Основи конституційного права Японії

Повсякденні справи замість скасованого міністерства імператорського двору тепер вирішує управління імператорського двору, яке діє при канцелярії Прем'єр-міністра. Начальник управління призначається Прем'єр-міністром з узгодженням Імператора, який і керує роботою персоналу, чисельність котрого на початку 1980-х років сягала тисячі осіб.

У випадках коли встановлювалося регентство, Регент діяв від імені імператора. Крім того, Імператор згідно із законом може доручити іншим особам здійснення своїх повноважень.

Проте на практиці в Імператора ще менше повноважень, ніж у монарха Великої Британії, тому що йому заборонено здійснювати навіть такі традиційні для глави уряду права, як право на вето, вплив на формування уряду, верховне головнокомандування Збройними силами держави. Імператор — це символ єдності народу, а в повсякденному житті він виконує лише церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру.

Цілий ряд зовнішньополітичних заходів Імператор виконує не тільки самотужки — йому в цьому допомагають і члени імператорської сім'ї. Разом з тим, згідно із ст. 73 Конституції, керівництво зовнішньою політикою входить до компетенції Кабінету міністрів, який представляє Японію у відношеннях з іноземними державами. Проте Імператор виїжджає з офіційними візитами в різні країни і вносить більший вклад в укріплення дружніх відносин, ніж діяльність співробітників дипломатичних служб.

Імператорська сім'я в Японії користується дуже великим авторитетом у суспільстві, і приблизно 80% дорослого населення країни підтримують монархічну форму правління в Японії.

Парламент. 1874 року перша політична партія Японії представила уряду декларацію про створення представницького законодавчого органу. Перші загальні вибори відбулися 1 липня 1890 року, а перша сесія Парламенту була скликана 29 листопада 1890 року.

Відповідно до положень ст. 41 Конституції Японії, "Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави". Компетенція Парламенту в Конституції спеціально не визначена, якщо не вважати окремих її положень, які передбачають регулювання тих чи ін-

ших питань законом. Однак слід зауважити, що японський Парламент користується невизначеною компетенцією. У всякому разі Парламент здійснює законодавчу владу, затверджує бюджет, контролює діяльність уряду, здійснює суд у порядку імпічменту по відношенню до тих суддів, проти яких відкрита справа про зміщення з посади.

Порядок роботи Парламенту регулюється Конституцією Японії, Законом про Парламент 1947 року, Регламентом Палати представників 1947 року, а також Регламентом Палати радників 1949 року.

Японський Парламент складається з двох палат — Палати радників і Палати представників. Палата радників нараховує 252 радники, яких обирають терміном на шість років, з переобранням половини складу радників кожні три роки. Палата представників обирається на чотири роки в кількості 500 депутатів. До 1994 року, коли були внесені поправки до Закону про обрання на публічні посади, число депутатів у Палаті представників сягало 511. Палата представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу Уряду, а верхня палата розпуску не підлягає.

Парламент формується шляхом загальних і прямих виборів. Конституція встановлює загальне виборче право для повнолітніх, таємне голосування, недопущення дискримінації у виборчих правах за ознаками раси, статі, релігії, соціального положення, освіти, майнового положення та доходів (ст. 44).

Питання стосовно виборів регламентуються Законом про обрання на публічні посади 1950 року з подальшими змінами (останні — 1994 року — встановлення нової системи виборів у нижню палату). Згідно з цим Законом, активне виборче право на виборах в обидві палати надано громадянам у віці від 20 років, які проживають у виборчому окрузі не менш як три місяці і внесені до списків виборців, пасивне — від 25 років для Палати представників і 30 років для Палати радників. Кандидат вносить грошовий залог, який не повертається в разі неотримання їм певного мінімуму голосів. Основу парламентської виборчої системи складає змішана система, що поєднує у собі елементи мажоритарної і пропорційної систем.

До 1996 року вибори в Палату представників проводилися за системою середніх виборчих округів. 21 листопада

452

Глава 24

Основи конституційного права Японії

453

1994року був прийнятий Закон про малі виборчі округи, який дозволив визначити кордони округів відповідно до пропозицій Комісії Палати представників з демаркації кордонів виборчих округів. Останні вибори проходили за новою виборчою системою, згідно з якою 300 депутатів обираються по одномандатних округах, а 200 — по 11 регіональних блоках відповідно до списку політичних партій пропорційно отриманим голосам. За такою виборчою системою кожний виборець має два голоси.

Палата радників також обирається за змішаною системою. 152 радники обираються від 48 багатомандатних округів (2—8 радників від округу). Крім того, створюється загальнонаціональний округ, в якому виборці голосують за одну з політичних партій. Обрані від цього округу в палату 100радників добирають з кандидатів, які раніше були включені кожною партією до свого списку, пропорційно кількості набраних кожною партією голосів. Таким чином, виборець один голос віддає за конкретного кандидата, а другий — за політичну партію.

В Японії діють жорстокі правила передвиборчої агітації. Вона триває тільки 12 днів (до змін 1994 року — 2 тижні), передбачено лише одне радіо- та телезвернення кандидата протягом не більш як п'ять з половиною хвилин за рахунок бюджету. Агітація виборців по домівках, а також агітація проти інших кандидатів заборонена.

Цікава річ, депутати мають довгострокові зв'язки зі своїми виборчими округами. Інколи округ передається в спадщину (так, Р. Хасімото, який займав посаду прем'єр-міністра з січня 1996року до квітня 1998 року успадкував мандат свого батька в 26 років). Тому для Японії характерно багатократне обрання депутата, а іншим громадянам доволі склад-но^отрапити в депутатський корпус.

Депутати й радники мають вільний депутатський мандат і питання про недійсність його вирішується відповідною палатою у 2/3 голосів. Члени палат не несуть відповідальність у зв'язку зі своїми промовами, висловлюваннями та голосуванням у палатах, користуються обмеженим депутатським імунітетом.

Закон про Парламент встановлює такі види парламентських сесій: чергові (ст. 10), надзвичайні та спеціальні (ст. 11). Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на

рік, у грудні, і тривають 150 днів (ще їх називають бюджетними сесіями). Рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту приймає Кабінет міністрів за вимогами чверті загальної кількості членів однієї з палат (ст. 53). Необхідність скликання спеціальної сесії виникає у разі розпуску Палати представників і триває вона протягом ЗО днів з дня чергових виборів у палату. Оскільки з розпуском Палати представників Палата радників теж закінчує свою роботу, то Кабінет міністрів може скликати надзвичайну сесію Палати радників. Однак, якщо її рішення не будуть прийняті Палатою представників протягом десяти днів з дня їх засідання, то вони втрачають силу.

Засідання палат є відкритими, проте інколи можуть бути й закриті засідання — у випадках, якщо резолюція про це прийнята 2/3 голосів присутніх членів (ст. 62 Закону про Парламент). Кожна палата веде протоколи своїх засідань. "Ці протоколи повинні друкуватися і розповсюджуватися для ознайомлення, за виключенням тих протоколів, котрі визнаються секретними" (ст. 57 Конституції).

Кожна палата обирає на весь термін повноважень головуючого, його заступника, тимчасового головуючого, головуючих постійних комісій і генерального секретаря палати (ст. 58 Конституції). Головуючі палат та їхні заступники виконують обов'язки щодо підтримки порядку в палатах і слідкують за виконанням порядку денного. Щоб забезпечити безсторонність на засіданні Парламенту, вони, як правило, призупиняють відношення зі своїми партіями. У палатах створюються партійні фракції (для того, щоб створити фракцію, необхідні два депутати), котрі відіграють важливу роль у розподілі міністерських портфелів.

У діяльності Парламенту важливу роль відіграють постійні парламентські комісії. Згідно із Законом про Парламент Палата представників має 21 комісію (ст. 41, п. 2 Закону про Парламент): у справах Кабінету міністрів, місцевої адміністрації, у питаннях юстиції, зовнішньої політики, державних фінансів, освіти, з соціальних питань, з трудових питань, з питань сільського, лісного та водного господарства, з торгівлі та промисловості, з питань зв'язку, транспорту, будівництва, суспільної безпеки, науки й техніки, навколишнього середовища, а також бюджетну, ревізійну, дисциплі-

454

Глава 24

Основи конституційного права Японії

455

нарну комісії і комісію з організації внутрішньої роботи Парламенту.

Палата радників має 17 комісій (ст. 42, п. З Закону про Парламент) — таких самих, окрім комісій з питань науки й техніки, суспільної безпеки та навколишнього середовища. Ці комісії складають основу механізму розробки та прийняття рішень у Парламенті Японії. До складу комісій входять представники різних партій пропорційно представництву цих партій у відповідній палаті. Депутати, як правило, не є експертами з питань які обговорюються в комісіях, тому Закон про Парламент в ст. 43 передбачає у випадках, якщо для діяльності комісії необхідна участь спеціально підготовлених членів, входження до її складу спеціалістів з проблем, які розглядаються.

Таким чином, у роботі комісії можуть брати участь і не парламентарі. Кожний парламентарій зобов'язаний бути членом хоча б однієї комісії (ст. 42, п. 2 Закону про Парламент). Засідання комісій можуть бути двох видів: робочі та загальні. На робочих засіданнях обговорюються найбільш важливі питання, як правило, в присутності членів Кабінету. На загальних — розглядаються звичайні питання за участю парламентських секретарів.

Головним завданням Парламенту є прийняття законів і державного бюджету. У законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати — ст. 59 Конституції). Якщо Палата радників не прийняла рішення із законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується вдвічі), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту.

При кожній палаті діє законодавче бюро, котре допомагає депутатам при підготовці законопроектів.

Згідно із Законом про Парламент, право на законодавчу ініціативу мають депутати Парламенту і Кабінету міністрів. Законопроект може бути представлений на розгляд Парламенту, якщо його підтримали 20 депутатів або 10 радників. Якщо йдеться про бюджет країни, то його повинні підтрима-

ти не менш як 50 депутатів або не менш як 20 радників. Народна законодавча ініціатива Японії невідома.

На першому етапі розробка законів ведеться в департаментах відповідних міністерств. Далі, через керівництво міністерства документи потрапляють до канцелярії прем'єр-міністра, потім — до самого Прем'єр-міністра і тільки потім до Парламенту, де над ним починають працювати у відповідних комісіях і в законодавчих бюро палат. Якщо комісія дає позитивний відгук, проект виноситься на пленарне засідання і обговорюється у двох читаннях. Законопроект, за виключенням особливих випадків, передбачених Конституцією і пов'язаних наданнями Палаті представників більших можливостей, стає законом після прийняття його обома палатами (ст. 59 Конституції). Якщо думки палат розійшлися, то на допомогу їм створюється паритетна узгоджувальна комісія (10 депутатів та 10 радників).

Парламент має виключні повноваження відносно розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст.85 Конституції). Порядок складання і затвердження державного бюджету визначені в Законі про фінанси 1947 року. Кабінет складає і передає Парламенту на обговорення і затвердження бюджет на кожний фінансовий рік. Проект бюджету потрапляє до Палати представників (ст. 60 Конституції), після цього головуючий передає його на розгляд в постійну бюджетну комісію. Бюджетні комісії вважаються найважливішими, тому що вони є найбільшими за кількістю депутатів (у бюджетній комісії Палати представників 50 членів, а в Палаті радників — 45). Обговорення законопроекту про бюджет проходить за участю прем'єр-міністра і всіх членів Кабінету, це робиться для того, щоб вони могли дати відповідні пояснення і відповісти на запити представників політичних партій. В обговоренні бюджету беруть участь і представники громадськості. Будь-хто може взяти участь, в обговоренні бюджету. Директор бюджетної комісії добирає кілька чоловік, які братимуть участь у дебатах. Якщо законопроект про бюджет відхиляється бюджетною комісією Палати представників, то Кабінет міністрів повинен підготувати новий проект бюджету, котрий знову проходить весь шлях обговорення. Після затвердження бюджету Палатою представників його направляють до Палати радників, де процедура обговорення повністю повторюється.

Глава 24

Поиск по сайту: