Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ VI. Тактика провансальства, антитрадиціоналізм



<p>Найголовнішою рисою нашого провансальства в тактиці була його засаднича ворожість до <emphasis>традиції</emphasis> і до <emphasis>експансії.</emphasis> Не визнаючи, в суті речі, за нацією окремої індивідуальности, іншої від кожночасної суми її членів, від “числа”, — вони не визнавали <emphasis>тяглости національної мети; кожна ґенерація “довліла собі”, не “пеклася о устрій”,</emphasis> не розширяючи поля прикладання енерґіі будучих поколінь (експансія), ані не переймаючи від батьків їх мету (традиція). Віддані теперішньому, не мали вони пошани ні до мертвих, ні до ненароджених.</p>

<p>Виводячи розумово свої засади, не прислухалися вони до “містичного” голосу крови. Жоден національний колектив, ні теперішній, ні тим паче, минулий чи майбутній, не смів диктувати їм заповіді поведінки. Драгоманів укладав історичну свою програму щодо Польщі “на стисло крайовому ґрунту, без усяких заранніх рішень справ дальшого <emphasis>будучою і</emphasis> без оглядів в <emphasis>історичну старовину</emphasis> всієї Польщі і України”. Для нього “ні один справжній космополіт, ані в шкірі, ані в самих кістках національних, себто — ні в якій історично склавшійся ознаці життя нації, не видить ідеалу, а … в одній інтернаціональній науці”. Він хоче опертися “на так реальній підставі, як добро простого люду”. Це завдання “потребує перш усього розуму, щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, <emphasis>вільний</emphasis> від <emphasis>усяких споминів історії</emphasis> і від теперішніх, зрослих на <emphasis>історичнім, ґрунті інституцій, … інтересів, звичок інстинктів</emphasis> “<a l:href="#n109" type="note">[109]</a>.</p>

<p>Цієї ідеології трималися й епігони Драгоманова, які не хотіли нічого знати ані про справи “дальшого будучого”, ані про “історичну старовину” при визначенні своєї мети, відгороджуючи себе, мов залізним дротом, від історичних традицій нації, і від “імперіялістичного” полету в будуччину. Національну справу “треба (було для них) рішати <emphasis>аналітичним (тимчасово)</emphasis> способом, а не <emphasis>синтетичним (принципіяльним)”.</emphasis> Печать “тимчасовости”, вільної від великої мети минулого й майбутнього, — дрібної, паліятивної видно й на цілій політичній тактиці нашого провансальства, до якої я тепер і переходжу.</p>

<p>По всім сказанім не буде нічого дивного, коли я зауважу, що наше провансальство — під оглядом політичним — було течією наскрізь опортуністчною. Але це стосується до її лівого крила; щодо правого крила, до українофільства передреволюційного, до “радянства” (від київської “Ради”), до першого галицького народництва, то тут мало сказали, що це була опортуністична течія, це було щось у роді фабіянського товариства, щось у роді “армії спасіння”, яка мирною пропаґандою й удосконаленням людськости, ширенням просвіти — думала осягнути свою мету.</p>

<p>Інакше й не могло бути. Коли провансальство, як ми бачили, взагалі не висувало окремих політичних цілей, ані суверенности, ані самостійности; коли його метою була “симбіоза” з паразитами, коли воно не протиставило себе ворожій ідеї так, що тільки одній з цих ідей лишалося б місце на даній території, — <emphasis>лише засадничо уважало співжиття</emphasis> з <emphasis>чужою ідеєю можливим і потрібним, — то ідея боротьби відходила на другий плян.</emphasis> Її приймалося як скрайність; не як конечність, а як щось, чого мірою можливости треба уникати. — Коли існувала лише одна “вселюдська правда”, до якої приходилося розумом, коли закон боротьби за існування в надорганічнім світі уважався за “пересуд” або пережиток “некультурної” давнини — то ясно, що все можна було осягнути закликом до загальної справедливости противника, переконуванням його розумовими арґументами, і “поступом” на шляху “цивілізації”, скупчуючи свою увагу на економічних, культурних і “визвольницьких” цілях. Крім того, виключаючи в суті речі з своїх <emphasis>цілей</emphasis> момент <emphasis>влади,</emphasis> не маючи до нього найменшого зрозуміння, — провансальство природно не доцінювало чинника боротьби в <emphasis>тактиці,</emphasis> оскільки кожна боротьба є передусім бортьбою за панування, за владу.</p>

<p>Спір нашого провансальства з противниками, був передусім (вони думали) — <emphasis>ідейним</emphasis> спором, а як такий, то його засадничо можна було скінчити порозумінням. Ось що про це каже Зіммель: “Острість теоретично-логічних контроверсій не вадить, щоб <emphasis>розумовість</emphasis> (Intellektualitat) <emphasis>була все ж таки засадою погодження,</emphasis> бо як тільки спір переходить з области противенства <emphasis>почувань</emphasis> або <emphasis>хотінь,</emphasis> з области противенств між <emphasis>аксіомами,</emphasis> яких <emphasis>не доводиться, лише відчувається, — </emphasis>в область теоретичних дискусій, то він <emphasis>засадничо</emphasis> мусить бути полагоджений”, бо закони логіки спільні всім<a l:href="#n110" type="note">[110]</a>. Українське провансальство ніколи не розуміло національної ідеї як аксіому, але все як теорему, яку треба було довести, випровадити з іншого твердження. Тому для нього національні постуляти все були предметом “теоретичних дискусій”, отже “ворожі” точки погляду (не афекти) все можна було погодити на підставі спільної логіки й тверджень, признаних за правдиві обидвома сторонами.</p>

<p>Зв’язок між “раціоналізмом” і угодовістю бачив і Драгоманів, що казав: “Особливо переконані ми, що дo <emphasis>згоди</emphasis> межи народами може прийти тільки в такім разі, коли всі дадуть <emphasis>перевагу розумові</emphasis> (ratio), котрий один виводив і виведе людськість з біди та темряви, — та науці, котра яко <emphasis>одна на цілім світі,</emphasis> і може погодити людей, чого не в стані зробити релігії з тієї простої <emphasis>причини, що їх багато, і одна ліпша від другої”</emphasis><a l:href="#n111" type="note">[111]</a>. Тому драгоманівці й будували цілу свою політику не на національнім почутті, не на спонтаннім вияві безмотивної іраціональної волі: це ж було щось з релігії (з “теології”); воля ж могла утвердитися лише в боротьбі з іншими (бо їх було багато і кожна себе вважала за найліпшу); тут “згода” могла здійснитися тільки через експансію, взяття в посідання, агресію. А це не личило методіївській психіці провансальців, вона стреміла до згоди й гармонії і тому апелювала передусім до “розуму” і “науки”. І навпаки, тому, що вони узнавали тільки розум, що стоїть над волею, <emphasis>стали вони засадничими угодовцями, сторонниками згоди за всяку ціну.</emphasis></p>

<p>До цієї засадничої <emphasis>угодовости</emphasis> провансальства склоняло його, і його ворожість до “загального”, надавання виключної ваги й цінности “партикулярному” (одиниці, їх групам, провінції, ґенерації), в противність до нації як колективу, до держави. Бо стан боротьби, війни занадто яскраво й наочно виправдував конечність вивищення “загального” над “поодиноким”, а це руйнувало цілу філософію провансальства. <emphasis>Спенсер, що</emphasis> як типовий представник інтелектуалізму мав великий вплив у нас, ось що пише про це: “Підчинення особистого добробуту соціяльному є лише припадкове явище (?), бо воно наступає лише тоді, коли загрожене існування суспільности, це значить, що це <emphasis>підчинення залежить від існування суспільностей, які себе взаїмно поборюють.</emphasis> Воно мусить скінчитися, коли щезне ця боротьба; бо тоді не буде <emphasis>вже</emphasis> публічних претенсій, які могли б суперечити приватним. Тоді соціяльне життя прийшло б до того, що ставило б собі <emphasis>індивідуальний добробут</emphasis> як найближчу ціль. Отже стан принагідної або звичайної війни чи загального й тривалого миру мусить мати велику вагу”<a l:href="#n112" type="note">[112]</a>. Я тримаюся іншої думки щодо управнення публічних претенсій над приватними (Спенсер розуміє ці управнення за вузько, зводячи все до випадку війни), але факт є, що під час війни і взагалі боротьби, коли більш як ніколи вимагається зосередження всіх сил сусгільности, — це підпорядкування “осібного” “загальному” потрібне більш ніж коли небудь. Ми ж бачили, як ненависна провансальцю, як усякому провінціялу, кожна “метафізична” ідея, що вимагає від нього посвяти особистих, клясових або економічних вимог в ім’я вищої цілі і тривалих інтересів нації: звідтіля й його ненависть до того стану, який є природний між націями, який диктується універсальним законом боротьби за існування і який збільшує тягар “загального” над “поодиноким”. Ціла його туга — ослабити, коли не знищити цей закон, а <emphasis>звідси його засаднича компромісовість,</emphasis> стремління здобути свої цілі не шляхом боротьби, але — угоди.</p>

<p>Теорія Дарвіна, що з’ясовує поступ перемогою сильнішого над слабшим в невпинній борні за існування — не промовляла до їх втомленого й спокійного серця, як і взагалі заклик до сили замість до розуму. Вони ніколи не сказали б противникові — “роби це, бо я думаю, вірю, що це справедливе”, лише — “роби це, <emphasis>коли я доведу,</emphasis> що це справедливе”. Тому ніколи вони не представляли собі перемоги своєї ідеї на руїнах чужої; психіка “або-або” була їм чужою навіть у моменти найвищого напняття обох ворожих “ідей”. Слова Хмельницького — “най одна стіна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться” — були виразом цілковито чужої нашому провансальству ментальности (mentalite), афективної, волевої, не інтелектуалістичної.</p>

<p>І ця психіка була спільна <emphasis>всім</emphasis> течіям українства, як поміркованим, так і “революційним” чи “соціялістичним”. Всі вони виходили з заложення, що засадничого противенства між їх національним ідеалом та ідеалом противника — нема, та що порозуміння, примирення обох — цілком можливе. Всі вони базувалися на трьох принципах: поперше, що питання національне не є питання сили; подруге, що рішається воно не нагромадженням цієї сили нації, лише мирною пропагандою і “еволюцією”; потретє, що воно рішається не розбиттям ворожої ідеї, лише модифікацією, не проти противної ідеї, лише з <emphasis>поміччю</emphasis> неї, не contra, лише cum. Тому про революційні способи вони думали лише тоді, коли ці способи виносила вгору революційна стихія, аби в ту ж мить звернутися до інших, коли стихія спадала, завжди готові “числитися з фактами” і перейти від ролі політичної партії до ролі філянтропічного товариства.</p>

<p>У віршах Старицького — “Поклик до братів Словян”, міститься суть, філософія політичної тактики нашого провансальства. Цю фабіянську філософію засвоїли, розуміється, вже наші методіївці. За ними — “шестидесятники”. Вони, як “хлопомани”, більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж яким-небудь державним порядкам”, а що “мужики українські стояли за царя, від котрого сподівалися волі”, то цілком “природно” цю філософію засвоїли й наші “демократи”, “раді… що начальство сповнить хоч частину їх бажання”. Це була програма доброзичливої критики існуючого ладу й його повільного реформування<a l:href="#n113" type="note">[113]</a>.</p>

<p>Дальше, очевидно перейняв її по них чоловік, що був maitre des ceremonies усяких “гуманних”, “вселюдських”, “поступових” та яких там ще виступів українства, М. Драгоманів. Його думка про автономію і (страшно сказати!) про федерацію могли звучати досить небезпечно й відважно для кожного, хто судить поверховно. Та в дійсності c’est le ton, qui fait la chancon. А тон, чи ліпше сказати Unterton тих страшних гасел був мирний і “благонадежный” з тієї хоч би причини, що найстрашніші, найскрайніші свої постуляти радив Драгоманів здійснювати <emphasis>поволі і шляхом засадничого компромісу.</emphasis> Не дурно Драгоманова шанували всі російські патріоти від кадетів до комуністів, які хвалили його за брак “вузького шовінізму” і за численняся з інтересами “спільної вітчизни”, за те, що “відкинув він усякі самостійницькі тенденції, що помічалися в його часи”; “ставив високо російську культуру”; за його “культурність” і “науковість”, — одним словом, за повну нешкідливість його ідей для тих, проти кого вони були нібито спрямовані<a l:href="#n114" type="note">[114]</a>.</p>

<p>До його програми “автономії і федералізму” (думав Драгоманів) “пристане завше багато людей і з других країв і народів”, також з Росії. Ворожість між націями — щось ненормальне, а “системи подібні “обрусенію” суть ознакою не <emphasis>певної національности,</emphasis> а певного порядку громадського”. Лишається лише апелювати до почуття справедливости пануючого народу, і національне питання розв’яжеться. Через <emphasis>зміни</emphasis> в існуючім status quo: його повалення не потрібне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбі за своє визволення українці все стрінуть “союзників, між якими будуть <emphasis>безперечно і самі великоруси”.</emphasis> Програма Драгоманова вже хоч би для того не вимагатиме боротьби, що “така програма буде мати за собою всіх <emphasis>розумних людей,</emphasis> якої б нації хто не був”<a l:href="#n115" type="note">[115]</a>. Пригадайте щойно наведений цитат з Зіммеля: Драгоманів дає ілюстрацію до його твердження, що “острість теоретично логічних контроверсій не вадить, щоб розумовість була все ж таки засадою погодження”. Не менш страшним від федерації гаслом Драгоманова був і його своєрідний соціялізм, але й ця його наука була особливого, фабіянського характеру. Дорога до його соціялізму вела не через революцію, а через <emphasis>“еволюційну</emphasis> працю дальновидящих людей”, через аполітичні <emphasis>реформи”.</emphasis> “Будучи соціялістом по своїм ідеалам (писав він), я переконаний, що здійснення сього ідеала можливо тільки при певній <emphasis>постепенности</emphasis>… і розвитку мас, а тому й осягнеться більше з допомогою <emphasis>умової пропаганди,</emphasis> а ніж кривавих повстань”<a l:href="#n116" type="note">[116]</a>. Ідеологія “останнього бою”, властива всім революційним течіям, йому зовсім чужа; коли він і думає про цю “останню борню”, то не як про щось, що випливає з <emphasis>природи спору двох суперечних собі ідей,</emphasis> а як про щось, без чого може й “обійтися”. Природа суґестивної сили великих революційних рухів та ідей була за “абстрактна” для його вузького розуму провінціяла. Теперішній божок нашого радикалізму був засадничим ворогом “тиранії” і називав його канібальством”<a l:href="#n117" type="note">[117]</a>.</p>

<p>Він відкидав <emphasis>“фанатичну виключність”</emphasis> націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, “як наслідок часів релігійного фанатизму”. Виставити якусь велику переворотову ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею. Програма максимальна для нього властиво не існувала. Треба все виступати з <emphasis>програмами “мінімальнішими”,</emphasis> себто з такими, “коло яких можна зібрати <emphasis>на дану годину</emphasis> якнайбільше людей…, влекшуючи підпору для певної точки й тих людей, які мають інші максими”<a l:href="#n118" type="note">[118]</a>. В цьому й була його політика, політика користей “на дану годину”, угода з людьми <emphasis>“інших максим”, хоч би це й осягалося шляхом затертя в душі мас яскравости власної ідеї і свідомости абсолютної непримиримости цієї ідеї з іншою, — </emphasis>як це було, напр., коли він благословляв нашу інтеліґенцію служити царатові. Цій своїй компромісовій політиці сам Драгоманів дав убійчу критику. В однім місці він дає дефініцію, менше більше вірну, вимаганого обставинами й допустимого компромісу, як напрямку, який “не міняє й <emphasis>не таїть якости</emphasis> своїх думок, а тільки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб ці думки сгали законом для громади, ставить в цю хвилину таку їх <emphasis>скількість,</emphasis> яка в той час може бути всвоєна громадою”<a l:href="#n119" type="note">[119]</a>. Та компромісовість Драгоманова була ще нижчого сорту; сам же він радив “не дражнити москалів” висовуванням остаточних наших цілей, навіть радив автономію висувати під плащиком загально державної децентралізації, аби “не перелякати” кого не треба; себто як раз “таїв” суть своїх думок! Це власне й була найгірша компромісовість. Суть політичної тактики в нього — це змагання за те, що дається осягнути, “проґрами політичні мусять мати діло з справами, які можуть бути впорядковані найскорше<emphasis>… в 1, 2, 3 каденції</emphasis> (парляменту). Інакше політична партія обертається в академію політичних наук”<a l:href="#n120" type="note">[120]</a>. Кінцева увага для Драгоманова цілком логічна: не визначаючи іншої сили історії крім “розуму”, він не міг визнати й доцільности пропаґанди віддалених цілей, яка діяла б на афект мас; для нього ця пропаганда була “академією”. Він ворожо ставився до революційної роботи еміграції, закликаючи до “постепеновщини” своїх нетерпеливих земляків; “головне наше діло (було) культурне та літературне”.</p>

<p>Суттю його програми була в ґрунті речі наївна віра мужика в царя, в можливість полегшити своє соціяльне становище шляхом реформ без усунення того політичного ладу, що спирається, мусить спиратися на його політичнім і національнім упослідженні. Не можна також без почуття здивування читати такі наївні думки в автора, сучасника кількох європейських революцій і боротьби російських революціонерів з царатом: даючи кілька рад Олександру III, Драгоманів пише, що “добре було б, як би новий цар взяв усе це на увагу і перестав боротися з потребами, котрих вимагає час”. По доброзичливих порадах “благонамеренного” земського діяча, стверджує автор, що цар властиво не був і противником політичної волі, аж поки “не піддався лихим радам”. Цим Драгоманів підкріплював своїм авторитетом і без того популярну в кожного філістра леґенду про те, що царат не є система засадничо ворожа нам, лише така, яка дається зреформувати, і то закликом до доброго серця справедливого монарха… Треба лиш, аби “поважні віком і станом громадяне” постаралися “вияснити новому урядові” його помилки на “своїх земських і других зборах…, і через печать”<a l:href="#n121" type="note">[121]</a>. Програма льояльного й політичне не вихованого та імпотентного земського лібералізму, що окреслена в наведеній тираді, і була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалів і соціялістів. Суть політичної акції була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення існуючого ладу, лише його “вговорювання” і постепенне реформування. Він числився властиво тільки “з земсько-ліберальним рухом Росії, на котрому <emphasis>одна тільки</emphasis> й може бути політична надія українофільства”.</p>

<p>Через це то звертався він вороже проти всякої далекосяглої політики, що виховувала б маси до “останнього бою”; ставлячи понад усе хвилеві концесії, хоч би й зі шкодою для кристалізації революційної ідеї. Він слабо розумів зв’язок ширшої національної програми з одиноко важними для нього cпpaвaми просвіти й пасовиськ. Що тодішні національні сили України не дозволяли на активне поставлення ширшої програми, що для того треба було спершу провести журавлину підготовчу роботу, — це була лиш вимівка. Бо ніщо не перешкоджало <emphasis>дійсному</emphasis> прихильникові ширшої національної програми, бодай у пропаганді, зв’язувати її з потребами дня й з буденними інтересами мас, як це він сам робив, напр., з ще більш абстрактною й віддаленою ідеєю соціялізму.</p>

<p>Він попросту не розумів цих дальших цілей. Для нього такі, напр., слова як “право державне руське” — “темні”, а що здійснити це право не можна було “у 1, 2, 3 каденції”, то й не повинно воно було стояти в політичній програмі. По думці Драгоманова “на Україні патріоти шкодили руськоукраїнській справі своїми нетерплячими виступами за самостійну Україну супроти москалів, котрі то виступи поверталися проти всякого розвою руськоукраїнського”<a l:href="#n122" type="note">[122]</a>. Як чується в цім <emphasis>кредо</emphasis> нотки старого українофільства, яке хотіло “примирить с собою правительство” і уважало, що всякі яскраві національні постуляти лише шкодять справі нації, бо звернуть на неї і на льоялістів гнів всесильних, від яких, лише від них, кожний опортуніст чекає для себе рятунку. Далекі ідеї (як самостійність) могли б бути осягнені лише “всесвітними катаклізмами”, на що ж, отже, було їх пропагувати?</p>

<p>Адже ж “реальний” політик з катаклізмами не числиться, і… не любить їх, уповаючи більше на “нормальний біг подій”, на “поступ”. Віра в “катаклізми”, це ж була та сама віра в революційний зрив, у скоки, а це перечило законові “еволюції”. Виступати з революційними націоналістичними ідеями значило б бавитися в “пророків”, а цих Драгоманів органічно не терпів тому, що мало було в них “гуманно-альтруїстичних думок”, так шанованих політичними “веґетаріянцями”, а за те багато “скаженої злости проти тих, хто не приймав віри пророків і апостолів”<a l:href="#n123" type="note">[123]</a>; бо таке безоглядне віддання своїй ідеї вражало вилоялену від усякого сильною почуття плоску душу провансальського філістерства. Простіше йти до своєї мети через “просвіту” й “рівні права” всіх горожан в державі, які вже тоді й встановляють собі громадські порядки, які схочуть, і запровадять “коли не райське життя, то в усякому разі досить <emphasis>благополучне і щасливе”</emphasis><a l:href="#n124" type="note">[124]</a>. Це “благополучне і щасливе життя” народа-раба під опікунчими крилами народа-завойовника й було ідеалом драгоманівщини.</p>

<p>Свою опортуністичну тактику пропаґував Драгоманів і в Галичині. Тут, він думав, далекосяглі національні програми вже тому були непотрібні, що коли б шляхта мусіла уступати панування в краю “народу”, то “впала би в Галичині і примусова польськість, котра не <emphasis>має другої підстави, крім у шляхетстві”</emphasis><a l:href="#n125" type="note">[125]</a>. Як у Росії треба було ховатися зі своїми кінцевими ідеалами, аби не залякати москалів, так і в Галичині він протестує проти висунення чисто “маніфестаційного” гасла поділу краю, бо тим українці “відіпхнули б від себе своїх найприродніших союзників, польських хлопів”, а крім того відвели б увагу самих українців від “реальних” щоденних, буденних справ. Для нього є догмат, що “Русинам безпремінно треба <emphasis>стреміти до згоди з Поляками,</emphasis> як і з другими сусідами” і він вітає слова гр Ю. Чарторийського, що мовляв <emphasis>“не треба багато говорити про Відень і Київ,</emphasis> а треба зайнятися щиро нашими справами краєвими”<a l:href="#n126" type="note">[126]</a>. Інтереси “працюючих мас” (думав він) усіх народів однакові, отже людям, що ті “інтереси боронять дуже <emphasis>легко</emphasis> було б зговоритися між собою, коли вони тілько не згадуватимуть ні про Польщу, ні про Русь <emphasis>Божію милостію</emphasis>”<a l:href="#n127" type="note">[127]</a>. В цім і було оправдання (для нього і для всіх соціялістів і радикалів) їх ворожого відношення до ідеї самостійности та інших “абстрактних” ідеалів, оправдання їх опортунізму; займаючись лише “справами краєвими”, народною просвітою й економічним подвигненням люду, уважаючи ці справи за одиноко важливі, — він замикав очі на великі цілі нації, на принцип влади (без якого всі тамті справи на ділі висіли в повітрі) і тому з легким серцем проповідував угоду між “трудящими масами”, яка на ділі була угодою з існуючим політичним становищем. Суттю його тактики була боротьба без боротьби, оборона без запалу й без віри, бо “віра заводить незгоду між людьми”<a l:href="#n128" type="note">[128]</a>, “лише (писав він) цю горожанську боротьбу (в Галичині) треба… вести для уникнення докорів в такій самій несправедливості, яку ми докоряємо полякам і жидам, <emphasis>під другим більш людським прапором,</emphasis> а ніж <emphasis>релігійний і національний фанатизм”</emphasis><a l:href="#n129" type="note">[129]</a><emphasis>…</emphasis> Іншими словами, боротьба в ім’я якоїсь ідеї без любови до неї, без ненависти до ідеї чужої, без того, без чого не обходилася ні одна боротьба живих ідей на світі. Пісна філософія політичного євнуха…</p>

<p>І навіть ціле його так зване европейство, яке протиставляв він російському бунтарству, було в суті речі протиставленням російсько-ліберальної “постепеновщини” — ідеї всякої революції, якій не чужа була й Европа. Він протестував проти агітаційного тону політичних брошур і картав Марка Вовчка за її “українські бунтарські проклямації”<a l:href="#n130" type="note">[130]</a>. Отже драгоманівщина була “подібна” до Кулішевого “державництва”, яке протестувало проти всякого нарушення “ладу”, хоч би й чужого, хоч би в ім’я національної ідеї. Він властиво не мав ніякої національної політики, бо завше застерігався якнайвиразніше, що при означенні головних ліній української політики треба виходити не з інтересів нації, лише одиниць, кляси або провінції. Так само він скептично ставився до унезалежнення Ірляндії, бо вільна Ірляндія “кривдила б” ульстерців; так від’ємно висловлювався і проти можливого прилучення угорської Руси до України, бо вона не зв’язана з нею економічними інтересами<a l:href="#n131" type="note">[131]</a>. За рідну школу змагався він, виходячи “з педагогічного, а зовсім не з національного принципу”; за автономію знову не з національного, а з погляду засад децентралізації, і т. п. Скрізь і завше старанно ховав національний момент. Нація в нього не була підставою жадної політики. На її місце вступала “демократія”, “одиниця”, “народ”, який мав перемогти не виявленням “націоналістичного” афекту, лише — пропагандою і просвітою!</p>

<p>Ці думки були лише публіцистичним перелицюванням проповіді наших Кирило-Методіївців, що знали також лише мирні засоби — виховання молоді й освіту; які думали перетворити Росію Миколи І. в оперту на рівності і братерстві Федерацію Слов’ян.</p>

<p>Розвинути ті самі думки припало на долю учня Драгоманова, другого професора, який домінував над думками офіційного українства аж до 1918 p. — М. Грушевського. Автономію України (яка, звичайно, є “спільний інтерес України і всієї Росії”) треба здобути (в момент революції!) “з можливим спокоєм і розвагою”. Найважніше в світі, щоб автономія здійснювалася “не прихапцем, не серед боротьби, <emphasis>не в розпалі змагань”</emphasis><a l:href="#n132" type="note">[132]</a> (пор. драгоманівську “постепенність” і осудження “фанатизма”!). Це тим легше осягнути, що деякі з українських постулятів “безсумнівні для всякої, просто тільки гуманної і культурно настроєної людини”<a l:href="#n133" type="note">[133]</a>. Треба було її в тім лиш належно переконати, — боротьба була не потрібна… Людині з цими поглядами довелося стати на чолі революційного українства. Його думками жило ціле офіційне українство, почасти живе (вже не як офіційне) й досі. Українство мало перемогти своєю “внутрішньою ідейною правдою”, як думають про свою ідею квакери і духобори. “Ідейне” українство (між 1905 і 1914) на Наддніпрянщині вірило, що коли в світі ще панує “кулачне право”, то це забуток старовини, який треба знищити, а не самому ним послуговуватися. Є два націоналізми — “добрий” і “недобрий”, “поневолених і пануючих”. “Націоналізм перших — ворожий насильству… є творчий і поступовий. Націоналізм, що виступає в імені пануючої нації — виявляється в подавленні всякої іншої нації, спочиває на праві <emphasis>сильного”</emphasis><a l:href="#n134" type="note">[134]</a>. Отже завданням українського націоналізму (“поступового”) було побороти “внутрішньою ідейною правдою” — насильницький націоналізм, при чому завданням “поступового” націоналізму ніколи не може бути “підривати взаємне довір’я” між обома націоналізмами, ані опиратися на “праві сильного”. Українські ідеї властиво є до прийняття для всякої “дійсно поступової людини в Росії”, для “дійсно державно мислячих” груп, спершу — царських, потім — комуністичних<a l:href="#n135" type="note">[135]</a>.</p>

<p>В таких обставинах було б злочином “углубляти <emphasis>національний антагонізм,</emphasis> шукати принципіяльного оправдання шовінізму”<a l:href="#n136" type="note">[136]</a>. Точка погляду, що стояла на засаді конечного конфлікту обох ідей, тодішнім міщанським українством відкидалася принципіяльно, уважалася “помилковою і шкідливою”. Думки, що українство “має свого ворога майже в цілій політично активній російській суспільності”, п’ятнувалися як зрада української справи, що шкодила її правильному розвоєві<a l:href="#n137" type="note">[137]</a>.</p>

<p>Оскільки чужа була такому українству психологія непримиримої активности, найліпше свідчить спосіб, яким вони опростачили Шевченка. Революціонізму його творчости ніхто не заперечить. І ось в інтерпретації провідників українства XX віку, “здебільшого не з помстою (борнею — Д.), а з милосердям єднається правда Шевченка”. Пристосований до духового рівня гуманного семинариста, “лагідною істотою з масляничною гилкою всепрощення”<a l:href="#n138" type="note">[138]</a> являється нам Шевченко, як ті методіївці, які хотіли “ворогів тисячолітніх” обняти. Вороже за його революційність, відноситься до Шевченка й угодово — “державницька” <emphasis>політика.</emphasis> Для українського “радянства” (від Київської, чикаленківської “Ради”, 1905–1917) не боротьбу мало стрінути українство з боку своїх противників, лише “привітання”. Розуміючи національність як тільки культурно-племінну єдноту, “радянці” не могли знайти “в цілій всесвітній історії… ані одного прикладу, де… боротьба між народами базувалась би виключно на тім, що вони належали до різних національностей”<a l:href="#n139" type="note">[139]</a>. Між українською нацією — “господарем” і її паразитом (Росією) могла бути національна “пікіровка”, але про “національне порізнення або антипатію… не могло бути й мови”. Українська справа була справою “чистокультурною”, і, значить, вимагала “культурних” способів свого розв’язання. “Кожний скаже, що коли учитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд”<a l:href="#n140" type="note">[140]</a>, так само коли суддя не розуміє підсудного. Як справа чисто розумної доцільности (а не почувань і сили), національна справа могла, і повинна була, знайти розв’язання шляхом угоди, для тих “політиків”.</p>

<p>Це був реґрес, навіть у порівнянні з Драгомановим, бо політику “радянство” зовсім виключало. Тут Україна була “одна з галузок російського народу, що й далі хоче брати участь у загально державному житті Росії в напрямі до спільного блага всіх народів, які живуть під крилами двоголового орла”<a l:href="#n141" type="note">[141]</a>. Нема нічого дивного, що в такім заложенні, всяка насильна зміна status quo або пропаганда використання відповідної міжнародної ситуації уважалася за злочин супроти “демократії”, що відриває її від служення “правдивим” інтересам українського народу; ці ж, в переддень світової катастрофи, полягали на виборах до галицького сейму і на Просвітах. Нема нічого дивного, що вірна своїм засадам, ця демократія, після вибуху війни в 1914 p., стремління використати міжнародну ситуацію для національного визволення нації проголосила “провокаційними впливами”, і ще раз задокументувала готовість виконати “свій громадський ооов’язок супроти Росії”<a l:href="#n142" type="note">[142]</a>. <emphasis>Під час революції —</emphasis> головною задачею “буржуазного” провансальства було боротися з “демаґоґічним лозунґом самостійности”, що висунули “невідповідальні” елементи, “позбавлені мудрої поміркованости і широкого (?!) розуміння національно державних завдань”. Головне треба було “уникнути докору в самочинності”, в “захватнім” способі акції<a l:href="#n143" type="note">[143]</a>. Найстрашніше для них було, коли “рівний і спокійний” націоналізм ставав <emphasis>“бурливим і пристрасним”,</emphasis> бо тоді ставав “явно небезпечним”. “Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його <emphasis>виключности і еґоїзму, — </emphasis>казали — треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент помадкових провансальських “ідей”!), які цілком слушно М. Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів”<a l:href="#n144" type="note">[144]</a>.</p>

<p>Цієї дрібноміщанської психології не покинуло “радянство” (від Київської “Ради”) і по війні світовій, і російсько-українській; і в особах своїх найвидатніших провідників лишилося воно на тій самій дрібноміщанській точці погляду на справи політичної тактики. Один з маркантніших представників цього “радянства” (тепер УНР), сумбурністю свого розуму і гістеричністю політичної психіки, що могла скакати від канібальського шовінізму до сантиментально-солодкавого плазунства перед чужою ідеєю, — так формулював тактичні завдання українства: воно має стреміти передусім до “вічного мира”, а коли мусить боротися за повну національну свободу, то це не через засадничу непримиримість його ідеї з ворожою, лише через “войовничий московський примітивізм мислення…, від якого всім народностям <emphasis>доводилося</emphasis> боронитися”, але від якого можна було противника й вилічити. Отже гаслом нашим має стати — не засвоєння українським народом і собі цієї “войовничости” (на це не позволяє дрібноміщанська “гуманність”), лиш — старатися прискорити “<emphasis>духовне переродження”</emphasis> московського народу, яке привело б його від “егоїстичного” до “етичного” мислення, від “брехні” до “правди-істини”. На щастя якраз в тім напрямку йде “людськість!” Це й є найважніше, а не те, що українство виказало за мало сили. Правда, покищо в світі є “перевага грубої або матеріяльної сили”, але ж так завше не буде, і українство переможе не тоді, коли само набереться тієї сили, а коли в світі переможуть “правда, справедливість і взагалі вимоги моралі”. Засади “грубої сили” мусять колись зникнути, бо суперечать “демократичним принципам, свободі, рівності, праву, справедливості, правдивій цивілізації і доброзичливості”. Коли досі до порозуміння не дійшло, то це чистий припадок; ясно, що “коли один нарід організує взаємні відносини… фізичною силою кулака, а другий моральною силою внутрішньої правди”, то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподівана хвилина таки наступить, а що “загальний мир можливий тільки при пануванню <emphasis>спільної правди</emphasis> для всіх”, то не лишається нічого іншого, як… <emphasis>переконати</emphasis> москалів “як жити без кулака” і “викликати в них розуміння о правді життя і етиці національних взаімовідносин”…<a l:href="#n145" type="note">[145]</a></p>

<p>Я навів цю тираду тому, що вона характеристична для цілої психіки “провансальства”, а ще й тому, що рідко коли доводиться читати таку квінтесенцію простацької глупоти, очайдушного плазунства перед ворожою ідеєю, і органічного невміння навчитися чогонебудь з подій життя… Ціла ця своєрідна “тактика” нашого провансальства (переконування противника), доведена до абсурду в утопії вченого пацифіста <emphasis>Бертранда Расселя —</emphasis> “Ікар або будуччина науки”, який переконався, що одинокий шлях створити нарешті здорову й щасливу суспільність, це — викрасти одного певного дня всіх пануючих на якийсь острів, і — вштрикнути їм таємну “субстанцію” яка прищепила б їм зичливість до своїх ближніх… З цієї утопії можна сміятися, але ще більше з подібної ж утопії наших провансальців, якої з них мабуть ніякими “субстанціями” не вдасться вигнати.</p>

<p>Великою помилкою було б думати, що цей принципіяльний опортунізм в тактиці властивий лише ідеологам українського “провансальства” з року 1905; такий самий був цей опортунізм і по 1917, коли лише проти волі, змушений фактами, <emphasis>мусів</emphasis> змінити свою угодову тактику, але не вмів надати їй розмаху й потрібної для моменту неприєднаности. Помимо своєї фразеології, і соціялістичне українство терпіло на ту саму недугу. Це відноситься в першій мірі до найстаршої української партії. Героїчний період цієї партії був від 1900 до 1906, себто, доки вона ще не стала соціялістичною, доки була РУП. Пізніше партія поволі перемінюється в групу, якої завданням є вести свою партійну працю, не викликаючи революції, лише стараючись стати на її чолі, коли вона вибухала, і шукати знов пристосувань до всякого status quo який би короткотривалий він не був. Це відноситься до тактики партії в соціяльних питаннях (для партії найважніших), і ще більше до питань національно-державних (для партії другорядних). Властиво цілий час свого існування в партії безперестанно було актуальним питання… про потребу її існування, як окремої організації, а не частини чужої, російської (“Спілка”, Обласництво, Ліквідаторство, тощо). Партія <emphasis>не могла</emphasis> внести до своєї програми гасла самостійности, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за <emphasis>“науково обґрунтовані і доказані тези”,</emphasis> чого не можна, нібито, було сказати про тезу самостійности. Для соціяліста на першому пляні все було його вульґарне розуміння “об’єктивного ходу історії”. А той “об’єктивний” хід оправдує твердження, “яке, виходячи з тісного зв’язку України з великоросійським (?) ринком, <emphasis>відкидає можливість існування економічної самостійности України”.</emphasis><a l:href="#n146" type="note">[146]</a></p>

<p>З цієї точки погляду на право нації на самовизначення партія не зійшла аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сантимент українських мас, (якого партія не розуміла), який не хотів нічого знати ні про “розвиток капіталізму”, ні про “наукове обґрунтування” національної революції, ані не мав страху властивого соціялістам рішати питання рубом. Але й це “навернення” сталося не відразу: перш за все старі діячі партії стреміли справу українську зв’язати з “ділом демократії всіх народів Росії”, а одна закордонна організація цих діячів, що повстала під час 1-ої світової війни (хоч і під іншою маркою), проклямуючи, так довго поки існував царат, безуслівну самостійність, по революції за базу своєї тактики взяла <emphasis>“надію,</emphasis> що Україна не стріне жодних перешкод у творенні свого національного життя” — з сторони кн. Львова, і Керенського<a l:href="#n147" type="note">[147]</a>… Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, “законів” суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціялізму українського “не можуть <emphasis>тепер…</emphasis> з’єднати українського пролетаріяту”, то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. “Бо коли <emphasis>російська</emphasis> революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів <emphasis>ми не сподіваємося</emphasis> стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни<a l:href="#n148" type="note">[148]</a>. Розвиток капіталізму, російська революція — ось були ті сили, від яких робив наш соціялізм залежним не здійснення, а навіть <emphasis>поставлення</emphasis> лише, як свій постулят, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що “тепер” не вдалося для неї з’єднати мас… Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного пляну партії всі питання, яких не можна було полагодити “в 1, 2, 3 каденції”: одна психіка, той самий посібілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціялістичний нічим не різнився (крім фразеології) від “буржуазного”. Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам’ятній записці ґен. Денікіну)<a l:href="#n149" type="note">[149]</a> головну вагу в тактиці клав на конечність “усунути недовір’я і неприязнь” та “антагонізм між двома рідними народами”, то тієї самої тактики тримався й український соціялізм, лиш заміняючи слово “народи” словом “пролетаріят”. Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є “сприяти” українському націоналізмові, уникаючи <emphasis>“непотрібної й небажаної боротьби”,</emphasis> то на тій самій точці стояв і наш соціялізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціяльній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за “демократією”, за чужоземним імперіялізмом, за совєтською системою і т. п.), за “настроями”, як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.</p>

<p>Блискучу автохарактеристику нашого соціялізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось “небажане і непотрібне”, бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціялістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? — Але ж їх правда в їх думці — це не є воля, що бореться з другою такою ж “правдою”, <emphasis>правда є спільна!</emphasis> І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається “за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму”? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння… Соціялісти вірили в демократію як таку”, вірили, “що <emphasis>нам</emphasis> зовсім <emphasis>не… фізичною силою доведеться здобувати своє</emphasis> право”. Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, “так логічно”, так “послідовно”, так <emphasis>згідно з її властивими засадами</emphasis> було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: “Українці, ми помилялись… Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи… одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі”<a l:href="#n150" type="note">[150]</a>. Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише “царі і пани”), що все можна зговоритися на вимогах “справедливости” і “спільної правди”, з якої “логічні” висновки обов’язують усіх. Що ж дивного, що соціялісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом д-ра Расселя — шляхом духового “переродження” противника? Що “революційні” соціялісти зовсім забули революційну засаду — “права не дають, права беруть”, і навернулись до філістерського очікування <emphasis>наданого</emphasis> права, очікування ласки? Реалізації цього “права” очікували соціялісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщансько-соціялістичній доктрині, примату “розуму” і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації <emphasis>не робили “логічних” консеквенцій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації.</emphasis> Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації “давня емоція брала гору над <emphasis>розумовими</emphasis> виводами і заявами”. Соціялістичні Манілови сподівалися і вимагали, — щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з “несправедливим чуттям члена пануючої нації”<a l:href="#n151" type="note">[151]</a>. Що “принципи” всякої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки — цього прекраснодушні наші “революціонери” ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в “переродження” мозку своїх невблаганних противників.</p>

<p>Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за <emphasis>владу</emphasis> над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільности й переконання. І в цьому відношенні наше соціялістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства “буржуазного”. В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили “одразу, без вагань”. Інтереси їх “колишньої в’язниці” стали “їм близькими, своїми”, бо вони почувалися <emphasis>“органічною частиною… єдиного цілого”</emphasis><a l:href="#n152" type="note">[152]</a>, а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріюмф тих чи інших засад, а не панування яко таке, — вони радо міняли свої засади (демократію на “радянство”), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс “прагнути до захоплення влади”<a l:href="#n153" type="note">[153]</a>. Що їх найбільш займало, — це якби таки уникнути революції, не нарушити “порядок”. “Зробити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б <emphasis>лад</emphasis> нашому краєві?” Їх ціллю, цих соціялістів, було <emphasis>“провадити революцію в організованій, продуктивній формі</emphasis>”<a l:href="#n154" type="note">[154]</a>, “з музикою”, як казав Тичина. Нашим соціялістам треба було такої революції, яка б “здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас” і “вела б до здійснення національних постулятів”, але одночасно <emphasis>“не викликала братовбійчої (?) різні</emphasis> поміж російською і українською демократіями”; “революційне, але без вибухів”<a l:href="#n155" type="note">[155]</a>, одним словом кажучи, милою їм мовою російської демократії, — хотіли робити революцію “во всю прыть тихими шагами”. Одиноке, на що вони “орієнтувалися”, так це “на добре, широке серце російської демократії”, навіть на чудо (“грім перемоги”), яке “зм’ягчить круте серце царату” і доведе “до парляментаризму і до волі націй”<a l:href="#n156" type="note">[156]</a>. Такої віри трималися революційні соціялісти. В наївній зарозумілості уважали соціялістичні міщани “схоластиками” або “бандитами” тих, які вірили лише в закон боротьби, “реалістами” ж були ті “революціонери”, які мріяли про “зм’ягчення” серця противника… Свої домагання “реаліст” мав висувати <emphasis>“не як протестуючі домагання, а як нагадування”,</emphasis> бо “сумніву (в розм’якле серце противника) нема місця” в ніжній душі соціялістичного міщанина. Великі гасла революції, “свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) <emphasis>для нього</emphasis> запорукою, що нікого не буде обіжено”. Вони вірили в ласку противника “довірчиво, безхитросно, простодушно”<a l:href="#n157" type="note">[157]</a>. Про яку революцію тут було думати?</p>

<p>“Сяючі очі обивателя”, який з своєю обивательською “простодушною” психікою підходить до розв’язання світових проблем; який в момент великої історичної катастрофи — благає, аби його “не обіжено”; який під час жорстокого конфлікту двох ідей “без хитрости” мріє про ненарушення згоди з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, — все це варто зафіксувати. Такої чисто маніловської “пошлости”, обивательського туподумства, сантиментальної провінціяльної обмежености і ентузіязму раба ледви чи можна найти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з подібною психікою, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, “буржуазні” чи “соціялістичні”, автономічні чи самостійницькі? Вони споганять всякі від одного дотику своєї слизнякуватої, плебейської душі. Вони звали себе соціялістами, демократами? Але хіба це не пляґіят з Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, трусливе дрібноміщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче піднести до значіння реґулятора відносин, які усталюються тільки силою, фізичною й моральною?</p>

<p>Ту саму психіку, що в Драгоманова, в лібералів, і в соціял-демократів, мали й інші соціялісти; передусім ті, які виписали на своїм стягу “борітеся поборете”, але які також вірили в “розм’якшення серця” і “переродження” мозку свого противника, що був для них як “трудящий люд” одночасно і приятель. На голосних фразах тут також не збувало але не було й тіні свідомости засадничої протилежности інтересів обох народів, ані шляхів, якими нації здобувають собі місце під сонцем. Для українського соціялістичного “народництва” ціллю політики було не визволити <emphasis>націю,</emphasis> лише об’єднати <emphasis>людськість</emphasis> в одну соціялістичну спілку. В такім разі справа “трудящого люду” кожної окремої нації спихалася до значіння “місцевої проблеми”, яку розв’язувати треба було не інакше, як “шляхом міжнародньої революційно-пролетарської взаїмности”. Тому то ціллю “есерів”, як і ціллю соціял-демократів, було “<emphasis>вживати всіх засобів, щоб досягти миру”</emphasis> між братніми народами, щоб “спільно захищати інтереси трудового народу”. Свідомости, що муситься силою вибороти право нації на самовизначення, в “есерів” так само мало, як і в їх соціял-демократичних братів. Вони вірять, що це самовизначення можна осягнути порозумінням з “глибоко і щиро демократичним” московським урядом.</p>

<p>Для них самостійність не ціль, лише етап до “федерації”. Вони твердо вірять, що коли “народ” прийде до влади в країнах, що ворогують між собою, — закон боротьби за існування в надорганічнім світі у млівіч стратить свою силу, а його місце заступить закон “солідарности”. І хоч, за їх же признанням, “Українці від часів Кирило-Методіївського братства, через Драгоманова аж до новітньої доби, <emphasis>марно доказували</emphasis> необхідність децентралізації та федералізації Росії”, — то все ж і тепер цієї тактики не треба залишати: “доказувати” далі… Потім прийшли до самостійности, але не тому, що це був категоричний імператив усякої здорової нації, лише тому, що <emphasis>“іншого виходу не було”.</emphasis> Але цей вихід є лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч і через сепаратизм, то українці все йдуть до своєї старої мети — до “майбутньої відбудови та відродження сходу Европи”. Бо, “що на сході Европи мусить витворитися якась така наддержавна Унія та Союз, це є річ певна”<a l:href="#n158" type="note">[158]</a>.</p>

<p>Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунізм українського провансальства походив з засадничої байдужности до справ організації <emphasis>влади</emphasis> в цих людей, яких овид не сягав дальше полагодження “місцевих справ”, культури, економічного добробуту, — політики рідної дзвіниці. На ґрунті такої “політики” (а такою вона була помимо велемовних фраз про соціялізм) вірили вони, що можливе було й порозуміння з <emphasis>кожночасною</emphasis> московською владою (з царатом, демократією, совєтами). Ця політика “малих діл” і уникання за всяку ціну розриву з існуючим ладом, нераз вироджувалась просто в <emphasis>звиклу філантропію.</emphasis> Драгоманів радив займатися лише такими справами, які можна полагодити в 1, 2, 3 каденції парляменту, соціялісти (політична партія!) за найважніше завдання, під час голоду на Україні, вважали займатися доброчинністю, себто — шукати “тих форм праці, якими вже тепер можна було б покласти ґрунт для припинення того руїнницького процесу”, в який кинула край війна.</p>

<p>Практично ця “політика” зводилася до праці з (чужим) урядом, і то “не для політики або підкопу… влади, а для реальної культурної та господарської праці”<a l:href="#n159" type="note">[159]</a>, і цю практику “малих діл” (що так нагадує “мінімальнішу” програму Драгоманова), революційна партія радить не в момент загальної стабілізації відносин, лише (в 1922 p.), в хвилину найкритичнішого стану большевицької влади на Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціял-демократів, які устами свого найвизначнішого провідника, в розгарі війни (1915 p.), проголосила найважнішою і “цілком актуальною” ціллю української політики на Вел. Україні… агітацію за народну школу<a l:href="#n160" type="note">[160]</a>. Та сама “революційна” партія “есерів” за найважнішу свою задачу в добу <emphasis>революції</emphasis> уважала “уживання всіх сил для здержання не лише молоді, але цілого працюючого люду від непотрібних жертв і виступів”, повторяючи до знудження прекраснодушні арґументи російського лібералізму, що офірував свою співпрацю царатові. “Ми не були революційною партією (признається один з провідників есерів), що непохитно переводить в життя свої погляди, а… добрими сусідами, що намагаються зо всіма жити в згоді: і Бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були “соглашателями” (угодовцями) по суті, але своєю <emphasis>м’ягкотілостю</emphasis> допомагали створенню для “соглашательства об’єктивних умов”<a l:href="#n161" type="note">[161]</a>.</p>

<p>Ледви чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемности “революційних” філістрів! Співпраця з усякою владою, яка дала б їм змогу рішати свої “місцеві справи”, здійснювати “мінімальніші” або просто філантропічні, чи шільні програми, того, що можна зробити й осягнути “тепер”, працювати “на користь єдиного цілого”, а не тільки рідного краю, без “братовбійчої війни” — в усім виявилася так характеристична для всіх українських партій <emphasis>байдужість на точці влади,</emphasis> властива ідеологам <emphasis>племени</emphasis> (не нації), які обмежували свої стремління справами чисто льокальної природи.</p>

<p>Як під тим взглядом різнилися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з <emphasis>точки погляду тих “вигод” економічних і культурних,</emphasis> які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму — <emphasis>дивилися на ці “вигоди” з точки погляду влади, чи вони ведуть до скріплення, чи до ослаблення чужої (взгл. своєї) влади.</emphasis> Большевики на всяке, навіть хатнє, питання на Україні, дивилися з точки погляду закріплення їх влади. Всі питання для них були <emphasis>передусім,</emphasis> питаннями воєнними й політичними. В наших “есерів” навпаки; всякі питання воєнні й політичні були передусім питання харчові: вони готові були визнати всяку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для трудящого люду”, як Драгоманів готов був простити Александрові III багато за його “полекші” народові. По другій стороні, навпаки, в першій мірі ставляли питання влади, і ніякі поступові аграрні реформи для “трудящого люду”, напр., не відвернули російських революціонерів від обрахунку з Александром II і П. Столипіним. В цім говорив інстинкт членів нації-пана, для яких всякі економічні уступки для кляси чи для нації ілюзійні, поки в їх руках не опиниться політична влада. В цій свідомості — в одних, і в браку її в наших провансальців, і є різниця між політикою і філантропією.</p>

<p>Про методи політичної боротьби правих партій можу тут не згадувати, вони принципіяльно виключали з цих метод елемент революційний, уважаючи його за чинник виключно анархістичний. Менше більше ту саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати — принципіяльного опортунізму, стрічаємо й серед <emphasis>галицької політичної ідеології,</emphasis> і то знов таки всіх відтинків, від “клєрикалів” та “трудовиків” до соціялістів усякої марки.</p>

<p>Головними практиками опортунізму були там “народовці”, теоретики (не занедбуючи й тактики) — радикали. Їх “перша і <emphasis>остаточна</emphasis> ціль” була “помочи двигнути матеріяльно та справді просвітити наш нарід”. Аж коли ця “остаточна” ціль осягнеться, буде час подумати й про <emphasis>“високополітичні справи”,</emphasis> а поки що “двигати” свою мінімальну програму — потихо “правним способом”, себто не робити “нич такого, що було б противно… конституції”<a l:href="#n162" type="note">[162]</a>.Так формульовано засади галицької політики ще в 1890 році, поручаючи їх “всім любителям правди і робітничого люду”, — і від того часу ці засади ледви чи змінилися. Треба було спершу добиватися “особистої та краєвої волі” без “національної нетерпимости”, що є “спадком варварства”<a l:href="#n163" type="note">[163]</a>, <emphasis>спільно з відповідними елементами інших народів,</emphasis> в рамках існуючої державности, а тоді вже <emphasis>“само собою</emphasis> настане воля і для української нації”. На змаганні до “матеріяльного добра люду” та “на праці над просвітою” і кінчився тодішній галицький націоналізм, “позатим слідує шовінізм”. При запровадженні демократичного ладу, розв’яжеться й українське питання “само собою”, бож “мазурському <emphasis>людови</emphasis> зовсім не в голові Русинів польонізувати”<a l:href="#n164" type="note">[164]</a>. Займатись: такими речами як самостійність національна або навіть поділ краю — уважалося досить довгий час за брак доброго демократичного тону. Крім того займатися такими справами значило б марно тратити енергію народу, занедбуючи “інші, <emphasis>на oко</emphasis> дрібніші справи” і працю коло “нещасливого положення бідного люду”. “Взагалі такі <emphasis>шумні,</emphasis> лише національному почуванню схибляючі <emphasis>програми”</emphasis> є лише “покривкою для занедбання щоденної <emphasis>повільної праці</emphasis> над здвигненням простого народу”. Нам українцям було “ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами” (як поділ Галичини, самостійність), “коли нарід наш бідує гірке і йому цілком інші річи дошкулюють”. Ідея самостійности вже тому є фантастичною та нереальною, що “доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися”. Крім того самостійницька програма “зовсім не числиться <emphasis>ані з силами нашого народу, ані з політичними межами,</emphasis> що ідуть по нашій країні”. “Самостійність політична в наших часах це діло страшно <emphasis>коштовне”.</emphasis> Для її виборення потрібно “затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна устроїти людові робітньому далеко <emphasis>корисніше життя</emphasis>”. За устроєння цього “кориснішого життя” радикалізм не вагається хвалити й царя Александра ІІІ-го за визволення з-під ярма “німецької буржуазії” естонців і латишів, хоч це зроблено лиш на те, аби “потім віддати їх в опіку російським урядникам”…<a l:href="#n165" type="note">[165]</a> В тім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціяльних радикалів супроти всякого політичного ладу, що забезпечить їм “кавалок чорного хліба” і “повільну працю” над своїм “двиганням”; за можливість цієї “повільної праці” радо зрікаються вони “шумних” програм і “далеких справ”.</p>

<p>Так формулювалося завдання галицьких політиків у кінці минулого віку, але уважний читач, який уміє поставитися понад фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді — “стремління робити все правним способом”, тепер — “автономія”, тоді — “ми прикроїли свою програму спеціяльно до потреб Руси Галицької”, тепер — галицько-володимирська ідея й повне іґнорування самостійних змагань цілої України, тоді — відкинення самостійности як чогось занадто “коштовного”, тепер — заклик — “рахуватися з цифрами і фактами”; розрахунки що війна не принесла нам нічого, крім “горя й занепаду культури моралі та економічної руїни”. Тоді — <emphasis>“мінімальніша</emphasis> nporpaмa”, тепер — здійснення “умовин, необхідних до і <emphasis>мінімального</emphasis> правильного розвитку суспільного життя”, тоді — застереження проти “ідеалістичної” політики завтрішнього дня, проти політики “катастроф”, тепер засада, — що “краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій”<a l:href="#n166" type="note">[166]</a>. Психологія осталась та сама.</p>

<p>З тими менш більш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою ціль “без національного <emphasis>ворогування до народніх мас інших націй”</emphasis><a l:href="#n167" type="note">[167]</a>; це гасло стало догмою соціялістів аж до останніх часів, коли їх частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, яка лишилася (комуністична), отверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренеґатства.</p>

<p>Звичайно всякий політик мусить числитися з обставинами, але — не бути їх невільником. Самі галицькі опортуністи писали, що “коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд”, в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу — крім “мінімальнішої” програми й “повільної праці” не було… Вони самі кликали своїх противників “показати виразно програму по всім питанням”, зауважуючи, що “хто її не показує, той або її не має, або хитрує”<a l:href="#n168" type="note">[168]</a>. Можна сміло сказати, що наше провансальство національної програми <emphasis>не мало,</emphasis> бо її не показувало, від неї відмахувалося, як від чогось нереального. “Далекими ідеями” захоплювалися вони, втягаючи їх у свою тактику, лиш тоді, як їх накидувала їм хвилина, аби зараз після того, коли спадали гребені масового піднесення, знову вернути до старої тактики закулісових пересправ і до пред’явлення рахунку за “податок майна і крови”; до тактики обчисленої не на виховання мас, а на торги з державою, до т. зв. парляментського кретинізму. Перемагала знову “мінімальніша” програма; що ж до максимальної, — то її не старалися переводити іншими засобами, лише, як нереальну, — забували. Коли ж старалися від часу до часу й про неї щось згадати, тоді виявлялась безгранична безпринципність “ідеологів”, які — в одному і тому самому часописі — протягом одного тижня вміли до тих “далеких” ідей зайняти діяметрально-суперечне становище. Уживаючи несмертельного виразу провідника хліборобів-державників, самостійність була для них <emphasis>“тактичним”</emphasis> питанням, чимсь таким, як абстиненція від виборів, чи що. Отже питанням не засадничим, не властивою ціллю нації, лише справою, яка може виринути нині, а завтра зовсім зникнути з круга питань, що займають партію. Не дивно, що при такім погляді на максимальну програму, рідко кому приходило в голову зробити з неї зв’язуючий осередок




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.