Тема РОЗГЛЯД ЗЕМЕЛЬНО-КАДАСТРОВОГО ОБЛІКУ ДЛЯ ПОТРЕБ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОЇ ОЦІНКИ ЗЕМЕЛЬ

Еколого-економічне вивчення земель потребує наявності достатньої, періодично поновлюваль­ної інформації, що різнобічне характеризує стан земельних ресурсів. Основним джерелом такої ін­формації є державний земельний кадастр (ДЗК) – єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка містить відомості й документи про міс­це розташування і правовий режим земельних ді­лянок, їх оцінку, класифікацію, кількісну та якіс­ну характеристику, розподіл серед власників зем­лі та землекористувачів тощо.

Відповідно до закону дані ДЗК призначені для використання у процесі регулювання земельних відносин, раціонального використання й охоро­ни земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням та охороною земель, економічного й екологічного – обґрунтування бізнес-планів і проектів землеустрою.

У даний час ДЗК здійснюється відповідно до Положення (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 12.01.1993 р.), згідно з яким до земельно-кадастрових віднесено дані реєстрації права влас­ності, права користування землею і договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, бонітування ґрунтів, зонування територій насе­лених пунктів, економічної та грошової оцінки земель.

Земельно-кадастрова документація ведеться у формі кадастрових карт і планів (графічних та цифрових), схем, графіків, текстових та інших ма­теріалів, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок, правовий режим земель, їхню кількість, якість, господарську цінність та продуктивність.

Впровадження комплексу заходів, спрямова­них на автоматизацію інформаційно-технологіч­них процесів, пов’язаних з оперативним веденням і використанням даних державного земельного кадастру, мало здійснюватися в контексті реалі­зації “Програми створення автоматизованої сис­теми ведення державного земельного кадастру” (затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1355 від 02.12.1997 р.).

Перспективи вдосконалення та подальшої ав­томатизації системи ведення ДЗК у даний час пов’язуються із здійсненням “Проекту видачі дер­жавних актів на право власності на землю у сіль­ській місцевості та розвитку системи кадастру”, який серед іншого передбачає:

а) розробку і вста­новлення системи збору географічних та якісних даних, одержаних на основі проведених землевпорядних робіт;

б) розвиток системи кадастру в сільській місцевості, у тому числі розробку, по­стачання і встановлення програмного забезпе­чення та навчання роботи з ним;

в) забезпечення обладнанням і модернізацію та встановлення мо­дуля реєстрації комп’ютерної системи кадастру і реєстрації на місцях.

Одним із головних недоліків нинішнього зе­мельно-кадастрового обліку слід вважати його статистичний характер, оскільки, починаючи з радянських часів, актуалізація кадастрових да­них значною мірою підмінялася веденням статис­тичної звітності з кількісного обліку земель (нині форми № 6-зем, 6а-зем, 2-зем, а просторові характеристики земельних ділянок, крім тих, що пов’язані з реєстрацією майнових прав), нерідко облічувалися з недостатньою точністю та ретельністю.

У діючих автоматизованих кадастрових систе­мах, впровадження яких спорадично розпочалося з середини 90-х років минулого століття, черговий кадастровий план, як правило, містить два базових інформаційних шари: межі земельних ділянок – землеволодінь і землекористувань (з необхідними характеристиками об’єктів нерухомості) та межі земельних угідь. Незважаючи на безсумнівну цін­ність цієї інформації для розвитку земельних від­носин, вона недостатня для здійснення ефектив­ної еколого-економічної оцінки земель територі­альних утворень й окремих земельних ділянок.

Проектоване положення:

1. Природно-сільськогосподарське районування.

2. Кадастровий облік просторових характеристик ґрунтового покриву земель сільськогосподарського призначення.

3. Кадастровий об­лік рельєфу земельних ділянок.

4. Об­лік меж захисних, охоронних та інших передбачених законодавством зон з особливими умовами користування, а також прибережних за­хисних смуг.

5. Облік територій національної екологічної мережі.

6. Результати геоботанічних обстежень сіножа­тей і пасовищ.

7. Відновлення екосистем на порушених територіях і виключення токсикогенного впливу на навколишнє середовище винесених на донну поверхню гірських порід.

8. Перспективи впровадження генеральних планів розвитку територій, схем та проектів землеустрою, місто­будівної документації.

9. Відомості про перспективні напрями розвитку територій.

Територіальною основою для оцінки земель і розробки землевпорядної документації щодо використання та охорони земель є природно-сільськогосподарське районування – поділ території з урахуванням природних умов і агробіологіч­них вимог сільськогосподарських культур. Стає можливим використання єдиних шкал бонітування ґрунтів, подібність спеціалізації сільськогосподарських підприємств спрощує розрахунок показників ди­ференціального рентного доходу для цілей еко­номічної оцінки земель, а подібність ландшафт­них умов дає змогу застосовувати уніфіковані ти­пові проектні рішення при розробці документації із землеустрою тощо.

Наступною дуже важливою обставиною є не­обхідність кадастрового обліку просторових характеристик ґрунтового покриву земель сільськогосподарського призначення.

При складанні інвентаризаційного списку ґрунтів за результатами першого туру велико­масштабних обстежень ґрунтів України було встановлено, що до його складу увійшло близько 5 тис. ґрунтових відмін з урахуванням варіантів (розрядів) механічного складу та ґрунтотворних і підстилаючих порід.

Картограми агровиробничих груп ґрунтів ви­користовували при розробці схем паювання земель колективних сільськогосподарських підпри­ємств для проектування земельних часток (паїв).

Просторова інформація про поширення агро­виробничих груп ґрунтів може бути пов’язана з атрибутивною інформацією про показники боні­тування ґрунтів і нормативну грошову оцінку сільськогосподарських угідь, а також із відомос­тями про придатність ґрунтів для вирощування певних сільськогосподарських культур та ін. За такого підходу значною мірою спростяться роботи з масової грошової оцінки земель сільськогоспо­дарського призначення.

Більше того, на основі агровиробничого гру­пування ґрунтів можуть бути опосередковано оцінені ландшафтні умови територій, оскільки будова й властивості ґрунтів у переважній більшості випадків є похідними щодо місцевих рель­єфу та природної рослинності. Але навіть незва­жаючи на це, досить перспективний для оцінки й організації використання земель кадастровий об­лік рельєфу земельних ділянок.

Облік топо­графії земельних ділянок може здійснюватися у формі набору координат (з висотними відмітка­ми) характерних точок земної поверхні, розміщених із щільністю, достатньою для тривимірного моделювання рельєфу за допомогою спеціалізо­ваного програмного забезпечення.

ЗО-моделі рельєфу земельних ділянок – це ос­нова для створення надзвичайно інформативних землевпорядних документів – картограм кру­тості схилів, які використовують з метою оцінки придатності земель для різних видів використан­ня, при моделюванні ерозійних процесів та розробці заходів щодо боротьби з їх проявами, про­ектуванні сівозмінних ділянок тощо.

У районах, які характеризуються поширен­ням процесів яроутворення, доцільно в ув’язці з рельєфом враховувати межі яружно-балкових систем, а також вірогідні напрями їхнього розвитку. Це дасть змогу відкоригувати показники оцінки навколишніх земель з урахуванням екзо­генних ризиків, а також забезпечити інфор­маційну базу для моніторингу і підготовки проектних рішень стосовно протияружних за­ходів.

Окремим інформаційним шаром доцільно об­лічувати межі захисних, охоронних та інших передбачених законодавством зон з особливими умовами користування, а також прибережних за­хисних смуг. Ця інформація є важливою для оцінки земель в двох аспектах. З одного боку, має бути зафіксоване зниження грошової оцінки зе­мельних ділянок, що входять до цих зон (смуг), у зв’язку з накладанням обмежень на їх викорис­тання, а з другого – згадані відомості в більшості випадків є обов’язковими для врахування при розробці містобудівної й землевпорядної проект­ної документації.

Наступною обставиною, яку, на нашу думку, доцільно враховувати при веденні земельного кадастру, має бути облік територій національної екологічної мережі – єдиної територіальної сис­тем й, що утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підви­щення природно-ресурсного потенціалу території України,збереження ландшафтного і біологіч­ного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, гене­тичного фонду, шляхів міграції тварин через по­єднання територій та об’єктів природно-заповід­ного фонду, а також інших територій, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища й відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні.

Розбудова національної екомережі, яка нале­жить до загальноєвропейських екологічних зобов’язань України, протягом найближчих деся­тиліть стане одним із головних важелів у збіль­шенні площі земель з природними ландшафтами, збереженні біологічного різноманіття і природ­них шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, що забезпечить збереження природних екосистем, видів рослинного й тваринного світу та їхніх популяцій. Відповідно до Загальнодер­жавної програми площа територій, включених до складу екомережі, має становити 22,9 млн. га.

Згідно з проектами формування екомережі ма­ють, крім іншого, здійснюватися заходи щодо створення об’єктів природно-заповідного фонду, збереження природних ландшафтів на ділянках, що мають історико-культурну цінність, реалізо­вуватися програми екологічного оздоровлення басейнів річок Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, Дністра, Дунаю, а також заходи щодо створення і впорядкування водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів, запровадження особливого режиму використання земель на ділянках витоку річок, форму­вання транскордонних природоохоронних тери­торій міжнародного значення, збереження при­родних ландшафтів на землях промисловості, транспорту, зв’язку, оборони тощо.

Фактично межі ділянок, включених до складу екологічної мережі, доцільно винести в окремий інформаційний шар. Це дасть змогу, по-перше, здійснювати оцінку земель екомережі й навколишніх територій з урахуванням їхнього специ­фічного екологічного значення і, по-друге, точ­ніше регламентувати обмеження та обтяження щодо їх використання.

Результати геоботанічних обстежень сіножа­тей і пасовищ, які є важливим інформаційним ресурсом для еколого-економічної оцінки діля­нок природних кормових угідь, також доцільно облічувати у формі окремого інформаційного шару, що містить межі поширення певних рослинних асоціацій. Ця інформація може бути ви­користана для прогнозу екологічних наслідків консервації земель. Адже фітоценотичні угрупо­вання, властиві навколишнім природним кормовим угіддям, значною мірою визначатимуть ха­рактер рослинного покриву земельних ділянок, які виводяться з інтенсивного сільськогосподар­ського обороту.

Великої шкоди довкіллю завдають гірничо­технічні, будівельні та інші роботи, які пов’язані з порушеннями земної поверхні. Тому досить важ­ливим завданням є відновлення екосистем на порушених територіях і виключення токсикогенного впливу на навколишнє середовище винесених на донну поверхню гірських порід. Основою для еколого-економічного вивчення стану порушених земель та вибору доцільних напрямів рекульти­вації є їх класифікація за характером порушення і типом техногенного рельєфу.

Досить перспективним є вра­хування в процесі еколого-економічної оцінки земель і тих обставин, які пов’язані з перспектива­ми впровадження генеральних планів розвитку територій, схем та проектів землеустрою, місто­будівної документації тощо. Це випливає з того, що віддаленість чи наближеність земельної ділянки до інженерної інфраструктури, транспортної мережі, ринків збуту, об’єктів природоохоронного, соціально-культурного і рекреаційного значення тощо значною мірою позначаються на її еколого-економічній оцінці. Отже, прийняте й затверджене в установленому порядку рішення, наприклад, щодо будівництва через два роки на певній території залізничної вітки, у перспективі знизить еко­логічну цінність навколишніх територій, але під­вищить ринкову ціну ділянок, розміщених поряд із промисловими підприємствами.

Виходячи з вищенаведеного, цінність земельно-кадастрової документації значно зросте, якщо вона буде доповнена окремим інформаційним шаром, який міститиме відомості про перспективні напрями розвитку територій.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 5

Тема ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНҐ

Забруднення ґрунтів можна поділити на два види: перший, пов’язаний із викидами підприємств промисловості, енергетики й автотранс­порту, другий – із застосуванням у сільськогос­подарському виробництві хімічних засобів захис­ту рослин і мінеральних добрив.

У результаті земельної реформи земля переда­на селянам у приватну власність, їм надано право вільно розпоряджатися своїми земельними ділян­ками за різними формами господарювання, виробляти на них сільськогосподарську продукцію.

Найбільше земельних ресурсів України вико­ристовує сільське господарство. Його земельно-ресурсний потенціал налічує 41,8 млн. га сіль­ськогосподарських угідь (69,3 % території краї­ни), в тому числі 32,6 млн. га ріллі (54 %), 7,9 млн. га природних кормових угідь – сіножатей і пасо­вищ (13,1 %). До обробітку залучені малопро­дуктивні угіддя, включаючи прируслові луки, пасовища та схилові землі. Якщо на нашу дер­жаву в Європі припадає 5,7 % території, то її сільськогосподарські угіддя становлять 18,9, а рілля – 26,9 %. Сільсько­господарські землі, які входять до адміністра­тивно-територіальних одиниць, наведено в таблиці 5.1.

Нині головним завданням з охорони земель є збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічних цінностей природних і набутих якос­тей земель. З метою забезпечення екологічної безпеки громадян необхідно прийняти відповідні нормативи та стандарти, які визначатимуть вимоги щодо якості земель, допустимого антропо­генного навантаження на ґрунти і допустимого сільськогосподарського освоєння земель. Відпо­відно до Земельного кодексу України в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрун­тів встановлюються такі нормативи:

· оптимального співвідношення земельних угідь;

· граничнодопустимого забруднення ґрунтів;

· якісного стану ґрунтів;

· показники деградації земель та ґрунтів.

Таблиця 5.1 – Сільськогосподарські землі, які входять до адміністративно-територіальних одиниць, тис. га

Існуюча в даний час загальнодержавна мере­жа спостереження за забрудненням природного середовища дає нам лише загальну оцінку стану забруднення, що неґативно впливає на здійснен­ня конкретних природоохоронних заходів, які не­обхідно провести. Організація системи екологіч­ного моніторинґу нині знаходиться не в найкра­щому стані. Головний недолік цієї системи – від­сутність завершеної науково обґрунтованої методології й необхідної технічної інфраструкту­ри, а також належної спостережної мережі.

Використання засобів аерокосмічного моніто­рингу дасть змогу мати достовірну і своєчасну інформацію про стан земельних ресурсів певної місцевості. У даний час відома й важлива роль, яку здатні відіграти в цьому методи дистанцій­ного зондування поверхні Землі (ДЗЗ) та її атмос­фери, реалізовані із використанням засобів кос­мічної техніки. Ці методи мають значні переваги: забезпечують високу інформативність одержа­них зображень, можливість одночасного охоп­лення спостереженням значних площ і оператив­ність передачі одержаної інформації на приймальні пункти, доступність організації зйомки (підбором відповідного спектрального діапазону вимірювальної апаратури) практично за будь-яких умов освітленості залежно від сезонних та добових факторів.

Нині розроблені програми реґіонального кос­мічного моніторинґу. Використовуючи їх, можна розв’язувати такі завдання, як:

· контроль земельних ресурсів і стану сільсько­господарських посівів за допомогою використан­ня знімків, зроблених із космічних апаратів;

· оцінка врожайності та контролю за станом по­сівів озимих культур;

· моніторинг водозабезпечення ґрунту й стану земель.

Космічні знімки також можуть дати важливу інформацію для прогнозування можливих стихій­них лих, які значно вплинуть на врожайність.

Не менш важливим є використання дистан­ційних методів для оцінки масштабів і наслідків надзвичайних ситуацій. За їх допомогою можна терміново оцінити на великих площах характер та ступінь наслідків, масштаб затоплення й інші зміни на місцевості. Така інформація також не­обхідна для вжиття заходів щодо ліквідації на­слідків катастроф.

Способи одержання, опрацювання, нагромад­ження і використання екологічної інформації по­винні ґрунтуватися на сучасних принципах сис­темного аналізу з використанням методів мате­матичного моделювання, засобів інформатики та обчислювальної техніки. Вся інформація, що над­ходить у результаті спостереження, підлягає опрацюванню з визначенням небезпечних діля­нок і заходів щодо усунення неґативних на­слідків.

Екологічний моніторинґ буде ефективним тільки в тому разі, коли вся інформація, яка на­громаджуватиметься й систематизуватиметься у банку даних, буде оцінюватися, прогнозуватися і реґулювати стан сільськогосподарських угідь з питань охорони земель.

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА № 6

Тема ЕРОЗІЙНЕ РАЙОНУВАННЯ (ЗОНУВАННЯ) ЗЕМЕЛЬ

Ерозія ґрунтів є найсуттєвішим деґрадаційним процесом на території України, що по­гіршує стан довкілля, завдає значних економіч­них збитків, загрожує самому існуванню ґрунту як основному засобу сільськогосподарського ви­робництва і незамінному компоненту біосфери.

Методичні рекомендації щодо здійснення ерозійного районування (зонування) земель України розроблено відповідно до статті 26 Закону Украї­ни “Про охорону земель” та постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 681 “Про Порядок здійснення природно-сільськогос­подарського, еколого-економічного, протиеро­зійного та інших видів районування (зонування) земель”.

Необхідність ерозійного районування (зо­нування) земель (далі – районування) викликана великим розмаїттям природних умов України, що зумовлює диференціацію підходів до проти­ ерозійного захисту земель, їхньої охорони та здійснення заходів щодо підвищення продуктивності еродованих земель. Доведено, що незадо­вільна ґрунтозахисна ефективність впроваджува­них протиерозійних заходів значною мірою пов’язана з обмеженістю диференціації комплексу цих заходів стосовно різноманітних природних умов.

Проведене районування буде основою для розробки схеми протиерозійних заходів на тери­торії України й використовуватиметься при роз­робці загальнодержавних і реґіональних програм використання та охорони земель, екологічних і природоохоронних проектів тощо. Результати районування спрямовані на формування чіткої інвестиційної політики стосовно впровадження протиерозійних заходів.

За матеріалами районування встановлю­ватимуться вимоги щодо раціонального вико­ристання земель, визначення територій, які по­требують особливого захисту від антропогенного впливу, реґламентації необхідних видів екологіч­них обмежень у використанні еродованих земель і відновлення їхньої продуктивності. Це стане науковою основою для розробки конкретних прийомів землеробства та схеми стаціонарних до­слідів (полігонів) стосовно опрацювання проти­ерозійних заходів.

В основу наукових засад щодо здійснення районування земель покладено:

· ступінь еродованості ґрунтів,

· інтенсивність ерозійних процесів,

· їхню динаміку,

· природні та антропогенні факто­ри ерозії ґрунтів.

З урахуванням цих показників, розробляють відповідні схеми (карти) району­вання і прогнозують процеси ерозії для обґрунту­вання необхідних протиерозійних заходів.

Районування передбачає узагальнення знань про фактори ерозії та їхню просторову диференціацію і є одним із методів комплексних ерозійних досліджень, результати якого враховують для забезпечення раціонального й збалан­сованого природокористування, а також при роз­робці протиерозійних заходів.

Одиницею виміру в умовах загальнодер­жавного рівня районування є територія адміністративного району, а реґіонального – територія міської, селищної, сільської ради. Фактори ерозії враховують через систему методик кількісних се­редньозважених показників для адміністративних таксонів, зокрема інтенсивності ерозійних процесів, їхньої динаміки, фактичної еродованості ґрунтів і прогнозу ерозійних процесів на різні сценарії використання земель.

Під ознаками, покладеними в основу райо­нування земель, розуміють вибрані критерії, з урахуванням просторової неоднорідності яких відбувається поділ території України на частини.

Районування здійснюють, беручи до уваги природні та антропогенні фактори ерозії. Співвідношення дії цих двох груп факторів визначає початок і розвиток ерозійних процесів.

Природними факторами ерозії ґрунтів є: кліматичні умови; рельєф; ґрунтовий покрив; підстилаючі породи; характер рослинного покриву та його про­тиерозійні властивості.

Антропогенними факторами ерозії ґрун­тів є: розорювання схилових земель; вирубування лісів на схилах; співвідношення площ просапних культур і багаторічних трав у сівозмінах.

Кліматичні характеристики території, що впливають на інтенсивність ерозії, поділяються на безпосередні та опосередковані. Безпосеред­німи характеристиками є: режим та інтенсивність опадів, товщина шару снігу й інтенсивність його танення, глибина промерзання ґрунту. Аналізу­ють показники опадів (їхня кількість та інтен­сивність, періоди і райони випадання ерозійно-небезпечних опадів, висота снігового покриву та величина стоку) і вітрів (час прояву й райони дії ерозійно-небезпечних вітрів). Опосередкована ха­рактеристика – це зміна ерозійної стійкості ґрунту.

Вплив рельєфу на ерозійні процеси визна­чають аналізом таких морфологічних показників: крутість; довжина та експозиція схилів; глибина і густота розчленування рельєфу; площа й форма водозборів.

Розраховують середньозва­жену крутість і довжину схилів орних земель, се­редньозважену густоту, долинно-балкової мережі.

Вивчають фізико-механічні й хімічні влас­тивості ґрунтів. Як характерну особливість вод­но-фізичних властивостей ґрунтів розглядають їхню водопроникність, яку враховують як непря­мий показник стоку води по поверхні ґрунту і протиерозійної стійкості та змиву дрібнозему.

Домінуючими агрофізичними параметрами, що визначають протиерозійну стійкість ґрунтів, склад та якість структурних агрегатів (передусім, водотривкість), а також їх зв’язаність один з одним. Загальну оцінку ґрунтів здійснюють, виходячи з їхньої піддатливості процесам водної та вітрової ерозій.

Характер ґрунтоутворювальних і підсти­лаючих порід аналізують за їхнім генезисом та гранулометричним складом.

Антропогенні показники (характер сільськогосподарського використання земель, ступінь розораності й лісистості території, структура сільськогосподарських угідь і посівів, співвідношення площ просапних культур та багаторічних трав тощо) аналізують на основі даних статис­тичної звітності з обліку кількості земель і даних про врожайність сільськогосподарських культур.

Оцінку інтенсивності прояву та небезпеки водної ерозії проводять на основі гідромеханічної моделі ерозії в модифікації й за методикою С.Ю.Булигіна (Київ, 2004), вітрової ерозії (де­фляції) – за методикою Національного науково­го центру “Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н.Соколовського” (Харків, 1999) (тільки для загальнодержавного рівня районування). Районування земель здійснюють у три стадії: підготовчі роботи; складання схем, утому числі комп’ютерних, і карт районування різного масштабу (від 1:200 000 до 1:2500000); еколого-економічна характеристика оди­ниць районування.

На стадії підготовчих робіт проводять:

1) збір та аналіз необхідної інформації щодо:

· принципів, підходів і конкретних резуль­татів існуючих видів природного районування – фізико-географічного, агро-кліматичного, агро-ґрунтового, геоморфологічного, гідрогеологіч­ного, ландшафтного тощо;

· реґіональних особливостей господар­ського використання земель, у тому числі систем землеробства, структури посівних площ, продук­тивності земель (родючості ґрунтів) та ін.;

2) розробку картографічної основи для Схеми (карти) районування земель.

На схемах (картах різного масштабу) ві­дображають впорядковану систему таксономіч­них одиниць “зона-область-округ-район”, що містить інформацію про фактичну еродованість ґрунтів, інтенсивність ерозійних процесів, їхню динаміку, природні та антропогенні переду­мови розвитку ерозії.

На основі аналізу облікових, статистичних і фондових матеріалів, показників розрахункової інтенсивності ерозійних процесів, вивчення нау­кових публікацій із питань ерозії ґрунтів, геомор­фологічного та фізико-географічного районуван­ня, топографічних карт складають Схему (карту) районування земель.

Схему (карту) районування земель розробляють послідовно від найвищих таксономічних одиниць (ерозійних зон) до наступних таксонів (ерозійних областей, округів, районів). Для кож­ної таксономічної одиниці враховують прита­манні їй поєднання природних умов і пов’язані з ними особливості розвитку ерозійних процесів, специфіку використання земель (особливо сіль­ськогосподарських угідь) тощо.

Ерозійні зони виділяють на основі загальних втрат ґрунту від водної та вітрової ерозій. Територію, де розрахункова інтенсивність ерозійних процесів нижча від допустимих втрат ґрунту (нижча від інтенсивності ґрунтоутворен­ня), виокремлюють в зону, ерозійно безпечну з локальним розвитком ерозійних процесів. Інші території, де інтенсивність ерозійних процесів пе­ревищує допустимі втрати ґрунту (нижча від ін­тенсивності ґрунтоутворення), виділяють ерозійно небезпечну зону.

Зону, ерозійно небезпечну за переважанням чи поєднанням різних типів ерозії, поділяють на ерозійні області:

· переважного розвитку водної ерозії;

· сумісного розвитку водної та вітрової ерозій;

· переважного розвитку вітрової ерозії.

Критерієм для виокремлення ерозійних облас­тей є географічне поширення водної та вітрової ерозій на території У країни.

Область переважного розвитку водної ерозії поділяють на ерозійні округи за основною природно-генетичною характеристикою схилового стоку й змиву – співвідношенням змиву при випаданні дощів (злив) і змиву при весняному сніготаненні. Виділяють два типи округів: переважного впливу дощового стоку; переважного впливу талого стоку.

Критерієм для виокремлення ерозійних окру­гів є інтенсивність того чи іншого виду ерозії, що перевищує 50 % у загальній інтенсивності ерозії.

Округ поділяють на ерозійні райони, які відповідають основному таксономічному рівню районування. Ерозійні райони виокремлюють за питомою вагою еродованих ґрунтів у структурі ґрунтового покриву території адміністративного району й просторово узгоджують із геоморфо­логічними районами. Назву ерозійних районів подають за їхнім географічним положенням.

Для ерозійних районів області переваж­ного розвитку водної ерозії уводять показники, що характеризують фактичну еродованість ґрун­тів (відсотків), збільшення фактичної еродованості ґрунтів за 35-річний період (відсотків), се­редньорічний змив ґрунту з орних земель (тонна на гектар), середньорічні втрати гумусу (тонна), морфометричні характеристики (густота та гли­бина долинно-балкової мережі, крутість схилів орних земель тощо) й антропогенне навантажен­ня на агроландшафти (розораність, лісистість, співвідношення площ просапних культур і багаторічних трав та ін.).

Для ерозійних районів області переваж­ного розвитку вітрової ерозії та області сумісного розвитку водної й вітрової ерозій наводять середньорічні втрати ґрунту від вітрової ерозії (тонна на гектар), піддатливість ґрунтів вітровій ерозії (тонна на гектар за годину), кількість днів із пиловими бурями за рік, максимальну швидкість вітру при пилових бурях (метр за секунду).

Для ерозійних районів, які характеризуються поширенням процесів лінійної ерозії, до­датково наводять ступінь ураженості ярами (гек­тарів на квадратний кілометр).

Для ерозійних районів, де спостерігається відмінність суттєвих показників, що впливають на розвиток ерозійних процесів, додатково виок­ремлюють підрайони.

У мережах ерозійних районів визначають площі категорій еродованих земель згідно з Ме­тодичними вказівками по складанню картограм протиерозійних заходів до районних карт ґрунтів Української РСР (Київ, Укрземпроект, 1962).

Схему ерозійного районування подають у вигляді:

Поиск по сайту: