ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 10 страница

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, посвідчені капітаном цього судна.

3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, посвідчений начальником цієї експедиції.

4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робіт­ника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, уста­нови або закладу.

5. Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, посвідчений начальником місця позбавлення волі.

6. Заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчений началь­ником слідчого ізолятору.

Заповіт складається у двох примірниках, один з яких зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачу.

Заповіт не може підписувати особа, на користь якої він складе­ний.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є за­повідач тією особою, від імені якої складено заповіт, правомірність заповідальних розпоряджень (крім секретного заповіту) та дієздатність заповідача.

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, якщо в ньому містяться незаконні розпорядження або заповідач є недієздатною осо­бою. Не може бути посвідчений заповіт, якщо заповідач перебуває в такому стані, що не усвідомлює значення своїх дій (наприклад, запо­відач тяжко хворий).

Нотаріус не повинен вимагати документи чи будь-які інші докази належності заповідачеві майна, стосовно якого складається заповіт. Цей факт з'ясовується вже після смерті заповідача, тобто на момент відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладіву банках (фінансовихустановах). Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо банку (фінансовій установі) про те, кому він залишає вклад у разі своєї смерті. Це розпорядження може бути зро­блене у формі напису на обліковій картці вкладника. Підпис вкладника посвідчується завідувачем відповідного відділення банківської установи. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу роз­порядження ним, тобто чи складений заповіт щодо цього вкладу, чи ні. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банківській (кредитній) установі, повністю або частково скасовує його, якщо у запо­віті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується всього майна заповідача (ст. 1228 ЦК).

У різноманітності форм вираження волі заповідача предметно вті­лений принцип свободи заповіту, який забезпечується додержанням таємниці здійснюваних нотаріальних дій, у тому числі й таємниці за­повіту (ст. 1255 ЦК). Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошу­вати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. За розголошення як самої таємниці складання запо­віту, так і таємниці його змісту нотаріуси та уповноважені на здійснення нотаріальних дій посадові особи несуть встановлену законом відпові­дальність. Наприклад, приватний нотаріус може бути позбавлений лі­цензії на зайняття нотаріальною діяльністю, виключений із нотаріальної палати. Крім цього, на нього може бути покладений обов'язок відшко­дувати клієнту заподіяні цим збитки та моральну шкоду.

Законодавець закріпив право спадкоємців після відкриття спадщи­ни самим здійснити тлумачення змісту заповіту. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до загальних вимог щодо тлумачення змісту правочину (ст. 1256 ЦК).

■—— § 3. Особливі заповідальні

розпорядження заповідача

До таких належать: підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК); за­повідальний відказ (статті 1237-1239 ЦК); покладання (ст. 1240 ЦК); встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК); призначення виконавця заповіту (статті 1286-1295 ЦК).

У заповіті може бути тим чи іншим способом не тільки визначений основний спадкоємець або спадкоємці, а й призначений запасний спадкоємець. Підпризначення спадкоємця застосовується на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщи­ни; не прийме її; відмовиться від її прийняття; буде усунений від пра­ва на спадкування; у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1242 ЦК).

Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, зазначена у ст. 1222 ЦК.

Підпризначення спадкоємця відрізняється від спадкування за правом представлення, спадкової трансмісії та прирощення спадкових часток. Питання про співвідношення підпризначення спадкоємця із спадкуван­ням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре до відкриття спадщини, тобто раніше спадкодавця. Тоді після відкриття спадщини до спадкування закликалися б онуки та правнуки спадкодавця, які спадкують частку їх померлого батька (мате­рі), але спадкодавець підпризначив йому спадкоємця на цей випадок, який до цих прямих низхідних не належить. За чинним законодавством до спадкування буде закликатися підпризначений спадкоємець.

Співвідношення підпризначення спадкоємця із спадковою транс­місією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помре після відкриття спадщини. Питання розмежування проводиться залежно від того, відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спадщини чи помер, не встигнувши її прийняти. У першому випадку до спадку­вання закликається підпризначений спадкоємець, у другому — спад­коємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спад­щину, тобто відбувається спадкова трансмісія.

Що ж стосується співвідношення підпризначення спадкоємця з прирощенням спадкових часток, то якщо основному спадкоємцеві, який відмовився від спадщини, був підпризначений спадкоємець, при­рощення спадкових часток не відбувається. До спадкування заклика­ється підпризначений спадкоємець.

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача на­лежить і заповідальний відказ (легат). Заповідач покладає на спадко­ємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь од­нієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають право вима­гати його виконання. Відказоодержувачами можуть бути як особи, що входять, так і ті, які не входять у коло спадкоємців за законом. Таким чином, в силу легату між спадкоємцем і відказоодержувачем (легата-рієм) виникає зобов'язання, в якому легатарій виступає як кредитор, а спадкоємець — як боржник. Право вимоги має відказоодержувач до спадкоємця з часу відкриття спадщини.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодер-жувачу у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини (ч. 1 ст. 1238 ЦК).

Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання легату, помре до відкриття спадщини або відмовиться від спадщини, обов'язок вико­нання легату переходить на інших спадкоємців, які отримали цю част­ку. Якщо до відкриття спадщини помирає легатарій, заповідальний відказ втрачає силу. Якщо ж легатарій помирає після відкриття спад­щини, права та обов'язки відказоодержувача припиняються з його смертю і не можуть бути передані ним у спадщину, якщо інше не пе­редбачено спадкодавцем, який залишив заповідальний відказ.

Тим не менш, у момент відкриття спадщини на боці легатарія виникає право вимагати виконання зобов'язання від спадкоємця, обтяженого ле­гатом. Це право треба відрізняти від права на прийняття спадщини, яке в момент відкриття спадщини виникає тільки на боці закликаних до спад­кування спадкоємців. Доля легату в даному випадку (смерті легатарія після відкриття спадщини) залежить від змісту права, яке належало лега-тарію, а також від того, чи мають відносини щодо виконання легату між спадкоємцем та відказоодержувачем тривалий характер чи ні.

Спадкодавець має право встановити сервітут щодо земельної ді­лянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК). Якщо, наприклад, на спадкоємця, до якого перейшов житловий будинок, заповідач поклав обов'язок надати відказоодержувачу право довічного користування цим будинком або його частиною, то смерть легатарія після відкриття спадщини і після того, як почалося користування будинком або його частиною, потягне припинення заповідального відказу. У даному ви­падку сервітут, який виник на боці легатарія, має особистий характер і зі смертю легатарія припиняється.

У той же час перехід права власності на будинок до іншої особи на підставі притаманного сервітуту права прямування (ст. 401 ЦК) не тягне припинення права довічного користування. Так, якщо спадкоє­мець, який отримав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будин­ком або його частиною відповідно до змісту легату. Але якщо спадко­давець поклав на спадкоємця обов'язок передати легатарію будь-яку річ у власність, то у разі смерті легатарія після відкриття спадщини його спадкоємці мають право вимагати від спадкоємця, обтяженого легатом, його виконання, тобто передачі їм цієї речі у власність.

Правила ч. 1 ст. 1224 ЦК щодо негідних спадкоємців, які усувають­ся від права на спадкування, застосовуються і до відказоодержувачів (ч. 6 ст. 1224 ЦК). Якщо відказоодержувач шляхом умисних проти­правних дій, які підтверджені судом, сприяв складанню на його користь заповідального відказу, то він на нього права не має.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до спадкоємця, із відрахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на цю частку (ч. З ст. 1238 ЦК). Якщо заповідальним відказом обтяжений спадкоємець, який має пра­во на обов'язкову частку, то відказ підлягає виконанню лише в тій частині, в якій спадкове майно перевищує обов'язкову частку.

Якщо відказоодержувач відмовився від права, що обумовлене на його користь у легаті, то воно переходить до спадкоємця за заповітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу.

Відповідно до ст. 1240 ЦК заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру. Таке розпорядження називається покладанням. Якщо такі дії мають майновий характер, то до покладання застосовуються правила про легат. Визначення особи, яка може вимагати від спадкоємця здійснення відповідних дій, зале­жить від характеру певної мети, що має бути досягнута. Це може бути і орган місцевого самоврядування, і громадська організація, і ініціа­тивна група громадян. Наприклад, на спадкоємця покладений обов'язок здійснити певний ритуал поховання спадкодавця та увічнення його пам'яті. Заповідач може зобов'язати поховати його із додержанням релігійних обрядів, вчинити після похорон поминки, збудувати на могилі певний пам'ятник. Ці розпорядження підлягають виконанню лише в межах дійсної вартості спадкового майна. При всіх обставинах вказані розпорядження не повинні виходити за межі розумного і від­повідати звичаям даної місцевості. Заповідач може покласти на спад­коємця обов'язок вчинення певних дій загальнокорисного характеру.

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

До особливих заповідальних розпоряджень спадкодавця належить призначення виконавця заповіту. Виконання покладається на призна­чених у заповіті спадкоємців. У той же час виконання заповіту може бути покладено і на спеціальну особу, яка не є спадкоємцем. Така осо­ба називається виконавцем заповіту. Для цього вимагається письмова згода виконавця, яка виражається на тексті самого заповіту або дода­ється до нього. Заява про згоду бути виконавцем заповіту подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини після смерті заповідача (ст. 1289 ЦК). Виконавець заповіту може відмовитися від здійснення своїх повноважень, але повинен негайно повідомити спадкоємців про таку відмову. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. За збит­ки, завдані ним у зв'язку з невиконанням вимог, виконавець заповіту несе відповідальність. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, що виражена у заповіті.

Виконавець заповіту може бути призначений заповідачем, спадко­ємцями, нотаріусом.

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з пов­ною дієздатністю або юридичній особі. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання за­повіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за запові­том (ст. 1286 ЦК).

Спадкоємці можуть звернутися з позовом про усунення виконавця заповіту, якого призначив заповідач, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може запезпечити виконання волі заповідача. Спадкоємці також мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту; особа, яка була призначена заповідачем, відмовилася від вико­нання заповіту; була усунута від виконання заповіту. Ящо спадкоємці не змогли досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він може бути призначений судом на вимогу одного з них (ст. 1287 ЦК).

У таких же випадках, а також коли призначення виконавця запові­ту потребують інтереси спадкоємців, виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту має право здійснювати всі дії, які необхідні для його виконання. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Дії виконавця заповіту контролюють спадкоємці. Після виконання за­повіту виконавець заповіту подає спадкоємцям звіт про виконання своїх повноважень. Спадкоємці мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК України, іншим законам або порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна дав­ність в один рік (ст. 1293 ЦК).

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен по­вернути нотаріусу виданий йому документ. Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Спадкодавець може визначити у заповіті певне майно (в натурі або у грошах), яке має право одержати виконавець заповіту із складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо плата не визначена заповідачем, вона визначається за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору — судом. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування витрат, зроблених ним для охорони спад­щини, управління нею та виконання заповіту (ст. 1291 ЦК).

_ § 4. Право на обов'язкову частку у спадщині

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах певних осіб, визначених у законі. Вони називаються необхідними спад­коємцями. Це особиста категорія спадкоємців, за якими, незалежно від змісту заповіту спадкодавця, зберігається певна частка у спадщині, яка називається обов 'язковою, оскільки необхідні спадкоємці, крім негід­них, не можуть бути позбавлені права на її успадкування.

Право на обов'язкову частку мають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), непраце­здатна вдова, батьки (усиновителі) й утриманці померлого. Коло цих спадкоємців визначається згідно з критеріями, які були використані щодо встановлення осіб, які належать до спадкоємців першої черги, а також осіб, які закликаються до спадкування за законом як непраце­здатні утриманці (у віці до 16 років, а які вчаться — до 18 років; жін­ки — з 55 років, чоловіки — з 60 років; інваліди І, II, III груп).

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним. Тобто право на обов'язкову частку не мають ні спадко­ємці за законом другої черги, ні спадкоємці, які спадкують за правом

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

представлення цю частку. Право на таку частку не залежить від згоди інших спадкоємців на її отримання, рівно як і від того, чи проживав необхідний спадкоємець разом із спадкодавцем, чи окремо від нього.

Обов'язкова частка повинна становити не менше половини частки, яка належала б спадкоємцеві у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Тобто обов'язкова частка повинна складати половину законної частки. Цей розмір може бути зменшений судом з урахуванням від­носин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших об­ставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 1241 ЦК).

При визначенні розміру обов'язкової частки необхідного спадко­ємця слід враховувати вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу на користь необхідного спадкоємця, а також вартість речей та майнових прав, які перейшли до цього спадкоємця. І не має значення, чи проживав необхідний спадко­ємець разом із спадкодавцем, чи окремо від нього. У даному випадку йде мова лише про спадкоємців, що мали б право на одержання пред­метів домашнього вжитку при спадкуванні за законом. Тобто, якщо спадкоємець проживає спільно із спадкодавцем не менше одного року до відкриття спадщини, він має переважне перед іншими спадкоємця­ми (за законом) право на виділ йому цього майна у натурі в розмірі частки у спадщині, яка йому належить (ч. 1 ст. 1279 ЦК).

Якщо ж необхідний спадкоємець не проживав спільно із спадко­давцем, але серед інших спадкоємців за законом є такі, що проживали спільно із померлим не менше одного року до його смерті, при визна­ченні обов'язкової частки не враховується вартість предметів звичай­ної домашньої обстановки та вжитку.

Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна (незалежно від проживання їх разом із померлим упродовж року до його смерті), мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм в натурі цього майна в межах частки у спадщині (ч. 2 ст. 1279 ЦК). Якщо заповідач зробив розпорядження банківській установі щодо вкладу, то право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, тобто при визначенні розміру обов'язкової частки вартість вкладу також враховується (ч. 2 ст. 1228 ЦК).

шшшшшшшштш § 5. НеДІЙСНІСТЬ ЗЯПОВІТу

Спори щодо дійсності чи недійсності заповіту виникають після смерті заповідача, коли його воля вже не може бути змінена. Ці спори

можуть бути пов'язані з тим, що заповіт був складений особою з пев­ними порушеннями змісту, форми, вад суб'єктого складу, а також волі заповідача. І оскільки заповіт — це односторонній правочин, то його за наявності вказаних підстав можно віднести або до нікчемних, або до оспорюваних правочинів із відповідними наслідками.

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, вважається нікчемним. Якщо за позовом заінтересованої особи судом буде встановлено, що волевиявлення за­повідача не було вільним і не відповідало його волі, такий заповіт може бути визнаний судом недійсним. Недійсність заповіту у певній части­ні, тобто окремого розпорядження, не має наслідком недійсності іншої його частини або в цілому.

Момент недійсності заповіту визначається на підставі загальної норми визначення моменту недійсності правочину (ст. 236 ЦК).

і Питання для самоконтролю

1. Дайте поняття заповіту і розкрийте його зміст.

2. Кого із спадкоємців за законом не можна позбавити права на спадкування?

3. Що таке пряме та побічне позбавлення спадщини? Чим вони відрізняються?

4. Чи можна скасувати або змінити раніше складений заповіт? Які правові наслідки цього?

5. З якою метою укладається заповіт подружжя? Якими є пра­вові наслідки укладення такого заповіту?

6. Чи можна укласти заповіт з умовою?

7. Назвіть загальні вимоги до форми заповіту. Які наслідки настають при порушенні цих вимог?

8. Які вимоги передбачає закон щодо посвідчення заповіту нотаріусом?

9. У яких випадках вимагається посвідчення заповіту при свідках?

10. Які особливості посвідчення секретного заповіту?

11. Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених?

12. Хто здійснює тлумачення заповіту?

13. Які заповідальні розпорядження заповідача вам відомі?

14. Хто має право на обов'язкову частку у спадщині і який її розмір?

15. У яких випадках заповіт може бути визнано недійсним?

Глава 23. Спадкування за законом

ГЛАВА 23 _■_■—м^——■■—■^н СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ

___ § 1. Поняття спадкування за законом і коло спадкоємців за законом

Згідно із принципом свободи заповідання спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом всієї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК).

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазна­чених у законі. Законом також передбачений і порядок переходу майна померлої особи до цих осіб (ст. 1258 ЦК).

Таким чином, існують два загальних положення, які стосуються спадкування за законом: по-перше, коло спадкоємців за законом визна­чене законом вичерпним чином, і, по-друге, визначена черговість за­кликання спадкоємців за законом до спадкування.

У ЦК застосований підхід найширшого охоплення числа осіб, до яких могла б перейти спадщина у разі відсутності заповіту. Передба­чається п'ять черг спадкоємців за законом.

До першої черги спадкоємців віднесені такі особи:

- діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку (ст. 121 СК). Умови та порядок встановлення походження ді­тей визначені у гл. 12 СК. За загальним правилом після смерті матері діти у всіх випадках визнаються спадкоємцями за законом. Після смер­ті батька діти закликаються до спадкування тільки за наявності право­вого зв'язку між батьком і дитиною, зокрема:

а) коли дитина зачата і (або) народжена від батьків, що перебувають
у зареєстрованому шлюбі (ст. 122 СК);

б) якщо походження дітей від даних батьків, які не перебували
у зареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви
батька та матері дитини в державний орган реєстрації актів цивільно­
го стану (ст. 126 СК);

в) коли походження дитини встановлюється за заявою чоловіка,
який вважає себе батьком дитини (ст. 127 СК);

г) коли походження дитини від даного батька встановлено в судо­
вому порядку (ст. 128 СК).

Діти, народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають такі ж самі спадкові права, що і діти, народжені у дійсному шлюбі. Спадкові пра­ва усиновлених та усиновлювачів прирівнюються до спадкових прав дітей та батьків. Це означає, що, по-перше, усиновлені та усиновлю-вачі спадкують після смерті один одного; по-друге, усиновлені та їх нащадки спадкують після родичів усиновлювача на таких же підставах, що і його нащадки; по-третє, усиновлювачі і його родичі після смерті усиновленого та його нащадків спадкують на таких самих підставах, що і після нащадків усиновлювача (ст. 1260 ЦК). У свою чергу, уси­новлені та їх нащадки не спадкують після смерті своїх кровних роди­чів, а кровні родичі усиновленого не спадкують після смерті усинов­леного та його нащадків.

У випадках, передбачених ч. 2 ст. 232 СК, відносини усиновленої дитини з одним із її батьків або із родичами померлого одного з батьків можуть бути збережені. У вказаних випадках усиновлена дитина та її кровні родичі, відповідно до яких у неї зберігаються особисті немай-нові і майнові права та обов'язки, спадкують один після одного на загальних підставах.

Діти, усиновлені після смерті осіб, майно яких вони мали право спадкувати, не втрачають право ні на законну, ні на обов'язкову частку у спадщині, оскільки до відкриття спадщини правовідносини із спад­кодавцем, який є їх батьком чи матір'ю, не були припинені.

Пасинки чи падчерки не закликаються до спадкування за законом після смерті відчима або мачухи, за винятком випадків їх усиновлення або наявності факту утримання.

Другий з подружжя має право на спадкування, якщо перебував у зареєстрованому шлюбі з померлим(-ою) на момент відкриття спад­щини. Жінка визнається спадкоємицею після смерті чоловіка, а чоло­вік є спадкоємцем після смерті жінки незалежно від факту їх прожи­вання разом, або надання один одному матеріальної допомоги. Також не має значення характер особистих стосунків між ними.

Якщо на момент відкриття спадщини шлюб у встановленому за­коном порядку було розірвано, то колишня дружина права на спадку­вання майна колишнього чоловіка не має і навпаки. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є не­дійсним або визнаний недійсним судом, за винятком випадків, перед­бачених ч. 4 ст. 1224 ЦК.

Батьки померлого. З урахуванням наведеного вище, спадкоємцями також вважаються усиновителі померлого.

Розділ V. Спадкове право

Глава 23. Спадкування за законом

Онуки та правнуки померлого одержати спадщину матимуть мож­ливість лише за умови відсутності (смерті) на момент відкриття спад­щини їх матері чи батька (відповідно діда або баби), які мали право на спадщину, але померли до її відкриття. Такий перехід права на спад­кування називається спадкуванням за правом представлення (доклад­ніше див. § 2 цієї глави).

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи:

рідні брати та сестри спадкодавця закликаються до спадкування після його смерті незалежно від того, чи були вони повнорідними або неповнорідними. Достатньо, щоб вони були єдинокровними (такі, що мають спільного батька і різних матерів) або єдиноутробними (такі, що мають спільну матір і різних батьків). Брати та сестри більш від­далених ступенів спорідненості (починаючи із двоюрідних) до спад­кування за законом не закликаються. Зведені брати та сестри помер­лого також не вважаються спадкоємцями.

Дід та баба померлого як з боку матері, так і з боку батька помер­лого.

До третьої черги спадкоємців входять рідні дядько та тітка спад­кодавця.

До четвертої черги спадкоємців належать особи, які були членами сім'ї спадкодавця протягом щонайменше останніх п'яти років його життя. Тобто їх коло формується за ознакою сімейних зв'язків.

Завершують перелік спадкоємців інші родичі спадкодавця до шос­того ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за кількістю народжень, що віддаляють родича від померлого. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа (ч. 1 ст. 1265 ЦК).

Окреме місце серед спадкоємців за законом займають утриманці спадкодавця, які належать до п 'ятої черги спадкоємців і являють со­бою осіб, які не були членами сім'ї спадкодавця, але не менше, як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування (ч. 2 ст. 1265 ЦК). Отже, для визнання особи утриманцем слід враховувати, що якщо йдеться про непрацездатну особу, то вона не може бути членом сім'ї спадкодавця, строк надання їй допомоги спадкодавцем не повинен бути менше п'яти років до смерті останнього, допомога повинна надавати­ся не епізодично, а систематично та бути для цієї особи єдиним або основним джерелом засобів до існування.

При цьому не вимагається, щоб непрацездатний утриманець про­живав разом із спадкодавцем.

Крім загального правила щодо почергового закликання до спадку­вання, передбачена можливість зміни черговості одержання права на спадкування, яка може бути здійснена самими спадкоємцями або судом (ст. 1259 ЦК).

По-перше, черговість одержання права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованими спад­коємцями, який укладається після відкриття спадщини.

По-друге, за позовом особи, яку не включено до складу спадкоєм­ців за законом, суд може визнати за нею право на спадкування, якщо буде встановлено, що протягом тривалого часу вона опікувалася, на­давала матеріальну допомогу та інші види допомоги спадкодавцеві, який через хворобу чи каліцтво опинився у безпорадному стані.

__ § 2. Спадкування за правом представлення

До числа спадкоємців за законом належать також спадкоємці, які закликаються до спадкування за правом представлення. Закликання вказаних спадкоємців до спадкування має місце лише за наявності передбачених законом спеціальних умов і має певні особливості.

Поиск по сайту: