристична риса українофільства.</emphasis> Спершу українофільство шукало “науково обґрунтованого” і “науково доведеного” ідеалу. Це обґрунтування ішло раз дедуктивно відірваним шляхом, раз — шляхом експерименту. Розум правив світом фізичним, він же ж, очевидно, правив і світом соціяльним. Так, як земля рухалася в усталеній орбіті, так своїм приписаним бігом ішло й соціяльне життя, покірне законам “еволюції” і “поступу”. Все це було ясне й просте, як два рази два є чотири, і тому моментально засвоєне як найглибша мудрість нашим “націоналізмом”; цей “націоналізм” твердо пам’ятав, що стремління нації також мають свої межі у “вічних” законах суспільного поступу. Критика і сумнів замість певности і “фантазії” — були головні чесноти людини науки, вони ж були в наших українофілів запорукою проти національного максималізму.</p>

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай в такій мірі) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, “волю”, за головну самостійну моторову силу в історії, яка творить “з себе самої” (aus sich heraus), як казав Геґель. Але для наших провансальців існував лиш видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим змислам. Ці тіла творили “одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив’язані, або, коли рухалися, то якоюсь <emphasis>причиною</emphasis> зовні”. А роли цей рух (як, наприклад, рух плянет) “відбувався не на ділання ззовні, то все ж він був залежний від точно <emphasis>усталених законів”,</emphasis> конечних і незмінних<a l:href="#n29" type="note">[29]</a>. Аналогія з соціяльним життям була така близька і така зваблива, що ж дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Припадкові хвилеві відносини між різними феноменами суспільного життя уважалися за сталі, як, напр., статистичні цифри даного моменту, дані взаємовідносини сил між окремими націями, тощо. Ці відносини були усталені раз навсе, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписанім темпі й порядку, до якого як людина, так і нація повинні були пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.</p>

<p>Знаряддя в чужих руках, з надломаною волею, покоління минулого віку ішло в напрямку найменшого опору: з браку здібности чинно втручуватись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилости, накинуло дійсності цілий ряд “законів”, менше або більше “вічних”, менше або більше фантастичних, за якими стояла так звана “залізна конечність” історії. Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожнім закруті встромили стовпи з “осторогами” і заповіддю кари за неперестерігання “законів”. Хто хотів жити й рухатися, мусів цим “законам” коритися. Правда, ті “об’єктивні, емпіричні” закони ніби суперечили виведеним дедуктивне “законам розуму”, але хаотичний мозок провансальця дуже легко перескакував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з “об’єктивних” законів були й “розумні”, то чому “розумні” не могли стати “об’єктивними”. І чи одні, і другі не були відкриті тим самим людським розумом?</p>

<p>Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, дістала нові кайданки — “закони” соціяльного розвою, яких не вільно переступити, не наражаючись на славу неука або “ідеаліста”. Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада “енергетичного імперативу”. За цією засадою відносини між народами мали урядитися так, щоб при їх усталенні і плеканні зуживалося якнайменше енергії. З цієї точки погляду, очевидно треба було якнайбільше затіснити відносини <emphasis>між</emphasis> націями. Отже в програму такого національного “енергетизму” входило між іншим, водностайнення мови, далі — знищення мит, мир за всяку ціну, по можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не “штучне” збільшення вже існуючих, та інше. Другим таким “законом” була конечність зрізничкування націй для більшого гармонійного розвитку “цілости”, яку муситься, очевидно за всяку ціну, зберегти ненарушеною “Кожний нарід, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивности своєї країни, вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманітність в творчості робить можливим витворення одної гармонійної цілости”<a l:href="#n30" type="note">[30]</a>, — писав предтеча маркерського національно-нівеляційного соціялізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь “гармонійної цілости” і не суперечило “енерґетичному імперативу”. Утримання власної армії, уряду і державности — було з тієї точки погляду люксусом.</p>

<p>Може, ще важнішим “законові” був “закон” історичного розвитку, що інакше звався “духом часу”. Покликаючись на обидва ці — однаково туманні — “закони”, колись Карл Маркс проголосив австрійських слов’ян (з малими вийнятками) “додатком” до німецької або угорської націй Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні”, що ідуть в поперек “історичному розвиткові”, і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання “російських” націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як контрреволюційні” і “суперечні духові часу”.</p>

