Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять шостий



 

 

26 грудня 1978 року о пів на третю дня Бад Прескотт обслуговував високого на зріст молодого чоловіка, вже трохи сивуватого, з виснаженим обличчям і набіглими кров’ю очима. Того першого дня після Різдва робота Бада й ще двох продавців магазину спортивних товарів на Четвертій вулиці у Фініксі полягала переважно в обміні передсвяткових покупок - але цей чоловік прийшов щось придбати.

Він сказав, що йому потрібна добра гвинтівка, легка, з ковзним затвором. Бад запропонував кілька зразків. Біля прилавка спортивної зброї більш нікого не було: коли вже людина купувала до Різдва якусь зброю, то дуже рідко виявляла бажання замінити її.

Покупець уважно оглянув усі зразки й зрештою спинив свій вибір на “ремінгтоні-700”, дуже гарній гвинтівці калібру 0,243 дюйма з далеким точним прицілом і м’яким відбоєм. Він вписав у паспорт своє ім’я та прізвище - Джон Сміт, - і Бад подумав: “Так я тобі й повірив”. Заплатив “Джон Сміт” готівкою, двадцятидоларовими купюрами, діставши їх просто з туго набитого гамана. Потім узяв з прилавка гвинтівку. Бад із значливим натяком сказав, що на бажання покупця в магазині безплатно випалюють на прикладі його ініціали. Та “Джон Сміт” лише заперечливо похитав головою.

Коли “Сміт” виходив з магазину, Бад побачив, що він помітно накульгує. В разі потреби, подумалось йому, впізнати цього дивака буде за іграшку: і кульгає он як, і вся шия в рубцях.

 

 

 

О пів на одинадцяту ранку 27 грудня до магазину канцелярського приладдя у Фініксі ввійшов дуже худий кульгавий чоловік і звернувся до продавця Діна Клея. Згодом Клей розповідав, що одразу помітив на одному оці того чоловіка “червону ляпку”, як завжди називала крововилив його мати. Покупець сказав, що хоче придбати великий “дипломат”, і, оглянувши зразки, вибрав найкращий, з волової шкіри, за 149 доларів 95 центів. Розплатився кульгавий готівкою - новісінькими двадцятками. Уся купівля забрала менш як десять хвилин. Потім чоловік вийшов з магазину й рушив до центру міста, і Дін Клей більш ніколи його не бачив, аж поки не натрапив на фотографію в місцевій “Сан”.

 

 

Пополудні того ж таки дня високий сивуватий чоловік підійшов до залізничної каси й запитав касирку Боніту Альварес, як зручніше доїхати від Фінікса до Нью-Йорка. Касирка показала йому схему. Він провів пальцем по маршруту й ретельно записав станції, де мав робити пересадки. Потім спитав Боні Альварес, чи можна придбати квиток на третє січня. Вона перебігла пальцями по клавішах комп’ютера і сказала, що можна.

- Ну то, будь ласка.;. - почав був високий чоловік і раптом замовк. Тоді підніс руку до чола.

- Що з вами, сер?

- Фейєрверк, - мовив чоловік.

Згодом Боні запевняла поліцію, що виразно чула , саме це слово. Феєрверк.

- Сер, вам недобре?

- Голова болить, - відказав він. - Пробачте. - Він спробував усміхнутись, але це майже не змінило його виснаженого, дочасно постарілого обличчя.

- Може, дати вам аспірин? Я маю при собі.

- Ні, дякую. Минеться.

Касирка виписала квиток і сказала, що він прибуде в Нью-Йорк на Центральний вокзал шостого січня о п’ятнадцятій годині.

- Скільки з мене?

Вона назвала суму й спитала:

- Ви як платитимете, містере Сміт, готівкою чи чеком?

- Готівкою, - сказав він і дістав з гамана пачку двадцяток і десяток.

Касирка полічила гроші й дала йому решту, квиток і квитанцію.

- Ваш поїзд відходить о десятій тридцять ранку, містере Сміт, - сказала вона. - Будь ласка, приїдьте на вокзал за двадцять хвилин.

- Гаразд, - мовив він. - Дякую.

Боні відповіла широкою професійною усмішкою, але Сміт уже відвертався. Обличчя його було дуже бліде, і Боні здалося, що він насилу терпить біль.

Вона не мала й тіні сумніву, що він так і сказав: “Феєрверк”.

 

 

 

Елтон Керрі служив провідником на лінії Фінікс - Солт-Лейк-Сіті. Той високий чоловік підійшов до його вагона рівно о десятій годині 3 січня; він дуже накульгував, і Елтон допоміг йому піднятися приступками. В одній руці пасажир ніс добряче пошарпану картату дорожню сумку, в другій - новісінький шкіряний “дипломат”. Видно було, що “дипломат” досить-таки важкий.

- Вам допомогти, сер? - спитав Елтон, маючи на увазі “дипломат”.

Але пасажир подав йому квиток і дорожню сумку.

- Квитка не треба, сер. Я візьму його, коли поїдемо.

- Гаразд. Дякую.

Дуже чемний пасажир, сказав Елтон Керрі, коли його згодом допитували агенти ФБР. І чайові дав щедрі.

 

 

 

6 січня 1979 року випало в Нью-Йорку сіре й похмуре, з низько навислими сніговими хмарами, хоч сніг не падав. Таксі Джорджа Клементса стояло перед готелем “Білтмор”, навпроти Центрального вокзалу.

Дверці відчинились, і в машину обережно, так наче в нього все боліло, сів молодик із сивуватою чуприною. Примостив на сидіння поруч себе дорожню сумку та “дипломат”, зачинив дверці, а тоді відхилив голову на спинку й на мить заплющив очі, ніби страшенно стомився.

- Куди їдемо, друже? - запитав Джордж.

Пасажир зазирнув у папірець.

- Автовокзал Порт-Оторіті, - сказав він.

Машина рушила.

- Кепський ви маєте вигляд, друже. Ось і мій шуряк буває такий, коли йому хапає жовчний міхур. У вас теж камінці?

- Ні.

- Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г....к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г....к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. - Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. - Слухайте, друже, я серйозно... з вами нічого такого?.. Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.

- Все гаразд, - відказав пасажир. - Просто... згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.

- А-а, зрозуміло, - глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.

 

 

- Мамо, той дядечко хворий?

- Цс-с.

- Гаразд, але він хворий?

- Денні, замовч.

Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, - але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна,. шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.

Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшир, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.

- Я хочу піти подивитися на нього.

- Не можна, Денні.

- Я хочу подивитися, який він хворий.

- Не можна!

- Мамо, а що, як він мре? - Очі Денні аж заблищали від такої захопливої перспективи. - Може, він зараз і вмре!

- Денні, замовч!

- Містере! - гукнув Денні. - Ви мрете, правда?

- Денні, цить, кажу тобі! - просичала Джулі, почервонівши від сорому.

Денні заплакав, чи, власне, вередливо заскиглив, як завжди, коли хотів домогтися свого, - а в таких випадках її щоразу поривало вхопити малого й боляче щипати, аж поки йому справді стане чого плакати. Коли їдеш отак автобусом проти ночі, серед темряви й осоружної заметілі, і поруч тебе гидко скиглить твоя дитина, мимоволі починаєш думати: о Господи, краще б мати стерилізувала мене ще до повноліття...

Саме в цю мить пасажир, що сидів через прохід, повернув голову до неї і всміхнувся - стомленою, хворобливою, а проте досить приємною усмішкою. Очі в нього були дуже червоні, так наче він щойно плакав. Джулі спробувала усміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла силувана й фальшива. Оте налите кров’ю ліве око - і страшний шрам на шиї - робили половину його обличчя лиховісною і відразливою.

Джулі сподівалася, що той пасажир їде не до самого Портсмута, але, як виявилось, і він їхав туди. Вона побачила його всередині автовокзалу, поки бабуся Денні, радісно сміючись, торсала хлопчика в обіймах. Побачила, як він шкандибає до виходу з пошарпаною дорожньою сумкою в одній руці й новеньким “дипломатом” у другій. Аж раптом по спині в неї перебіг холодний дрож. І не. в тім була річ, що чоловік дуже кульгав, - здавалося, він стрімголов кудись жене. В усій його манері було щось невблаганне, як сказала згодом Джулі в Нью-Гемпширському поліційному управлінні. Так наче він точно знав, куди йому треба, і ніщо не могло його зупинити.

Потім він вийшов у темряву, і Джулі його більше не бачила.

 

 

 

Тіммесдейл - невеличке Нью-Гемпширське містечко, що лежить на захід від Дарема і входить до третього виборчого округу. Існує містечко завдяки найменшій із Четсвортових текстильних фабрик, яка розляглася закіптюженою цегляною потворою на березі Тіммесдейл-Стрім. Єдина скромна гордість Тіммесдеила (за даними місцевої торгової палати) - це те, що свого часу він перший у Нью-Гемпширі запровадив електричне освітлення вулиць.

Одного вечора на початку січня до бару “Тіммесдейл” - єдиної в містечку пивниці - зайшов, помітно кульгаючи, молодий чоловік з дочасною сивиною в чуприні. За прилавком стояв сам хазяїн, Дік О’Доннелл. У барі майже нікого не було: тиждень ще не кінчався, до того ж надворі шугав холодний північний вітер. Снігу вже й так насипало над кісточки, а вітер знову ніс заметіль.

Новий відвідувач оббив з черевиків сніг, підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.

О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.

- Ще одну?

- Та не завадить, - відповів молодик і показав на стіну над телевізором. - Як я розумію, ви з ним знайомі?

На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: “Геть, злодюги, геть!” - а в нижньому кутку розгонистий напис: “Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі; Діку! - Грег Стілсон”.

- Тоді я таки добре накачав, - сказав О’Доннелл. - Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?

- Ви, я бачу, стоїте за нього горою.

- Авжеж, - підтвердив О’Доннелл. - І ладен полічити ребра кожному, хто скаже щось проти.

- Тоді й не пробуватиму. - Молодик поклав на прилавок три двадцятип’ятицентовики. - , Налийте й собі моїм коштом.

- Гаразд, не відмовлюся. Дякую, містере...

- Мене звуть Джонні Сміт.

- Ну що ж, радий познайомитися, Джонні. А мене - Дік О’Доннелл. - Він націдив собі склянку пива. - Атож, Грег чимало добра зробив для нашої округи. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.

- Ви думаєте?

- Думаю, - мовив О’Доннелл. - У Нью-Гемпширі Грегові ніде розвернутися. А він же ого який політик, це я вам кажу, а не хтось. Я завжди вважав усю ту братію кодлом пройдисвітів і нероб. Та й тепер вважаю. Але Грег - це виняток. Він чоловік правильний. Якби років п’ять тому ви сказали мені, що я таке говоритиму, я засміявся б вам у вічі. І відрубав би, що скоріше вподобаю всяких там поетиків з їхніми віршами, аніж бісових політиканів. Але він таки годящий чоловік, щоб я пропав.

- Більшість тих діячів, - сказав Джонні, - так уже миляться до тебе в друзі, поки їм потрібні голоси, а коли такого оберуть, то він тобі: іди ти, чоловіче, знаєш куди, - аж до наступних виборів. Я сам із Мену і одного разу написав Едові Маскі, то знаєте, якого листа від нього отримав? Відтиснутого в друкарні!

- Ну, він же не справжній американець, - сказав О’Доннелл. - Чого ж доброго від такого чекати? А от Грег, щоб ви знали, на кожну суботу приїздить у свій округ! Це вам як - теж “іди ти, чоловіче”?

- На кожну суботу, кажете? - Джонні сьорбнув пива. - А куди? В Трімбулл? В Ріджуей? У більші міста?

- Він має свою систему, - відказав О’Доннелл шанобливим тоном, як людина, що сама ніколи не мала жодної системи. - П’ятнадцять місць, від столиці штату й до найменших містечок, таких як Тіммесдейл чи Куртерс-Нотч. Щотижня - в одне місце, аж поки відвідає кожне, а потім усе спочатку. Знаєте, скільки людей живе в тому Куртерс-Нотчі? Вісімсот чоловік. То що ви скажете про конгресмена, який їде в суботу з Вашингтона до Куртерс-Нотча, де в громадській залі така холоднеча, що й відморозити все на світі не довго? Це теж, по-вашому, “іди ти, чоловіче”?

- Та ні, - щиро визнав Джонні. - А що ж він там робить? Потискає руки виборцям?

- Ні, в кожному містечку він наймає залу. На цілу суботу. Десь о десятій ранку він звичайно вже там, і кожен може прийти і побалакати з ним. Поділитися своїми думками абощо. Коли хтось має запитання, він відповість. А як не може зразу відповісти, то їде у Вашингтон і таки знаходить відповідь! - О’Доннелл переможно поглянув на Джонні.

- Коли ж він востаннє був у Тіммесдейлі?

- Місяців зо два тому, - сказав О’Доннелл. Він пішов до каси, порився в паперах, а тоді повернувся з газетною вирізкою із загнутим ріжком і поклав її перед Джонні. - Ось тут усе розписано. Подивіться самі.

То була вирізка з ріджуейської газети. Вже досить давньої. Статейка називалася “Стілсон запроваджує осередки взаємозв’язку”. Перший абзац звучав так, наче його переписали просто з бюлетня Стілсонової прес-групи. Далі йшов перелік місць, що їх обрав для своїх суботніх зустрічей Грег, і гадані дати. До Тіммесдейла він мав приїхати знов тільки в середині березня.

- Ну що ж, солідно, - мовив Джонні.

- Атож, і я так думаю. Та й не я один. Ще склянку, Джонні?

- Якщо й ви зі мною, - відповів Джонні і виклав на прилавок два долари.

- Не відмовлюся.

Одна з підстаркуватих шльондр укинула монету в музичний автомат, і Теммі Вайнетт сиплим, стомленим і ніби невдоволеним з такого оточення голосом завела “Коханому будь вірна”.

- Гей, Діку! - хрипко гукнула друга. - В цьому шинку чули про гостинність?

- Заткни пельку! - гримнув О’Доннелл.

- А, розтуди тебе! - відгукнулася вона й захихотіла.

- Хай тобі чорт, Кларіс, скільки разів я казав тобі не лихословити в моєму барі! Казав же...

- Ой, годі, неси краще пива.

- Терпіти не можу цих двох старих сучок, - тихо пробурчав О’Доннелл до Джонні. - Ото дві лахудри проспиртовані. Цілу вічність тут очі муляють, і я не здивуюсь, як вони й мене переживуть. Отаке казна-що в світі діється.

- Еге ж, ваша правда.

- Вибачайте, я хутко обернуся. Взагалі-то в мене є помічниця, але взимку вона приходить тільки в п’ятницю й суботу.

О’Доннелл націдив дві великі склянки пива й відніс до столика. Він щось сказав тим двом шльондрам, і Кларіс знову випалила своє “Розтуди тебе!” й захихотіла. У пивниці витали тіні минулого. Крутилася заїжджена платівка, і крізь її тріск пробивався голос Теммі Вайнетт. Радіатори опалення виповнювали приміщення задушним теплом, а знадвору по шибках сухо шаруділа снігова крупа. Джонні потер скроні. Він уже не раз бував у цьому барі - тільки в інших таких самих містечках. Боліла голова. Потискаючи руку О’Доннелла, він дізнався, що той має здоровенного старого пса, якогось мішанця, навченого за командою накидатися на людину. І власник бару тільки про те й мріє, щоб якось уночі до нього в дім заліз злодій і він зміг на законних підставах нацькувати на нього свого звірюгу, - тоді в світі стане менше бодай на одного клятого збоченця-хіпаря.

Голова боліла страшенно.

Повернувся О’Доннелл, витираючи руки об фартух. Теммі Вайнетт закінчила свою пісню, і в барі залунав голос Реда Совайна.

- Ще раз дякую за частування, - сказав О’Доннелл, наливаючи дві склянки пива.

- Нема за що, - озвався Джонні, й далі роздивляючись газетну вирізку. - Минулої суботи - Кур-терс-Нотч, а цієї має бути Джексон. Ніколи не чув про таке. Щось невеличке, еге?

- Зовсім маленьке містечко, - підтвердив О’Доннелл. - Був лижний курорт, але прогорів. Багато людей лишилося без роботи. Ще там переробляють деревину, тримають сякі-такі ферми. Але йому, прости Господи, і в ту діру треба. Балакає з ними. Вислуховує їхню жіноту. А ви самі звідки з Мену, Джонні?

- З Льюїстона, - збрехав Джонні.

В газеті було написано, що Грег Стілсон зустрінеться з усіма охочими в місцевій громадській залі.

- Чи не на лижах кататися приїхали, га?

- Ні, я не так давно пошкодив ногу. Які там тепер лижі. А тут я проїздом. Дякую, що показали. - Джонні віддав вирізку. - Дуже цікаво.

О’Доннелл дбайливо поклав її до інших паперів. Ото й усе, що було в нього за душею: порожній бар, удома пес, навчений накидатися на людей, та ще Грег Стілсон. Грег, що колись побував у його пивниці.

Зненацька Джонні захотілося цю ж мить умерти. Коли його особливий хист - це дар божий, тоді бог просто небезпечний безумець, якого слід зупинити. Якщо бог хоче смерті Грега Стілсона, то чом не задушив його пуповиною ще при народженні? Чом не зробив так, щоб він удавився шматком м’яса? Не вбив його електричним струмом, коли той настроював радіоприймача? Не втопив у плавальному басейні? Чом скинув цю брудну роботу на Джонні Сміта? Наче рятувати світ - то не його божий обов’язок, хай це роблять екстрасенси, хай викручуються як знають. І раптом Джонні вирішив, що залишить Грега Стілсона жити й тим плюне богові межи очі.

- Вам як, Джонні, нічого? - спитав О’Доннелл.

- Що?.. А-а, та ні, все гаразд.

- А то ви якось дивно змінилися на виду.

Чак Четсворт сказав тоді: “Я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив”.

- Мабуть, заблукав десь думкою, - відповів Джонні. - Хочу вам сказати, що мені було дуже приємно випити з вами.

- Так само й мені з вами, - сказав О’Доннелл, видимо потішений. - Більше б таких людей до нас заїжджало. А то, знаєте, сунуть без зупинки на ті лижні курорти. В модні місця. От куди гроші плавом пливуть. Якби я знав, що заїжджатимуть і до мене, зробив би тут усе їм до вподоби. Ну, знаєте, плакати з краєвидами Швейцарії і Колорадо. Камін. Заправив би автомат платівками з рок-н-ролом замість цього лайна. Та я б... я б, знаєте, з якою охотою... - Він здвигнув плечима. - Чорт мене бери, я ж не гірший за інших.

- Звісно, що ні, - сказав Джонні, злазячи з високого сидіння й думаючи про пса, навченого кидатися на людей, і про сподівання хазяїна колись нацькувати його на клятого злодія-хіпаря.

- Ви розкажіть своїм знайомим про мій бар, хай приїздять, - попросив О’Доннелл.

- Неодмінно, - сказав Джонні.

- Гей, Діку! - знов заволала одна з п’яничок за столиком. - Ти знаєш, що таке чемне обслуговування?

- Щоб ти луснула! - гарикнув О’Доннелл, наливаючись кров’ю.

- Та розтуди тебе! - відгукнулася Кларіс і захихотіла.

Джонні тихенько вислизнув надвір, де вже починалася справжня хурделиця.

 

 

 

Спинився він у готелі “Холідей” у Портсмуті. Повернувшись того вечора, він сказав портьє, щоб на ранок йому приготували рахунок.

У своєму номері він сів до безликого готельного письмового стола, виклав на нього весь запас поштового паперу й узяв дешевеньку готельну ручку. В голові гупало, але він мав написати листи. Його раптовий внутрішній бунт - чи що воно там було - вже минув. Недовершена справа Грега Стілсона лишилася.

Я збожеволів, - подумав він. - Інакше й не скажеш. Зовсім зсунувся з глузду”. Йому вже ввижалися газетні заголовки: Екстрасенс стріляє в конгресмена... Грег Стілсон - жертва маніяка... Куля вкорочує віку представникові Нью-Гемпширу... Ну, а для “Всепроникного погляду” то буде справжнє свято. Самозваний ясновидець убиває Стілсона. 12 відомих психіатрів пояснюють причини. А збоку, можливо, й Дісова колонка, де той розповість, як Джонні погрожував, що візьме рушницю й пристрелить його, мов браконьєра.

Божевільний...

Борг лікарні сплачено, та після цієї історії залишиться особливий рахунок, за яким муситиме платити батько. Йому та його новій дружині доведеться ще багато днів по тому жити у відсвітах лихої слави Джонні. Посиплються листи, сповнені ненависті. Всіх, кого він знав, піддадуть допитам - Четсвортів, Сема Вейзака, шерифа Беннермена... Сейру? Ну, до Сейри, може, й не доберуться. Зрештою, не в президента ж він стрілятиме. Принаймні в теперішнього. У нас тут багато хто побоїться сказати про це вголос, а от я не боюся. Скажу так, як є, і хай усі чують. Настане день, коли Грега Стілсона оберуть президентом.

Він потер скроні. Повільними хвилями накочувався біль, проте листи - однаково треба було написати. Джонні присунув до себе верхній аркуш паперу, взяв ручку й вивів: “Любий тату!” За вікном вітер жбурляв у шибу суху снігову крупу, провіщаючи неабиякий буран. Нарешті ручка побігла по паперу, спершу неквапно, потім дедалі швидше.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.