Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ V. Провансальство і політична симбіоза. Суверенність як “забобон”, підрядність національного імперативу



Хто уявляє собі національності, як осібну species, які, як це є і в органічнім світі, здані на вічну конкуренцію між собою, — той ясно бачить, що ані навіть дві з них не можуть зміститися на однім і тім самім клаптику землі під сонцем, як не можуть зміститися на однім квадраті шахівниці дві різнокольорові фіґури: слабша (в даний момент) мусить уступитися, аби її місце зайняла сильніша. Але для кого існує не та чи інша нація, а “людськість”, для того така “симбіоза” не виключена. Так було з нашими провансальцями. Для них нація — це механічна сума одиниць; як така, <emphasis>вона не мала своїх осібних збірних, надособистих цілей,</emphasis> отже непотрібно було й органу, суб’єкту тих осібних цілей нації назовні, — власної держави.</p>

<p>Ця обставина, як і загальна ворожість “свобідного індивідуума” до всіх атрибутів не тільки державної влади, а й всякої авторитарної організації взагалі, стремління віддати їх до чужих рук, привело до ідеї <emphasis>симбіози політичної.</emphasis></p>

<p>Що є симбіоза? Це спільне життя двох або більше організмів без взаємної шкоди, що навіть помагають одне одному. Симбіозі в цім відношенні протиставляється <emphasis>паразитизм,</emphasis> коли один з “зфедерованих” організмів живе коштом другого (“господаря”), коли одна сторона має всі користі зі співжиття, друга — всі невигоди. Коли візьмемо до уваги відносини простороні між такими двома організмами, то матимемо два роди паразитизму: зовнішній, коли паразит є поза організмом — “господарем” (ектопаразитизм) і внутрішній, коли паразит загніздився в самім тілі господаря (ендопаразитизм). Форма т. зв. “коменсалізму” є формою посередньою, яка, в залежності від обставин, наближається то до симбіози, то до паразитизму, не дозволяючи властиво запровадити непереходиму межу між ними, так що за окремі явища наука бере лише “<emphasis>правдивий</emphasis> паразитизм” і “<emphasis>типовий</emphasis> симбіоз”.</p>

<p>Для характеристики нашого провансальського “державництва” треба підкреслити, що не лише перед 1917 p., а й потім, коли ідея власної державности, самим ходом подій, несподівано і владно вдерлася в коло цілком чужих і ворожих понять нашого провінціонального націоналізму, — навіть тоді ідея “симбіози” в нас не вмерла, навпаки — розцвіла пишним квітом. Її не скасувала навіть офщіяльно і contre coeur прийнята майже всіма партіями самостійницька ідея; ця ідея мирно уживалася, як побачимо, зі старою гадкою про “братерство цілої людськости”, з цілим рядом “взнеслих” ідей — “автономії”, “федерації”, “союзу” і т. і. Держава (згідно з існуючим парафіяльним світоглядом) була щось, від чого треба увільнитися, а не щось, до чого треба було прямувати. Ми бачили, що пересаджений лібералізм, демократизм і соціялізм робили наших націоналістів байдужими до ідеї державництва. Але культ інтелектуалізму, соціяльних “законів” і “спільної”, “загальнолюдської правди” — робив цю ідею просто непотрібною. Коли існувала інтернаціональна, “спільна правда”, то одинокою дійсністю була її підстава — “людськість”, ширше або вужче схоплена, яка й була конкретною реалізацією цієї універсальної ідеї: часом цю “людськість” заступав вужчий колектив — “союз слов’ян”, як у методіївців, то “ліґа народів”, то “совєтський союз”, то “європейський схід” (для “хліборобів”), одним словом — та чи інша форма політичної симбіози.</p>

<p>Воля без її виявлення назовні — є нісенітниця. Так само й національна воля, яка прагне зберегти лише залишену їй діянням ворожих сил область впливу, зрікаючись і духової, і матеріяльної експансії. Такі нації в Европі є, деякі з них навіть із блискучим минулим, та вони стоять на узбіччі світово-політичного життя, вони — провінції Европи. Провінціями ж є й нації, позбавлені державної самостійности, які не вміють або не хочуть завоювати її, здобутися на шукання власної великої ідеї, власних шляхів. Не можучи жити власною ідеєю, стають такі народи сателітами більших, яких воля до експансії не вмерла. Такі нації все живуть симбіозою, в тій чи іншій формі, спільної зовнішньополітичної мети. Український провансалізм добровільно став на цю плятформу, ідентифікуючи свої зовнішньополітичні завдання з завданнями Росії або “слов’янства”, з “людськістю” або частиною, що її “заступала” в даний момент. На місце боротьби за існування став тут принцип з’єднання всіх. На місце державної, наддержавна організація, як ідеал. Я не говорю тут про змагання народу до самостійности: хаотично, імпульсивно Україна все стреміла до цього ідеалу; я говорю про нашу національну ідеологію, про ідеологію провідників, а вона ніколи, навіть у момент, коли хвилі національної революції били найвище, — не здобулася на ясне зформулювання самостійницького ідеалу, і завжди переполовинювала чисте вино націоналізму водою “вселюдських”, засадничо угодових, концепцій. Називати ці свої концепції могли вони як хотіли (вони, переважно, звалися самостійницькими і державницькими), але всі вони, навіть в інтерпретації своїх авторів, були ідеологіями, опертими <emphasis>засадничо</emphasis> на ідеї симбіози, себто, протинезалежницькими.</p>

<p>Початок, звичайно, зробили наші методіївці. І ніщо може не є таке характеристичне для духової імпотенції українського сучасного провансальства, його нездібности створити щось нове, як оцінка, яку знайшло в нього Методіївство. Я вже цитував одного есерівського провансальця, який бачив в болоховцях <emphasis>традицію</emphasis> української державности тому, що вони з татарами боролися проти власних князів. Тепер бачимо перед собою “буржуазного” болоховця; від методіївців (каже він) починаємо ми “історію <emphasis>українського</emphasis> політичного розвитку” бо — головна їх заслуга полягає на тім, що вони багато спричинилися до “<emphasis>слов’янського</emphasis> порозуміння!”<a l:href="#n83" type="note">[83]</a>.</p>

<p>Для нього “програма (братчиків) була логічним і неминучим завершенням того розвитку, що початками своїми сягає у сиву давнину”… Українська політична думка остільки не бачила світу ніде, окрім симбіози, що свій, вихований довгим рабством, провінціялізм важилася накидати нашій блискучій давнині, сильній, войовничій і свавільній. Ідея симбіози з чужою нацією була для них зовсім природною. “Костомарів… об’явив діло унії України з Московщиною <emphasis>органічним і віковічним”,</emphasis> а в “Комітеті, котрий виробляв плян помника (Б. Хмельницькому в Києві), в тім числі і надпис на ньому: — “Б. Хмельницкому, єдиная, неделимая Россія”, — були звісні українські вчені патріоти: Максимович, В. Антонович і К. Козловський”<a l:href="#n84" type="note">[84]</a>… Як бачимо, патріот, що хоче стерти із себе ганьбу століть неволі, як ті студенти, що в 1918 p. збивали цей напис у Києві, — мусить нищити не лише діло Росії на Україні, а й діло її адептів.</p>

<p>За методіївцями пішли інші. Драгоманів відмовляв Україні самостійних, відмінних від інших, зовнішніх політичних стремлінь, і тим самим, потреби власної державности. Для нього Україна не була окремим політичним організмом з власними завданнями. Між “національними задачами” України і паразита (Росії), що сидів на ній, не було (гадав він) жодної різниці. Тут був не паразитизм, а була симбіоза, бо “московське царство <emphasis>все таки</emphasis> (sic!) виповнювало елементарні географічні завдання України”. Призначенням України було стати знаряддям державної волі іншої нації (Росії). В 1878 p. царський уряд прямував лиш до того, “до чого стремів сотки літ <emphasis>російський</emphasis> нарід…, в лиці козаків <emphasis>українських,</emphasis> а потім донських”<a l:href="#n85" type="note">[85]</a>. Отже, “в лиці” російських царів український нарід виповнював свої завдання, а “в лиці” українських козаків — російський нарід свої, точнісінько так, як “в лиці” татарів українська “чернь”, а “в лиці” об’єднаних слов’ян — український “нарід”, — виповнювали свою історичну місію, і клали підвалини під українські державницькі традиції… Повна ідилія, мішанина така туманна, що кращої не знайти для “об’єктивного” розуму провансальця.</p>

<p>Власні державно-правні ідеали для України були “тепер річчю остагочно пережитою всіма освіченими українцями”<a l:href="#n86" type="note">[86]</a>. Не тільки що здійсняти, а навіть просто пропаґувати незалежництво, як ідею, було непотрібно. Що означав національний афект, безмотивний гін до життя і його найвищих форм в порівнянні з тим, що “вирішив” розум “освіченого українця”? Коли край не мав жодних самостійних політичних аспірацій, — то одиноким його завданням була, очевидно, лиш маленька направа існуючого, зрештою, цілком догідного стану симбіози. Коли б Драгоманів виходив в оцінці російсько-українських відносин з факту паразитства, а не симбіози, — (як він це робив у відношеннях австро-слов’янських і турецько-слов’янських), — він ніколи не міг би прийти до ідентифікації інтересів паразита і “господаря”. Але він вірив що “тепер вже люди переросли державні спілки і прямують до якихсь інших”, він вірив в ідею симбіози, а вона вимагала іншого погляду. Так прийшов Драгоманів, а за ним всі його колишні й теперішні прихильники, до думки, що збільшення великодержавної потуги держави паразита на українськім тілі (Росії) є в найживотнійших інтересах нації — “господаря”, ідея, яка й досі покутує в головах наших соціялістів та монархістів і яка не знає мабуть аналогії у визвольницькій ідеології жодної іншої нації.</p>

<p>Завзятим пропаґатором ідеї симбіози став по Драгоманові чоловік, якого ім’я було від початку ц. в. аж до 1918 p., символом українства, <emphasis>М. Грушевський.</emphasis> Для нього також ідентичність зовнішніх інтересів України й держави паразита, незалежно від форми правління в ній, була аксіомою. “Співжиття” обох організмів національних ні в якому разі не треба було розривати, лише в найвищім разі, трохи змодифікувати; сам стан симбіози лишався і повинен був лишитися, протиставляючи себе іншому світові, ворожому як нації “господарю”, так і паразитові. Називався цей стосунок між обома національними організмами різно, — раз “автономія”, то знов “федерація”, то навіть “союз” двох зовсім “самостійних” членів, — але все ж це лишалися члени <emphasis>одного цілого,</emphasis> зв’язаного почуттям взаємної любови й солідарности, а інший світ мислився лише як протиставлення до них обидвох. Інтереси цих “самостійних” членів ніяк не суперечать один одному. Твердити протилежне можуть хіба “люди <emphasis>нетямущі…</emphasis> або вороги свободи”. Те, що кожний з народів чи країв, членів цього союзу має своє державне право, сам являється державою, зовсім не послаблює їх потягу до спільного державного зв’язку. Росіяни повинні зрозуміти, що не гальмувати організаційної енергії українського народу їм треба, не обмежувати її, а власне дати всяку змогу розвиватися їй вповні<a l:href="#n87" type="note">[87]</a>. Так навіть наймудріші українські провансальці органічно не були спроможні вийти поза межі “симбіотичного” погляду на світ. Для них навіть самостійність виключає всякий сепаратизм. Поняття, що відбігають від зачарованого кола понять зв’язаних з ідеєю симбіози, — є поняття трансцендентні для українського провансальства; воно не те що їх рішати, а навіть і ставити не в силі. Воно органічно не в силі зрозуміти, що кожна, в тім числі національна, species має власну волю; що поняттю незалежної нації іманентне стремління до окремого зовнішнього політичного ідеалу. Для провансальців самостійність краю здійснюється ніколи contra, лише cum, лише з поміччю ворожих сил, ніколи vi, а завжди consilio.</p>

<p>І навіть в ті рідкі моменти духового просвітку, коли провансальці пробували вийти поза тісні межі свого світогляду, коли додумувалися до закону експансії нації, до суті поняття держави, як до чогось “загального”, що стоїть над усім “поодиноким”, що стремить до активности на зовні, навіть і тоді вони інакше собі цю експансію не уявляли, як тільки щось несамостійне в методах і напрямку. Українська нація мас розширитися (признають вони часом), але конче в тім самім напрямку, що й нація-паразит: маю на увазі нудні й наївні розмови про Зелений Клин, Сибір і т. д., які ніби не дозволяють Україні ніяким способом рахувати в своїм розвою лише на свої сили.</p>

<p>Не зійшли з цієї точки погляду й наші українські напрямки, як праві, так і ліві. Своєю реакцією проти анархістичного “демократизму” права течія, як Кулішівщина і хліборобське “державництво”, безперечно мала певне значення в розвитку нашої національної ідеології, але й ця течія не піднеслася над ідеологію симбіози. Для “Хліборобської України” тісний союз з Москвою був необхідним ще за Б. Хмельницького; за цим же ж союзом ніби промовляють поважні тактичні причини міжнародного характеру і в наш час. Для правих течій справа самостійности чи “федерації” була питанням не засадничим, а тактичним<a l:href="#n88" type="note">[88]</a>. Хлібороби-державники уважали випадковий, ним самим пізніше жалуваний, крок Хмельницького (унію з Росією), за “необхідний для України”. Точнісенько так, як і Драгоманів, для якого “присяга Б. Хмельницького цареві… була етапом не тільки природним, а й цілком національним”<a l:href="#n89" type="note">[89]</a>.</p>

<p>Симбіоза з Росією (“союз”) це “категоричний імператив” української національної політики. Як зовсім незалежний політичний чинник у світі, Україна для хлібороба-державника така сама нісенітниця, як і для соціял-махнівця. Вона є лише авангардом “руського (?) Сходу в його обороні як перед західньою демократією, так і перед азіятською охлократією” з тією різницею, що до цієї західньої демократії Україна ставиться зовсім ворожо, як до чогось чужого, тоді як відношення до “азіятської охлократії” є “домашній спор славян между собою”, внутрішня справа “Руського Сходу”, що вимагає полюбовного вирішення між “Великою” і “Малою Руссю”. Відродження України має й тут наступити не <emphasis>контра</emphasis> нації-паразита, лише <emphasis>спільно</emphasis> з національним відродженням всіх трьох Русей”<a l:href="#n90" type="note">[90]</a>. Це лише в гнилім Заході народи, що визволялись, мусіли розривати існуючі зв’язки з іншими, виступати проти державних ідей, що тяжили над ними (отаманської, австрійсько-угорської); в Росії було інакше, тут визволення нації не могло йти до повного відділення від нації пануючої, навпаки, воно повинно було скріпити великодержавне становище пануючої нації, бо, як писав Тютчев, “умом Россії не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россію можно только верить”: і в неї вірили наші “державники”.</p>

<p>Вірило в неї й наше “демократичне” і “соціялістичне” українство 1901–1918 років. Вірили в неї і праві, в “братній по крові, духу (а деж азіятська охлократія?) і культурі нарід великоруський (?)”, вірили, що “три братні (?) нації заживуть у спільнім братерстві. Треба лиш, аби “хліборобська Великорусь” (?) стала “державою земельною, а не кочево-експансивною, не ворожою, не небезпечною нам”, бо лише випадкові причини (невідповідна система уряду) псують відносини між народами, призначеними до мирного співжиття, до тієї чи іншої форми симбіози, яку лише шовіністи уважають за відношення паразитства<a l:href="#n91" type="note">[91]</a>.</p>

<p>Так само як праві, цю “велику ідею” пропагують і ліві; для них “суверенність — це повне виявлення волі, але це не сепаратизм”. Слідом, за своїм головним ідеологом, вони признаються, що “серед нас нема принципіяльних ворогів федеративного начала в державнім будівництві”. Для соціялістів усяких гатунків найвища ідея, це “через самостійність до федерації”; і то до цієї уступки ідеї самостійности вони прийшли лише через фактичний, помимо їх волі, доконаний розпад Росії. Коли б до нього не дійшло, максимальним їх гаслом було б “через автономію до федерації” Вони чулися “живою, органічною частиною Росії”<a l:href="#n92" type="note">[92]</a>. Як для правих Україна була лише пханим чужими руками “аванґардом” Росії (“Руського Сходу”), так аванґардом тієї самої Росії (“аванґардом революції”) була Україна і для соціялістів: іншої ролі вона не мала в їх очах. Їх найбільшою журбою є те, що здоровий інстинкт європейських націй викреслив з порядку денного найважливішу для політичних Манілових “справу національнодержавного симбіозу”. А нагода була така гарна по війні, і здійснити “прекрасну щею” було так легко! Треба лиш було, щоб “мирова конференція… консеквентно та однаково супроти всіх визволившихся народів (дурничка!) перевела раціонально перебудову майбутньої Европи”, от як переводиться раціональне угноєння рідної скиби, “під національним поглядом”, бо остаточно ніякий нарід не потребує жити коштом другого, або загрожувати іншому, лиш всі повинні жити в мирі і злагоді<a l:href="#n93" type="note">[93]</a>.</p>

<p>Це поняття “аванґарду” є особливо цікаве тим, що майже всі наші провансальці стараються закрити ним порожність своєї “державницької” думки. “Аванґард революції”, “аванґард руського сходу”, — ніщо інше як пережовування старої концепції Костомарова. У Винниченка “в цій (російській) федерації Україні належалося зайняти <emphasis>одне з перших місць”</emphasis> але так само мало бути і в “Книзі Битія” з Україною, як “<emphasis>непідлеглою</emphasis> Річ-Посполитою в <emphasis>Союзі</emphasis> Слов’янськім”.<a l:href="#n94" type="note">[94]</a></p>

<p>На точці “симбіози” стояла й галицько-українська політична думка. Взагалі в Галичині ідея самостійної державности не викристалізувалася в думках політичних ідеологів, її заступали або вузький провінціоналізм або т. зв. соборництво, яке драгоманівсько-грушевсько-соціялістично-хліборобську “федерацію” чи там “союз” заміняє просто ідеєю об’єднання з Росією за всяку ціну і з усякою Росією і то не з метою улегшення боротьби за суверенність (її, як побачимо зараз, засадничо відкидається), лише з метою здійснити свій <emphasis>найвищий</emphasis> постулят — об’єднання з Вел. Україною, всіх українських земель (це значить Галичини). Для них, як і для хліборобів та соціялістів усе, що розбиває потугу й єдність “європейського Сходу” (себто, все що захитує великодержавним становищем Росії) є шкідливе, — і тому вони осуджували всякий рух, що руйнує цю єдність (як повстання кінця 1918 p.), як соціялісти цілий час встримували сепарацію, аж поки вона не стала доконаним фактом. Вони жалують, що “Східня Европа” (Росія), не дочекалася 1919 року “у якійсь нормальній формі” та не “мала участи в мировій конференції”, бо це може б спричинилося до здійснення “великої ідеї” симбіози на сім Сході<a l:href="#n95" type="note">[95]</a>… Щоб бути логічними, вони повинні, отже, жалувати українську революцію 1917 p., бо це ж головне вона — через утворення окремого політичного осередка в Києві — перешкодила тому, щоб Росія “у якійсь нормальній формі” з’явилася в 1919 p. під Аркою Тріюмфу в Парижі! Всяке послаблення цього співжиття, великодержавности “Сходу Европи” (Росії) називалося мовою галицьких “самостійників” — зрадою інтересів України (які ідентифікувалося з інтересами Галичини), як мовою соціялістів — “контрреволюцією”, а мовою хліборобів — “анархізмом”. Тут ідея “симбіози” так міцна, що навіть люди науки не бачать ніякої різниці між ідеалом сепаратного (зовсім незалежного), і симбіозного існування; для них і українська й російська революція мали ту саму ідею: <emphasis>обидві</emphasis> “перейняли ідею самовизначення народів та долучили до неї ще заборону анексій”<a l:href="#n96" type="note">[96]</a>. Хоч це було не тільки фактично неправильно, а навіть і формально ні, бо Росія підпорядкувала ідею самовизначення нації — ідеї самоозначення пролетаріяту (даної нації), особливо того, який був “аванґардом пролетарської революції”.</p>

<p>Це поняття симбіози, розуміється, розширяється в ідеї аж до найдальших меж. На разі в нас створилася спеціяльна теорія, що самостійність і суверенність — поняття зовсім не ідентичні; що самостійність (така, яка потрібна провансальцям) зовсім добре може обійтися без суверенности. Для <emphasis>Поллока, Бодіна</emphasis> та інших державників, суверенність є “пробним каменем національної незалежности”, але це теорії націй-панів, а не плебеїв 3 ініціятиви Драгоманова, ціле українське провансальство боронило цю ідею “незалежности” без суверенности. Грушевський проголосив, що “народність для свого розвою не потребує доконечне політичної самостійности” Це була, правда, формула трохи обширніша від старої, поскільки не заперечувала зовсім політики, але все ж вона корінилася в славнозвісній теорії В. Антоновича, про “смішність і дитинячу наївність всякого політичного стремління” для української нації. Для одного з видатних, хоч і безнадійно поверхових ідеологів галицького українства, ідея української суверенности “суперечить духові часу”, бо цей дух часу, який по 1918 p. створив ряд нових держав у Середній Европі, — не допускає до “пульверизації Сходу Европи”. “Незалежність, самостійність віджила свій вік”, а тому треба боротися з “вульгарним розумінням самостійности”…, на якім досі щасливо існують великі держави заходу, навіть не здогадуючись, на якій вульгарній підставі вони існують. Ідея української суверенности є ідея “неморальна, неможлива, абсурдна” і “шкідлива для загалу українського племени”, яке <emphasis>“предистиноване до симбіози”.</emphasis> Коли б ця суверенність навіть повстала, то її треба було поборювати!<a l:href="#n97" type="note">[97]</a>.</p>

<p>Так пише політик, а ось як учений: “<emphasis>Помиляється той, хто шукає сили держави в пануванні.</emphasis> Суверенність — це поняття розбите, поплутане та в собі противорічне. Це останок давної <emphasis>заборчої</emphasis> імперіялістичної традиції середніх та початку нових віків. Суверенність держави належить уже до історії”<a l:href="#n98" type="note">[98]</a>. В цім дусі пишуть і інші: “Перш усього треба нам позбутися отого стереотипного виразу “аби тільки своя держава”.<a l:href="#n99" type="note">[99]</a></p>

<p>Так само наддніпрянці: “Дотеперішню засаду державно-національної суверенности треба замінити засадою державно-національної автономности”. Правда, ми знаємо, що це останнє слово злякає деяких фанатичних самостійників, бо автономія досі здебільшого означала саме обмеження самостійних прямувань поневолених народів”, але не це найважливіше, найважливіше — “здійснення інтернаціональної <emphasis>солідарности людства”,</emphasis> “реалізація заповітної його мрії, <emphasis>вічного миру”;</emphasis> дуже важливе “витворення поняття <emphasis>вищої</emphasis> колективної суверенности”, що стояла б над “умовними суверенностями поодиноких держав”. Все має бути як “в громадськім житті “(круг понять, який неможливо переступити філістрові). Як там еґоїзм одиниць обмежений “авторитетом… всієї суспільности”, так і в міжнаціональнім житті має обов’язувати засада “<emphasis>релятивної</emphasis> лише суверенности поодиноких країв і народів. Повна суверенність буде атрибутом тільки загального Союзу Народів”. Ідея суверенности це “найбільше лихо в довоєннім міжнароднім праві”<a l:href="#n100" type="note">[100]</a>.</p>

<p>Ось до яких висновків прийшли провідники нації по ряді блискучих років боротьби за суверенність; прийшли до старого погляду Куліша, що “малороссійская народность совершенно лишена государственнаго инстинкта”. Як в минулім “не составляла отдельнаго государства”, так і на будуче відхиляла “образованіє такового”.</p>

<p>Все це не було вже так нелогічно з їх точки погляду. Завдання держави вони все плутали з завданням “земськоі управи” або “повітової ради”. її завданням було “<emphasis>обороняти</emphasis> свою землю і свої права” Як мета — “земелька”, як зміст акції — оборона. Крий Боже, лиш ніяка “експансія”, ніякий напад. Елементи панування не є суттєвим елементом поняття державности, панування має належати до якоїсь наддержавної організації, яка б “захистила” поодинокі нації “проти… напасти сильнійших сусідів із глитайськими інстинктами та хижацькою вдачею”, та забезпечила “вічний мир”… Підкладем ідеї, яка зрікається моменту панування і дбає лиш про те, щоб хтось забезпечив мир, — не є очевидно ніяка нація, лише <emphasis>суспільність, кляса, в найвищім</emphasis> випадку — плем’я, щось як бретонці або провансальці. І дійсно, до цього “ідеалу” поволі вертаються на ці “самостійники”; до ідилії мирного племени, без “глитаїв” і “насильників”, де “всі люди є собі брати, де панують слабі, а де сильні окричані злочинцями — щаслива утопія міщанських кастратів в політиці<a l:href="#n101" type="note">[101]</a>.</p>

<p>Для політиків цієї психіки очевидно не лиш держава була непотрібна (плем’я обходиться без неї), <emphasis>а й саме поняття нації розпливається</emphasis> і почасти навіть компромітується. Так воно й мусить бути, бо хто відкидає поняття політичної нації, мусить прийти до негації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державнополітичних змагань. Ми бачили вже в хліборобів-державників, що поняття української нації поволі розпливалося в них у понятті однієї з галузок “руського Сходу”; для них українець не більше різниться від москаля як баварець від прусака; подібно Драгоманова не “пересвідчили… наука і практика”, що “Росія і Русь зовсім два окремі народні тіла (так, як Русь і Чехія, або Германія)”. Ми були для нього просто Русь, “а які ми руські — чи ми разновидність общого, чи окреме зовсім, цього правду сказавши, гарно ніхто не знає”. Суть кожного колективу — бути <emphasis>примусовою</emphasis> організацією — (незалежно від способу повстання його), — <emphasis>у</emphasis> відношенні до нації, для провансальців не зрозуміла. Драгоманів декілька разів протестує проти “примусової національности”. Ця примусовість для нього щось ненормальне, витворене “лихими порядками”, але ніяким способом не є суттю національної вдачі. Кониського, за те що той цю примусовість приписував, між іншим, московській вдачі, зве він “дурнем”<a l:href="#n102" type="note">[102]</a>. Змушувати когось, аби він належав до тієї нації, членом якої родився, є для “свободолюбного” Драгоманова “нісенітниця”, “ортодаксія”, “фанатична виключність”. Він виправдує національне ренеґатство, бо він проти того, аби колектив накидував одиниці “примусові думки” і “примусові почування, які треба раз на завжди залишити на <emphasis>волю особи”.</emphasis> Слово ренеґатство “мусить бути викинене з лексикону, як наслідок часів релігійного фанатизму”<a l:href="#n103" type="note">[103]</a>. Так думав Драгоманів, так думало й пізніше українство, що — як ми вже бачили — неґуючи всякі права загалу супроти одиниці, договорилось до права сецесії одиниці, себто — до звеличення того ренеґатства, яке боронив Драгоманів. Для них національности не було, були “лише <emphasis>люди</emphasis> польської і руської породи”, одиниці; подібно як одиниці, так і поодинокі громади мали празо сецесії, з національного зв’язку: “автономія політичної громади є… воля кожної громади признатись до того народу і приступити до тієї спілки, до котрої вона сама хоче”<a l:href="#n104" type="note">[104]</a>. Твердження Мораса, що “сума колективних інтересів (даної нації) не є ще загальним інтересом” (L’interet general) — було незрозуміле для провансальців. Для одного з теоретиків українофільства “національність є лише психічна форма”, а тому можуть існувати одиниці… двох національностей, бо “совмєщеніє двох форм зовсім не те, що совмєщеніе двох елементів змісту, що себе взаємно виключають, напр., двох протилежних вірувань, двох пристрастей, що боряться між собою”<a l:href="#n105" type="note">[105]</a>. І це було також льогічно: коли з поняття нації виключається все, зв’язане з волею, з афектом: жадоба “панування”, “пристрасть”, релігійність, — очевидно від нього не лишається нічого; тоді можливе все — два народи в одній нації (для Драґоманова), дві національности в одній людині, і всяка інша нісенітниця, як можливою є тоді суверенність без суверенности, самостійність без самостійности, незалежність тотожна з федерацією, федерація ідентична з автономією, а нація з племенем…</p>

<p>До цього безнадійного еклектизму дійшла наша політична думка, відмовляючись від вольового моменту, як засадничого в понятті нації. Там, де нема волі, нема експансії; де нема експансії — є лише оборона; де є лише оборона — є ідеал миру, і заник потреби організаційно-державного центру, а коли наступає цей заник, свої найвищі функції нарід передає іншій нації, а сам перестає нею бути. Це було в нас якесь політичне толстівство. Л. Толстой також виходив із заперечення нації, як організованого колективу, що з природи речі стремить до експансії. Для нього єдність між: народами нічим не нарушувалася б, коли б не було урядів. “Хто б ви не були (пише він) — француз, москаль, поляк, англієць, ірляндець, — зрозумійте, що всі ваші інтереси: людські, промислові, торговельні, мистецькі або наукові… нічим не суперечать інтересам інших народів… Зрозумійте, що питання про те, кому вдалося забрати Вей Хай Вей, Порт Артур або Кубу — вашому урядові або іншому, — для вас не лише байдуже, але всяке таке завоювання, яке зробить ваш уряд, шкодить вам через те, що неминуче тягне за собою всякого роду <emphasis>примуси</emphasis> на вас вашого уряду, щоб <emphasis>зневолити</emphasis> вас брати участь в грабунках і насильствах, потрібних для завоювань і їх утримання. Зрозумійте, що <emphasis>ваше життя</emphasis> ні трішки не поліпшиться від того, чи буде Ельзас німецький чи французький, <emphasis>чи будуть Ірляндія і Польща вільні або уярмлені”.</emphasis> Уважливий читач побачить скільки спільного з писаннями наших провансальців має це маячення божевільного! Воно цікаве для нас своєю внутрішньою логікою: хто дбає лише про “життя” і про те, щоб йому не було ніяких “шкід”, для того не існують вищі цілі нації, ані шляхи до їх здійснення; хто ж <emphasis>тратить нерв здобувати щось, тратить і нерв оборони того, що має,</emphasis> і тому, гр. Толстой логічно уважає, що апостолам світового співжиття повинно бути байдужим, чи їх країна буде вільна чи в ярмі. Логічним дальшим висновком було б, що й поняття нації треба скасувати, як таке, що веде до незгоди в світі, і Толстой робить цей висновок. В нього для народу “нема ніякого глузду” нарушати інтереси іншого народу (це кажуть і наші провансальці), “і тому, здавалося б, що <emphasis>чувство патріотизму, що</emphasis> вже відживає, як зайве і таке, якого не дасться погодити з свідомістю братерства людей різних народностей<emphasis>, — повинно б було все більше і більше зникати, а там і зовсім щезнути”</emphasis><a l:href="#n106" type="note">[106]</a>.</p>

<p>До таких висновків прийшов яснополянський “мудрець”, і до них — тільки не так цинічно — прийшли і наші провансальці: до свого патріотизму, до заперечення спершу експансій і “шовинізму”, потім — самостійности на річ симбіози, до мирного життя країни, “где все обильем дишет, где реки льются чище серебра, где ветерок степной ковыль колышет, в вишневых рощах тонут хутора”, патріотизму, як любови лише до фізичної природи свого краю, його етнографічних відмін, пісні, звичаїв, коротко — до провансальства.</p>

<p>Така була еволюція нашої державної думки. <emphasis>Об’єктивація волі нації затрималася тут на першім щаблі —</emphasis> на любові до свого краю, примітивній і наївній, що не розуміє ані потреби агресії, ані значення моменту панування (суверенности) і підчинення перших двох елементів нації (території, людности), елементові влади, без якої жодна нація не вийде з пелюшок провінції. Спершу — держава, як воля від чогось, спокійний добробут, щастя всіх, земля і воля, лиш з іншим клясовим змістом (щастя “степовиків”, щастя “городовиків”), без уваги на те, хто цією державою володіє. Дальше поняття держави трохи розширилося, виступаючи поза рамки чисто групових чи особистих потреб, — на інтереси народу взагалі і території, але знов не як політичної цілости, бо політика й тут лишилася в чужих руках. Нарешті Україні призначено навіть політичну ролю, але не власну, лиш як додаток, причіпку до чужої. Нерозуміння моменту влади, зайвість його, коли всі нації засадниче є солідарні, коли боротьба між ними — непорозуміння, — надавала поняттю нації (в усіх її щаблях розвою) хиткий і невиразний характер, характер чогось розпливчастого, що переходило від “нації” до “народу”, від “народу” до “племени”, нарешті — до заперечення поняття нації і повного його підчинення якійсь вищій надорганізації. Поняття нації поволі заступилося поняттям <emphasis>плебса,</emphasis> групи, якої свідомість доросла лиш до усвідомлення собі своїх економічних або культурних потреб, і якій засадничо бракувало всякого розуміння значення аристократичного елементу в організованій суспільності (“панів, попів і царів”).</p>

<p>Цим пояснюється ніби суперечність державницької концепції провансальства. Чим пояснити, справді, з одного боку нібито анархістичність цієї концепції, нехіть до держави як такої, а з другого — одночасну потульність перед всякою наднаціональною організуючою силою (“людськість”, “слов’янство”, “европейський Схід”)? Це пояснюю я так: ставлячи “во главу угла” своїх поглядів на державу інтереси одиниці (або їх гурту), її “волю” (та її відміни — “добробут” та ін.), — провансалець мусить стреміти до такого устрою, який би забезпечував цю якнайбільшу “волю”. Так прийшов він спершу до байдужости, а потім і до заперечення держави. Але, з другого боку, прив’язуючи якнайбільшу вагу до партикулярного (свого Я, до своєї провінції, інтересів даної Генерації, вузькоекономічного добробуту й безумовного миру), він примикав очі на решту; оскільки інтереси цього партикулярного, що одиноке його цікавило, були сяк-так задоволені, він уже не журився “загальним”, організацією колективу, державою і терпів її. Аби була “земля” і “воля”, то все одно, чия була “влада”. Тим, між іншим, пояснюється крайня хитливість українського провансальства, його скоки, брак усталених переконань і т. п Це все походило з того, що замкнений у вузькім крузі своїх партикулярних інтересів, провансалець не мав <emphasis>ніяких</emphasis> поглядів на питання “високої політики”; він приймав, як типовий “обиватель”, <emphasis>всяке</emphasis> їх рішення, яке дало б лиш йому дихати в його тіснім крузі. До спору про владу він ще не додумався, він думав лиш про “ліси й пасовиська” і про мир, про право молитися своєю мовою, тощо, а хто йому це все дасть, “як там впорядкується вище державне начальство” як казав Драгоманів, це його не інтересувало<a l:href="#n107" type="note">[107]</a>.</p>

<p>Для Фоєрбаха “der Leib ist mein Leben selber”, так і для Франка “вічне” було лиш “тіло”. Для провансальців — одинокою реальністю кожний поодинокий громадянин у суспільності з його буденними потребами. Нація — була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерації — не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення — ні держави, ні правлячої верстви…</p>

<p>Тепер можемо зробити ті висновки, що про них я говорив наприкінці попереднього розділу. Ці висновки такі: Там, де нація не є “causa sui”, де над національною правдою стоять “правди” інших колективів (“племени”, “кляси”, “людськости”), там ця національна правда обов’язуе лише остільки, оскільки не приходить у суперечність з тамтими; там де “prius” є не властива воля, лише інтелект, всяка “правда” мусить довести свою “розумність”. Так втратив наш націоналізм (безумовне право нації на незалежне існування) — у наших провансальців — <emphasis>свій аксіоматичний характер.</emphasis> Національна ідея набрала <emphasis>деривативного</emphasis> характеру. Наш націоналізм не знав національних постулятів як чогось, про що не дискутується, не був предметом віри, догматом. Імперативи нації не були <emphasis>категоричними,</emphasis> лише <emphasis>гіпотетичними</emphasis> імперативами: (не <emphasis>“S</emphasis> є <emphasis>Р”,</emphasis> а “коли є <emphasis>х,</emphasis> то “S є <emphasis>Р”).</emphasis> З точки погляду не реляції, а модальности — їх осуд про націю ніколи не був <emphasis>аподиктичним,</emphasis> а завжди проблематичним <emphasis>(S</emphasis> може бути <emphasis>Р).</emphasis> Накази національного почуття не мали значення, коли їх не можна було виправдати: non sapit nisi dat;ir ejus ratio (P.Бекон). Провансальські націоналісти черпали свої рішення де з себе <emphasis>самих,</emphasis> лише від різних <emphasis>оракулів</emphasis> (“людськість”, “добробут”) або, як каже Драгоманів, вони “проголошували війну всім релігійним, <emphasis>національним,</emphasis> політичним і соціяльяим ідеям, які не можна погодити з всесвітнім суспільним і науковим поступом”<a l:href="#n108" type="note">[108]</a>. Свою мораль нація черпала не з себе самої, лише від чогось стороннього. Мораль була не автономна, лише гетерономна. “Нація має існувати не для того, що так каже моє національне почуття, лиш для того, що мені довели розумність або оправданість цього існування”, — такий був хід думок провансальців. їх національні заповіді не були диктовані почуттям, не об’явлені надприродною силою, лише — порадами розуму (“коли це для всіх”, коли це не суперечить інтересам людськости, “законам еволюції” і т. п.), вони мали виправдання не самі в собі, лиш в інших заповідях, або в санкції розуму. Спонтанна воля до життя нації, безмотивна й безрозумова — була для наших провансальців чистішою метафізикою. Ми бачили, як один з соціялістів обурювався, що найвищій формі об’єктивації національної волі (державі) хочуть “шовіністи” надати характер якоїсь “окультної сили”. Саме про цю “квалітас окульта” говорить і Шопенгавер, пишучи про волю взагалі. Не дивно, отже, що наше провансальство, що дивилося на чинник волі як на щось підрядне, інстинктово ненавидячи і всі форми його виявлення, — заперечувало її найвищий вияв у нації.</p>

<p>Руссо в своїм “Contrat social” ділить кожний рух на “комунікований” і “спонтанний”. В першім випадку моторова сила є <emphasis>чужа</emphasis> порушуваному тілу, в другім — вона є в <emphasis>нім самім.</emphasis> Отже “освічена” драгоманівщина не визнавала в національнім моменті жодного афективного підкладу, або відводила йому третьорядне місце; тому й відмовляла нації “спонтанного” руху, з власної волі і права (творчу силу мав лише розум), знаючи лише “комунікований” тією силою, що стояла над нацією, від якої виводить своє право на рух. Моторова сила, що була в національнім моменті, аби діяти, мала зродитись не в самій нації, остання мусіла, щоб діяти, дістати поштовх ззовні. Ідея нації втратила самовистачаючий характер, і набрала характеру деривативного.</p>

<p>Це мало ті наслідки, що ослабило національне почуття взагалі; що провансальство мало вигляд чогось млявого, якоїсь веґетеріянської філософії.</p>

<p>Правда, багато інших доктрин виступало на арену історії також під плащем доведених розумом “наукових” доктрин (як, напр., французький якобінізм, “науковий” соціялізм і большевизм), але в них це були в суті речі <emphasis>теологічні</emphasis> доктрини, які лише скріплювали свої догми логічними доводами, як середньовічне католицтво, що сягало по Арістотеля і для якого філософія була лише служничкою теології (ancilla theologiae). Для нашого націоналізму було інакше. Тамті відкидали очевидні розумові правди коли вони суперечили їх принятій догмі наше провансальство (як ми вже бачили) захитувалося в своїх догмах, коли йому доводили їх “нестійність”.</p>

<p>Цим способом наш націоналізм втратив усяку агресивність. Коли б ще інші “правди”, які він ставив над національну, були для нього самовистачаючими цінностями, догматами віри, — він мав би певну аґресивність, хоч і іншого, не національного змісту. Але й ці наднаціональні правди не були для нього догматами, а лише правдами, що їх треба було доказати. Так сталося, що ні “народ”, ні “суверенна індивідуальність”, ні “анархізм” — ніщо не мало в нашім провансальстві вигляду якоїсь живої, вибухової сили. Все було розмірене, акуратне, половинчасте, далеке від ясности і від сильної афірмації Бог, в якого нібито вірилося, був невиразним поняттям: не були певними, чи він один, чи їх два, чи три. Та й вірилося в нього більше розумом, їх “загальна правда” не була загальна в тому змислі, на який претендують релігійні догми, вона була загальна не тому, що їх правда є одиноко правдива, лише тому правдива, що була загальна, що вони знайшли її в <emphasis>усіх</emphasis> і прийняли, хоч би для того й треба було потиснутися у вселюдськім пантеоні їх власним богам. В них ніколи, напр., не знайти такого понурого місця, як в Русо (Соціяльний договір): “Коли хтось, хто каже, що вірить в ці правди, так заховується, мовби їх не визнавав, повинен бути укараний смертю”. Такого місця не знайти в цілім українськім провансальстві, бо те, за що Руссо грозив смертю, було майже чеснотою в провансальців, бо свідчило про їх “об’єктивність” і “критичний змисл”, або про “рахування з фактами”, відповідаючи цілковито розлізлому й туманному змістові їх ідеології.</p>

Маючи такий зміст, з природи речі поміркований, поєднавчий, незачіпний, не могло наше провансальство виявити цієї аґресивности і в <emphasis>методах, якими гадаю йти до здійснення свого ідеалу. До цих “метод” боротьби я тепер переходжу.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.