Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять другий



 

 

Герб Сміт узяв другий шлюб з Чарлін Маккензі, як і намічалось, 2 січня 1977 року. Церемонія відбувалася в конгрегаціоналістській церкві у Саутвест-Бенді. Батько нареченої, майже сліпий вісімдесятирічний дідок, передав дочку нареченому. Джонні, що стояв поряд з Гербом, у належну мить подав йому обручку. То була радісна нагода.

На весілля приїхала Сейра Хезлітт з чоловіком і сином, що встиг помітно підрости. Сейра була вагітна й променилася щастям та вдоволенням. Побачивши її, Джонні відчув гострий укол ревнощів, який захопив його зненацька, мов несподівана газова атака. Та за хвилю все це минуло, і згодом, під час весільної вечері, Джонні підійшов до них і заговорив.

Він уперше зустрівся з Уолтом Хезліттом. То був ставний гожий чоловік з тоненькими вусиками й дочасною сивиною в чуприні. Вибори до сенату штату Мен увінчалися для нього успіхом, і тепер він просторікував про наслідки національних виборів, про те, як важко співпрацювати з незалежним губернатором, а тим часом Денні шарпав його за штани й скиглив: “Ще пити, тату, ще пити, ще пити!..”

Сейра говорила мало, одначе Джонні весь час відчував на собі погляд її блискучих очей, і це його трохи сковувало, хоч водночас і якось наче тішило. А може, й трохи смутило.

Питва на вечері було вдосталь, і Джонні вдвічі перевищив свою звичайну міру, що становила дві чарчини. Може, на нього так подіяла нова зустріч із Сейрою, яка до того ж приїхала з чоловіком, чи, може, щасливе обличчя Чарлін: дивлячись на нього, Джонні остаточно усвідомив, що Віра Сміт пішла без вороття. Отож, коли хвилин через п’ятнадцять після від’їзду Хезліттів він рушив до Гектора Маркстоуна, батька молодої, в голові у нього приємно шуміло.

Старий сидів у кутку біля жалюгідних решток весільного пирога, склавши покручені артритом руки на головці свого ціпка. Він носив темні окуляри. Одна дужка була зламана і обмотана чорною ізоляційною стрічкою. Він пильно придивлявся до Джонні.

- Ти Гербів синок, еге?

- Так, сер.

Гектор Маркстоун обдивився його ще пильніше. Тоді сказав:

- У тебе кепський вигляд, хлопче.

- Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.

- Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.

- Ви були на першій світовій війні, правда ж? - спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.

- Був, аякже, - зрадів Маркстоун. - Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.

- Чарлін казала, що ваш син... Її брат...

- Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.

- Його вбили на війні, так?

- Так, убили, - повільно промовив старий. - Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти...

- Я саме пишу нарис, - сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. - Сподіваюся продати його в “Атлан-тік” чи, може, в “Гарперс”...

- То ти письменник? - Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.

- Ну, власне, тільки пробую... - відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався. Атож, я письменник. Пишу в блокнотах під покровом ночі. - А цей нарис буде про Гітлера.

- Про Гітлера? Що про Гітлера?

- Та як вам сказати... Ну ось припустімо... припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?

Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.

- Це не жарт, хлопче?

- Ні, не жарт.

Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.

- Бачиш? - тихо спитав Маркстоун.

- Бачу, - видихнув Джонні.

- Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, - промовив Маркстоун. - Загнав би до відпору... а тоді ще й повернув, отак... - Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. - Але перед тим, - додав старий, - я намастив би лезо щурячою отрутою.

 

 

 

- Чи вбив би я Гітлера? - перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.

Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.

- Еге ж, саме так.

- Цікаве запитання, - сказав Роджер. - Безпредметне, але цікаве... Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.

Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.

- А може, вас і самого вбили б, - сказав він. - У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.

- Так, ваша правда. - Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. - Ну, а як би вчинили ви?

- Сам не знаю, - відказав Джонні.

Роджер перевів розмову на інше.

- Як ваш батько і Його дружина провели медовий місяць?

Джонні посміхнувся:

- Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.

- Вони продали свої будйнки7

- Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали,

- Джонні...

- Що?

- Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. “Шівас регаль” вам смакує?

- Ще б пак, - сказав Джонні.

 

 

 

Тепер вони читали “Джуда Непримітного”, і Джонні вражало, як легко дається Чакові ця книжка (хоч на перших сторінках сорока не обійшлося без зітхань і ремствувань). Хлопець признався, що вночі з власного почину читає наперед, і вирішив після “Джуда” взяти ще якийсь роман Гарді. Уперше в житті він діставав від Читання втіху і купався в ній, мов невинний юнак в обіймах зрілої жінки.

А поки що розгорнута книжка лежала в Чака на колінах корінцем догори. Вони з Джонні знов сиділи біля басейну, тільки ще без води, і на обох були піджаки. По небу пливли легкі білі хмарки, безладно намагаючись збитись у більшу хмару, щоб пролитися дощем. У повітрі вчувався якийсь загадковий і солодкий дух - дух близької весни. Було 16 квітня.

- Це знов одне з ваших трюкових запитань? - спитав Чак.

- Ні.

- Ну, а вони б мене схопили?

- Що-що? - Про це ніхто ще не запитував.

- Якби я вбив його, вони б мене схопили? І почепили б на ліхтарному стовпі, щоб я висів, як обскубане курча?

- Ну, я не знаю, - повільно промовив Джонні. - А втім, мабуть, таки схопили б.

- І я не зміг би перенестися в тій машині в наш славний новий світ? Назад у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік?

- Думаю, що ні.

- Ну й нехай. Я б однаково вбив його.

- Навіть і отак?

- Ну звісно. - Чак злегенька посміхнувся. - Узяв би з собою ампулку з моментальною отрутою, чи зашив у комір сорочки бритвене лезо, чи я знаю... Аби не катували, коли схоплять. Але я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив.

- Аж довіку... - проказав за ним Джонні кволим голосом.

- Джонні, вам недобре?

Джонні примусив себе всміхнутися до хлопця.

- Та ні, все гаразд. Просто серце на мить наче завмерло.

Під майже безхмарним небом Чак знов узявся читати “Джуда Непримітного”.

 

 

 

Травень.

І знов у повітрі запахло свіжоскошеною травою, знов забуяла цвітом незмінна улюблениця жимолость, розкрили свої пуп’янки троянди. Весна гостює в Новій Англії недовго - усього якийсь неоціненний тиждень, а потім диск-жокеї запустять “золоті диски” ансамблю “Біч бойз”, розляжеться по околиці гудіння патрульної “хонди”, і гарячий вітер принесе літо.

В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. “Вона читає”, - довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.

Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

- Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, - сказав він. - Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

- Але ж тигр є, - заперечив Джонні.

- Так, - погодився Нго. - Десь є. А ви тим часом марнієте на очах...

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.