Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА 4 страница



Набуття права власності на новостворене майно (ст. 331 ЦК). Створення речей (шляхом індивідуального виготовлення або у вироб­ництві) є одним із найважливіших первісних способів набуття права власності. При наданні матеріалу чи речі іншої форми змінюється її економічне значення. З'являється нова річ або суттєво покращуються властивості існуючої речі. Законодавство, норми якого регулюють від­носини у сфері підприємництва в Україні, містить нормативно визна­чені заходи щодо заохочення розвитку саме такого способу набуття права власності.

Суб'єктом права власності на виготовлену річ є особа, яка виготови­ла нову річ (зокрема, за умов, якщо вона є власником матеріалів); інші особи, визначені договором (наприклад, підряду) або законом. Особли­вості регулювання набуття права власності на майно, створене на під­ставі договору будівельного підряду, містить ст. 876 ЦК, якою передба­чається, що власником об'єкта будівництва або результату інших буді­вельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

При характеристиці цієї підстави набуття права власності слід за­значити деякі правила, які обумовлені необхідністю врахування того, що власник матеріалів та їх переробник не завжди поєднуються в одній особі. За загальним правилом, при визначенні права власності на ви­готовлену річ перевага надається її виготовлювачу. Норма абз. 1 ч. 1 ст. 331 ЦК щодо його прав є диспозитивною, а стосовно виготовлюва­чів, які є власниками матеріалу, — імперативною (абз. 2 ч. 1 ст. 331 ЦК). Крім цього, права інших осіб на новостворену річ (насамперед мають­ся на увазі власники матеріалу) можуть передбачатись як договором, так і законом.

Окремі правила набуття права власності встановлюються для само­чинного будівництва (ст. 376 ЦК). Умовами набуття права власності


на самочинно збудоване майно є позитивне вирішення питань про право власності на земельну ділянку, на якій воно знаходиться, або отримання згоди власника земельної ділянки (за відсутності першої умови), а також винесення судом рішення про встановлення права власності. Суб'єктами права власності на самочинно побудоване май­но можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівництво, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочинне будівни­цтво здійснено на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю.

Набуття права власності на перероблені речі (ст. 332 ЦК). Схо­жою зі створенням речі є її переробка як використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Суб'єктом права власності на перероблену річ може бути власник матеріалу або особа, яка переробила цю річ, за умов узгодження своїх дій із переробки речі. Самочинність переробки чужої речі не тягне набуття особою, яка її здійснила, права власності на нову річ. За загальним правилом, особою, яка стає власником переробленої речі, є власник матеріалу, за умов, якщо його вартість перевищує вартість переробки (інше може перед­бачатися договором або законом). Окремо врегульовується випадок, коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вар­тість матеріалу, — право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку.

Набуття права власності на плоди і доходи (ч. 2 ст. 189 ЦК). Згідно з указаною нормою, право на плоди та доходи належить влас­никові речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Відді­лення плодів, як правило, є наслідком права користування власністю — збирання врожаю, приплід тварин та ін. Плоди та доходи, що приносять­ся річчю в процесі її використання, за загальним правилом, належать власнику речі, виходячи з того, що право на плоди, які приносяться річчю, слідує за правом власності на річ. Разом з тим воно може нале­жати і користувачу речі, за умови, що річ надана йому власником на законних підставах (наприклад, за договором) із визначенням власником права такої особи на отримання плодів та доходів від її використання. Так, ст. 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачається, що орендар є власником продукції, виготовленої на орендованому майні, та доходів, одержаних від її реалізації.

Похідні підстави набуття права власності — це такі, за яких право власності певної особи ґрунтується на праві попереднього влас-


Роздіч IV. Право власності та інші речові права


Глава 17. Набуття та припинення права власності


 


ника. Як правило, похідними способами набувається власність у ході обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом. При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по суті такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того.

Похідним чином набувається право власності на підставі: а) до­говорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); б) односторонніх правочинів (заповіт); в) закону; г) актів органів державної влади, ор­ганів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача дер­жавних підприємств із державної до комунальної власності) тощо.

Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; б) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.

Як правило, перехід права власності похідними способами здій­снюється за волею власника, але існують винятки: припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; викуп зе­мельної ділянки з метою суспільної необхідності; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зо­бов'язаннями власника (ч. 1 ст. 348 ЦК). У цих випадках власник при­мусово позбавляється своїх прав.

За загальним правилом, набуття права власності похідним способом можливе при його переході від одного власника до іншого. Втім за­конодавством передбачаються випадки, коли можна набути право власності й від особи, яка не є власником. Це: набуття права власнос­ті добросовісним набувачем; набуття права власності на майно, від­чужене юридичною особою, яка не є власником, — державним (казен­ним) або комунальним підприємством.

Особи, які не є власниками, у деяких випадках, мають право від­чужувати чужі речі. Це, наприклад, продаж заставлених речей; не ви­требуваних залізничних вантажів; продаж органом міліції транспорт­ного засобу через шість місяців після його знайдення (ст. 338 ЦК); продаж речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, особою, яка її зна­йшла (ч. З ст. 337 ЦК), та деякі інші. У цих випадках право власності у набувача виникає первісним способом.


Таке становище свідчить про невідповідність національного за­конодавства давньоримському постулату «ніхто не може передати більше прав, ніж має сам» (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet), додержання якого призводить до необхідності пере­вірки прав усіх колишніх власників, про що зазначав ще свого часу Г. Ф. Шершеневич1. Вітчизняне ж право більше схиляється до давньо-німецького принципу («hend mub hend wahren» — «рука за руку відпові­дає»), який забезпечує добросовісному набувачеві право власності2.

Певну специфіку мають і похідні підстави набуття права власнос­ті публічними особами. Насамперед це стосується переходу права власності від держави до комунальної власності, що опосередковуєть­ся не звичайним договором, а за допомогою механізму, передбаченого Законом «Про передачу об'єктів права державної і комнальної влас­ності». У ньому навіть використовується термін «передача», який за­звичай вживається лише при переході права власності. Передача об'єктів із державної в комунальну власність здійснюється за рішен­ням: а) Кабінету Міністрів України — стосовно підприємств, нерухо­мого майна, акцій (часток, паїв), які належать державі в майні госпо­дарських товариств; б) органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за згодою Міністерства фінансів України і ФДМУ — стосовно індивідуально визначеного державного майна (крім нерухомого).

Передача об'єктів із державної у комунальну власність здійсню­ється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських рад, якщо інше не передбачено законом, а до спільної власності терито­ріальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних і об­ласних рад, якщо інше не встановлено законодавством.

Загальні та спеціальні способи набуття права власності. На­буття майна у власність будь-якою особою можливе загальними спо­собами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб'єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності на­лежать: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК); реквізиція (ст. 353

1 Див.: Шершеневич, Г. Ф. Курс гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. -
Тула : Автограф, 2001. - С 239.

2 Див.: Венкштерн, М. Основы вещного права [Текст] / М. Венкштерн // Проблемы
гражданского и предпринимательского права Германии. - М.: БЕК, 2001. - С. 170.


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 17. Набуття та припинення права власності


 


ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам'яток історії та культури, що утриму­ються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам'ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власнос­ті є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення по­датків та інших зборів.

Націоналізація починаючи з 1917 р. застосовувалась як основне джерело формування власності Радянської держави. У той час націо­налізація являла собою примусове вилучення майна у його власника на користь держави. Шляхом націоналізації майно вилучалось без­оплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. У наш час прикла­дом застосування націоналізації є виникнення права державної влас­ності на майно Комуністичної партії України і КПРС згідно із Законом України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на держав­ну власність». Нині націоналізація практично не застосовується, хоча й час від часу з'являються законопроекти, метою яких є врегулювання націоналізації як примусового, але оплатного вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність. Тобто пропонується нормативно визначити можливість націоналізації на компенсаційних засадах — із виплатою власникам майна, що націона­лізується, його повної вартості.

—шшшш.шштшт § 3. Момент набуття права власності

Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. Враховуючи те, що право власності може на-буватися первісними та похідними способами, різняться моменти на­буття права власності.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов'язується з переданням майна, якщо інше не встановле­но договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК).

З цього можна зробити принаймні два висновки: для набуття права власності на майно потрібно два правочини — договір, який є підста-


вою набуття права власності, та передання майна, який є способом набуття права власності; правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов'язання (договору) і речового права (власності).

Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов'язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право влас­ності на неї на іншу особу — набувача. Адже, за загальним прави­лом, право власності на майно, що є предметом консенсуального договору, виникає не одномоментно з його укладенням. Виняток становлять реальні договори, які вважаються укладеними з момен­ту передання майна. Набуття права власності на майно за догово­рами, які потребують нотаріального посвідчення, пов'язане з цим посвідченням (ч. З ст. 334 ЦК), а право на нерухоме майно, що під­лягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації права на нього (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Відтак набуття права власності відповідно до ЦК пов'язано з: а) пе­реданням майна; б) нотаріальним посвідченням договору; в) держав­ною реєстрацією права на нерухоме майно.

Переданням майна є його вручення однією особою іншій із наміром перенести право власності. У такому разі не викликає сумніву наявність правочину, який є наслідком виконання сторонами умов договору і являє собою дії з передання (та відповідно прийняття) майна.

Зайвим є передання, коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який і так вже тримає в себе цю річ, що була йому передана ще при укладанні договору оренди. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її пере­творенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юри­дична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку від­чужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передання є: а) вручення майна як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самим майном; б) вручення «за­мінника» майна — коносаменту або іншого товарно-розпорядчого документа на майно, внаслідок чого без фізичного переміщення майна «з рук у руки» воно вважається переданим набувачеві; в) здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення,


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 17. Набуття та припинення права власності


 


пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Інші моменти набуття права власності за договором: нотарі­альне посвідчення договору в разі якщо такий договір потребує нота­ріального посвідчення згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК; набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нота­ріально (така можливість передбачена ст. 220 ЦК).

Право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на не­рухоме майно та їх обтяжень», і тому у набувача за договором право власності на нерухомість виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Момент набуття права власності на майно, що виникає з пер­вісних підстав. Хоча момент набуття права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

- за набувальною давністю: зі спливом встановленого строку або з моменту державної реєстрації права на нерухоме майно (абз. З ч. 1 ст. 344 ЦК);

- при створенні нової речі — у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об'єкта права власності до його створення;

- на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) — з мо­менту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або дого­вором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає такій реєстрації.

Наведені норми свідчать про те, що набуття права власності пер­вісним способом пов'язане з його державною реєстрацією. Це стосу­ється передусім прав на нерухоме майно. Водночас можуть виникати питання щодо набуття права власності на самочинне будівництво, оскільки у ст. 376 ЦК лише встановлюється, що це можливо за рішен­ням суду (за наявності певних умов, небхідних для цього) і не вказу­ється на необхідність державної реєстрації прав на нього. Враховуючи спрямованість закону на державну реєстрацію всіх прав на нерухомість із наданням значення саме їй у механізмі набуття права власності, правильним буде стверджувати, що воно набувається не з моменту набрання рішенням суду законної сили, а з моменту державної реєстра-


ції права на об'єкт, який було самочинно побудовано і яка здійснюєть­ся на підставі рішення суду.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для державної реєстрації прав є: а) договори, укладені в порядку, встановленому за­коном (купівлі-продажу, зокрема при приватизації майна державних підприємств довічного утримання; дарування та ін.); б) свідоцтво про право власності на нерухоме майно; в) свідоцтво про право власності, видане органами приватизації при приватизації житла; г) державні акти на право власності або постійного користування на земельну ділянку; ґ) рішення суду (зокрема, про право власності на об'єкт незавершено­го будівництва, на самочинне будівництво тощо); д) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно (наприклад, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів та ін.).

Ці документи мають істотне значення, оскільки за невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно-правовими актами, у державній реєстрації права власності може бути відмовлено. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими Законом.

Правовстановлювальні документи. Правовстановлювальними до­кументами є ті, на підставі яких набуте право власності. Як правило, це договір або рішення суду. Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності в особи пра­ва власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії, які залежать від неї, з набуття нею права власності.

Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстанов-лювальних документів, мають місце, коли право власності виникає вна­слідок приписів закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт повної оплати членом кооперативу вартості його квартири. Квитанція ж про сплату не є правовстановлювальним документом. Чле­ну кооперативу слід звернутися до органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.

Підлягає окремій державній реєстрації право на об'єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншо­го об'єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а, отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 17. Набуття та припинення права власності


 


шшшш— § 4. Підстави припинення права власності

Право власності зазвичай припиняється з одночасним виникненням цього права в іншої особи. Як правило, так буває при похідних під­ставах набуття права власності, коли має місце його перехід до набу­вача від відчужувача. Втім, це можливо й при первісних підставах, наприклад, при реквізиції і конфіскації, внаслідок чого право власнос­ті набувається державою. Натомість право власності може припинятись і без його виникнення в іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо.

Як правило, припинення права власності настає за волею власника (передача речей за договором, їх споживання). Однак не виключають­ся й випадки припинення права власності поза його волею (націоналі­зація, конфіскація, реквізиція). Підставою для такого припинення є або законодавчий акт, або акт органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, або судове рішення. До припи­нення права власності призводить і відмова власника від своєї речі, коли він її викинув, загубив (якщо надії на її повернення немає).

Підставами припинення права власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК є: відчуження власником свого майна; відмова власника від права влас­ності; знищення майна; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку з ви­купом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть влас­ника. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, що право власності може бути припинене в інших ви­падках, встановлених законом.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення пра­ва власності здійснюється на підставі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Ці договори можуть бути як оплатними, так і безоплатними.

У випадках, визначених законом, можливим є припинення права власності на майно проти волі його власника, наприклад, при банкрут­стві підприємця, при суспільній необхідності в такому майні або у при-


пиненні права на нього. В останніх випадках законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового вилучен­ня належного власнику майна. У такому разі договір із власником не укладається і право власності набувається не похідним, а первісним способом, тобто без правонаступництва.

Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпо­ряджання стосовно майна, в якому він більше не зацікавлений. При з'ясуванні факту відмови власника від свого права на майно слід вра­ховувати таке. По-перше, однозначність у розумінні того, що від май­на власник відмовився, а не загубив його. Тобто стан майна, обставини, за яких його виявлено, мають свідчити про те, що власник добровіль­но позбавився свого майна. Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можли­вість бажаючим забрати їх.

Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиня­ється право на таке майно. Стосовно більшості рухомого майна це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув майно). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підляга­ють державній реєстрації, таким моментом є внесення змін до відповід­ного реєстру за заявою власника. При цьому ч. З ст. 347 ЦК слід тлума­чити не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинен­ня права власності, а й що це є обов'язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (на­приклад, пішов з дому), залишається його власником, а тому в нього зберігаються всі обов'язки власника (з утримування свого майна) і від­повідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). Це випливає із загального принципу про те, що власність зобов'язує.

Знищення майна також є підставою для припинення права влас­ності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній ре­єстрації, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що перед­бачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це стосу­ється обов'язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, із заявою про вне­сення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Заборон щодо мож-


Розділ IV. Право власності та інші речові права


Глава 17. Набуття та припинення права власності


 


ливості знищення власником належного йому майна ст. 349 ЦК не містить. Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має інші речові права на його майно (ст. 405 ЦК).

Припинення права власності особи на майно, яке за законом не може їй належати. Вище зазначалося, що окремі об'єкти права влас­ності не можуть належати приватним особам. Коли, незважаючи на таку заборону, у особи опинилося майно, яке не може перебувати у її власності, можливими є такі наслідки. Якщо особою порушено забо­рону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Так, коли річ отримано за правочином, він вважаєть­ся нікчемним, і на вимогу відповідного органу державної влади за­стосовуються наслідки нікчемного правочину (ст. 216 ЦК). Якщо ж придбання речі, котра не може перебувати у власності, здійснено особою правомірно, вона набуває право власності на неї, але це право підлягає припиненню у порядку, передбаченому ст. 348 ЦК. Прикладом може служити успадкування іноземцем права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка протягом року під­лягає відчуженню (ч. 4 ст. 81 ЗК).

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права при­ватної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інтереси, котрі конкурують із приватними, і саме на користь перших встановлюються певні механізми позбавлення приватного власника належного йому майна.

Проте не виключені випадки, коли конкуруватимуть два суспільних інтереси — держави і територіальної громади, якій належить земельна ділянка, що необхідна для задоволення державного інтересу. В цьому випадку для припинення права комунальної власності на користь дер­жавної також слід керуватися цією статтею, а не Законом «Про пере­дачу об'єктів права державної і комунальної власності». Положення цього Закону, по-перше, як об'єкти передачі не визначають земельні ділянки, по-друге, ними регулюються узгоджені відносини між публіч­ними власниками.

Для застосування цієї підстави припинення права власності необхідне обгрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у при­ватного власника і адресоване йому письмове повідомлення відповідним


органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування про необхідність викупу його земельної ділянки.

ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної ціни, до якої обов'язково включається ринкова вартість земельної ді­лянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упу­щена вигода).

У ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення проб­леми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка. Це можливо лише за домовленістю між власником і органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки. Із застосуван­ням такого способу припинення права власності вартість земельної ді­лянки, що надається, враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп нерухомого майна у зв 'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підстава припинення права власності нерозривно пов'язана з попередньою. При цьому, якщо об'єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 350 ЦК, є земельна ділянка (хоча у ч. 5 ст. 350 ЦК і зазначається, що до викупної ціни включається вартість і нерухомого майна, що на ній розміщене), то об'єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 351 ЦК, є тільки нерухоме майно. Очевидно, у разі коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішують­ся одним рішенням суду (ч. 6 ст. 351 ЦК). При цьому немає перешкод і для застосування правила абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК і при поданні позову про припинення права власності на підставі ст. 350 ЦК. Тоді у рішенні суду повинна міститися ще й постанова про знесення нерухомості. Отже, право власності на неї у позивача не виникає.

Викуп пам'яток культурної спадщини (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за таких умов: наявність у особи права власності на такий об'єкт; безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або знищенням.

Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки куль­турної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відпо­відне попередження.

Якщо і в цьому разі власник з різних причин не вживає заходів щодо її збереження (це може бути пов'язане з недостатністю у нього коштів на створення необхідних для цього умов), суд за позовом орга-

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.