Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 23 страница



Та ще дужче, ніж неспокій, що став немовби підґрунтям усіх інших почуттів, душу Джонні точив страх, змішаний з дивним веселим збудженням. Йому здавалося, ніби він уві сні й ввійшов в одну з отих картин, де паровози виїжджають просто з цегляних камінів, а годинникові циферблати звисають, мов ганчірки, з гілок дерев. Мотоциклісти скидалися на статистів з якогось кінобойовика, що всі як один відгукнулися на заклик “Причепурімось задля Джіна”[40]. З-під їхніх чисто випраних вицвілих джинсів виглядали грубі тупоносі черевики, мало не всі з хромованими ланцюжками. Метал різко зблискував проти сонця. На обличчях мотоциклістів застиг майже однаковий поблажливо-добродушний вираз, явно розрахований на публіку. Але за ним цілком могла ховатися й зневага до всіх тих молодих ткачів і ткаль з текстильних підприємств, до студентів підготовчого факультету Нью-Гемпширського університету в Даремі й до фабричних робітників, що зустріли їх оплесками. До сорочки кожного мотоцикліста було пришпилено по два передвиборні значки. На одному - жовта каска будівельника-монтажника із зеленою екологічною емблемою; на другому - напис: “Стілсон затис їх у нелсон[41]”.

А з правої задньої кишені в кожного стирчав відпиляний товстий кінець більярдного кия.

Джонні обернувся до молодика, що стояв праворуч нього разом з дружиною та малим хлопчиком.

- Хіба такі речі дозволено? - спитав він.

- Е, та хто там на це зважає! - відказав той зі сміхом. - Та й однаково ті цяцьки більше про людське око. - І, не перестаючи плескати в долоні, заволав: - Дай-ім-чо-су-Грег!

Моторизована почесна охорона ланцюгом оточила естраду й стала “вільно”.

Оплески помалу вщухли, зате пожвавились балачки. Натовп залюбки проковтнув гостру закуску перед обідом і тепер чекав головної страви.

Коричневі, - подумав Джонні, знову сідаючи. - Коричневі, ось хто вони такі”.

Ну то й що? Може, це навіть на краще. Американці ніколи не виявляли прихильності до фашизму; навіть такі твердолобі праві, як Рейган, не лізли в те багно. Так уже повелось, і то незалежно від палких інвектив “нових лівих” чи пісень Джоан Баез. Вісім років тому фашистська тактика чікагської поліції великою мірою спричинилася до поразки Х’юберта Хамфрі на виборах. Отож хоч які вони чистенькі на вигляд, ці молодчики, але сам факт, що вони перебувають на службі в кандидата до палати представників, означає одне: Стілсон дуже скоро полетить шкереберть. Усе це був би тільки сміх, коли б не прояв лиховісний.

Та все одно Джонні шкодував, що приїхав.

 

 

 

За кілька хвилин до третьої у повітрі розляглося гупання великого барабана, яке спершу відчули ноги, а тоді вже почули вуха. До барабана поступово долучились інші інструменти, і ось уже всі ті звуки злилися в бравурний марш. Велика й бучна передвиборна вистава у маленькому містечку ясного літнього дня.

Люди знову зводилися навшпиньки й витягали шиї в той бік, звідки линула музика. Невдовзі показався й оркестр: попереду дівчинка-тамбурмажор у коротенькій спідничці, що високо закидала ніжки у високих білих черевиках з помпонами; за нею виступали дві мажоретки, а далі два прищаві хлопці із застиглими похмурими обличчями несли розтягнутий на палицях транспарант, який сповіщав, що то “Духовий оркестр Трімбуллської середньої школи”, - щоб хтось, не дай боже, про це не забув. За ними йшли самі оркестранти, спливаючи потом у своїх сліпучо-білих мундирчиках з мідними ґудзиками.

Публіка розступалася, даючи їм дорогу, а коли оркестр зупинився, маршируючи на місці, вибухнула гучними оплесками. За оркестром під’їхав білий фургончик “форд”, а на даху його, широко розставивши ноги, стояв сам кандидат - засмаглий, з усмішкою до вух, у зсунутій на потилицю жовтій касці. Він підніс до рота потужний мегафон і на всю силу свого лудженого горла ревонув:

- Привіт усім!

- Привіт, Грег! - миттю відгукнувся натовп.

Грег, - подумав Джонні в легкій паніці. - Ми з ним на короткій нозі”.

Стілсон зіскочив з фургончика так, наче тільки те зроду й робив. Вдягнений він був так само, як і в тому репортажі, що його бачив Джонні: джинси та сорочка кольору хакі. Ідучи до естради, він уже працював на публіку - потискав руки всім довкола, не проминаючи й тих, що тяглися через голови передніх. Натовп колихався, нестямно пориваючись до нього, і зненацька Джонні відчув таке поривання і в собі.

Я не доторкнуся до нього. Нізащо.

Та раптом натовп перед ним трохи розсунувся, він несамохіть ступив у ту прогалинку й опинився у передньому ряду, просто біля трубача із шкільного оркестру, так що при бажанні міг би простягти руку й постукати кісточками пальців по мідному розтрубу.

Стілсон швидко прослизнув крізь ряди оркестрантів, щоб потиснути руки людям з того боку, і тепер Джонні бачив тільки його жовту каску. Він зітхнув з полегкістю. От і гаразд. Не чіпай лиха... Як той фарисей з відомої притчі, він пройде стороною. І добре. І чудово. А коли Стілсон підніметься на поміст, він збере своє манаття й тихенько подасться геть. Годі з нього.

Мотоциклісти пролізли крізь публіку й стали обабіч проходу, щоб не дати юрбі навалитися на кандидата й поглинути його. Кийки, як і доти, залишались у задніх кишенях, але обличчя охоронців стали жорсткі й насторожені. Джонні не знав, що саме їх так насторожило, - може, боялися, щоб хтось не ляпнув в обличчя кандидатові тістечко з кремом, - одначе це вперше охоронці виказали видимий інтерес до того, що діялося навколо.

А тоді й справді щось сталося, хоч Джонні так і не зрозумів, що ж саме. Жіноча рука потяглася до жовтої каски, - мабуть, просто торкнутися її “на щастя”, - і в ту ж мить один із Стілсонових хлопців метнувся туди. Почувся зляканий зойк, і жіноча рука зникла. Але роздивитися до ладу заважав оркестр.

Галас стояв неймовірний, і Джонні знов пригадались концерти рок-музики, на яких йому траплялося бувати. Мабуть, таке саме діялося б у натовпі, якби Пол Маккартні чи Елвіс Преслі почали тиснути руки всім охочим.

Люди вигукували кандидатове ім’я, скандували його: “Грег... Грег... Грег...”

Молодик, що донедавна стояв зі своєю сім’єю поруч Джонні, посадив малого собі на плечі, щоб той краще бачив. Якийсь юнак із широким шрамом від опіку на щоці стрясав саморобним плакатом з написом: “Не хочемо в рай - лиш Грега нам дай!” Запаморочливо вродлива дівчина років вісімнадцяти вимахувала скибкою кавуна, і по її засмаглій руці стікав рожевий сік. То була масова істерія. Натовп аж гув від збудження, так наче крізь нього пропустили струм високої напруги.

Аж раптом Грег Стілсон метнувся назад крізь оркестр, на той бік, де стояв Джонні. Він ішов не спиняючись, але все-таки встиг приязно плеснути по плечу юного трубача.

Згодом Джонні знов і знов повертався думкою до тієї хвилини й намагався переконати себе, що не мав ні змоги, ні часу відступити в натовп і що натовп буквально штовхнув його до Стілсона. Він намагався переконати себе, що Стілсон мало не силоміць заволодів його рукою. Але то була неправда. Він мав час, бо якраз перед ним якась гладка жінка в ідіотських жовтих штаненятах кинулася Стілсонові на шию і палко поцілувала його, а той і собі цмокнув її й засміявся: “Ну, кого-кого, а вас, серденько, я не забуду!” Гладуха аж зайшлася верескливим сміхом.

Тим часом Джонні відчув, як по тілу в нього перебіг знайомий холодок, передвісник трансу. Його опанувало єдине бажання: дізнатися, - все інше нічого вже не важило. Він навіть злегка всміхнувся, але то була не його усмішка. Тоді простяг руку, а Стілсон ухопив її обіруч і почав трусити.

- Привіт, друже, сподіваюся, ви підтримаєте нас на...

І нараз замовк. Достоту так само як свого часу Ейлін Мегон. Як доктор Джеймс Браун, тезко й однофамілець відомого ліричного співака. Як Роджер Дюссо. Очі його розширились, і в них з’явився... Переляк? Ні. В очах Стілсона був жах.

Та мить тяглася безконечно. Реальний час поступився місцем іншому, застиглому, як камея, і вони все дивились у вічі один одному. Джонні здавалося, ніби він знов іде отим сутінним переходом з воронованими сталевими стінами, тільки тепер разом з ним Стілсон і вони поділяють... поділяють...

(усе)

Ще ніколи Джонні не зазнавав такого сильного відчуття, ніколи. Все наринуло на нього враз, навально, з гучним виттям, наче жахливий чорний вантажний поїзд, що мчить крізь вузький тунель, невтримна махина із сліпучим чільним ліхтарем, і той ліхтар - усевідання, і його промінь пронизав Джонні Сміта, мов шпилька жука. Тікати було нікуди, і оте всевідання налетіло на нього, збило з ніг і розплющило в аркуш паперу, а над ним і далі гуркотів чорний нічний поїзд.

Хотілося закричати, але не було ні снаги, ні голосу.

А перед внутрішнім зором стояв єдиний невідчепний образ -

(усе почало повиватися блакитним туманом)

образ Грега Стілсона, що складає присягу. А приводить його до присяги якийсь старий чоловік з покірливими, переляканими очима польової миші, яку тримає в пазурах бувалий у бувальцях, зранений у боях

(тигр)

фермерський кіт. Одна рука Стілсона лежить на Біблії, друга зведена догори. Дія відбувається десь у майбутньому, бо чуприна в Стілсона вже доволі ріденька. Старий щось говорить, і Стілсон проказує за ним ті самі слова. Він присягається

(блакитний туман густійте, повиваючи все довкола, поглинаючи річ за річчю, благословенний блакитний туман, і обличчя Стілсона блакитному... І в жовтому... в жовтому, наче смуги на тигровій шкурі)

все звершити, і “хай поможе йому бог”. Обличчя його урочисте, спокійне, навіть суворе, але гаряча хвиля радості розпирає йому груди, гупає в скроні. Бо той старий чоловік з переляканими очима польової миші - не хто інший, як голова Верховного суду Сполучених Штатів Америки, і

(о боже, туман, туман, блакитний туман із жовтими смугами)

ось усе починає поступово зникати в тому блакитному тумані... тільки то не туман, а щось відчутне на дотик. То

(в майбутньому, в мертвій зоні)

щось із майбутнього. Його власного? Стілсонового? Джонні цього не знав.

Було відчуття льоту - льоту крізь блакить - над цілковитою пусткою, якої майже не видно. І цю пустку розтинав безплотний голос Грега Стілсона, голос чи то уціненого Господа бога, чи то якогось духа з комічної опери: “Я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!..”

- Тигр, - глухо пробурмотів Джонні. - Тигр - там, за блакитним. За жовтим.

Потім усе те - видива, образи, слова - потонуло у всеосяжному тихому рокоті забуття. Джонні причувся якийсь солодкавий жовтий дух, наче від палених автомобільних шин. На якусь коротку мить його внутрішнє око розплющилося ще ширше, пильно видивляючись, і оте блакитне й жовте, що заслонило собою все, почало ніби тверднути, набираючи форми... форми чогось... І звідкись ізсередини до нього долинув жіночий крик, далекий і сповнений жаху крик: “Віддай його мені, негіднику!

А тоді все зникло.

Згодом Джонні запитував себе, скільки ж часу вони отак стояли. Мабуть, секунд п’ять. Потім Стілсон почав забирати руку, видирати її, витріщивши очі на Джонні, з широко розтуленим ротом, геть блідий, попри всю засмагу, надбану за час літньої кампанії. Джонні бачив у нього в кутніх зубах пломби.

А на обличчі Стілсона відбивався непереборний жах.

Отак! - хотілося крикнути Джонні. - Отак! Розвалися на шматки! Згинь! Западися! Вибухни! Розвійся на порох! Зроби світові таку ласку!

Два мотоциклісти чимдуж сунули до них, відпиляні від більярдних київ цурпалки були тепер у них в руках, і Джонні заціпенів від страху: ось зараз вони вдарять його, вдарять по голові отими своїми дубцями й доведуть, що його, Джонні Сміта, голова - це всього-на-всього восьма куля, яку треба загнати в бічну лузу, і зараз вони це зроблять, заженуть її назад у морок коми, і цього разу він уже не видряпається, а отже, ніколи нікому не розкаже про те, що побачив, і не зможе нічого змінити.

Відчуття цілковитого краху... О боже, це ж кінець усього!

Він спробував позадкувати. Люди розступалися, знов напирали, кричали з переляку (чи, може, від збудження) . Стілсон уже опанував себе, він обернувся до охоронців і похитав головою, стримуючи їх.

Що було далі, Джонні не бачив. Він захитався, голова його безсило впала, а повіки помалу склепились, наче в п’яниці після тижневого загулу. Потім його поглинув тихий всеосяжний рокіт забуття, і Джонні радо віддався йому. Він знепритомнів.

 

 

Розділ двадцять перший

 

 

- Ні, - , відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, - ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.

- Дуже вдячні, - докинув чоловік у строгому офіційному костюмі. Його звали Едгар Ленкт. Він служив у бостонському відділенні Федерального бюро розслідування. Цей Сміт справляв на нього враження тяжко хворої людини. Над лівою бровою Джонні була ґуля, яка багровіла просто на очах. Падаючи, він сильно вдарився чи то об черевик котрогось музиканта, чи то об вугластий носак черевика одного з мотоциклістів. Подумки Ленкт схилявся до другого припущення. І цілком можливо, що мотоциклістова нога саме рухалася назустріч голові Джонні.

Сміт сидів блідий як крейда, пив воду з паперового стаканчика, поданого йому Бейсом, і руки його аж трусилися. Одна повіка нервово посіпувалась. Ну просто-таки живий образ убивці-неврастеніка, хоч найсмертоноснішою зброєю при ньому були ножички для нігтів. І все-таки Ленкт закарбував у пам’яті це своє враження - до цього зобов’язувала професія.

- Що я можу вам сказати? - запитав Джонні.

Він опритомнів на ліжку в незамкненій камері. Голова боліла так, що аж в очах тьмарилось. Тепер біль поступово вщухав, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі. Так ніби з голови все вийняли, а натомість напхали вати. У вухах весь час бринів якийсь високий звук - не дзвін, а скоріш монотонне дзижчання.

Минала вже дев’ята година вечора. Стілсон зі своїм почтом давно поїхав з міста. Всі сосиски було з’їдено.

- Ви можете розказати нам, що ж там усе-таки сталося, - відповів Бейс.

- Було жарко. Мабуть, я надто збудився й зомлів.

- Ви на щось хворієте? - ніби між іншим спитав Ленкт.

Джонні пильно поглянув на нього:

- Не грайте зі мною в хованки, містере Ленкт. Коли ви знаєте, хто я, то так і скажіть.

- Знаю, - погодився Ленкт. - Мабуть, ви таки справді екстрасенс.

- Не треба бути екстрасенсом, аби здогадатися, що агент ФБР веде якусь свою гру, - відказав Джонні.

- Ви із штату Мен, Джонні. Там народились і виросли. Що робить житель Мену в Нью-Гемпширі?

- Викладає.

- Синові Четсворта?

- Знов-таки - коли знаєте, навіщо питати? Чи, може, ви мене в чомусь підозрюєте?

Ленкт запалив сигарету.

- Багата родина.

- Еге ж. Багата.

- Ви що - прихильник Стілсона, Джонні? - запитав Бейс.

Джонні не любив, коли незнайомі люди одразу починали звертатися до нього на ім’я, як ці двоє. Це діяло йому на нерви.

- А ви? - спитав він.

Бейс зробив губами непристойний звук.

- Років п’ять тому ми влаштували тут у Трімбуллі цілоденний концерт фолк- і рок-музики. На вигоні в Гейка Джемісона. Муніципальна рада спершу вагалася, та все ж пішла на це: мовляв, молоді потрібні якісь розваги. Ми гадали, на тому вигоні збереться сотні зо дві місцевих хлопців та дівчат. А з’їхалось аж тисяча шістсот чоловік, і всі курили “травичку”, пили спиртне просто з пляшок І витворяли казна-що. Міські власті чортом дихали й заявили, що більш нічого такого й духу не буде, а наші нащадки вдали скривджених та й питають: “А що сталося? Ніхто ж не потерпів?” Одне слово, можна зчиняти будь-яке неподобство, аби тільки ніхто не потерпів. Отак, мені здається, міркує і той Стілсон. Пригадую, він...

- А ви не маєте проти Стілсона якогось зла, га, Джонні? - перебив Бейса агент ФБР. - Нічого такого між вами не сталося? - І всміхнувся доброю батьківською усмішкою, що заохочувала полегшити душу щирим зізнанням.

- Півтора місяця тому я навіть не знав, хто він такий.

- Зрозуміло, але це не відповідь на моє запитання.

Джонні якусь хвилю сидів мовчки.

- Він мене непокоїть, - мовив він нарешті.

- І це, власне, не відповідь.

- А по-моєму, відповідь.

- Не хочете ви нам допомогти по-справжньому, - з жалем промовив Ленкт.

Джонні поглянув на Бейса.

- А що, містере Бейс, у вашому місті кожного, хто зомліває на громадських заходах, допитує ФБР?

Бейс видимо зніяковів.

- Та ні... Звісно, що ні.

- Перед тим як упасти, ви потискали руку Стілсонові, - сказав Ленкт. - Вигляд у вас був хворобливий. Та й Стілсон аж поблід з переляку. Вважайте, що вам дуже пощастило, Джонні. Його дружки цілком могли зробити з вашого черепа виборчу урну. Вони були певні, що ви замислили проти нього щось лихе.

Джонні зачудовано дивився на Ленкта. Тоді поглянув на Бейса і знов утупив очі в агента ФБР.

- Ви були там, - мовив він. - Не Бейс викликав вас по телефону, а ви самі там були. На мітингу.

Ленкт роздушив у попільниці недокурок сигарети.

- Так. Був.

- Але чому ФБР цікавиться Стілсоном? - вихопилось у Джонні.

- Побалакаємо краще про вас, Джонні. Як по-вашому...

- Ні, побалакаємо про Стілсона. І про його дружків, як ви їх назвали. Хіба законно, що вони носять при собі оті утинки більярдних київ?

- Так, - відповів Бейс. Ленкт застережливо блимнув на нього, але він чи то не помітив цього, чи просто зігнорував. - Більярдні киї, бейсбольні битки, ключки для гольфу - все це законом не заборонено.

- Я чув, що ті хлопці раніше були залізними вершниками. Членами моторизованих банд.

- Хто належав до нью-джерсійського клубу, хто до нью-йоркського, щодо цього ви...

- Слухайте, Бейс, - урвав його Ленкт, - мені здається, не час...

- Не бачу в цьому ніякої шкоди, хай знає, - заперечив Бейс. - Атож, усе це покидьки, шумовиння, погань. Дехто з них років п’ять тому крутився у Гемптоні, коли там відбувались оті бешкети. Декотрі були зв’язані з мотоклубом “Чортова дюжина”, розпущеним у сімдесят другому році. Права рука Стілсона, такий собі Санні Еллімен, свого часу очолював ту “Чортову дюжину”. Його разів шість заарештовували, та так ні до чого й не засудили.

- Помиляєтесь, начальнику, - зауважив Ленкт, закурюючи нову сигарету. - В сімдесят третьому році в штаті Вашингтон його притягли до суду за порушення правил дорожнього руху - лівий поворот у забороненому місці. Він не став оскаржувати присуд і сплатив двадцять п’ять доларів штрафу.

Джонні підвівся, поволі перейшов кімнату й став наливати собі ще стаканчик води з охолоджувача. Ленкт з цікавістю стежив за ним.

- То ви просто зомліли, так? - спитав він.

- Ні, - відказав Джонні, не обертаючись. - Я мав намір пальнути в нього з базуки. Але в останню мить замкнуло мої біоструми.

Ленкт зітхнув.

- Ви можете піти хоч зараз, - мовив Бейс до Джонні.

- Дякую.

- Але скажу вам одну річ, і ось містер Ленкт скаже те саме. Краще буде, як ви триматиметесь якнайдалі від Стілсоновцх збіговиськ, коли хочете лишитися цілим і здоровим. З тими, хто не до вподоби Грегові Стілсону, неодмінно щось трапляється...

- Он як? - мовив Джонні й відпив води.

- Ви перевищуєте свої повноваження, Бейс, - сказав Ленкт.

Очі його зробилися гострі, як леза, і він суворо дивився на Бейса.

- Ну гаразд, усе, - згідливо мовив той.

- А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, - сказав Ленкт. - У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.

Як невинно сказано”, - подумав Джонні.

- І ви не знайшли жодного свідка?

- Жодного, хто захотів би свідчити. - Ленкт невесело посміхнувся й збив попіл з сигарети. - Він же загальний улюбленець.

Джонні пригадав молодика, що посадив собі на плечі малого сина, аби й той побачив Грега Стілсона. Е, та хто там на це зважає! Та й однаково ті цяцьки більше про людське око.

- Отож тепер сам має улюбленця і в ФБР. Ленкт знизав плечима й лагідно всміхнувся.

- Ну що я можу вам сказати? Хіба тільки те, Джонні, що для мене це діло аж ніяк не мед. А часом я просто боюся. Від того чоловіка так і струменять якісь магнетичні хвилі. Досить йому тицьнути на мене з помосту й сказати юрбі, хто я такий, як мене напевне повісять на найближчому ліхтарі.

Джонні подумав про сьогоднішню юрбу й про юну красуню, що несамовито вимахувала скибкою кавуна.

- Мабуть, ваша правда, - мовив він.

- Отож,якби ви знали що-небудь таке, що могло б стати нам у пригоді... - Ленкт подався вперед. У його усміхнених очах засвітився ледь помітний хижий вогник. - А може, ви прозирнули його як екстрасенс. Може, через те вам і памороки забило?

- Може, й так, - відказав Джонні без тіні усмішки.

- Ну?..

У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.

- Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.

- Можете не сумніватися, - жваво озвався Бейс.

- Оце і все? - спитав Ленкт.

- Оце і все, - відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: - Ну, ще... я думаю, він переможе на виборах.

- Тут нема чого й думати, - сказав Ленкт. - Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.

- За мене не турбуйтеся. - Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. - Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.

- А в Мен скоро повернетесь, Джонні? - недбало спитав Ленкт.

- Не знаю. - Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. - А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить, до палати представників?

- Тільки богові це відомо, - промовив Бейс і звів очі догори,

- Такі, як він, приходять І відходять, - сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. - Вони - наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під “бітлів”. Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.

Та Джонні не був певен.

 

 

 

Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.

Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.

- Привіт, Джонні... Як справи, друже?..

Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джоині згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:

- Я бачу, ви знов будяки саджаєте? Нго зморщив носа в посмішці.

- На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак... - Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми. - ...і каже: а ви знайте саджайте.

Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.

- Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?

Нго злегенька всміхнувся.

- Дуже повчально, - сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. - Так, дуже повчально, ми всі задоволені.

- От і добре.

- А ви?

- Не дуже, - сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.

- Атож, погано, треба прикласти сире м’ясо, - мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.

- А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?

- Коли їхали назад, ми про це не розмовляли - так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.

- То що ви напишете у своєму творі?

Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом - із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.

- Ми балакали про гру в усміхненого тигра, - сказав Нго. - Ви пам’ятаєте?

- Так, - відповів Джонні.

- Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з’явився лихий тигр. То був Le manger d’homme - тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м’ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо - зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі - старі діди, жінки, малеча, - хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м’ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.

І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.

- Ви справді так вважаєте? - спитав Джонні.

- Так, так, - відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб’язкове. - Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. - Він знизав плечима. - Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?

- Я думаю, він небезпечний, - відказав Джонні. - Я... я знаю, що небезпечний.

- Знаєте? - перепитав Нго. - Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпширі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, їді Амін Дада. А для вас - ні.

- Ні, - сказав Джонні. - Та все-таки думати про те, щоб убити його...

- Убити політично, - осміхнувся Нго. - Я маю на думці його політичну смерть.

- А якщо так не вийде?

Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.

- Бах, - тихо мовив він. - Бах, бах, бах.

- Ні, - сказав Джонні й аж сам здивувався, який хрипкий став у нього голос. - Це ніколи не вихід. Ніколи.

- Ні? А я думав, у вас, американців, це дуже поширений вихід. - Нго взявся за дужку свого червоного візка. - Ну, мені час саджати ці будяки. Бувайте, Джонні.

Джонні провів очима чоловічка в робочому комбінезоні та гумових капцях, що тяг за собою візок, повний маленьких сосонок. Нарешті Нго зник за рогом будинку.

Ні. Вбивати - це сіяти зуби дракона. Я вірю, що це так. Усім серцем вірю.

 

 

 

У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з’являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.