Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 17 страница



- Сем Вейзак дав вам мій номер?

- Саме так.

Джонні, геть приголомшений, сів біля телефонного столика. Тепер прізвище Беннермен зринуло в його пам’яті. Зовсім недавно воно трапилось йому на очі в статті, надрукованій у недільній газеті. Беннермен був шериф округу Касл, що лежав ген далі на захід від Паунела, в районі озер. Окружний центр, Касл-Рок, був миль за тридцять від Норуея і за двадцять від Бріджтона.

- Поліційна справа?

- Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою...

- Це щось пов’язане із Семом?

- Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, - відказав Беннермен. - Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було... та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося.

- На чому? Містере... шерифе Беннермен, я не розумію, про що ви говорите.

- Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, - сказав Беннермен. - Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад “У Джона”... Десь на півдорозі між нашими містечками.

- Ні, вибачайте, - відповів Джонні. - Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам?

Беннермен зітхнув.

- Я бачу, ви не читаєте газет, - мовив він.

Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав...

Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна.

- Містере Сміт! - деренчало в трубці. - Алло! Містере Сміт!..

- Я тут, - мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. - Ви дзвоните з приводу отих задушених, так?

Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав:

- То ми могли б поговорити, містере Сміт?

- Ні. Категорично ні. - Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху.

- Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні...

- Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте “Всепроникний погляд”? Я ж однаково дурисвіт.

- Доктор Вейзак сказав...

- Він не мав права нічого казати! - крикнув Джонні. Його аж трусило. - Прощавайте!

Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб.

Натомість він дістав із шухлядки під телефоном довідник, знайшов службовий номер Сема в Бангорі й набрав його. Та тільки-но почув на другому кінці довгий гудок, як знову чогось злякався й кинув трубку. Навіщо Сем підклав йому таку свиню? Навіщо, хай йому чорт?

Він подивився на різдвяну ялинку.

Ті самі старі прикраси. Два дні тому він і батько принесли їх з горища, повиймали з м’яких паперових гнізд і вкотре вже почепили на ялинку. Чудна річ із цими ялинковими прикрасами. Коли людина виростає, мало що з її дитячого оточення лишається незмінним. Мало що переживає літа й може служити людині і в дитячому, і в дорослому віці. Одяг переходить у спадок молодшим чи здається в Армію спасіння[28], в годиннику з каченям Дональдом на циферблаті ламається пружина, ковбойські чобітки зношуються. Замість гаманця, якого ти змайстрував собі на уроках праці в літньому таборі, з’являється солідний шкіряний гаман, а свій червоний візок і велосипед ти промінюєш на дорослі іграшки - автомобіль, тенісну ракетку чи, може, на оту новомодну електронну гру в хокей на телеекрані. Тільки дещо супроводить тебе роками. Ото хіба кілька книжок, та монетка на щастя, та колекція марок, яка збереглася й згодом навіть поповнилась.

Та ще прикраси для різдвяної ялинки в батьківському домі.

З року в рік усе ті самі щербаті ангелочки, й та сама зірка-верхівка із сухозліткою, й невеликий загін найстійкіших скляних куль, що лишилися з цілого батальйону (не забудьмо по-геройськи полеглих, подумав Джонні: одна загинула, необережно стиснута дитячою рукою, одна вислизнула в батька, коли він; чіпляв її, і брязнула об підлогу, а ще одна, червона, з Віфлеємською зіркою, виявилася не знати як розбитою, коли котрогось року їх принесли з горища; і ти гірко плакав за нею), ну й, звісно, дерев’яна хрестовина. Та часом, міркував він далі, неуважливо потираючи скроні, було б, мабуть, краще, милосердніше позбутися й цих останніх пам’яток дитинства, Старі книжки вже ніколи не захоплять тебе так, як тоді. Щаслива монетка не вберегла тебе від постійних ударів, принижень і знегод буденного життя. А оці ялинкові прикраси - дивишся на них і згадуєш, що колись тут порядкувала мати, і ялинку прикрашали під її наглядом, і раз у раз ти з досадою чув її настанови: “трохи вище”, або “трохи нижче”, або “здається, любий, тут зліва забагато сухозлітки”. Дивишся на них і думаєш, що цього року ви чіпляли їх на ялинку вдвох із батьком, тільки вдвох, бо мати стеряла розум і померла, - а от ламкі прикраси й тепер тут, на новій ялинці, зрубаній у невеликому гайку за будинком, і кажуть же, що на Різдво буває більше самогубств, ніж будь-якої іншої пори року. Воно й не дивно, їй-богу.

Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні!

Ще б пак, звісно, Господь - великий чудодій. Він випер мене крізь вітрову шибу таксі, і я поламав ноги й майже п’ять років пролежав у комі, а ще троє людей загинуло. Моя кохана дівчина вийшла заміж. У неї є син - він мав би бути моїм - від якогось юриста, що із шкури пнеться, аби пробитись у Вашингтон та й собі рухати вперед той великий іграшковий електричний поїзд[29]. Тепер мені досить побути на ногах дві години підряд, і я почуваю себе так, наче хтось узяв величезну шпильку й загнав мені в п’яту аж до гузна. Господь бог - неабиякий дотепник. Такий уже дотепник, що створив не світ, а справжній балаган, де різдвяна скляна куля живе довше, ніж людина. Пречудовий світ і біля керма його справді класний бог. Певно, він і у в’єтнамській війні був на нашому боці, бо саме так він править світом від незапам’ятних часів.

Він призначив тобі справу, Джонні.

Вирятувати з халепи якогось твердолобого закутнього фараона, щоб його переобрали наступного року?

Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері.

Він потер скроні. Надворі здіймався вітер. За такої негоди батькові треба б обережніше їхати з роботи додому.

Джонні встав, натяг грубий светр і вийшов надвір. Дивлячись, як з рота вихоплюються клубки пари, він рушив до дровітні. Ліворуч від дверей височів стіс рівненьких, за розміром топки полін, що їх він нарубав восени. Поряд стояв ящик з трісками, а біля нього лежала купа старих газет. Джонні присів і взявся їх перебирати. Руки враз задубли, та він перебирав далі, аж поки знайшов те, що шукав. Недільну газету тритижневої давності.

Він приніс її в дім, поклав на стіл у кухні й почав гортати. А натрапивши на потрібну статтю, сів перечитати її.

Статтю супроводило кілька фотографій: на одній була якась стара жінка, що замикала двері, на другій - поліційна машина посеред безлюдної вулиці, а ще на двох - майже порожні крамниці. Заголовок сповіщав: “Полювання на душогуба з Касл-Рока триває... і триває”.

П’ять років тому, говорилося в статті, молода жінка Елма Фречет, що працювала в одному з місцевих кафе, була зґвалтована й задушена, коли поверталася з роботи додому. Прокуратура штату і поліція Касл-Рока провели спільне розслідування. Наслідків - ніяких. Через рік у маленькій квартирці на третьому поверсі будинку на Карбайн-стріт було знайдено літню жінку, також зґвалтовану й задушену. Ще через місяць убивця знов дав про себе знати: цього разу його жертвою стала учениця місцевої середньої школи. Нове, ще ретельніше розслідування, із залученням фахівців із ФБР, так само не дало ніяких наслідків.

На наступних виборах, у листопаді 1972 року, шерифа Карла М. Келсоу, головного охоронця порядку в окрузі мало не від часів Громадянської війни, забалотували і на його місце обрали Джорджа Беннермена, великою мірою завдяки його активній участі в кампанії “Знайти душогуба з Касл-Рока”.

Минуло два роки. Злочинця так і не вистежили, але й убивства припинились. Та ось у січні цього року було знайдено тіло сімнадцятирічної Керол Денбарже. Відколи батьки заявили про її зникнення, вважалося, що вона пропала безвісти. З тією дівчиною в школі раз у раз щось траплялося: вона вічно спізнювалась, пропускала уроки, двічі її ловили на дрібних крадіжках у крамницях, а одного разу вона втекла з дому й дісталась аж до Бостона. І Беннермен, і поліція штату припускали, що дівчина “голосувала” на шосе і вбивця підібрав її. Знайти її тіло допомогла відлига, що раптом випала серед зими: на нього натрапили два хлопчаки біля Стріммерового потічка. Головний патологоанатом штату визначив, що смерть настала місяців за два перед тим.

І, нарешті, 2 листопада цього року виявлено ще одне вбивство. Жертвою стала Етта Рінгголд, учителька початкової школи Касл-Рока, яку в місті добре знали й любили. Все життя вона була парафіянкою місцевої методистської церкви, мала диплом бакалавра в галузі початкової освіти, брала активну участь у доброчинній діяльності, захоплювалася поезією Роберта Браунінга, її тіло знайшли в трубі, прокладеній під другорядною ґрунтовою дорогою. Убивство міс Рінгголд набрало широкого розголосу по всій північній частині Нової Англії. Згадували в цьому зв’язку Альберта де Сальво, душителя з Бостона, та ніякі порівняння не могли вгамувати збурену громадську думку. Аж ніяк не сприяла цьому й опублікована в очолюваній Вільямом Лоубом газеті “Юніон лідер” у не такому вже й далекому Манчестері, штат Нью-Гемпшир, редакційна стаття під назвою: “Поліція сусіднього штату ні кує, ні меле”.

Далі в тому задавненому, випущеному майже місяць тому тижневику, що вже встиг просякнути гострим духом дровітні, цитували двох місцевих психіатрів, які охоче погодилися прояснити ситуацію за умови, що їхніх прізвищ не буде названо. Один з них звертав увагу читачів на особливий різновид сексуального збочення - схильність чинити якесь насильство в момент оргазму.

“Дуже мило, - подумав Джонні, гидливо скривившись. - Отже, він душив їх, коли кінчав”. Біль у голові дедалі дужчав.

Другий ескулап відзначив те, що всі п’ять убивств було вчинено наприкінці осені чи на початку зими. І хоч маніакально-депресивна особистість не улягає ніяким усталеним схемам,, проте перепади настрою в таких хворих звичайно пов’язані із зміною пір року. У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого “піка” на той час, коли було вчинено вбивства.

У період маніакального, або “пікового”, стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, - так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: “І поки що така його впевненість має під собою підстави”.

Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь.

Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня.

Не ховайся в печері, Джонні.

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя - цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

Ну, а себе ж то ти он як жалієш?

- Розтуди його все, - буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину - але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, - на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в “Коуловій фермі”. Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі - оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи...

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

- Алло, я слухаю.

- Сем?

- Джон Сміт? - Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

- Так, це я.

- Як вам цей сніг? - спитав Вейзак, чи не занадто жваво. - У вас там теж мете?

- Мете.

- У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?

- Так, він подзвонив мені, - відказав Джонні, - і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали... та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?

Вейзак зітхнув.

- Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.

Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.

- Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.

- Це все через ту статтю в газеті, - сказав Вейзак. - Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п’ять убитих жінок. П’ять...

Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.

- Дві - ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

- Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, - хрипко мовив Джонні.

- Мабуть, таки не мав.

- Без усяких “мабуть”!

- Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос...

- Добре! - відрубав Джонні.

- Судячи з голосу, не дуже.

- В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...

- Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване “плато нормальності”, а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи...

- Годі.

- Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?

- Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.

- Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.

Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.

- Гаразд, - мовив він. - Забудьмо про це, Семе.

- Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.

- Гаразд, - повторив Джонні.

Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.

- Ми скоро побачимося?

- Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

- Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Та годі вже вибачатися!

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: “Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили”.

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками...

О боже, як голова болить!

 

 

 

Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:

- Болить голова?

- Так.

- Дуже?

- Та ні.

- Треба подивитись вечірні новини, - сказав Герб. - Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.

Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.

- В Касл-Року? Знову вбивство?

- Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась... Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає...

- Скільки їй років?

- Усього дев’ять, - сказав Герб. - Та я б того, хто таке зробив, за .... підвісив би, ось що.

- Дев’ять років, - промовив Джонні й важко опустився на стілець. - Камінь заплаче...

- Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.

- Все добре. Вмикай телевізор.

Невдовзі на екрані з’явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, “для душі” - розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.

- Мабуть, уже не дадуть, - сказав Герб.

Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:

- В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п’ять років учинено п’ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п’ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев’ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.

І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.

- Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, - почала вона. - Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають “душогубом із Касл-Рока”, а також “листопадовим убивцею”. Цей неспокій змінився справжнім жахом - тут ніхто не вважає це слово перебільшенням - після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено1 труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви “листопадового вбивці”.

На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, ЇЇ найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.

Репортаж тривав - тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, - але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало. ^

З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.

- Кому це ти дзвониш, сину?

Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.

- Контора шерифа округу Касл.

- Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.

- А хто ви?

- Джон Сміт, із Паунела.

- Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень - у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

- Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, - сказав Беннермен на екрані.

- Алло! Містер Сміт? - почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на “гігантських кроках”.

- Містер Сміт? Ви мене чуєте?

- Так, чую. - Джонні проковтнув клубок у горлі. - Я вирішив спробувати.

- Молодчага! З біса радий...

- Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

- Я знаю. Але... не поженешся, то й не спіймаєш. - Беннермен прокашлявся. - Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

- Притому до викритого ясновидця.

- Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе “У Джона”?

- Знайду.

- Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

- Так, думаю, що зможемо.

- Дякую, містере Сміт.

- Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

- Він тобі вже дзвонив?

- Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

- А ти як думаєш? Зможеш?

- Не знаю, - відповів Джонні, - але голова вже не так болить.

 

 

 

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе “У Джона” було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: “Шериф округу Касл”. Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.

Беннермен підвівся й потис йому руку. За першим же поглядом на бліде, змарніле обличчя Джонні та його худюще тіло, що потопало в просторій штормівці, він подумав: “Цей хлопець хворий і, мабуть, не довго протягне”. Тільки голубі очі Джонні були напрочуд живі й чіпко, пронизливо, з відвертою цікавістю дивилися на шерифа. А коли руки їхні зімкнулися, Беннермен відчув якесь дивне збудження, - згодом він назве його відтоком. Відчуття було трохи подібне до того, коли торкнешся рукою оголеного електричного дроту. Потім воно минуло.

- Радий, що ви приїхали, - сказав Беннермен. - Чашку кави?

- Дякую.

- А як щодо порції чілі? Воно в них тут просто чудове. Мені з моєю виразкою шлунка й не слід би його їсти, а от не можу втриматись. - Помітивши на обличчі ДжоннІ подив, він осміхнувся: - Я розумію, такий здоровило - і раптом виразка, навіть дивно, правда?

- Це кожного може спіткати.

- А ви не з боязких, - сказав Беннермен. - Що ж спонукало вас змінити своє рішення?

- Повідомлення у вечірніх новинах. Про оту дівчинку. Ви певні, що це той самий?

- Той самий. Однаковий спосіб дії. І група сперми.

Він уважно розглядав обличчя Джонні. Підійшла офіціантка.

- Кави? - спитала вона.

- Чаю, - сказав Джонні.

- І порцію чілі, міс, - докинув Беннермен, а коли офіціантка пішла, знов обернувся до Джонні. - Той лікар каже, що, взявши в руки якусь річ, ви іноді можете визначити, звідки вона, кому належить і всяке таке.

Джонні посміхнувся.

- Ну і що ж, - мовив він, - ось я тільки потиснув вашу руку, а вже знаю, що у вас є ірландський сетер, якого звуть Рудик. Знаю, що він старий, помалу сліпне, і ви вже часом думаєте, чи не приспати його уколом, але не уявляєте собі, як поясните це доньці.

Беннермен упустив ложку в судок із чілі - хляп! - і, розкривши рота, втупився в Джонні.

- Боже милий! - сказав він. - І все це ви видобули з мене? Просто оце тепер?

Джонні кивнув.

Беннермен покрутив головою і пробурмотів:

- Одна річ, коли хтось розповідає тобі про таке, і зовсім інша... Слухайте, а це вас не виснажує?

Джонні здивовано поглянув на шерифа. Про це його ще ніхто не запитував.

- Так, виснажує.

- А все-таки ви дізналися. Ах ти ж чорт!

- Але послухайте, шерифе...

- Джордж. Звіть мене просто Джордж.

- Гаразд. А ви мене просто Джонні. Так от, Джордже, того, чого я про вас не знаю, вистачить на п’ять великих книг. Я не знаю, звідки ви родом, в якій поліційній школі вчилися, хто ваші друзі, де ви мешкаєте. Знаю, що ви маєте малу дочку, її звуть начебто Кеті, але не зовсім так. Але не знаю, що ви робили минулого тижня, яке любите пиво, яка телевізійна передача вам найбільш до вподоби...

- Мою дочку звуть Катріна, - тихо мовив Беннермен. - їй дев’ять років. До речі, Мері Кейт була її однокласницею.

- Я ось до чого веду: іноді моя... здатність про щось дізнатися буває дуже обмежена. Через мертву зону.

- Мертву зону?

- Звідти, сказати б, не надходять сигнали, - пояснив Джонні. - Я ніколи не можу визначити назви вулиць, адреси. З цифрами також скрутно, хоч часом вони й зринають.

Офіціантка принесла Джонні чілі і чай. Він покуштував чілі й схвально кивнув Беннерменові.

- Ваша правда, смакота. А надто такого вечора.

- От і беріться до нього, - сказав той. - Ну й люблю ж я добре чілі! Хоч моя виразка від нього просто казиться. А я їй: є, виразко, іди ти знаєш куди... І наминаю.

Вони якусь хвилю мовчали. Джонні їв чілі, Беннермен з цікавістю роздивлявся на нього. Звісно, цей Сміт міг заздалегідь дізнатися про те, що він має собаку, якого звуть Рудик. І навіть про те, що Рудик старий і майже сліпий. Підемо далі: якщо він знав Катрінине ім’я, то цілком міг укинути оте непевне “начебто Кеті, але не зовсім так” просто задля більшої переконливості. Але навіщо? А чим пояснити оте дивне відчуття, яке пронизало його, коли Сміт торкнувся його руки? Ні, якщо це й фокус, то з біса майстерний.

Вітер надворі завивав усе дужче й, здавалося, розхитував невеличку будівлю. Сніг геть заліпив вікна кегельбану на тому боці вулиці.

- Чуєте? - мовив Беннермен. - Тепер, мабуть, до ранку не вщухне. От і вірте після цього, ніби зими пом’якшали.

- Ви щось знайшли? - спитав Джонні. Якісь предмети, що належали злочинцеві?

- Сподіваємося знайти, - сказав Беннермен, та одразу ж із сумнівом похитав головою. - Але надія на це мала.

- Поясніть мені.

Беннермен розказав усе до ладу. Початкову школу й бібліотеку розділяє міський парк. І коли комусь із учнів була потрібна для самостійної роботи якась книжка, вони звичайно йшли туди навпростець. Учитель давав спеціальний квиток, а в бібліотеці, відпускаючи учня назад, робили на тому квитку свою позначку. Майже посеред парку є неглибока улоговинка. На її західному краю стоїть оркестрова естрада, а в самій улоговинці - десятки зо два лав, де звичайно сидять слухачі концертів, а восени - футбольні вболівальники, що збираються там на свої зустрічі.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.