<p>То знов таким “залізним” законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конґресі 1815 року перестемпльовано у “вічний” закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав левіятанів. Хто пережив цю добу, іще перед першою світовою, перед турецько-італійською і балканською війнами, той пам’ятає, яке “згіршення” серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціялісти, особливо ж російські, доводили всю “абсурдність” цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того “вийнятку” правило… Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є “ненауковою” утопією.<a l:href="#n31" type="note">[31]</a></p>

<p>В характері “законів”, що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші “націоналісти” хотіли якось обґрунтувати свої “моветонні” домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі “закони”, що їх обов’язані були визнавати і їх противники. Так, напр., коли українські соціялісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало за документування волі нації на осібне існування, треба було доводити, що “економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну” та що <emphasis>процес</emphasis> демократизації державного ладу (слово “процес” мало хахрактер чогось містично-неминучого!) <emphasis>вимагає</emphasis> децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва”, та що “в інтересах розвитку продукційних сил” автономія України конечно потрібна, їх противники, знов же, доводили так само незбито, що “розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності”<a l:href="#n32" type="note">[32]</a>. І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих “залізних законів” для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними “законами”, заявляла своє право на існування.</p>

<p>“Буржуазні” наші партії не відставали від “соціялістичних” і також старалися подбати про “законний” паспорт, щоб вилеґітимувати домагання своєї нації. Вони “доводили” неминучість національних поступок “вимогами” також залізних “законів культурного розвитку”, які “скрізь” тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від “нетямущих людей”, які закидали їм сепаратизм, доводили, що “лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як… створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями”, і т. п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, “що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в’яжеться з процесом інтернаціоналізації”?<a l:href="#n33" type="note">[33]</a></p>

<p>Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, — капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ <emphasis>видимих</emphasis> явищ, <emphasis>сталих</emphasis> відношень, <emphasis>сталих</emphasis> величин або <emphasis>сьогоднішніх</emphasis> законів — одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, “еволюції”, яку нарушати спонтанній національній волі — було смішною утопією. “Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації — закони <emphasis>людського</emphasis> та <emphasis>міжнароднього співжиття —</emphasis> мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин”, — ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла “несвідомо, механічно”, вона не була “випливом свідомих змагань”, стреміла до своєї мети “хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов”<a l:href="#n34" type="note">[34]</a>.</p>

<p>Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високости рідної купи, яким вигідно було з їх “законами” і “вимогами” різних “процесів”, що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Ляпляс, що “не потребував” для своєї теорії повстання світу “гіпотези Бога”, не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціяльних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськости присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем.</p>

<p>У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в “залізні закони”, які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким некоритися — марна праця, виявляється той самий <emphasis>заник вольового імпульсу. Зомбарт</emphasis> каже, що “Марксів (“науковий”) фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальности на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією… старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як “<emphasis>ерзац” бракуючої йому… здібности</emphasis> політичної”<a l:href="#n35" type="note">[35]</a>, здібности чинно творити нове. Нічим іншим, як “ерзацом” відумерлої волі були й “закони” наших “націоналістів”…

 

Розділ III. Хуторянський “універсалізм”

 

Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду “універсалізму”, в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях, їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням — про все це рішала не рація існування кожної окремої національности, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є <emphasis>загально обов’язуючі для всіх,</emphasis> то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою <emphasis>універсальною;</emphasis> спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого — для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом — є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого “Хочу”, лиш нашого “3наю”. Ось як про се гарно сказав <emphasis>Ґ. Зіммель:</emphasis> “Зміст <emphasis>інтелектуального</emphasis> твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття”<a l:href="#n36" type="note">[36]</a>. Заповідь — “Аз єсьм Господь Бог твой” і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її. Це суб’єктивна, відчута “правда”. Це лише правда того, хто в неї вірить. Але, така правда, що трикутник має три кути — або що їх сума рівна 2 простим, — мусить обов’язувати всіх: це об’єктивна правда. Іншими словами, хто шукає правди абстрактним розумом, мусить виходити з заложення, що існує <emphasis>одна, спільна, загальна й приємлива для всіх правда,</emphasis> якої базою є не та чи інша секта, церква чи нація, лише <emphasis>людськість,</emphasis> не суб’єктивно-національне відчуття, а загальнолюдський розум.</p>

<p>З цього заложення виходили наші методіївці XIX і XX віку, вироблюючи собі різні містичні “правди” і “закони”, які мають реґулювати “розумне” життя між націями, і яким має коритися всяка “вузьконаціональна” правда. З цього ж заложення виходили і їх епігони, цілком логічно відкидаючи національну правду, ставлячи над нею — правду космополітичну.</p>

<p>“Сама по собі думка про націю, — пише Драгоманів, — ще не може довести людства до волі і <emphasis>правди для всіх…</emphasis> Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище <emphasis>над усіма національностями</emphasis> та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати <emphasis>всесвітньої правди,</emphasis> що була б спільною всім національностям”<a l:href="#n37" type="note">[37]</a>. І знов, взоруючись на релігійних справах, він каже: “Аж ось розумніші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатися до других за різні церковні справи та звичай та що “треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей усіх вір признати братами. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру з їх осібними звичаями, урядами та інтересами і стала таким судією посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри в тих границях”<a l:href="#n38" type="note">[38]</a>. “Національство” як джерело життя і власної правди було для Драгоманова чимсь темним. Натомість “ясні — думки всесвітньої людськости”, цієї наївної фантасмагорії провінціональних Вольтерів… “Ці думки “всесвітньої людськости” і були єдиними, які могли б “дати найцінніший ґрунт нашому прямуванню до національної вільности”<a l:href="#n39" type="note">[39]</a>. Над націоналізмом ставив він “інтереси інтернаціональні, загальнолюдські”. Він настільки ще великодушний, що “не відкидає національности, але відкидає націоналізм, особливо такий, який сам себе протиставляє людськості або космополітизмові”. Ця фантастична “людськість” є в нього міркою всіх речей і всіх правд, особливо ж національної. Нація та її потреби — найреальніша річ на світі — для Драгоманова містика. Всякі вияви національної волі, спеціяльно мова, не мають виправдання <emphasis>самі в собі.</emphasis> Вони мають рацію існування тільки оскільки “є орудієм проведення гуманних або <emphasis>загальнолюдських ідей”</emphasis> в ті або інші народні маси. Національна ідея ніколи не може бути основою для стремління цілої нації, для цього треба шукати “всесвітньої правди”, спільної всім народам. Стихійне почуття національного самозбереження є для Драгоманова абсурдом. Він радить побороти в собі “всі інстинктові й туманні почуття” расові і “піднестися над ними” при рішенні всякого, в тім числі і українського національного питання; “поглянути на нього з загальнолюдської точки погляду”, з вершин “загальної правди для всіх”. Українство в нього не могло мати своєї мети, бо “цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова <emphasis>здумана наука”</emphasis><a l:href="#n40" type="note">[40]</a>.</p>

<p>Погляди Драгоманова і в цім відношенні зробили в нашій безкритичній суспільності шкоду. Передусім серед нашої соціялістичної і радикальної інтелігенції. В національних рухах шукала вона “загальних принципів” і свою симпатію до цих рухів “міряла відповідно до тих принципів”; цими “загальними принципами”, цією “загальною правдою”, що стояла понад національною, була для учителя “людськість”, для учеників — або “соціялізм” або та сама фантастична “людськість”: обидва ці поняття дуже часто мішалися. Для радикал-соціялістів “змагання за рівність, братерство і вільність <emphasis>всього людства”</emphasis> було змагання, яке треба було виповнити “в першу чергу”, яке домінувало над стремлінням національним<a l:href="#n41" type="note">[41]</a>. Один з основоположників галицького драгоманівства з гордістю проголошує, що “національні святощі” для нього не існують. Він і його однодумці “не моляться до них”. За права своєї мови вони не стоять <emphasis>тому, що</emphasis> є “в принципі за рівноправністю <emphasis>всіх</emphasis> мов”, “за розвоєм української літератури <emphasis>тому, що</emphasis> ми прихильники цивілізації і поступу… Взагалі все те, що народовці роблять з криком патріотичним, ми робимо для того, <emphasis>що воно розумне і практичне”.</emphasis> Цебто: <emphasis>“тому,</emphasis> що”, тому, що на це є санкція “вищої” правди, розуму. Національні почування і домагання, які б не мали цих чужих “<emphasis>тому, що”,</emphasis> очевидно втратили б для наших космополітів всяку рацію буття<a l:href="#n42" type="note">[42]</a>. Подібні тиради зужитих, голосних, нудних і порожніх фраз можна стрінути й на сторінках кожного соціялістичного або радикального журналу. Ця словесна збиранина заступала їм партійну ідеологію…</p>

<p>Ті самі соціялісти і радикали тільки тоді допускають національні гасла, тільки тоді виправдують самостійний національний ідеал, коли він годиться з “думками всесвітньої людськости”, з загальною правдою. Націоналізм допустимий <emphasis>тільки тоді,</emphasis> коли можна “довести”, що він <emphasis>“не суперечить”</emphasis> соціялізмові, “а навпаки, допомагає його розвоєві”.</p>

<p>Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим <emphasis>не суперечила</emphasis> (те саме слово!) “вищій” ідеї любови до тої самої фантастичної “людськости”: “І чи ж <emphasis>перечить —</emphasis> питався він — ця любов (до нації — Д. Д.) — тій <emphasis>другій,</emphasis> а святій любові — <emphasis>до всіх,</emphasis> котрих гнетуть окови? “Коли не перечить, все гаразд, ну а коли перечить? Автор не дає відповіді… В кожнім разі, шлях до націоналізму лише — через космополітизм, через ці “вищі” ідеї, бо — “Хто не любить <emphasis>всіх</emphasis> братів, — як сонце Боже, всіх зарівно, — той щиро полюбить не міг — тебе, кохана Україно”<a l:href="#n43" type="note">[43]</a>. Не визнає любови до рідного краю без санкції наднаціональної правди і Тичина: “Поете, любити свій край не є злочин, — пише він, — <emphasis>коли це для всіх…”.</emphasis> Яка вдаряюча тотожність думок, виразів і навіть слів у всіх трьох ідеологів: галицького молодоукраїнства, малоросійського комунізму, і спільного божка цілої “поступової” України — Михайла Драгоманова!</p>

<p>Зміст цієї “спільної” для цілої “людськости” правди, що стояла над правдою національною, мінявся відповідно до уподобання й темпераменту її апостолів. Раз цією “всесвітньою правдою” був “поступ”, то знов “соціялізм”, “розвій гуманности і цивілізації”, “братерство і рівність народів”, “еманципація демократії” або “пролетаріяту”, чи “визволення слов’янства”, а то й просто “культура” — але всі ті “правди” мали одне спільне: вони було самоціллю, нація та її право на існування — засобом або знаряддям, самовистачаючий національний ідеал — шкідливою утопією.</p>

<p>Для нормальної людини, яка відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким, недетерміновану волю до життя і експансії, ця філософія викличе лише жаль і відразу, але не для “освіченої” людини XIX віку з її ідеями про спільну, встановлену суверенним розумом, правду, а тим менше для громадянина України, насильно втиснутого перед війною в чужорідне тіло великих імперій, яких владу треба було собі усправедливити пануючими над нібито нацією “інтересами людськости”. Ясно, що не в таких головах могла зродитися думка про самостійний і самовистачаючий національний ідеал, який знаходив би своє виправдання в собі самім і не потребував оглядатися на наднародні ідеали, ані шукати в них виправдання.</p>

<p>“Я-м ще таке не видів!” — це трафаретна реакція хлопського розуму на все, що виходить поза рамки емпіричного, поза рамки його тісного досвіду. А Наддніпрянець, в таких випадках питається: “Чи ви таке бачили?!” В обох випадках вилазить погорда до всього іраціонального, що лежить поза світом експерименту. Цю психологію мали й ідеологи українського провансальства, і тому вони відкидали іраціональну волю, як prius в історії; бо в світі, який кожний з них “видів”, діяв закон “розумної” кавзальности, а людська історія була невстриманим походом думки до опанування як фізичного, так і соціяльного хаосу. Тож схиляв він голову й перед всякими соціяльними “законами”, бо це був порядок речей, який він “бачив”, а іншого він не визнавав.</p>

<p>Взяти ж за вихідну точку стремління нації до самостійного життя, примат волі і випровадити з нього, як аксіоми її непередавнені жадання, — це була метафізика для нашого “хлопа”, неписьменного чи письменного, все одно. Це означало б пізнати правду в “надприродній” дорозі, на якій не вистачає сам розум, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до признання іраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й <emphasis>спеціяльну,</emphasis> свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, <emphasis>спільна,</emphasis> загально людська, а в ніякім разі не індивідуальна, ані “вузько” національна.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.