Розділ двадцять перший 19 страница

- Ви маєте рацію. Те, що ви мені подзвонили, анічогісінько не означає, - сказав він. - Просто ви не хочете, щоб це був Додд, хіба не так? Хай це буде хтось інший, тоді ми, може, й почухаємось, але тільки не славний хлопець Френк Додд. Френк же такий багатонадійний, Френк такий дбайливий син, Френк так віддано їсть очима доброго старого шерифа Джорджа Беннермена, та він же, наш Френк, ну мало не Ісус, знятий з хреста, коли не ґвалтує й не душить старих жінок і малих дівчаток. А то могла бути й ваша дочка, Беннермен, невже ви не розумієте, що то могла бути й ваша...

Беннермен ударив його. В останню мить він притримав руку, та все одно удар був досить сильний, так що Джонні відлетів назад і, зачепившись за ніжку стільця, простягся на підлозі. На щоці в нього виступила кров - там, де печатка масивного персня вищої полі-ційної школи дряпнула по шкірі.

- Самі мене довели, - мовив Беннермен, але в голосі його не було справжньої переконаності. Він подумав про те, що вперше у житті вдарив каліку - чи майже каліку.

В голові у Джонні паморочилось і гуло. Власний голос здався йому чужим, наче то говорив радіодиктор чи актор у поганенькому фільмі.

- Вам слід би стати на коліна й дякувати богові за те, що вбивця не залишив ніяких слідів, бо з вашим ставленням до Додда ви б і на них заплющили очі. А потім довіку почували б себе винним у смерті Мері Кейт Гендрасен як посібник убивці.

- Це паскудна брехня, - повільно й чітко відказав Беннермен. - Я б заарештував рідного брата, якби вбивцею виявився він. Уставайте. І пробачте, що я вас ударив.

Він допоміг Джонні підвестись і оглянув подряпину на його щоці.

- Зараз візьму аптечку й помажу вам йодом.

- А, облиште, - сказав Джонні. У голосі його вже не чулося гніву. - Я ж таки сам вивів вас із рівноваги, хіба ні?

- Ще раз кажу вам, це не може бути Френк. Що ви женетеся за рекламою, то я здуру ляпнув. Просто спалах, розумієте? Але ваші біоструми, чи астральні сигнали, чи що воно там, цього разу завели вас не туди.

- А ви перевірте, - мовив Джонні. Він пильно дивився на шерифа, не даючи йому відвести погляд. - Перевірте. Доведіть, що я помилився. - Він проковтнув слину. - Зіставте дати й час убивств з його чергуваннями. Це можна зробити?

- Всі графіки чергувань за останні чотирнадцять чи п’ятнадцять років у тій шафі, - знехотя відповів Беннермен. - Подивитися можна.

- То подивіться.

- Містере... - Беннермен затнувся. - Джонні, та якби ви знали Френка, ви б самі з себе посміялися. Повірте мені. Це не тільки я вам скажу, а спитайте кого хочете...

- Якщо я помилився, буду тільки радий це визнати.

- Чистісіньке безглуздя, - пробурчав Беннермен, проте пішов до шафи, де зберігалися давні графіки, й відчинив дверці.

Минуло дві години. Було вже близько першої години ночі. Джонні ще до півночі зателефонував батькові й сказав, що заночує десь у Касл-Року: сніговій не вщухав, і їхати назад було практично неможливо.

- Ну, як там? - запитав Герб. - Можеш щось сказати?

- Не варто про це по телефону, тату.

- Гаразд, Джонні. Не дуже там виснажуйся.

- Та ні.

Але він уже виснажився. Мабуть, не стомлювався так аж відтоді, як відбував курс фізіотерапії під керівництвом Ейлін Мегон. Славна була жінка, не знати чого подумалось йому. Славна й щира, принаймні доти, доки він сказав їй, що у неї в домі пожежа. Після того вона стала відчужена й наче сама не своя. Подякувала йому, це так, але... але чи доторкнулася потім до нього хоч раз? Справді, чи доторкнулася? Джонні такого не пригадував. Те саме буде й з Беннерменом, коли все це скінчиться. А жаль. Він, як і Ейлін, людина добра. Але й добрим людям стає не по собі поруч з тим, хто може одним дотиком дізнатися про весь їхній підспідок.

- Це ще нічого не доводить, - говорив тим часом Беннермен. Голос його звучав сердито й зачіпливо, наче в ображеного хлопчиська, і Джонні раптом дуже захотілося схопити його й добряче труснути, так щоб аж зуби клацнули. Та він занадто стомився.

Вони сиділи над таблицею, яку Джонні нашвидкуруч накидав на звороті якогось циркуляра. Біля шерифово-го столу безладно стояли одна на одній сім чи вісім чималих шухляд-картотек, а на столі, в корзинці для вхідних і вихідних паперів, стирчали картки з графіками чергувань Френка Додда від 1971 року, коли він почав службу в конторі шерифа. Таблиця виглядала так:

- Атож, це ще нічого не доводить, - погодився Джонні, потираючи чоло біля скронь. - Але й не знімає з нього підозри.

- Коли вбили міс Рінгголд, він був на патрулюванні.

- Воно так, якщо тільки її справді вбито двадцять дев’ятого жовтня. Але це могло статись і двадцять восьмого чи двадцять сьомого. Та й що, як він був на службі? Хто запідозрить полісмена?

Беннермен пильно вивчав таблицю.

- А як з перервою? - спитав Джонні. - Оті майже три роки?

Беннермен пройшовся пальцем по картках.

- І в сімдесят третьому, і в сімдесят четвертому Френк був у місті й на службі. Ви ж бачили.

- Хтозна, може, тієї зими в нього не було спалахів збудження. Як відомо, таке трапляється.

- Як відомо, поки що нам нічого не відомо, - швидко відрубав Беннермен.

- Ну, а сімдесят другий? Кінець сімдесят другого і початок сімдесят третього? В картотеці немає графіків того періоду. Він що, був у відпустці?

- Ні, - сказав Беннермен. - Френк і ще один хлопець, Том Гаррісон, слухали курс сільськогосподарського права на спеціальному відділі Колорадського університету в Пуебло. Такий курс більш ніде в країні не читають. Він розрахований на два місяці. Отож Френк і Том були там з п’ятнадцятого жовтня й повернулися над саме Різдво. Френк спершу відмовлявся їхати, боявся залишити матір саму. Правду кажучи, я маю підозру, що то вона переконувала його не їхати. Але я наполіг. Він же хоче зробити кар’єру в нашому ділі, а такий курс у послужному списку - це неабищо. Пригадую, Френк ще підхопив там якийсь поганий вірус і, коли вони в грудні повернулися, вигляд мав жахливий. Схуд на двадцять фунтів. Казав, що в тих молочних краях ніхто не вміє так готувати, як його матуся... - Беннермен замовк. Як видно, щось у цій розповіді бентежило і його самого. - Десь на різдвяні свята він узяв відпустку за хворобою і тільки після того оклигав, - закінчив він, виправдуючись. - На службу повернувся не пізніш, як п’ятнадцятого січня. Можете перевірити за графіками.

- У цьому немає потреби. Так само як немає потреби казати вам, що ви зробите далі.

- Ваша правда, - зітхнув Беннермен, опускаючи очі. - Я ж казав, що ви добре метикуєте в нашому ділі. Мабуть, я тоді й не думав, що аж так добре. Чи не хотів думати. - Він зняв телефонну трубку й дістав із нижньої шухляди столу товстенний довідник у простій синій оправі. - Тут є телефон будь-якого шерифа в будь-якому окрузі Сполучених Штатів. - І, знайшовши потрібний номер, почав крутити диск.

Джонні зручніше вмостився на стільці.

- Алло. - мовив Беннермен. - Це контора шерифа в Пуебло?.. З вами говорить Джордж Беннермен, шериф округу Касл, західний Мен... Так-так, я ж кажу, штат Мен. А хто біля телефону?.. Так от, полісмене Тейлор, тут така ситуація. У нас сталася низка вбивств - зґвалтування із задушенням, шість випадків протягом останніх п’яти років. Ми маємо... - На мить він звів на Джонні безпорадний страдницький погляд, тоді знов утупив очі в телефонний апарат. - Ми маємо підозру на одного чоловіка, що був у Пуебло з п’ятнадцятого жовтня до... гм, десь до сімнадцятого грудня сімдесят другого року. То я хотів би знати, чи не зареєстровано у вас за цей період нерозкрите вбивство: жертва жіночої статі, будь-якого віку, зґвалтована й задушена. І ще одне. Якщо такий злочин мав місце і взято пробу сперми, я хотів би знати її групу... Що?.. Гаразд, дякую... Я чекатиму біля телефону. До побачення, полісмене Тейлор.

Він поклав трубку.

- Зараз він перевірить мою особу, а тоді перегляне реєстраційну книгу і подзвонить нам. Може, чашку... та ні, ви ж не п’єте кави.

- Ні, - сказав Джонні. - Вдовольнюся водою.

Він підійшов до великого скляного охолоджувача й націдив у паперовий стаканчик води. Надворі завивала й бурхала хурделиця.

За його спиною озвався знічений голос Беннермена:

- Е, та чого там. Ви правду сказали. Я б справді хотів мати такого сина. Коли моя дружина родила Катріну, довелося зробити кесарів розтин. Після того їй більш не можна було родити, лікар сказав, що це вб’є її. Тоді вона лягла на операцію, і їй перев’язали труби, а я - я зробив собі вазектомію. Для певності.

Джонні відійшов до вікна і, тримаючи в руці паперовий стаканчик, стояв і дивився в темряву. Дивитися там не було на що, крім снігу, але і обернутись він не міг, бо тоді Беннермен зламався б остаточно, - щоб відчути це, Джонні міг і не бути екстрасенсом.

- Френків батько працював на залізниці й загинув, коли хлопцеві було щось із п’ять років. Був п’яний, залив очі так, що й світу білого не бачив, і поліз зчеплювати платформи. Ну, його й розчавило буферами. Відтоді Френк лишився єдиним чоловіком у домі. Роско каже, що в школі у нього була якась дівчина, але місіс Додд дуже скоро це поламала.

“Вона б та не поламала, - подумав Джонні. - Жінка, яка могла таке робити... калічити тією прищіпкою рідного сина... така жінка ні перед чим не спиниться. Певно, не менша психопатка, ніж він”.

- У шістнадцять років він прийшов до мене й спитав, чи не можна йому служити в поліції на півставки. Сказав, що змалку тільки про це й мріяв. Мені він одразу припав до душі. І я взяв його робити всяку дрібну роботу в конторі, а платив з власної кишені. Платив, як ви розумієте, скільки міг, але він ніколи на те не нарікав. Такий хлопчина, що й задарма ладен був працювати. За місяць до закінчення школи він подав заяву з проханням перевести його на повну ставку, але ми на той час не мали вакансій. Тоді він найнявся на бензоколонку Донні Хеггара, а вечорами їздив на лекції з поліційної справи до університету в Горем. Здається, місіс Додд і тут намагалась йому завадити, бо не хотіла лишатися сама, але цього разу Френк поставив на своєму... І я його підтримав. Ми взяли його на службу в липні сімдесят першого, і відтоді він тут... І ось тепер ви мені таке кажете, а я як подумаю, що Катріна була там учора вранці й пройшла майже поруч того... хто б він не був... то це для мене такий жах, щось ніби кровозмішення. Френк часто бував у нашому домі, їв з нами за одним столом, разів зо два ми навіть залишали на нього малу Каті... а ви мені кажете...

Джонні обернувся до нього. Беннермен зняв окуляри й знов утирав очі.

- Якщо ви й справді здатні все те прозирати, мені вас жаль. Бог створив вас якимсь виродком, наче оте теля з двома головами, що я колись бачив на ярмарку.

Ви вже даруйте. Я розумію, що сказав казна-що.

- У Біблії говориться, що бог любить усі свої створіння однаково, - промовив Джонні. Голос його злегка тремтів.

- Та вже ж, - кивнув Беннермен і потер перенісся, де червоніли сліди від окулярів. - Тільки в чудний спосіб він це виявляє, правда ж?

Хвилин через двадцять задзвонив телефон, і Беннермен схопив трубку. Озвався кількома словами, а потім довго слухав. І ніби старів на очах. Нарешті поклав трубку і якийсь час мовчки дивився на Джонні.

- Дванадцятого листопада сімдесят другого року, - сказав він. - Студентка. Їі знайшли за містом біля шосе. Енн Саймонс. Зґвалтована й задушена. Двадцять три роки. Проби сперми не брали. І все-таки це не доказ, Джонні.

- Не думаю, що вам особисто потрібні ще якісь докази, - мовив Джонні. - Викладіть йому те, що ви маєте, і він зізнається.

- А що, як ні?

Джонні пригадалось оте привиддя на естраді в парку. Навально вдарило в свідомість, мов шалений смертоносний бумеранг. Тріск роздертої тканини. І біль, солодкий біль, що враз нагадував про муку від прищіпки, біль, який підтверджував усе.

- Примусьте його спустити штани, - сказав Джонні.

Беннермен здивовано глипнув на нього.

У вестибюлі все ще ниділи репортери. Певно, навіть якби вони й не сподівалися на скору розв’язку чи бодай якийсь несподіваний поворот, то однаково нікуди б не поділися. Всі дороги з міста були завалені снігом.

Беннермен і Джонні мусили вибиратися надвір крізь вікно службової комори.

- Ви певні, що дієте належним чином? - насилу і спитав Джонні, бо вітер видирав з губ слова й відносив їх геть. Знову боліли ноги.

- Ні, - щиро признався Беннермен. - Але вважаю, вам слід при цьому бути. Хай він подивиться вам у вічі, Джонні. Ходімо. Тут недалеко, всього два квартали.

Вони рушили вперед - дві темні постаті в каптурах і чоботах серед снігової заметілі. Під курткою шерифа був пістолет. Наручники він пристебнув до пояса. Не пройшли вони й півкварталу по глибокому снігу, як Джонні закульгав на обидві ноги, хоча й мужньо мовчав.

Та Беннермен це помітив. Вони спинилися в затишку | під дверима місцевого відділення “Вестерн авто”.

- Що з вами, друже?

- Та нічого, - відказав Джонні.

Тепер починала боліти й голова.

- Де там нічого. Ви ступаєте так, наче у вас ноги переламані.

- Коли я вийшов з коми, довелось їх оперувати. М’язи атрофувалися. Почали танути, як сказав доктор Браун. І зв’язки геть одібрало. То все, що могли, підлатали синтетикою.

- Як отому за шість мільйонів, еге?

Джонні подумав про акуратний стосик лікарняних рахунків у верхній шухляді буфета в батьковій вітальні.

- Щось схоже на те. І коли я надто довго на ногах, вони ніби клякнуть. Ото й тільки.

- Хочете, повернемось?

Ще б пак. Повернутися додому й викинути з голови всю цю бісову мороку. А ще краще було й не приїздити. Не мій це клопіт, його. От хай би й сушив собі мізки, замість варнякати про теля з двома головами.

- Ні, все гаразд, - сказав Джонні.

Вони відійшли від дверей, і вітер підхопив їх, намагаючись покотити назад безлюдною вулицею. На превелику силу вони продиралися вперед крізь притінене снігом сяйво потужних вуличних ліхтарів, які начебто теж хилились од вітру. Потім звернули у бічну вуличку, і через п’ять будинків від рогу Беннермен зупинився перед типово новоанглійською чистенькою двоповерховою коробкою. Як і інші будинки навколо, вона була темна й наглухо зачинена.

- Тут, - мовив Беннермен якимсь дивним безбарвним голосом.

Вони подолали наметені перед ґанком кучугури й піднялися східцями.

Місіс Генрієтта Додд була жінка величезна, справжня гора плоті. Джонні ще ніколи не бачив людини, що з першого ж погляду здавалася такою брезклою і недужною. Шкіра в неї мала тьмяний жовтаво-сірий колір. Вкриті висипом, схожим на екзему, руки скидалися на лапи якоїсь доісторичної рептилії. А у вузеньких шпарках очей, які блимали з-під набряклих повік, було щось таке, що викликало в Джонні прикрий спогад про вираз очей його матері в ті хвилини, коли вона впадала в релігійний екстаз.

Поки стара відчинила їм, шерифові довелося хвилин п’ять добре потарабанити в двері. Джонні стояв поруч, ноги в нього нестерпно боліли, і йому здавалося, що та ніч ніколи не скінчиться. Отак і буде тягтися й тягтися доти, аж доки сніговій намете такі кучугури, що вони заваляться невтримною лавиною і поховають під собою всіх.

- Чого вам треба серед ночі, Джордже Беннермен? - підозріливо запитала місіс Додд.

Як і в багатьох гладких жінок, голос її був високий і сиплий, схожий на дзижчання мухи чи бджоли у пляшці.

- Мені треба поговорити з Френком, Генрієтто.

- Поговорите вранці, - відрубала стара і вже взялася зачиняти двері в них перед носом.

Беннермен придержав двері рукою.

- Пробачте, Генрієтто. Справа нагальна.

- Де ж пак, стану я його будити! - вигукнула вона, не зрушаючи з порога. - Він спить як убитий! Часом мені вночі хапає серце, то я дзвоню-дзвоню в дзвоник, і думаєте, він приходить? Де там, спить собі, та й годі. Отак прокинеться колись уранці й знайде в ліжку мій труп, і нікому вже буде подати йому те бісове обчищене яєчко. А все через те, що ви його зовсім заїздили! - Вона уїдливо посміхнулася, немов повідала якусь соромітну таємницю: ось вам, мовляв, тіштеся. - І вдень і вночі чергування, ганяється потемки тією машиною за всяким п’яним набродом, кому не довго й пістолета вихопити з-під сидіння, никає по пивничках та забігайлівках, де теж такі харцизяки, що не дай боже, - а вам на все начхати! Чи я не знаю, що там робиться? Та там же повно тих дешевих блудяг, і перша-ліпша за кухоль пива радо наділить мого сумирного хлопчика якоюсь заразою!..

Її голос дзижчав і дзижчав, то наростаючи, то спадаючи, і в такт тих коливань бився в голові Джонні біль. Зараз він хотів тільки одного: щоб вона замовкла. Він розумів, що то галюцинація, наслідок непомірної втоми й напруження, але йому дедалі більше здавалося, ніби перед ним його мати і вона ось-ось повернеться від Беннермена до нього й заведе свою улюблену пісню про те, яким чудесним хистом обдарував його Господь бог!

- Місіс Додд... Генрієтто... - почав був Беннермен миролюбно.

У цю мить вона справді повернулася до Джонні й утупила в нього свої хитрі й дурнуваті поросячі очиці.

- А це хто такий?

- Спеціальний уповноважений, - недовго думаючи, відказав Беннермен. - Слухайте, Генрієтто, ви повинні збудити Френка, під мою відповідальність.

- Ой-ой-ой, відповідальність! - просипіла стара якимсь моторошним глузливим тоном.

І тільки тепер Джонні збагнув, що вона боїться. Від неї ішли ядучі хвилі страху - саме вони й посилювали його головний біль. Невже Беннермен цього не відчуває?

- Від-по-ві-да-а-аль-ність! Боже ж ти мій, які ми пова-а-ажні! Ні, Джордже Беннермен, не дозволю я будити мого хлопчика серед ночі! Отож можете йти і длубатись у своїх бісових папірцях, і ви, і ваш спеціальний уповноважений.

Вона знову спробувала зачинити двері, але тепер Беннермен силоміць розчахнув їх навстіж. У голосі його забриніла ледь стримувана лють.

- Дайте пройти, Генрієтто, я не жартую.

- Ви не маєте права! - зарепетувала вона. - Ми живемо не в поліційній державі! Я поскаржусь, і вас викинуть з посади! Покажіть мені ордер!

- Тихо, тихо, все так, але мені треба поговорити з Френком, - сказав Беннермен і, відсунувши її, увійшов.

Джонні, майже не усвідомлюючи, що робить, рушив за ним. Місіс Додд спробувала зупинити його. Джонні притримав її за руку - і в ту ж мить у нього в голові спалахнув жахливий біль, ураз заглушивши глухий стугін у скронях. І стара теж його відчула. Вони дивились одне на одного лише мить, яка здалась їм вічністю, і то було жахливе всеосяжне порозуміння. Та мить наче злютувала їх між собою. Потім місіс Додд відсахнулась і схопилася за свої велетенські груди.

- Серце... серце... - Вона погреблася рукою в кишені халата й видобула тубочку з таблетками. Обличчя її стало мов рідке тісто. Вона відколупнула затичку, витрусила на долоню манюсіньку таблетку, розсипавши решту по підлозі, і поклала під язик. Джонні дивився на неї з німим жахом. Голову йому роздимало від припливу гарячої крові.

- То ви знали? - прошепотів він.

Її брезклий, зморшкуватий рот безгучно розтулявся й стулявся, розтулявся й стулявся. Наче у викинутої на берег рибини.

- Весь цей час ви знали?

- Ти диявол! - заверещала вона. - Почвара... диявол... ой, серце... ой, умираю... мабуть, умираю... лікаря мені... Джордже Беннермен, не смійте підніматись нагору й будити мого хлопчика!

Джонні .відступив від неї і, несвідомо витираючи руку об куртку, ніби хотів стерти з неї бруд, пошкандибав нагору слідом за Беннерменом. Вітер надворі скімлив під острішшями, як загублена дитина. На середині сходів Джонні озирнувся. Генрієтта Додд сиділа в плетеному кріслі оповзлою горою м’яса і, підтримуючи руками величезні груди, судомно хапала ротом повітря. Голову Джонні й далі роздимало, і він стуманіло подумав: “Скінчиться тим, що вона просто лусне. І хвалити бога”.

Підлогу у вузенькому передпокої вкривав старий, потертий килимок. На шпалерах виднілися давні патьоки. Беннермен тарабанив у зачинені двері. Тут, нагорі, було відчутно холодніше.

- Френку! Френку! Це я, Джордж Беннермен! Прокинься, Френку!

Відповіді не було. Беннермен натиснув на ручку і поштовхом відчинив двері. Рука ковзнула до пістолета, але шериф не витяг його. Це могло б коштувати йому життя, проте в кімнаті Френка Додда нікого не було.

Вони якусь мить постояли на порозі, заглядаючи всередину. То була дитяча кімната. На шпалерах - також з давніми патьоками - танцювали веселі клоуни й гойдалися дерев’яні коники. В дитячому крісельці сидів ганчір’яний хлопчисько й лупив на них свої блискучі невидющі очі. В одному кутку стояв ящик з іграшками. В другому - вузьке дерев’яне ліжко з відкинутою ковдрою. На стовпчику ліжка, зовсім недоречна в цій кімнаті, висіла на ремені кобура з пістолетом.

- Боже мій, - тихо мовив Беннермен. - Що це означає?

- Поможіть, - долинув знизу голос місіс Додд. - Поможіть мені...

- Вона знала, - сказав Джонні. - Знала від самого початку, відколи він убив оту Фречет. Він розповідав їй. І вона його покривала.

Беннермен повільно відступив від порога й відчинив двері поруч. В очах його прозирав подив і біль. У: Кімната для гостей також була порожня. Він заглянув до комори, але побачив там тільки порожню бляшанку від патентованого засобу проти пацюків. Ще одні двері. Тут, у так і не опорядженій спальні, стояв такий холод, що з рота в Беннермена вихопився клубочок пари. Він озирнувся. Біля самих сходів були ще одні двері. Шериф рушив до них, Джонні за ним. Двері не піддавалися.

- Френку! Ти там? - Беннермен пошарпав ручку. - Відчини, Френку!

Відповіді не було. Беннермен підняв ногу й торохнув у край дверей трохи нижче від ручки. Почувся тріск, що луною озвавсь у голові Джонні, так наче на кахляну підлогу впала залізна миска.

- О боже! - здавлено мовив Беннермен. - Френк...

Джонні бачив з-за його плеча, бачив більш ніж досить. Френк Додд сидів на унітазі. Він був голий, тільки накинув на плечі лискучий чорний дощовик, і чорний каптур (каптур ката, майнуло в Джонні) звисав ззаду на покришку зливного бачка неправдоподібно великим вилущеним чорним стручком. Френк примудрився перерізати собі горлянку. Джонні ніколи б не міг подумати, що це можливо. На краю раковини лежала дачка лез “Вілкінсон”. Одне витягнуте з неї лезо моторошно поблискувало на підлозі. На ньому виднілися крапельки крові. Кров з перерізаної яремної вени й сонної артерії забризкала все довкола. Кров була в складках дощовика, поли якого лежали на підлозі. Кров на цератовій завісці біля душу, на якій плавали каченята під парасольками. Кров на стелі.

На шиї у Френка Додда висіла на шворці табличка з написом губною помадою: Я ЗІЗНАВСЯ.

Голова в Джонні боліла все дужче, доходячи такої межі, коли вже несила буде терпіти. Він наосліп намацав дверну ручку.

Зрозумів, невиразно ворухнулось у голові. Щось відчув, коли побачив мене. Зрозумів, що це кінець. Прийшов додому. І ось...

Перед очима, розбігаючись лиховісними брижами, попливли чорні кола.

Який чудесний хист дав тобі Господь бог, Джонні.

(Я ЗІЗНАВСЯ)

- Джонні!.. - звідкись іздалеку. - Джонні, вам не...

Зникає... Все зникає. От і добре. А ще краще було б, якби він узагалі не вийшов з коми. Краще для всіх. Атож, була в нього така нагода.

- ...Джонні...

Френк Додд прийшов сюди й перерізав собі горлянку, як то кажуть, від вуха до вуха, а надворі в цей час так завивав вітер, наче всі темні сили вихопилися з надр земних. Добрячий фонтан, як сказав батько однієї зими, років дванадцять тому, коли в них замерзли й лопнули труби в підвалі. Добрячий фонтан. Еге ж, з біса добрячий. Аж до стелі.

Джонні здавалося, що він тоді закричав, та згодом він не міг сказати напевне. Може, то був тільки внутрішній крик. Але йому хотілося закричати, щоб вилити весь жах, весь жаль і весь біль, які краяли йому серце,

А потім падав долілиць у темряву і радів, що падає. Він знепритомнів.

“Нью-Йорк таймс”, 19 грудня 1975 р.

ЕКСТРАСЕНС ІЗ МЕНУ ПРИВОДИТЬ ШЕРИФА

В ДІМ ЙОГО ПОМІЧНИКА - УБИВЦІ -

ПІСЛЯ ОГЛЯДУ МІСЦЯ ЗЛОЧИНУ

(Спеціально для “Н.-Й. таймс”). Можливо, Джон Сміт із Паунела ніякий не екстрасенс, але не так просто буде переконати в цьому Джорджа Ф. Беннермена, шерифа округу Касл, що в штаті Мен. Доведений до розпачу після шостого вбивства із зґвалтуванням у невеликому місті Касл-Року на заході штату Мен, шериф зателефонував м-ру Смітові й попросив його приїхати в Касл-Рок і подати можливу допомогу в розслідуванні. Ім’я м-ра Сміта привернуло до себе увагу громадськості країни ще на початку цього року, коли він після чотирьох з половиною років перебування в непритомному стані вийшов з глибокої коми. Не так давно малошановний тижневик “Всепроникний погляд” оголосив м-ра Сміта шарлатаном, але шериф Беннермен на вчорашній прес-конференції висловився з цього приводу коротко: “Ми тут у Мені не дуже зважаємо на те, що набреде в голову якомусь нью-йоркському репортерові”.

За словами шерифа Беннермена, м-р Сміт дослідив, повзаючи навкарачки, те місце в міському парку Касл-Рока, де вчинено шосте вбивство. При цьому він злегка обморозився, але встановив особу вбивці. Ним виявився Френклін Додд, помічник шерифа, що прослужив у поліції округу Касл п’ять років - стільки ж, скільки ч ; й сам Беннермен.

Улітку цього року м-р Сміт викликав у рідному штаті жваву полеміку, коли внаслідок екстрасенсорного прозирання повідомив свою лікарку-фізіотерапевта про те, що в її домі зайнялася пожежа, і його повідомлення виявилося цілком правдивим. На проведеній невдовзі після того прес-конференції один репортер зажадав, щоб м-р Сміт...

“Ньюсуїк”, 24 грудня 1975 р., стор. 41.

НОВИЙ ГУРКОС

Скидається на те, що в нашій країні з’явився перший справжній екстрасенс від часів ясновидця Пітера Гуркоса, вихідця з Німеччини, що міг детально розповісти про приватне життя людини, доторкнувшись до її руки, срібної прикраси чи якоїсь речі із сумочки.

Джон Сміт, скромний і сором’язливий молодий чоловік, живе в Паунелі, штат Мен. Навесні цього року він повернувся до життя після більш як чотирьох років глибокої коми, що була наслідком автомобільної катастрофу (див. фото). На думку невролога д-ра Семюела Вейзака, під чиїм наглядом перебував хворий, одужання Сміта - “нечуваний випадок”.

Сьогодні, після дивовижного розкриття цілої серії загадкових убивств у Касл-Року, Сміт, який трохи обморозив руки й чотири години пробув непритомний, одужує і...

27 грудня 1975 р.

Люба Сайро!

Сьогодні ми отримали від тебе листа, і обидва, і я і батько, щиро зраділи йому. Я почуваю себе цілком добре, так що ти не тривожся, гаразд? Але все одно дякую за турботу. Оте “обморозився”, як написали в газетах, - велике перебільшення. Насправді це всього-на-всього кілька плямок на трьох пальцях лівої руки. Та й моя непритомність була не більш як “невеликим відключенням свідомості внаслідок емоційного перевантаження” - так сказав Вейзак. Атож, він сам приїхав туди й мало не силоміць одвіз мене до Портлендської лікарні. І, мабуть, таки варто оплатити ще один рахунок, аби побачити, як він там воював. Домігся й окремого кабінету для досліджень, і енцефалографа, і оператора. Він каже, що не виявив у мене ураження нових ділянок мозку чи ознак загального погіршення. Взагалі-то Вейзак пропонує провести цілу серію досліджень, зокрема й досить-таки інквізиторських. “Зречись, єретику, а то зроблю ще одну пункцію мозку!” (Ха-ха! До речі, ти ще нюхаєш той клятий кокаїн, люба?) Одне слово, я відхилив його великодушну пропозицію покатувати мене ще. Батько аж гопки скаче, каже, я зробив велику дурницю, що відмовився; це, бач, нагадує йому, як мама покинула приймати ліки проти кров’яного тиску. Ну як йому поясниш, що коли Вейзак справді виявив щось не те, то дев’ять шансів проти одного - він уже однаково нічого з цим не вдіє.

Так, статтю в “Ньюсуїк” я читав. Те фото - ще з літньої прес-конференції в лікарні, тільки вони його пообрізали. Не хотіла б зіткнутися з таким у темному завулку, га? Святий босе (як любить казати твоя подружка Енн Стаффорд), бодай би їх краще не друкували, тих статей. Знов посипалися листи, листівки, бандеролі. Я тепер розпечатую і читаю тільки ті, на яких знайома зворотна адреса, а на решті просто пишу: “Повернути назад”. Надто вже багато в них жалів і сподівань, ненависті, віри й невіри, і всі вони чомусь нагадують мені про маму, якою вона була в останні місяці свого життя.

Поиск по сайту: