ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 9 страница

Щодо обов'язків, які переходять до спадкоємців, то ними можуть бути повернення грошей, які були позичені померлим, чи речі, якою він користувався за договором найму. Спадкоємці мають відшкодувати матеріальні збитки, завдані спадкодавцем у договірних чи позадого­вірних зобов'язаннях, а також моральну шкоду, яка була присуджена за життя спадкодавця.

До спадкоємців переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за його життя.

За позовом спадкоємців суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно із вар­тістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спад­щину (ч. 5 ст. 1231 ЦК).

Матеріальні збитки та моральна шкода відшкодовуються спадко­ємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було ними одержане.

Цивільним законодавством також передбачений обов'язок спадко­ємців відшкодувати розумні витрати, зроблені одним із них або іншою

Розділ V. Спадкове право

Глава 21. Загальні положення про спадкове право

особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати можуть бути стягнені не більш як за три роки до смерті спад­кодавця (ст. 1232 ЦК). Відшкодування виплачується тільки тим особам, які їх фактично понесли.

До прийняття спадщини спадкоємцями її називають лежачою. У цей проміжок часу вона вже не належить спадкодавцеві, оскільки його немає в живих. Не може вона також належати закликаним до спадкування спадкоємцям, бо у момент відкриття спадщини у них ви­никає лише право на її прийняття, але не право на спадщину. Тому з моменту відкриття спадщини до прийняття її спадкоємцями вона становить собою сукупність безсуб'єктних прав та обов'язків. Але таке становище є нетривалим. Воно існує доки спадщина не буде прийнятою спадкоємцями або не перейде до держави.

Спадкодавцями є фізичні особи, незалежно від віку, статі тощо, майно яких після смерті переходить у спадщину до інших осіб.

При спадкуванні за законом не має значення дієздатність спадко­давця. Інша справа при спадкуванні за заповітом, оскільки останній є одностороннім правочином, що вчиняється особою, яка має бажання зробити розпорядження своїм майном на випадок смерті. Тому запо­відач повинен бути дієздатним у повному обсязі, враховуючи правила ч. 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК.

Особи частково дієздатні (ст. 31 ЦК), а також обмежено дієздатні (ст. 36 ЦК) заповідальної дієздатності не мають. Не має юридичної сили заповіт, вчинений недієздатною особою в період значного нетри­валого покращення здоров'я (ремісії). Якщо така особа у подальшому буде визнана недієздатною, ця обставина не впливає на юридичну силу заповіту, який спадкодавець склав, коли був дієздатним. Однак такий заповіт може бути оскаржений на підставах, передбачених ст. 225 ЦК. Визнання особи, яка склала заповіт, недієздатною у подальшому може мати значення і при вирішенні питання щодо усунення спадкоємця за заповітом від спадкування як негідного спадкоємця.

Спадкодавець за законом не є суб'єктом спадкового правовідно-шення, тому що на момент відкриття спадщини його немає в живих. У цьому полягає його відмінність від спадкодавця-заповідача.

Спадкоємці. Відкриття спадщини як юридичний факт має наслід­ком виникнення у певних осіб права на спадкування. Коло спадкоємців за заповітом визначає заповіт, коло спадкоємців за законом — закон. Оскільки право на спадкування виникає у день відкриття спадщини, яким є день смерті спадкодавця, це означає, що лише спадкоємці є суб'єктами спадкового правовідношення. 502

Коло спадкоємців значно ширше, ніж коло спадкодавців. Ними можуть бути як суб'єкти приватного права, так і суб'єкти публічного права, передбачені ст. 2 ЦК. Що стосується фізичних осіб, то при спадкуванні як за заповітом, так і за законом спадкоємцями можуть бути лише ті, які є живими на момент смерті спадкодавця.

Закон допускає закликання до спадкування не тільки осіб, які є жи­вими на момент відкриття спадщини, але і тих, хто був зачатий за життя спадкодавця, але народився живим після відкриття спадщини, тобто вже після смерті спадкодавця. Так, діти спадкодавця, зачаті за його життя, але народжені вже після його смерті, можуть бути спадко­ємцями як за заповітом, так і за законом, а інші особи — тільки спад­коємцями за заповітом. Охорона інтересів таких осіб передбачена ст. 1222 ЦК. Але це не означає, що ненароджена дитина визнається суб'єктом права, тому що її інтереси будуть враховуватися лише за умови, якщо вона народиться живою. Якщо вона народиться мертвою, то факт зачаття втрачає будь-яке юридичне значення, оскільки його правоздатність так і не виникла. У даному випадку вона взагалі не вважається закликаною до спадкування, і тому не підлягають застосу­ванню ні правила щодо спадкової трансмісії, ні правила щодо приро­щення спадкових часток, ні інші правила, які розраховані на той ви­падок, коли спадкоємець, закликаний до спадкування, вмирає, не встигнувши прийняти спадщину. Якщо на користь ненародженої ди­тини було складено заповіт, а дитина народилася мертвою, заповіт втрачає силу з усіма випливаючими наслідками.

Для набуття статусу спадкоємця недостатньо самого факту наяв­ності заповіту на користь певної особи чи зарахування її до спадкоєм­ців певної черги. Від особи вимагається ще й добропорядна поведінка. У зв'язку з цим ст. 1224 ЦК передбачає перелік обставин, за наявнос­ті яких право на спадкування у певних осіб не виникає, тобто вони усуваються від права на спадкування як за заповітом, так і за законом, і називаються негідними спадкоємцями. До них віднесені особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спад­коємців або вчинили замах на життя спадкоємців. Це не стосується осіб, які вчинили такий замах, але спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив їх своїми спадкоємцями за заповітом (тобто пробачив такий вчинок).

Не мають також права на спадкування ні за заповітом, на за законом особи, які своїми протизаконними діями умисно перешкоджали спад­кодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати його

Розділ V. Спадкове право

Глава 21. Загальні положення про спадкове право

і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в ін­ших осіб або ж сприяли збільшенню їх частки у спадщині. Ці обста­вини мають бути підтверждені судом.

Спадкоємцями за законом не можуть стати:

-батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені у цих правах на момент відкриття спадщини;

-батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, які ухилялися від виконання обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини встановлені в судовому порядку. Але ці особи мо­жуть одержати спадщину за заповітом.

У осіб, шлюб між якими визнаний недійсним за рішенням суду, внаслідок чого не виникає правового зв'язку між ними, а тому і права на спадкування однієї після другої, і навпаки, немає. Утім закон містить виняток із цього правила і дає можливість тому з подружжя, хто пере­жив померлого і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, у разі визнання шлюбу недійсним після смерти одного з по­дружжя отримати право на спадкування частки того, хто помер, у май­ні, яке набуте ними за час фактичного шлюбу.

Передбачені правила щодо усунення за певних умов осіб від спад­кування поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на відказоодер-жувачів, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Зазначені «негідні» спадкоємці усуваються від спадкування в су­довому порядку. Обставини, які є підставою для позбавлення права на спадкування, також повинні бути встановлені судом.

<—■_»— § 3. Відкриття спадщини

Час та місце відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Момент смерті фіксується на підставі медично-біологічних показників, які констату­ють факт смерті людини, що засвідчується у свідоцтві про смерть, яке видається органом РАЦСу.

До смерті громадянина за правовими наслідками прирівнюється оголошення особи померлою, а також встановлення судом факту смер­ті громадянина. Оголошення особи померлою внаслідок безвісної відсутності її правоздатності не припиняє. Якщо померлою оголошена особа, яка жива, вона своєї правоздатності не втрачає. Якщо ж помер-504

лою оголошена особа, якої немає в живих, то вона втрачає правоздат­ність вже з моменту дійсної смерті, а не з моменту оголошення її по­мерлою судом. Те ж стосується і встановлення судом факту смерті. Це має важливе правове значення, бо моментом відкриття спадщини є смерть фізичної особи, а це юридичний факт, на підставі якого ви­никає спадкове правовідношення.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона вважається померлою (ч. З ст. 46 ЦК). Якщо громадянин оголо­шений померлим як безвісно відсутній, то днем його смерті визнається день набуття законної сили відповідним рішенням суду або той день, який вказаний судом у рішенні.

Утім трапляються випадки, коли день смерті, вказаний у рішенні суду (як при оголошенні померлим, так і при встановленні факту смер­ті), і день набуття законної сили рішенням суду за часом будуть далекі один від одного, а буває і знаходяться один від одного за межами стро­ку для прийняття спадщини, який починається з моменту відкриття спадщини. Тому у відповідних випадках доцільніше рахувати вказаний строк з моменту набрання законної сили рішенням суду, а не з дня смерті громадянина, вказаного у рішенні суду. Якщо ж строк для при­йняття спадщини пропущений, то належить звертатися до суду про його подовження.

Коли протягом однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Це означає, що особи, які померли в один день, хоча і у різний час доби, вважаються такими, що померли одно­часно, і тому не закликаються до спадкування після смерті одна одної. Такі особи називаються комморієнтами. Таким чином, при визначен­ні часу відкриття спадщини не враховується той розрив часу, який може мати місце між смертями, які настали одна після одної, але у один і той же день.

Якщо ж кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, по­мерли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьо­му випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них (ч. Зет. 1220 ЦК).

Таким чином, визначення часу, з якого відкривається спадщина, має важливе юридичне значення. По-перше, з моменту смерті почина­ється перебіг строку на прийняття спадщини (6 місяців — ст. 1270 ЦК); по-друге, на цей день визначається склад спадкового майна (ст. 1218

Роздіч V. Спадкове право

Глава 21. Загальні положення про спадкове право

ЦК); по-третє, визначається коло спадкоємців (статті 1222, 1223 ЦК); по-четверте, починається перебіг строку на пред'явлення вимог креди­торів спадкодавця (ст. 1281 ЦК).

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадко­давця, що визначається на підставі ст. 29 ЦК. Тимчасове місце про­живання, як і місце смерті спадкодавця (яке може в окремих випадках не збігатися з місцем його проживання), не визнається місцем відкрит­тя спадщини. Таким місцем вважається певний населений пункт — село, місто, а не країна, область або район, де знаходиться певний населений пункт. Довідка про місце постійного проживання спадко­давця підтверджує місце відкриття спадщини. Якщо таку довідку не­можливо одержати, факт постійного проживання спадкодавця в кон­кретному місці встановлюється в судовому порядку. Коли місце про­живання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини вважаєть­ся місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за вітсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної час­тини рухомого майна. Так, якщо основна частина спадщини складає житловий будинок або інше нерухоме майно, місцем відкриття спад­щини буде місце, де це майно зареєстроване. Якщо основна частина складає акції або частку в капіталі іншого товариства, то спадщина відкривається за місцем реєстрації відповідної юридичної особи.

Визначення місця відкриття спадщини має важливе практичне зна­чення, оскільки згідно з ним: 1) встановлюється коло осіб, які закли­каються до спадкування; 2) нотаріус за місцем відкриття спадщини вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 1283 ЦК); 3) спад­коємці подають заяву про прийняття спадщини або про відмову від неї до нотаріальної контори, яка видає спадкоємцям свідоцтво про право на спадщину (статті 1268, 1273, 1298 ЦК); 4) кредитори спадкодавця за місцем відкриття спадщини пред'являють вимоги до спадкоємців (ст. 1281 ЦК).

Кредитор має право звернутися з вимогами до спадкоємців борж­ника, які прийняли спадщину, протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги. Якщо ж кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право звернутися із вимо­гами до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом року від на­стання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив ви­моги до спадкоємців у встановлені законом строки, позбавляється права вимоги (ст. 1281 ЦК). 506

■>■■■■■ § 4. Спадковий договір

Спадковий договір є новим цивілістичним інститутом для

України, але він давно впроваджений у законодавство багатьох європейських країн. Хоча цей договір є цивільним договором, він тяжіє до спадкового права і тому врегульований у Книзі шостій ЦК (глава 90).

Цей договір має свої особливості. Одна сторона (набувач) бере на себе обов'язок виконувати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і набуває право власності на майно останнього у разі його смерті. На­бувач повинен вчинити певні дії майнового або немайнового характе­ру, які здійснюються ним до відкриття спадщини або після її відкрит­тя. Спадковий договір укладається у письмовій формі з обов'язковим нотаріальним посвідченням.

Суб'єктами цього договору можуть бути подружжя, один із по­дружжя та інші особи. Відчужувачами можуть бути тільки фізичні особи, а набувачами — як фізичні, так і юридичні особи. Особливістю спадкового договору, укладеного подружжям, є спільне майно подруж­жя, а також особисте майно кожного з них. Запроваджується поступо­ве спадкування: у разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті останнього із подружжя — майно переходить до набувача за договором. Причому кожен із подружжя може бути одночасно і набувачем, і відчужувачем.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус накладає за­борону відчуження. Відчужувач не має права складати заповіт щодо майна, яке є предметом спадкового договору, інакше такий заповіт вважається нікчемним (ч. 2 ст. 1307 ЦК). Набувач стане власником майна не з моменту укладання договору, а лише з моменту смерті від­чужувача. Цим спадковий договір відрізняється від договору довічно­го утримання, у якому право власності на майно відчужувача набувач отримує у момент укладання договору.

Контроль за виконанням спадкового договору здійснює особа, при­значена відчужувачем, а у разі відсутності такої особи — нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчу­жувача тільки у разі невиконання набувачем своїх обов'язків, а на вимогу набувача — у разі неможливості виконати розпорядження від­чужувача (ст. 1308 ЦК).

Розділ V. Спадкове право

■ Питання для самоконтролю

1. Що являє собою спадкове право?

2. Що розуміють під спадкуванням?

3. Чим регламентуються умови та порядок спадкування?

4. Що таке спадкове правонаступництво і які види воно має?

5. Які існують підстави спадкування?

6. Що таке спадщина? Охарактеризуйте склад спадщини.

7. Хто належить до спадкоємців за законом?

8. Кого слід вважати суб'єктами спадкового правовідношен-ня?

9. Яким вимогам повинен відповідати заповідач?

10. Хто не може стати спадкоємцем за законом?

11. Що слід вважати часом відкриття спадщини і яке це має практичне значення?

12. Що таке спадкова трансмісія?

13. Що слід вважати місцем відкриття спадщини і яке це має практичне значення?

14. Спадковий договір: поняття, правова природа, елементи і виконання.

ГЛАВА 22

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

т-^шшшшшш* § 1. Поняття заповіту та його зміст

Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за за­коном. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов'язане із повноваженням власника — правом розпорядження.

Заповіт — особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов'язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Заповіт — це комплекс розпоряджень спадко­давця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням — до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру.

За своєю юридичною природою заповіт — односторонній правочин із волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), вна­слідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Той факт, що спадкоємець за заповітом під час складання заповіту не висловив згоди на прийняття спадщини або не знав про складений заповіт на його користь, не впли­ває на дійсність заповіту. Заповіт повинен складатися особисто запо­відачем. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Складання заповіту, незалежно від його змісту, ніякого спадкового правовідношення не породжує. У той же час заповіт виступає як пер­вісний юридичний факт юридичного складу — смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкового правовідношення за заповітом.

У заповіті втілюється воля спадкодавця, який може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а та­кож інших учасників цивільних відносин. Так, заповідач без зазначен­ня причин може позбавити у заповіті права на спадкування (позбавити спадщини) будь-кого з числа спадкоємців за законом (ч. 2 ст. 1235 ЦК), за винятком тих осіб, які мають право на обов'язкову частку у спад­щині (ч. З ст. 1235 ЦК). Розрізняють пряме та побічне позбавлення спадщини. При прямому заповідач зазначає в заповіті не тільки осіб,

Розділ V. Спадкове право

і Питання для самоконтролю

1. Що являє собою спадкове право?

2. Що розуміють під спадкуванням?

3. Чим регламентуються умови та порядок спадкування?

4. Що таке спадкове правонаступництво і які види воно має?

5. Які існують підстави спадкування?

6. Що таке спадщина? Охарактеризуйте склад спадщини.

7. Хто належить до спадкоємців за законом?

8. Кого слід вважати суб'єктами спадкового правовідношен-ня?

9. Яким вимогам повинен відповідати заповідач?

10. Хто не може стати спадкоємцем за законом?

11. Що слід вважати часом відкриття спадщини і яке це має практичне значення?

12. Що таке спадкова трансмісія?

13. Що слід вважати місцем відкриття спадщини і яке це має практичне значення?

14. Спадковий договір: поняття, правова природа, елементи і виконання.

ГЛАВА 22

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

шшштшшшш—шш § 1. Поняття заповіту та його зміст

Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за за­коном. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов'язане із повноваженням власника — правом розпорядження.

Заповіт — особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов'язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Заповіт — це комплекс розпоряджень спадко­давця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням — до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру.

За своєю юридичною природою заповіт — односторонній правочин із волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), вна­слідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Той факт, що спадкоємець за заповітом під час складання заповіту не висловив згоди на прийняття спадщини або не знав про складений заповіт на його користь, не впли­ває на дійсність заповіту. Заповіт повинен складатися особисто запо­відачем. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Складання заповіту, незалежно від його змісту, ніякого спадкового правовідношення не породжує. У той же час заповіт виступає як пер­вісний юридичний факт юридичного складу — смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкового правовідношення за заповітом.

У заповіті втілюється воля спадкодавця, який може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а та­кож інших учасників цивільних відносин. Так, заповідач без зазначен­ня причин може позбавити у заповіті права на спадкування (позбавити спадщини) будь-кого з числа спадкоємців за законом (ч. 2 ст. 1235 ЦК), за винятком тих осіб, які мають право на обов'язкову частку у спад­щині (ч. З ст. 1235 ЦК). Розрізняють пряме та побічне позбавлення спадщини. При прямому заповідач зазначає в заповіті не тільки осіб,

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

яким він залишає своє майно, а також і тих, кого він бажає позбавити права на спадкування. Наприклад, у заповіті заповідач вказує на те, що залишає все своє майно двом синам, а дружину, навпаки, позбавляє права на спадщину. В подальшому при відмові синів від прийняття спадщини до спадкування будуть закликатися спадкоємці другої черги за законом. Проте заповідач може, не згадуючи дружину в заповіті, залишити все своє майно двом синам, побічно позбавивши дружину спадщини. Але у цьому випадку, якщо у майбутньому сини відмов­ляться від спадщини, вдова буде закликатися до спадкування як спад­коємиця першої черги за законом.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування до смерті заповідача, це позбавлення втрачає чинність. Діти (онуки) цієї особи одержують право на спадкування на загальних підставах, тобто позбавлення права на спадкування їх батьків на них не розповсюджу­ється (ч. З ст. 1235 ЦК).

Спадкоємець, позбавлений права на спадкування за заповітом, який буде визнаний судом недійсним, одержує право на спадкування за за­коном на загальних підставах (ч. 4 ст. 1257 ЦК).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину будь-якій особі (особам), як тій, що входить, так і тій, що не входить у коло спадкоємців за законом. Він може у будь-якому співвідношенні роз­поділити частки у спадщині між вказаними у заповіті спадкоємцями; скласти особливі заповідальні розпорядження у вигляді підпризна-чення спадкоємця, заповідального відказу, покладання і цим обме­житися тощо, охопити заповітом всю спадщину або її частину. Части­на спадщини, яка не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була пере­дана за заповітом (ст. 1245 ЦК). Заповідач також має право охопити заповітом як майно, яке йому належить на момент складання запові­ту, так і те, яке може належати йому в майбутньому. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у цьо­му праві власності тільки до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. 1226 ЦК).

Невід'ємне право заповідача — у будь-який момент скасувати або змінити раніше складений заповіт. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений повністю або у частці, у якій вона суперечить запо­віту, складеному пізніше (ст. 1254 ЦК). Заповіт може бути скасований шляхом подання відповідної заяви нотаріусу або тому органу (посадо-

вій особі), на який покладено здійснення нотаріальних дій. Таким чином, анулювання раніше складеного заповіту може і не супроводжу­ватися складанням нового заповіту або внесенням змін у раніше скла­дений заповіт.

Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) може вчинятися для одержан­ня спадщини — майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той із подружжя, який пережив іншого, про­довжував жити у звичайному для нього майновому середовищі. Тобто у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пережив. Нотаріус накладає заборону відчудження майна, яке зазначило подружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подруж­жям у заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спад­коємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). Законодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кож­ного з них на відмову від спільного заповіту. Така відмова нотарі­ально посвідчується.

Одним із принципових положень є свобода заповіту. ЦК перед­бачає право заповідача зазначити у заповіті ті обставини, наявність або відсутність яких є умовою виникнення в осіб, вказаних у запові­ті, права на спадкування — заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК). Отже, заповідач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної у заповіті особи тільки за наявності певних умов як пов'язаних, так і не пов'язаних з її поведінкою. Так, заповідач може, наприклад, за­значити, що його син одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини буде студентом Гарвардського університету. При цьому не можна вважати ці умови ні обмеженням правоздатності, ні обмеженням суб'єктивних прав. Ніхто не зможе примусити сина на­вчатися там, де він не хоче. Отже, жодні його суб'єктивні права не будуть порушені. Якщо заповідач взагалі може обійти у заповіті сво­го сина, то він повинен мати й право зробити у заповіті щодо нього певні застереження. Умова має існувати на момент відкриття спад­щини. При цьому та обставина, що син не знав про цю умову, або не міг її виконати, або настання умови від нього не залежало, не може мати правового значення і не може служити підставою визнання та­кого правочину недійсним.

Розділ V. Спадкове право

Глава 22. Спадкування за заповітом

шшшшшшшшшшш § 2. Форма заповіту

Стаття 1247 ЦК передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

1) складений письмово, із зазначенням місця та часу його скла­дання;

2) особисто підписаний заповідачем, або особами, передбаченими ст. 207 ЦК;

3) посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у статтях 1251-1252 ЦК.

Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст. 1257).

Закон передбачає такі вимоги щодо посвідчення заповіту нотаріусом:

- нотаріус посвідчує заповіт, підписаний власноручно заповідачем або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;

- нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Такий заповіт має бути прочитаний заповідачем і підписаний ним. Крім того, у цих ви­падках вимагається посвідчення заповітів при свідках (ч. 2 ст. 1248 ЦК). Стаття 1253 ЦК передбачає й інші випадки посвідчення заповітів при свідках. Закон вимагає при посвідченні заповіту присутності не менш як двох свідків. Ними можуть бути особи з повною цивільною дієздат­ністю. Не можуть бути свідками:

- нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

- спадкоємці за заповітом;

- члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

- особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки зачитують заповіт вголос та ставлять свої підписи на ньому.

Відомості про свідків заносяться у текст заповіту (ст. 1253 ЦК).

Законодавцем надається можливість посвідчення секретного заповіту (ст. 1249 ЦК), яким є заповіт, що посвідчується нотаріусом без ознайом­лення з його змістом. Заповідач подає його нотаріусу в заклеєному кон­верті, на якому має бути особистий підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присут­ності заповідача вкладає його в інший конверт та опечатує. Заповіт може бути будь-коли змінений, доповнений або скасований заповідачем.

Після смерті заповідача, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту і по­відомляє про це членів сім'ї та родичів спадкодавця. У присутності 512

заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт із за­повітом та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписується нотаріусом та свідками. Весь зміст запо­віту нотаріус записує у протоколі (ст. 1250 ЦК).

Закріплюючи у вигляді загального правила посвідчення заповіту у нотаріуса, законодавець в той же час широко визначає коло випадків, коли заповіти, засвідчені уповноваженими на це посадовими, службовими особами, прирівнюються до нотаріальних (статті 1251,1252 ЦК).

Поиск по сайту: