Основи конституційного права Японії. суди на острові Хоккайдо), 50 сімейних судів і приблизно 450 первинних судів (місцеві та

суди на острові Хоккайдо), 50 сімейних судів і приблизно 450 первинних судів (місцеві та сімейні суди мають однаковий статус). Створення спеціальних судів Конституцією заборонено (ст. 76). Правовою основою судоустрою в Японії є Конституція і Закон про суди 1947 року.

Верховний суд, вищі, місцеві та первинні суди розглядають цивільні та кримінальні справи. Компетенція Верховного суду поширюється на всю територію країни і умовно може бути розподілена на три основні сфери: розгляд цивільних, кримінальних і адміністративних справ; судове управління; конституційний нагляд.

Вищим судовим органом є Верховний суд, до складу якого входить головний суддя, призначений Імператором, і 14 суддів, призначених Кабінетом. Призначення суддів Верховного суду затверджується всенародним референдумом під час найближчих виборів у Палату представників; потім такі референдуми повторюються кожні десять років (ст. 79 Конституції).

Верховний суд виконує свою роботу в повному складі (кворум — 9 членів) або в складі відділень (ст. 9 Закону про суди). До складу Верховного суду входять три відділення по п'ять суддів у кожному. Щоб відділення було правомочно прийняти рішення, на його засіданні мають бути присутніми не менш як три судді. Закон про суди передбачає, що питання, які стосуються розгляду законів і підзаконних актів на предмет відповідності Конституції повинен розглядатися Верховним судом у повному складі (ст. 10 Закону про суди). Рішення з цього питання приймається Верховним судом, якщо за нього проголосувало не менш як вісім членів суду (на Практиці це буває рідко).

Основною функцією Верховного суду є конституційний контроль, а крім того, він виступає судом останньої інстанції при розгляді будь-яких справ. Він розглядає у другій інстанції справи про злочини проти держави, і в третій — інші кримінальні та цивільні справи. Верховний суд виконує також повноваження судового управління. Він узагальнює судову практику, видає обов'язкові керівні матеріали для судів нижчої інстанції, положення про прокуратуру при Верховному суді, про внутрішню дисципліну та управління судовими органами, встановлює правила процедури.судочинства, роботи

адвокатів, внутрішнього розпорядку в судах (ст. 77 Конституції).

Вищі суди(усього вісім, мають шість відділень ) є судами першої інстанції по справах про державну зраду та інші злочини проти держави, а також апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справу що розглядаються в судах нижчої інстанції. Справи розглядаються колегією з трьох суддів, а колегія з п'яти суддів розглядає справи про деякі державні злочини.

Окружні суди(усього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних і кримінальних справ, а також є апеляційною інстанцією з рішень, що виносяться дисциплінарними судами. Вони є в кожній із 47 префектур. Справи розглядаються зазвичай одним суддею або колегією з трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення у злочині, що карається позбавленням волі понад один рік. Кордони судових округів побудовані так, щоб не збігалися з кордонами територіальних одиниць місцевого самоврядування.

Суди по сімейних справах мають таку саму структуру, як і окружні, і діють при окружних судах і в їх відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення по справах, зв'язаних із сімейним правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років).

Як допоміжні органи при сімейних судах існують примирливі комісії, до кожної з яких входять суддя і представник від населення. У штатах сімейних судів для підготовки до розгляду справ неповнолітніх діють так звані дослідники (тьосакан), в обов'язки яких входить вивчення на науковій основі особистості неповнолітнього, соціального середовища, в якому він живе, умов, в яких він скоїв злочин. Ефективність сімейних судів досить висока, проте їхня перевантаженість заважає індивідуалізації підходу до неповнолітніх.

Дисциплінарні суди(усього 575) розглядають незначні цивільні справи з ціною позову не більш як 900 тис. ієн і незначні кримінальні справи. Вони розглядаються одним суддею, котрий не обов'язково повинен мати юридичну освіту.

Прокуратурадіє на основі Закону про прокуратуру 1947 року. Певне протиріччя між принципом незалежності прокуратури з субординаційними відношеннями з міністерством юстиції формально дозволяється тими обставинами, що відносно конкретних справ міністр може дати вказівки

462

Глава 24

Основи конституційного права Японії

463

лише Генеральному прокуророві. Прокуратура повинна дотримуватися правил, встановлених Верховним судом.

Сьогодні існують комісії з контролю за діяльністю прокуратури. Вони створюються з представників населення і мають обмежену компетенцію: прокурор "враховує" думку комісії, котра, однак, для нього не є обов'язковою.

Правову основу для організації і діяльності японської поліції складає Закон про поліцію 1954 року. Згідно з цим Законом, поліція існує як самостійна державно-муніципальна одиниця. Державну частину поліцейської системи складає головне поліцейське управління, а також структури, що входять до його складу (штаб дворової поліції, поліцейська академія, НДІ поліції) та його периферійні органи. Периферійні органи представляють управління поліцейських округів. При цьому кожний округ охоплює територію кількох префектур.

Адвокати ведуть свою професійну діяльність на основі Закону про адвокатів 1949 року. Згідно з його положеннями, вони проводять захист сторін у судових процесах, а також консультують з юридичних питань. Крім того, щоб професійно займатися адвокатською практикою, необхідно зареєструватися в Японській федерації адвокатів. Тільки після такої реєстрації адвокати постійно працюють у колегії адвокатів, що створюються у відділеннях окружних судів і мають статус юридичної особи.

§ 5. Місцеве самоврядування і управління

Японія є унітарною державою, і в той самий час в ній дістали широкого розвитку муніципальні інститути. Ієрархічна система адміністративно-територіального поділу має дві складові: верхня — створює префектури (їх в Японії 47), своєю чергою, включає в себе чотири категорії: "то" (Токіо), "до" (Хоккайдо), "фу" (Осака і Кіото) і „кен" (43 префектури), правове положення префектур різних категорій однакове; нижня — створює міста ("сі"), селища ("мати") і сільські общини ("мура"). Столиця країни м. Токіо в адміністративному відношенні являє собою 23 спеціальних райони, які прирівнюються містам.

Поряд з префектурами та муніципалітетами, що являють собою звичайні органи місцевого самоврядування, в Японії можуть створюватися особливі органи місцевого самовряду-

вання — особливі столичні райони, корпорації регіонального розвитку, асоціація органів місцевого самоврядування, фінансово-промислові округи, які створювали спеціально для вирішення конкретних завдань.

Принцип місцевої автономії відображається в Конституції (гл. 8) та в Законі про місцеві автономії 1947року. Поряд з цими джерелами діє кілька десятків інших нормативних актів — законів і підзаконних актів. Серед них Закон про місцевих комунальних службовців 1950року, Закон про сільськогосподарські комітети 1951року, ряд інших законів, що визначають механізм фінансування органів місцевого самоврядування.

Японські правознавці розрізняють принцип місцевої автономії, автономію місцевої общини й автономію жителів. Принцип місцевої автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від держави. Автономія місцевої общини пов'язана із внутрішньою організацією та формами діяльності адміністративно-територіальних одиниць і передбачає управління общини громадянами, які проживають на її території. Автономія жителів визначається процедурою проведення місцевого референдуму, що закріплена в Законі про місцеве самоврядування. Це забезпечує можливість подання певною частиною населення петиції про прийняття, зміни або відміну місцевих постанов відносно проведення інспекції діяльності місцевих зборів, відкликання їх депутатів, зняття з посади глав місцевих органів і інших посадових осіб. Крім того, Парламент може прийняти закон, який стосується будь-якої конкретної муніципії, тільки із згодою абсолютної більшості її жителів.

Функції, що їх виконують органи місцевого самоврядування, бувають трьох видів:

власне місцеві функції;

"адміністративні повноваження" (мають місцевий характер, однак мають більшу частину участі держави в цих справах); функції, що делегуються центральними установами.

Стаття 94 Конституції закріплює за муніціпіями право управляти своїм майном, вести справи і управляти у своїх кордонах. Важливе значення має наділення муніціпій (муніципальних зборів) правом приймати обов'язкові постанови, тобто нормативні акти місцевого значення. Загальний перелік функцій міститься в Законі про місцеве самоврядування

464

Гпава 24

Основи конституційного права Японії

465

(п. 3 ст. 2). Він містить 22 напрямки діяльності, до яких належать: підтримання суспільного порядку на своїй території; забезпечення безпеки, здоров'я та благополуччя населення; управління парками, площами та дорогами; ведення комунального господарства; управління лікарнями, школами і т. ін.

Місцевим законодавчим органом в муніціпії є муніципальні збори, які очолює голова. Склад зборів залежить від чисельності населення: крупні префектуральні збори налічують до 120 членів, самі маленькі сільські — близько 12. Закон про місцеве самоврядування передбачає можливість заміни місцевих зборів у селищах загальними зборами жителів (ст. 91 Закону про місцеве самоврядування), проте на практиці це зустрічається вкрай рідко. Місцеві збори збираються чотири рази на рік на сесії (п. 2 ст. 102 Закону про місцеве самоврядування).

Керівництво виконавчою владою в муніціпії виконує її голова губернатор у префектурах, мер у містах і старости в селищах (ст. 139 Закону про місцеве самоврядування). Голова місцевої адміністрації має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень, встановлювати місцеві податки, накладати вето на рішення зборів (воно може бути прийнято більшістю в 2/3 голосів вдруге), достроково розпускати збори. Збори, своєю чергою, можуть звільнити голову адміністрації від посади більшістю в 3/4 голосів. Виконавчими повноваженнями користуються також постійні комісії місцевих зборів: з освіти, праці, справ персоналу, суспільної безпеки і т. ін. ( п. 5 ст. 80 Закону про суди, який передбачає 11 по^ стійних комісій).

На рівні муніципальних органів (більше, ніж на загальнонаціональному) розвинуті інститути безпосередньої демократії. Так, шляхом прямих виборів обираються не тільки депутати муніципальних зборів, а й губернатори, мери та старости. Муніципальні збори й голови муніципій обираються жителями, які зареєструвалися у відповідному районі, терміном на чотири роки (ст. 93 Закону про місцеве самоврядування). Населення може вимагати відклику депутатів, розпуску муніципальних зборів (ці питання вирішуються комісією з контролю, за виборами абсолютною більшістю голосів за вимогами не менш як 1/3 складу комісії), прийняття зборами тієї чи іншої обов'язкової постанови (що не стосується податків і фінансів, за вимогами не менш як 1/15 виборців да-

ного муніципалітету), проведення ревізії фінансово-бюджетної діяльності муніципальних органів.

В Японії накопичений достатній досвід вирішення проблем, які вимагають загальну діяльність на територіях, що виходять за кордони однієї префектури. Така взаємодія стала можливою завдяки формуванню "рад по зв'язках місцевих адміністрацій" відповідно до положень спеціального Закону 1965 року. Такі ради створюються у складі префектур і деякої кількості міст. З 1969 року застосовується також введений міністерством у справах самоврядування порядок об'єднання зусиль сусідніх муніципій у вирішенні справ, котрі торкаються обслуговування жителів. У цих випадках створюються кооперативи або консультативні ради. Нині практично 90% первинних органів місцевого самоврядування Японії беруть участь у такому співробітництві.

Незважаючи на розвинену систему органів місцевого самоврядування, в Японії існує жорсткий прямий контроль центральних установ за діяльністю органів місцевого самоврядування. Між центральними та місцевими органами влади інколи виникають напружені відношення, що пов'язано з бажанням центру обмежити самостійність муніціпій, У першу чергу це стосується фінансового контролю, оскільки в Японії понад 70% податків потрапляє до державного бюджету і лише 30% — до місцевих. До того ж, є такі установи, які контролюються центральними міністерствами та управліннями.

З кінця 1970-х років в Японії обговорюється необхідність проведення адміністративної реформи, у тому числі підвищення ролі регіонів. У 1980-х роках, під час проведення адміністративної реформи, був скорочений перелік робіт, що виконувалися органами місцевого самоврядування за дорученням урядових установ, спрощені і вдосконалені структура й апарат місцевої адміністрації. З липня 1992 року діє система "пілотних органів місцевого самоврядування", яка полягає у розширенні прав міст з населенням понад 200 тисяч. У червні 1993 року обидві палати Парламенту прийняли резолюцію про розширення повноважень місцевої влади, вимагаючи від уряду конкретних заходів, спрямованих на розробку відповідних законів. У рамках роботи над проведенням адміністративної реформи Комітет з вивчення системи місце-

Глава 24

вої влади запропонував п'ятирічну схему процесу децентралізації.

На початку 1994 року був створений Комітет просування реформи (який складався із семи членів, призначених Прем'єр-міністром, і був погоджений з Парламентом із числа авторитетних осіб), котрий був наділений правом надавати рекомендації та інспектувати роботи з децентралізації, а в грудні 1994 року уряд затвердив "основні напрямки реформи місцевого самоврядування". У лютому 1995 року уряд вніс на розгляд Парламенту Закон про децентралізацію і в травні 1995 р. цей Закон був прийнятий. Визначаючи необхідність розширення прав органів місцевого самоврядування, Закон, разом з тим, розпливчасто трактував деякі важливі положення. Так, в компетенцію центру входять "справи, що мають відношення до існування держави", і "справи, які підлягають вирішенню в національному масштабі, "а органам місцевого самоврядування відводиться широка роль у самостійному і комплексному відтворенні політики на місцях". Згідно із Законом, робота з децентралізації має бути завершена протягом п'яти років, у першу чергу шляхом внесення змін в існуючи закони, які стосуються питань місцевого самоврядування.

Поиск по сайту: