Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять третій



 

 

23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.

Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох “шприців” Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків - найновіший годинник “Пульсар”.

- Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, - мовив він.

Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:

- Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.

- Ні, це не так, - заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. - Добре зерно завжди проросте.

- От і я йому те саме кажу, - докинула Чакова дівчина.

За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.

- Може, - сказав Чак. - Може, й так. - Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. - Він обняв Джонні й міцно притис до себе.

Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.

- Ні, - мовив він. - Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.

Чак розгублено відступив. Він також відчув щось. Щось холодне, темне й незбагненне. У нього враз пропало будь-яке бажання доторкатися до Джонні, в ту мить він волів більш ніколи до нього не доторкатись. Так наче раптом відчув, як воно лежати живому в труні, коли над тобою прибивають віко.

- Джонні... - мовив він і затнувся. - Що... що це...

До них саме підходив Роджер зі склянками в руках, та тепер вражено спинився. Джонні дивився через Чакове плече на далекі грозові хмари. Очі його були відчужені й затуманені.

- Вам не можна туди, - сказав він. - Там немає грозовідводів.

- Джонні... - Чак злякано подивився на батька. - Щось із ним таке... напад, чи що.

- Блискавка, - голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. - Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері... тиснява, не вийти... Горять люди... пахне смажениною...

- Що це він каже? - зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.

Роджер ступив уперед.

- Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! - Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. - Що сталося?

Голос Джонні звучав виразно й досить гучно, його чули всі п’ятдесят з чимось чоловік, що зібралися на лужку: бізнесмени з дружинами, вчителі з дружинами, даремські знайомі з високих верств.

- Сьогодні ввечері не пускайте сина з дому, а то він згорить разом з усіма іншими. Буде пожежа, страшна пожежа. Не пускайте його до “Кеті”. Туди вдарить блискавка, і, поки приїде перша пожежна машина, все згорить дощенту. Загориться електропроводка. У дверях знайдуть обвуглені тіла, впізнати їх можна буде тільки з коронок і пломб у зубах. Це... це...

Раптом Патті Стрейчен закричала, сягнула рукою до рота й упустила додолу склянку. Кубики льоду розсипалися по траві, виблискуючи, мов неприродно великі діаманти. Якусь мить дівчина ще стояла, хитаючись у своїй пишній і світлій святковій сукні, а тоді повалилася непритомна, і її мати кинулась на допомогу, крикнувши на ходу до Джонні:

- Та що це на вас найшло? Бога ради, що на вас найшло?

Чак не відводив погляду від Джонні. Обличчя хлопця було біле як крейда.

Очі Джонні почали прояснюватись. Він обернувся до людей, що вражено дивились на нього.

- Перепрошую, - пробурмотів він.

Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.

- Джонні... - прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.

На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.

Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.

- Джонні, - мовив Роджер і обняв його рукою, - ходімо звідси. Не треба вам тут стояти...

Десь далеко загуркотів грім.

- Що таке “Кеті”? - різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. - Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом “Вихід”. - Що це таке? Де воно?

- Та заберіть же його звідси! - мало не заверещала мати Патті. - Він знов доведе її до млості!

- Ходімо, Джонні.

- Та я ж...

- Ходімо.

Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.

- Де воно, те “Кеті”? - знову спитав Джонні.

- Як же ви не знаєте? - озвався Роджер. - Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.

- Я не бачу де. Воно в мертвій зоні. Що це таке?

- Спершу зайдемо в дім.

- Я не хворий!

- Ні, але надто збуджені, - сказав Роджер.

Він говорив лагідно, заспокійливо, як говорять з душевнохворими. Цей його тон доводив Джонні мало не до розпачу. В голові заворушився знайомий біль. Зусиллям волі Джонні спробував притлумити його. Вони піднялися сходами до котеджу.

 

 

 

- Вам полегшало? - спитав Роджер.

- Що таке “Кеті”?

- Дуже модний придорожній бар-ресторан у Соммереворті. Випускні вечірки в “Кеті” ~- це вже своєрідна традиція. Не знаю навіть чому... Може, ви все-таки приймете аспірин?

- Ні. Не пускайте його туди, Роджере. В будинок ударить блискавка. І все згорить дощенту.

- Джонні, - повільно й дуже лагідно промовив Роджер Четсворт, - ви не можете цього знати.

Джонні відпив кілька маленьких ковтків крижаної води й поставив склянку. Рука його трохи тремтіла.

- Ви ж нібито довідувалися про моє минуле. То, мабуть...

- Так, довідувався. Але ви робите з цього неправильний висновок. Я знав, що вас вважають екстрасенсом чи як там, але мені був потрібен не екстрасенс. Я шукав репетитора. І ви показали себе дуже добрим репетитором. Як на мене, то ніякої різниці між добрими й поганими екстрасенсами немає, бо я взагалі не вірю в усякі такі штуки. Дуже просто. Не вірю - і край.

- То, виходить, я брехун.

- Зовсім ні, - відказав Роджер тим самим тихим, лагідним голосом. - У мене на фабриці в Сассексі є майстер, що ніколи не прикурить третій від одного сірника, але це не заважає йому бути добрим майстром. Я маю друзів, дуже ревних християн, і, хоч сам до церкви не ходжу, ми залишаємося друзями. Так само й ваша віра в те, що ви здатні прозирати майбутнє чи знаходити речі на відстані, анітрохи не вплинула на моє рішення взяти вас репетитором. А втім... не зовсім так. Вона просто втратила для мене будь-яку вагу, коли я вирішив, що це ніяк не відбиватиметься на вашій роботі з Чаком. Так і вийшло. Але в сьогоднішню пожежу в “Кеті” я вірю не більше, ніж у те, що місяць на небі зроблений із сиру.

- Авжеж, я не брехун, я просто ненормальний, - сказав Джонні.

По-своєму це було навіть цікаво. Роджер Дюссо та багато тих, хто писав Джонні листи, звинувачували його в шахрайстві. Четсворт перший добачив у нього комплекс Жанни д’Арк.

- Знов-таки ні, - заперечив Роджер. - Ви зовсім молодим стали жертвою жахливої катастрофи і тільки ціною величезних, неймовірних зусиль повернулися до життя, - мабуть, страшенно дорогою ціною. Я не люблю марно плескати язиком про такі речі, Джонні, а якщо хтось із тих людей на лужку, включаючи й матір Патті, захоче зробити з цього якісь нерозумні висновки, їм буде чемно сказано, щоб вони притримали язика й не судили про те, чого не тямлять.

- “Кеті”, - раптом мовив Джонні. - А звідки ж тоді я знаю цю назву? І як довідався, що то не чиєсь житло?

- Від Чака. Весь останній тиждень він раз у раз заводить мову про ту вечірку.

- Зі мною - ні. Роджер знизав плечима.

- Може, він казав щось Шеллі або мені, а ви були поблизу й почули. Це відклалося у вашій підсвідомості, а потім...

- Авжеж, - з досадою сказав Джонні. - Усе, чого ми не розуміємо, що не вкладається у звичну схему, ми скидаємо на підсвідомість, чи не так? Вона - справжнє божество двадцятого століття. Як часто ви вдавалися до цього, Роджере, коли щось суперечило вашим прагматичним поглядам на світ?

В очах Роджера начебто зблиснув вогник - чи, може, це тільки привиділося Джонні.

- Насувалися грозові хмари, от у вас і виникла думка про блискавку, - сказав Роджер. - Невже ви не розумієте? Це ж так прос...

- Слухайте, - перебив його Джонні, - я ж вам ясно кажу. В той ресторан ударить блискавка. Він згорить. Не пускайте туди Чака.

О боже, знов підступає цей біль. Скрадається, наче тигр. Джонні мляво звів руку й потер чоло.

- Джонні, ви надто затялися на цьому.

- Не пускайте його, - повторив Джонні.

- Хай вирішує сам, заборонити йому я не можу. Він вільна біла людина, йому вже вісімнадцять років.

У двері постукали.

- Джонні, можна?

- Заходь, - сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.

Вигляд він мав стурбований.

- Як ви себе почуваєте? - спитав хлопець.

- Добре, - відповів Джонні. - Голова болить, ото й тільки. Чак... зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.

- Нема про що говорити, друже, - весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. - Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.

- Мені дуже жаль, - сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. - Та водночас я дуже радий.

- Вам щось сяйнуло, правда? - Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. - Я це відчув. Відчуття моторошне.

- Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.

- Не дай боже ще колись таке звідати, - сказав Чак. - Але там... той ресторан і справді згорить?

- Так, - відказав Джонні. - Просто не треба туди потикатися.

- Але ж... - Чак стривожено поглянув на батька. - Випускні класи замовили весь’ той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути... - Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: - Там має бути щось із двісті пар. Тату...

- Твій тато цьому не вірить, - сказав Джонні.

Роджер встав і посміхнувся.

- Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, - сказав він. - Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. - Він позирнув на Джонні. - Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.

- Залюбки, - мовив Джонні. - Але навіщо це вам, коли ви не вірите?

- Щоб ваша душа була спокійна, - відказав Роджер. - І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.

- Ну що ж, так чи так, а дякую. - Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.

- Тільки скажу вам усе як є, Джонні, - мовив Роджер. - Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.

- Ну, придумаємо що-небудь... - озвався Чак.

- Наприклад?

- Наговоримо йому чогось такого... заб’ємо баки...

- Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.

- Ясно, - кивнув головою Чак.

- Тоді рушаймо, - жваво мовив Роджер. - Уже за чверть п’ята. Беремо “мерседес” - і в Соммерсворт.

 

 

 

Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: “Сьогодні з 7-і вечора в нас зачинено - приватний банкет. Чекаємо вас завтра”, - і в нього впало серце.

Не можна сказати, що Керрік збивафся з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:

- Ви сказали, ваше прізвище Сміт?

- Саме так.

- Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.

Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.

- Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?

Джонні виглянув, знаючи наперед, що він побачить. Шосе № 9 бігло на захід, просихаючи після недавнього дрібного дощику. Небо ясніло блакиттю. Гроза пройшла стороною.

- Нічого особливого. Принаймні поки що. Але ж...

- Ніяких “але ж”, - відрубав Брюс Керрік. - Знаєте, що я думаю? Хочете, скажу по щирості? Я думаю, що у вас не всі дома. Чому ви вирішили розповідати свої байки саме мені, “я не знаю і не хочу знати. Та коли ви маєте вільну хвилину, я вам поясню, що й до чого. Випускники виклали мені за цю вечірку шість з половиною сотень. Вони найняли першорядну рок-групу “Оук” з Мену. Гарячі страви уже в морозильній камері, хоч зараз саджай в ультрапіч. Салати на льоду. За питво плата окрема, більшості з тих діточок уже за вісімнадцять, і вони мають право пити скільки захочуть... та так сьогодні й робитимуть, і ніхто їм нічого не скаже, бо школу людина закінчує раз у житті. Отож я за іграшку покладу до кишені дві тисячі доларів. На сьогоднішній вечір я спеціально найняв шість офіціанток і розпорядницю. Якщо я відміню банкет, я не лише втрачу весь цей виторг, а й муситиму повернути оті шістсот п’ятдесят доларів за харч. Та ще не матиму й звичайних вечірніх відвідувачів, бо попередження про банкет висіло на дверях цілий тиждень. Ну як, до вас усе дійшло?

- Ви маєте на своєму даху грозовідводи? - спитав Джонні.

Керрік здійняв руки догори.

- Я йому розтлумачую, як стоять справи, а він мені про грозовідводи!.. Так, маю я, маю грозовідводи! Приїздив тут один тип, років уже десь із п’ять тому. Як почав мені співати, на скільки збільшиться моя страховка, і всяке таке інше. Отоді я й купив ті бісові грозовідводи. Ви задоволені?.. Ой боже ж ти мій!.. - Він обернувся до Роджера й Чака. - Ну, а ви чого дивитесь? Чому дозволяєте цьому шизуватому розгулювати на волі? Ідіть уже звідси, чуєте? У мене й без вас діла вистачає.

- Джонні... - почав був Чак.

- Облиш, - сказав Роджер. - Ходімо. Пробачте, що забрали у вас час, містере Керрік, і дякуємо вам за чемність і увагу.

- Нема за що, - відказав Керрік. - Ото ще при-дурки! - І подався назад до бару.

Вони вийшли надвір. Чак із сумнівом поглянув на безхмарне небо. Джонні дивився в землю й понуро чвалав до машини, почуваючи себе найпослідущим дурнем. У скронях болісно гупало. Роджер стояв, застромивши руки в задні кишені штанів, і розглядав довгий низький дах ресторану.

- На що ти там роздивляєшся, тату? - спитав Чак.

- Немає ніяких грозовідводів, - замислено мовив Роджер Четсворт. - І духу немає.

 

 

 

Вони сиділи втрьох у вітальні великого будинку. Перед Чак ом був телефон. Хлопець нерішуче дивився на батька.

- Мало хто захоче міняти свої плани в останню годину, - сказав він.

- Головний їхній план - це вибратися з дому, - ¦ заперечив Роджер. - А туди чи сюди, не так уже й важить.

Чак знизав плечима й узявся дзвонити товаришам.

Кінець кінцем пощастило відрадити половину тих, що збиралися на банкет до “Кеті”. Чому вони приїхали до Четсвортів, Джонні так до ладу й не зрозумів. Дехто, мабуть, розважив, що там буде цікавіше, декого принадила дармова випивка; але, певно, й тому, що поголос розходився швидко, а чимало батьків, чиї діти приїхали сюди, були вдень на лужку в Четсвортів. Отож не дивно, що Джонні на початку вечора почував себе рідкісним експонатом у скляній вітрині. Роджер сидів у кутку й потягував мартіні на горілці. Обличчя його являло собою непроникну маску.

Десь за чверть до восьмої він підвівся, перейшов велику залу для ігор, що займала три чверті підвального приміщення, нахилився до Джонні і, перекрикуючи волання Елтона Джона, запитав:

- Може, ходімо нагору та пограймо в крибідж?

Джонні вдячно кивнув головою.

Шеллі сиділа в кухні й писала листи. Коли чоловіки ввійшли, вона звела очі й посміхнулася:

- А я вже думала, що ви, мов два великомученики, простовбичите там цілу ніч. Це, до речі, зовсім не обов’язково.

- Ви вже пробачте, що все так вийшло, - сказав Джонні. - Я розумію, яким безглуздям це здається.

- Що здається, то здається, - відказала Шеллі, - ніде правди діти. Але те, що вони тут зібралися, все одно приємно. Я задоволена.

Знадвору долинув далекий грім. Джонні обернувся до вікна. Шеллі ледь помітно осміхнулась. Роджер уже вийшов до їдальні шукати в буфеті дошку для крибіджа.

- Проходить десь стороною, - зауважила Шеллі. - Погримить, побризкає, та й по всьому.

- Атож, - озвався Джонні.

Вона звично черкнула під листом своє ім’я, тоді згорнула аркуш, запечатала в конверт, надписала адресу й наліпила марку.

- Ви тоді справді щось таке відчули, Джонні?

- Так.

- Миттєве запаморочення, - сказала Шеллі. - Можливо, тому, що мало їсте. Он який ви худий. А може, то була галюцинація?

- Ні, не думаю.

Десь далеко знов загриміло.

- Я дуже рада, що Чак удома. Не вірю в астрологію, хіромантію, ясновидіння, всякі такі речі, а от... просто рада, що він тут, з нами. Він же наше єдине дитя, хоч ви, мабуть, подумаєте: добре мені дитя, - але ж я мов тепер бачу його в коротеньких штанцях на дитячій каруселі в міському парку. Так ніби це було вчора. І дуже втішно, що він поруч у цей... цей останній вечір свого дитинства.

- Я добре розумію ваші почуття, - сказав Джонні і раптом злякався, що ось-ось заплаче.

За останні шість чи вісім місяців він начебто став гірше володіти собою.

- Ви добре вплинули на Чака. Я маю на думці не тільки читання. А взагалі.

- Я дуже привернувся до нього.

- Атож, - тихо мовила Шеллі. - Я знаю.

Повернувся Роджер з дошкою для крибіджа й транзисторним приймачем, настроєним на Нью-Гемпширську радіостанцію на горі Вашингтон, що передавала програми класичної музики.

- Трохи протиотрути від Елтона Джона, “Аеросмітів”, “Фогетів” та іже з ними, - сказав він. - Ну як, Джонні, по Долару партія, га?

- Згода.

Роджер сів, потираючи руки.

- Глядіть, підете додому без нічого, - мовив він.

 

 

 

Вони грали в крибідж, а час минав. Після кожної партії по черзі спускалися вниз перевірити, чи не танцює хто на більярдному столі й чи не усамітнилася десь котрась парочка.

- Я мушу добре пильнувати, щоб ніхто тут сьогодні не завагітнів, - сказав Роджер.

Шеллі сиділа у вітальні й читала книжку. Щогодини музична радіопрограма переривалась новинами, і Джонні краєм вуха прислухався. Одначе про ресторан “Кеті” у Соммерсворті не згадували - ні о восьмій, ні о дев’ятій, ні о десятій.

Після десятигодинних новин Роджер запитав:

- Готуєтеся зняти свій прогноз, Джонні?

- Ні.

Синоптики повідомляли про окремі дощі з грозами, обіцяли після півночі прояснення.

Підлога під ногами загула від потужних звуків бас-гітари із “Саншайн-бенд”.

- Товариство розгулюється, - зауважив Джонні.

- Та то ще б біс із ним, - осміхнувся Роджер, - Товариство впивається. Спайдер Пармело спить у кутку на підлозі, і хтось примостив на нього ящик з пивом. Можна собі уявити, як тріщатимуть у них вранці голови. Пригадую, на своїй випускній вечірці...

- Прослухайте спеціальне повідомлення, - оголосили по радіо.

Джонні, що саме тасував колоду, розсипав карти по підлозі.

- - Заспокойтеся, це, мабуть, просто щось нове про оте викрадення у Флориді.

- Навряд, - відказав Джонні. Диктор почав читати:

- Як нас щойно повідомили, в містечку Соммерсворті, що на кордоні Нью-Гемпширу, сталася найбільша в історії штату пожежа, в якій загинуло понад сімдесят п’ять молодих людей. Пожежа спалахнула в місцевому барі-ресторані “Кеті”, де саме відбувався банкет випускників середньої школи. Начальник соммерсвортської пожежної команди Мілтон Гові заявив репортерам, що можливість підпалу пожежники виключають. Найімовірніше, що пожежа виникла внаслідок удару блискавки...

Від обличчя Роджера Четсворта відлила вся кров. Він застиг на кухонному стільці неприродно прямо, втупивши очі в простір десь над головою Джонні. Руки його нерухомо лежали на столі. Знизу долинав галас і сміх упереміш зі співом Брюса Спрінгстіна.

До кухні зайшла Шеллі. Поглянула на чоловіка, потім на Джонні.

- Що з вами? Що сталося?

- Помовч, - сказав Роджер.

- ...і досі палає, і, за словами Гові, точне число жертв можна буде встановити тільки над ранок. А тим часом відомо, що понад тридцять чоловік, здебільшого випускників Даремської середньої школи, з тяжкими опіками доставлено в навколишні лікарні. Сорок чоловік, переважно також випускники, вибралися надвір крізь невеликі віконця туалетної кімнати, а решта, як видно, скупчились у вихідних дверях, що й призвело до фатальних...

- Це про “Кеті”? - зойкнула Шеллі Четсворт. - Це там сталося?

- Так, - відповів Роджер. Голос його був моторошно спокійний. - Там.

Унизу теж раптом запала тиша. Потім почулося тупотіння на сходах. Двері кухні розчинились, і вбіг Чак, шукаючи очима матір.

- Мамо! Що таке? Що сталося?

- Схоже на те, що ми завдячуємо вам життя нашого сина, - промовив Роджер тим самим моторошно спокійним голосом. Джонні ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Роджер скидався на примарну воскову ляльку.

- Він згорів? - Чак не міг цьому повірити. За ним уже сунули сходами інші, перемовляючись тихими, переляканими голосами. - Ви кажете, згорів?

Ніхто йому не відповів. Аж раптом з-позад нього зметнувся пронизливий, істеричний крик Патті Стрейчен:

- Це він винен, отой! Це все через нього! Він сам думкою викликав пожежу, як у тій книжці “Керрі”[47]. Він злочинець! Убивця! Він...

Роджер обернувся до неї.

- Ану цить! - гарикнув він.

Патті зайшлася риданнями.

- Згорів? - повторив Чак.

Здавалося, він запитував самого себе, ніби хотів знати, чи підходить це слово.

- Роджере... - прошепотіла Шеллі. - Родже, любий...

Гомін на сходах і в підвальній залі наростав, здавалося, там шарудить сухе листя. Клацнула й замовкла стереосистема. Стало чути окремі голоси.

І Майк там був?.. Шеннон теж туди поїхав?.. Точно знаєш?.. Я вже збиралась їхати, як раптом подзвонив Чак... Моя мати була тут, коли на цього типа накотило, то, каже, п наче в могилу вкинули, і умовила мене поїхати сюди... А Кейсі теж там?.. І Рей?.. А Морін Онтелло?.. Боже мій, і вона?.. А...

Роджер поволі встав і повернувся до гостей.

- Я пропоную, - сказав він, - вибрати найтверезіших, що здатні вести машини, і всім разом їхати до лікарні. Їм потрібна буде донорська кров.

Джонні сидів, мов закам’янілий. Сидів і гадав, чи зможе зрушити з місця. Надворі загуркотів грім. А за ним глухо, мов далеке відлуння, почувся передсмертний материн голос:

Виконай свій обов’язок, Джоне.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.