Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 18 страница



- Ми гадаємо, що злочинець сидів на лаві й чекав, поки якась дівчинка піде повз те місце сама. З жодного краю парку побачити його не могли. А стежка проходить північним схилом улоговинки, недалеко звідти. - Беннермен скрушно похитав головою. - Треба ж було й ще такому статися, щоб і оту першу жінку, Елму Фречет, він теж убив там, просто на естраді. Уявляю собі, як мене мерзитимуть на зборах виборців у березні... якщо я тільки вдержуся до березня. Я, звісно, можу показати їм свою доповідну записку міському управителеві з проханням дати людей, які б патрулювали в парку в години шкільних уроків. Хоча, коди я її писав, мені й на думку не спадав той убивця, як перед богом кажу. І в найстрашнішому сні не міг припустити, що він знов повернеться на те місце.

- То що, ваше прохання відхилили?

- Не знайшли на це коштів, - відказав Беннермен. - Вони тепер, звісно, скинуть усе на муніципальну раду, а ті вже якось потраплять обернути це знов-таки проти мене, тим часом як могила Мері Кейт Гендрасен заростатиме травою і... - Він на хвилю замовк, наче ті слова душили його.

Джонні співчутливо дивився на його похилену голову.

- Та й навряд би це щось зарадило, - провадив Беннермен уже рівнішим тоном. - Здебільшого ми відряджаємо на патрулювання жінок, а тому бахуряці, на якого ми полюємо, здається, байдуже, скільки їм років.

- То ви певні, що він чекав на лаві?

Беннермен був певен. Біля лави знайшли дванадцять свіжих сигаретних недокурків, ще чотири знайшли за естрадою і там-таки - порожню пачку. На жаль, злочинець курив “Мальборо” - одну з найпоширеніших у країні марок сигарет. Целофанову обгортку піддали експертизі, але жодного відбитка пальців не виявили.

- Жодного відбитка? - перепитав Джонні. - Дивно, правда ж?

- Чому ви так вважаєте?

- Ну, неважко здогадатися, що вбивця був у рукавичках, хай навіть і не думав про відбитки, а просто від холоду... Але ж продавець...

Беннермен посміхнувся.

- Ви непогано метикуєте в цьому ділі. Одначе ви не курець.

- Ні, - визнав Джонні. - Колись в університеті трохи покурював, та після катастрофи зовсім не курю.

- Пачку звичайно тримають у нагрудній кишені. Витяг, узяв сигарету, засунув пачку назад. Якщо ви в рукавичках, то нових відбитків ви не залишаєте, а ті, що були, зітруться. Зрозуміли? Крім того, ви не врахували ще одного, Джонні. Знаєте чого?

Джонні подумав і сказав:

- Пачку могли просто витрусити з блока. А блоки пакує машина.

- Точно, - підтвердив Беннермен. - Казанок у вас таки варить.

- А торговельний ярлик на пачці чий?

- Штату Мен.

- Отже, якщо вбивця і той курець - одна особа... - замислено мовив Джонні.

Беннермен знизав плечима.

- Звісно, теоретично це може бути й не так. Але я намагався уявити собі, хто ще холодного зимового ранку став би так довго сидіти на парковій лаві - він же встиг викурити кільканадцять сигарет, - і нікого іншого уявити я не зміг.

Джонні відсьорбнув чаю.

- І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

- Нічого, - сказав Беннермен. - Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

- Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

- Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина - дівчинка, - і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою...

- А сліди? - спитав Джонні.

- Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля... Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки - Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

- То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи “Юніон лідер” ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, - його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій...

- І мол дочка, - тихо підтвердив Беннермен. - Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того... того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

- Можу, - відповів Джонні.

- Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

- Так от, він знов сідає на лаву, - повів далі Беннермен. - Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять - це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою “якогось типа”. Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. “Якийсь тип”. Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. - Беннермен коротко й хрипко засміявся, - О дев’ятій іґятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен... сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

- Боже милий, - пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.

- Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя... обличчя...

- Заспокойтеся, - мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.

- Не можу я заспокоїтися, - сказав той, ніби вибачаючись. - Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить... досить, щоб убити її... Медичний експерт сказав, що він так... ну, там такі розриви... атож, це напевне її вбило б... аж ні, він ще й задушив її... Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути... просто на естраді, із закривавленими ногами...

Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні мовчки колупався ложкою в своєму чілі.

Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.

- Даруйте мені, друже, - сказав Беннермен. - Важкий був день.

- Та чого там, - мовив Джонні.

- Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.

- Мабуть, надто довго було чекати.

- Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. - Беннермен знов надів окуляри. - Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.

- Які ще виявлено сліди?

- Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?

- Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

- Так. Джонні підвівся.

- Тоді їдьмо.

- Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

- Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, - сказав він.

 

 

 

Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

- Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

- Поки що нічого сказати вам не можу, - незворушно відповів Беннермен.

- Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

- Ні. Товариство, дозвольте нам...

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

- Боже ти мій! - вигукнув один з них. - .Ви ж Джон Сміт, чи не так?

- Так, - відказав Джонні. - Це я.

- Той самий ясновидець? - вихопився ще один.

- Слухайте, дайте нам пройти! - підвищив голос Беннермен. - Чи ви не маєте іншого діла, як...

- “Всепроникний погляд” твердить, що ви шахрай, - озвався молодик у теплому пальті. - Це правда?

- Можу сказати вам тільки одне, - відповів Джонні. - “Всепроникний погляд” друкує те, що йому до вподоби... Слухайте, нам треба...

- То ви заперечуєте версію “Всепроникного погляду”?

- Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

- Ну й вскочили ми в лайно, - скрушно сказав Беннермен. - Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

- Дарма, - гірко мовив Джонні. - Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

- Ні, не вірю, - відказав Беннермен. - Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.

А Джонні вже ніби навіч бачив газетні заголовки - гостру присмачку до каші, яка вже й так аж булькала на вогні. Шериф із Касл-Рока залучає до розслідування вбивства місцевого екстрасенса... “Листопадового вбивцю” шукатиме ясновидець... “Моє зізнання в шахрайстві - фальшивка”, - заявляє Джон Сміт.

У першій кімнаті були два шерифові помічники. Один сидів і спав, другий пив каву й похмуро переглядав купу рапортів.

- Його що, дружина з дому витурила, чи як? - І роздратовано кивнув на сплячого Беннермен.

- Він щойно повернувся з Огасти, - відповів помічник. То був ще зовсім хлопчисько із запалими від утоми очима. Він з цікавістю позирав на Джонні.

- Джонні Сміт... Френк Додд. А цього сплячого красеня звуть Роско Фішер.

Джонні кивнув головою, вітаючись.

- Роско каже, що генеральний прокурор вимагає подати йому всю справу, - сказав Додд шерифові. Вираз його обличчя був обурений, задерикуватий, але водночас наче й трохи зляканий. - Маємо добрий подарунок на Різдво, еге ж?

Беннермен поклав руку Доддові на потилицю й злегка поплескав його.

- Даремно ти так потерпаєш, Френку. Та й надто ревно гризеш цю справу.

- Просто я весь час думаю: має ж виплисти щось із оцих рапортів. - Додд знизав плечима і тицьнув пальцем у купу паперів. - Бодай що-небудь.

- Іди додому й відпочинь, Френку. І цього сплячого красеня забери. Бо нам ще тільки бракувало, щоб хтось із репортерів його тут клацнув, а завтра фото в газеті й підпис: “Розслідування в Касл-Року йде на повний хід”, - і нас усіх посилають мести вулиці.

Беннермен провів Джонні до свого кабінету. Стіл, завалений паперами. На підвіконні - потрійна склада-на рамка з фотографіями дружини й дочки Катріни. На стіні - акуратно вправлений під скло диплом, а поряд, так само під склом, перша сторінка місцевої газети з повідомленням про перемогу Беннермена на виборах.

- Кави? - спитав Беннермен, відмикаючи шафу.

- Ні, дякую. Краще чаю.

- Свій чай місіс Шугермен пильно береже, - сказав шериф. - Щодня забирає його з собою додому. Ви вже даруйте. Можу запропонувати тонік, але до автомата знову доведеться проходити крізь той стрій. Хай їм чорт, хоч би вже позабирались по домівках.

- Та пусте, обійдуся.

Беннермен повернувся від шафи з невеликим пакетом на кнопках.

- Оце вона, - сказав він. Потім, якусь хвилю повагавшись, віддав пакет Джонні.

Джонні взяв його, але розкривати не квапився.

- Як ви розумієте, гарантій ніяких. Нічого обіцяти не можу. Іноді виходить, іноді ні.

Беннермен стомлено здвигнув плечима й повторив:

- Не поженешся, то й не спіймаєш.

Джонні розкрив пакет і витрусив на долоню порожню пачку “Мальборо”. Звичайну червоно-білу пачку. Він тримав її в лівій руці й дивився на стіну. Сіра стіна. Непримітна сіра стіна. Червоно-біла пачка. Непримітна червоно-біла пачка. Він переклав її в другу руку, потім стиснув між долонями. Він чекав, чекав бодай якогось сигналу. Нічого не надходило. Він і далі тримав пачку між долонями, сподіваючись уже без надії, хоча й знав, що коли сигнали надходять, то одразу ж.

Нарешті він повернув пачку Беннерменові. .... - Вибачайте, - тільки й мовив.

- Нема діла, еге?

- Еге.

У двері недбало постукали, і до кабінету засунулась голова Роско Фішера. Вигляд він мав трохи засоромлений.

- Джордже, ми з Френком рушаємо додому. Здається, ви застукали мене сонного.

- Гляди, щоб я не застукав тебе сонного в патрульній машині, - сказав Беннермен. - Вітай од мене Діні.

- Неодмінно. - Фішер швидко позирнув на Джонні й причинив двері.

- Ну що ж, - мовив Беннермен. - Принаймні спробували, і то добре. Я одвезу вас назад...

- Я хотів би поглянути в парку, - зненацька мовив Джонні.

- Це марна справа. Там усе замело.

- Але ви можете знайти те місце?

- Авжеж. Та що це дасть?

- Не знаю. І все-таки ходімо.

- Джонні, за нами потягнеться й уся та братія. Це ж ясно як божий день.

- Ви казали щось про задні двері.

- Казав, але то запасний вихід. Увійти там можна, а якщо спробуємо вийти, спрацює сигналізація.

Джонні тихенько свиснув.

- Тоді біс із ними, хай тягнуться.

Беннермен якусь хвилю замислено дивився на нього, тоді кивнув головою.

- Гаразд, ходімо.

 

 

 

Тількй-но вони вийшли у вестибюль, як репортери враз попідхоплювались і оточили їх. Джонні це нагадало про те, як колись у Даремі він ходив на риболовлю повз ветху собачу буду, де одна схибнута стара тримала своїх колі. І досить було комусь з’явитися там з вудкою, як усі ті собацюри з гавкотом і гарчанням вискакували з буди й наганяли на перехожого неабиякого страху. Хоча й ніколи по-справжньому не кусали, тільки хапали за ноги.

- Ви вже знаєте, хто це, Джонні?

- Бодай якесь уявлення маєте?

- Є біоструми, містере Сміт?

- Шерифе, це ви вирішили залучити екстрасенса?

- Шерифе Беннермен, а в поліції штату й прокуратурі про це знають?

- Ви маєте надію розкрити цю справу, Джонні?

- Шерифе, він офіційно бере учать у розслідуванні?

На ходу застібаючи змійку на куртці, Беннермен повільно, але впевнено проштовхувався вперед.

- Не маю чого сказати... Не маю...

Джонні взагалі мовчав.

Залишивши репортерів тупцяти у вестибюлі, Джонні й Беннермен вийшли надвір і спустилися засніженими сходами. І тільки тоді, коли вони поминули шерифову машину й почали переходити вулицю, хтось із репортерів збагнув, що вони вирушили до міського парку. Кілька чоловік прожогом кинулися по свої пальта. А ті, що й раніш були вдягнені, вискочили за двері й, галасуючи, як школярі, пустилися сходами вниз за шерифом і Джонні.

 

 

 

Промінь ліхтарика хитався в засніженій темряві. Свистів вітер, обкидаючи їх зусібіч скісними пасмугами снігу.

- Ні біса ви однаково не побачите, - сказав Беннермен. - Ви ж... тьху ти!.. - Його мало не збив з ніг репортер у теплому пальті й недоладному береті.

- Пробачте, шерифе, - пробелькотів він. - Така слизота. А я забув галоші.

Попереду виникла з темряви жовта нейлонова мотузка, що перегороджувала дорогу далі. На ній хиталась на вітрі табличка з написом: “Поліційне розслідування”.

- Голову ви теж забули, - відрубав Беннермен. - А тепер здайте назад! Усі назад, чуєте!

- Парк - громадська власність, шерифе! - гукнув хтось.

- Хай так, але тут працює поліція. Отож залишайтеся за цією огорожею, коли не хочете переночувати у мене в камері.

Він присвітив ліхтариком в обидва боки, щоб вони побачили, де тягнеться мотузка, а тоді підняв її, даючи Джонні пройти. Вони рушили схилом униз, туди, девиднілися завалені снігом лави. Репортери скупчилися за мотузкою і теж світили кількома ліхтариками, так що Джонні й шериф ішли мовби в світлі тьмяного прожектора.

- Так мете, що аж очі заліплює, - сказав Беннер-мен.

- Усе одно нема на що дивитись, - озвався Джонні - Хіба не так?

- Поки що так. А я казав Френкові, що ту мотузку вже можна зняти. Добре, що він не встиг. Ви хочете до естради?

- Потім. Спершу покажіть, де були недокурки. Вони пройшли трохи далі, і Беннермен зупинився.

- Тут, - сказав він і присвітив ліхтариком на лаву, що невиразним сніговим горбочком випиналась із замету.

Джонні стягнув рукавички, засунув їх у бічні кишені куртки, а тоді став навколішки й почав згрібати з лави сніг. І знов Беннермена вразило його бліде, виснажене обличчя. Стоячи отак на колінах перед лавою, Джонні скидався на фанатичного богомольця, що ревно кається в своїх гріхах.

Руки в Джонні змерзли, потім майже задубли. Сніг сипався з них, танучи між пальцями. Аж ось і дерев’яне сидіння, щербате, потріскане від негод. І раптом Джонні побачив ту лаву напрочуд виразно, наче крізь збільшувальне скло. Колись вона була зелена, але тепер майже вся фарба облізла й стерлась. Два іржаві залізні болти з’єднували сидіння із спинкою.

Він стиснув лаву обома руками, і на нього враз наринуло щось незбагненне - він ще ніколи не звідував такого сильного відчуття, та й згодом звідає щось подібне тільки раз. Чимдуж стискаючи лаву руками й нахмуривши чоло, він зосереджено, невідривно дивився на неї. То була...

(звичайна собі літня лава)

Скільки сотень різних людей сиділо на ній, слухаючи “Боже, благослови Америку”, “Зорі і смуги навіки” і (“Не кривдь своїх маленьких друзів з перепончастими лапками... може, ця качечка теж має діточо-о-ок...”) чи бойову пісню касл-рокських “Пантер”? Зелене листя, легкий осінній серпанок, наче спомин про шурхітливе кукурудзяне листя та людей з вилами у м’якому присмерку. Глухе гупання великого барабана. Соковитий звук золотих труб і тромбонів. Шкільний оркестр в ошатній уніформі...

(може... ця качечка... теж має діточок...)

Сидять улітку добрі, щирі люди, слухають, плещуть у долоні, в руках у них програмки, намальовані й віддруковані в шкільній художній майстерні.

Але того ранку тут сидів убивця. Джонні відчував його.

На тлі сірого, що віщує сніг, неба чорніють голі віти дерев, схожі на руни. Він-я сиджу тут, курю, чекаю, йому - мені хороше, так ніби він - я можу І перескочити через дах світу і м’яко приземлитися І на обидві ноги. Мугикаю якусь пісеньку. Щось із І репертуару “Роллінг стоунз”. Не можу вловити, але і цілком ясно, що все... все... що? і

Чудово. Все чудово, навколо все сіре, ось-ось піде сніг, а я...

- Слизький, - пробурмотів Джонні. - Я слизький, і слизький, як в’юн.

Беннермен нахилився, за свистом вітру недочувши, що він сказав.

- Що?

- Слизький, - повторив Джонні.

Тоді звів очі на шерифа, і той мимоволі відступив назад. Погляд Джонні був холодний і якийсь наче нелюдський. Темна чуприна дибилася над смертельно-блідим обличчям, і вітер, що розвівав її, зі свистом летів далі, в чорне небо. А руки Джонні неначе зрослися з лавою.

- Я страшенно хитрий і слизький, як в’юн, - дуже виразно промовив він.

На губах його виникла переможна посмішка. Очі дивилися крізь Беннермена. І той повірив. Таке не можна зіграти чи навіяти собі самохіть. Та найжахливіше було те... те, що Джонні когось йому нагадував. Посмішкою... манерою говорити... Джонні Сміт зник, здавалося, від нього лишився тільки контур. І за тими утертими рисами виразно, хоч рукою торкайся, поставало інше обличчя. Обличчя вбивці.

Обличчя людини, яку він, Беннермен, знав.

- Ніколи мене не накриєте, я для вас надто слизький. - З уст Джонні вихопився самовпевнений, трохи зневажливий смішок. - Я щоразу його надягаю, і хай вони собі хоч дряпаються... хоч кусаються... нічого не залишиться... бо я слизький, як в’юн! - Голос його зірвався на переможний шалений вереск, що міг позмагатися з вітром, і Беннермен відступив ще на крок.

По тілу його перебіг дрож, живіт звело від страху.

Годі, подумки благав він. Годі вже. Ну будь ласка!

Джонні перехилився через лаву. Між пальцями в нього танув сніг, і з-під них капало.

Сніг. Тихий сніг, безмовний сніг...

(Вона защикнула мені там прищіпкою, щоб я знав, як це. Щоб відчув, як буває, коли підхопиш якусь болячку. Якусь хворобу від тих клятих блудяг, вони всі блудяги, і їх треба зупинити, атож, зупинити, зупинити їх, стоп, стоп... стоп... о боже, стоп-знак!)

Він знову мала дитина. Іде до школи крізь тихий, безмовний сніг. Аж ось із цієї мерехтливої білої запони виростає якийсь жахливий чоловік, жахливий чорний усміхнений чоловік з очима, блискучими, як десятицентовики, на руках у нього рукавички, і в одній руці він стискає червоний стоп-знак... Це він... він... він!!!

(ОЙ БОЖЕ, НІ... НІ, НЕ ДАВАЙ МЕНЕ ЙОМУ... ОЙ, МАМОЧКО... НЕ ДАВАЙ МЕНЕ-Е-Е...)

Джонні пронизливо закричав і повалився в сніг біля лави, притискаючи долоні до щік. Беннермен, смертельно переляканий, присів поруч нього. Репортери за огорожею заметушилися, загомоніли.

- Джонні! Отямтеся! Ви чуєте, Джонні?..

- Слизький, - пробелькотів Джонні.

Тоді звів очі, повні болю й жаху, і подивився на шерифа. Внутрішнім зором він ще бачив оту чорну постать з очима-десятицентовиками, що виникала із снігової запони. У паху в нього ще пульсував глухий біль від прищіпки, якою мати вбивці колись навчала його розуму. Тоді він ще не був убивцею, ні, не був ні звірюкою, ні бахурякою, ні мерзотником, ні як там ще казав на нього шериф, - він був просто знавіснілим від страху малим хлопчиком з прищіпкою на... на...

- Поможіть мені, - пробурмотів Джонні.

Беннермен допоміг йому підвестися.

- Тепер до естради, - сказав Джонні.

- Не треба, Джонні. Краще вертаймося.

Джонні, мов сліпий, ступив повз нього й важко побрів до естради, що величезним темним півколом, бовваніла попереду. Та похмура тінь громадилася в темряві, наче склеп, де витала сама смерть.

Беннермен побіг і наздогнав Джонні.

- Джонні, хто він? Ви вже знаєте хто?

- Під нігтями жертв нічого не знайшли, бо на ньому був дощовик, - сказав Джонні, важко сапаючи за кожним словом. - Дощовик з каптуром. Слизький вініловий дощовик. Перегляньте давні рапорти. Перегляньте рапорти, і ви побачите. В усі ті дні йшов дощ або сніг. Звісно, що вони дряпали його. Відбивалися. Аякже. Але пальці їхні щораз зісковзували.

- Хто він, Джонні? Хто?

- Не знаю. Але дізнаюся.

Він спіткнувся на першій із шести сходинок, що вели на естраду, захитався і напевне впав би, якби Беннермен не підхопив його під руку. Вони піднялися на поміст. Тут, під заокруглим дахом, снігу було зовсім мало, тільки трохи припорошило мостини. Беннермен присвітив ліхтариком униз, а Джонні опустився навкарачки й повільно поповз уперед. Руки його були аж багрові. Вони здавалися Беннерменові шматками сирого м’яса.

Раптом Джонні завмер і нашорошився, наче мисливський собака в стойці.

- Тут, - тихо мовив він. - Він зробив це тут.

І враз наринули образи, матеріальні враження, відчуття. Мідний присмак у роті від збудження, підсилюваного свідомістю того, що можуть застукати. Дівчинка пручається, пробує кричати. Він затуляє їй рота рукою в рукавичці. Збудження сягає над усі межі. Де вам мене схопити - я Невидимець... ну, а тепер тобі досить бруду, матусю?..

Джонні застогнав, сіпаючи головою вниз і вгору.

(З тріском рветься одіж. Щось тепле, мокре. Кров? Сі́м’я? Сеча?)

Джонні почало тіпати. Пасма волосся впали на обличчя. Його обличчя. Його щире, усміхнене обличчя, облямоване краями каптура... І ось у ту саму останню мить його (мої) руки змикаються на дитячій шиї і стискають... стискають... стискають...

Образи почали тьмяніти, і руки його послабли. Він заточився вперед і простягся на помості, здригаючись від ридань. Коли Беннермен торкнув його за плече, Джонні закричав і з перекошеним від жаху обличчям поповз убік. Та зрештою, мало-помалу, його відпустило. Він ткнувся головою в невисокий бар’єрчик естради й заплющив очі. По тілу його раз у раз перебігав дрож. Штани й куртка були в снігу.

- Я знаю, хто це, - сказав він.

 

 

 

Через п’ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.

- Так-таки не хочете кави? Джонні похитав головою.

- Не терплю її смаку.

- Джонні... - Беннермен сів. - Ви справді про щось дізналися?

- Я знаю, хто їх убив. Зрештою ви б усе одно на нього вийшли. Просто він надто близько. Ви навіть бачили його в тому дощовику. В лискучому глухому дощовику. Він уранці пропускає дітей через дорогу. Піднімає стоп-знак і дає дітям перейти.

Беннермен витріщився на нього, мов громом уражений.

- Ви говорите про Френка? Про Френка Додда? Та ви збожеволіли!

- Їх убив Френк Додд, - сказав Джонні. - Їх усіх убив Френк Додд.

У шерифа був такий вираз обличчя, ніби він не знав, чи взяти Джонні на сміх, чи добре врізати йому.

- Це найбезглуздіша дурниця, яку я тільки чув, - мовив він нарешті. - Френк Додд - добрий служака і славний хлопець. У листопаді наступного року він має балотуватися на місце начальника муніципальної поліції, і я залюбки підтримаю його кандидатуру. - На стомленому шерифовому обличчі з’явилась іронічна й зневажлива посмішка. - Френкові двадцять п’ять років. То, виходить, він почав чинити цю бісову мерзоту в дев’ятнадцять? Він живе дуже тихим життям, разом з матір’ю, вона літня й недужа жінка - підвищений тиск, негаразд із щитовидкою, розвивається діабет. Ні, Джонні, це ви попали пальцем у небо. Френк Додд не може бути вбивцею. Головою за це ручуся.

- На два чи три роки вбивства припинились, - сказав Джонні, - Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?

Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.

- Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я...

- Яку ви вважаєте мало не своїм сином, - спокійно докінчив Джонні.

Беннермен міцно “стулив губи, від його розшарілого з морозу обличчя відлила кров. Він мав вигляд людини, яку вдарили нижче пояса. Потім опанував себе, і обличчя його наче закам’яніло.

- Забирайтеся звідси, - промовив він, - і нехай хтось із ваших дружків репортерів одвезе вас додому. Дорогою можете провести прес-конференцію. Але богом присягаюся, святим богом присягаюся: якщо ви згадаєте ім’я Френка Додда, я вас із-під землі дістану й скручу вам в’язи. Зрозуміли?

- Атож, мої дружки репортери! - раптом закричав на нього Джонні. - Де ж пак! Хіба ви не бачили, як я охоче відповідав на їхні запитання? Не бачили, як позував перед їхніми камерами, щоб краще вийти на знімках? Як диктував по літерах своє ім’я, щоб його правильно надрукували?

Беннермен на мить сторопів, потім знову прибрав незворушного вигляду.

- Ви не дуже розходьтеся.

- Ні, не діждетесь, хай вам чорт! - вигукнув Джонні ще голосніше й пронизливіше. - Ви, мабуть, забули, хто кому подзвонив. То я вам нагадаю. Це ви подзвонили мені. А то довго б ви мене тут чекали!

- Це ще не означає, що ви...

Джонні підступив до шерифа й наставив на нього, мов пістолета, вказівний палець. І хоч він був на кілька дюймів нижчий і фунтів на вісімдесят легший від Беннермена, той мимоволі позадкував, так само як і в парку. Щоки Джонні побагровіли, зуби вищирились.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.