Конкурентоспроможність та економічна безпека: механізми, стратегія та умови взаємодії

Конкурентоспроможність як механізм забезпечення економічної безпеки. Конкурентоспроможність та економічна безпека перебувають у постійній взаємодії, оскільки вони є суттєвими характеристиками національного господарського комплексу та його складових. Однак, якщо конкурентоспроможність є водночас і метою, і мега-індикатором ступеня розвитку національної економіки та її складових, то економічна безпека є неодмінною умовою її існування та розвитку. Достатній рівень економічної безпеки може досягатися за допомогою економічних методів, але, будучи умовою існування національної економіки як системи, досягнення цього рівня передбачає й використання не економічних методів – прямого державного втручання.

Розглянемо особливості конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках. Конкурентоспроможність суб'єкта економічного змагання може серйозно відрізнятися на внутрішньому і зовнішньому ринках. Це пояснюється різними факторами, які формують зовнішнє і внутрішнє середовище на цих ринках: ступенем платоспроможності попиту, розривами між внутрішніми і світовими цінами, характером зовнішньоекономічної політики тощо. Конкурентоспроможність на внутрішньому ринку відрізняється від конкурентоспроможності на зовнішньому ринку й тим, що держава може впливати на конкурентоспроможність на внутрішньому ринку, у той час як умови конкуренції на зовнішньому ринку є екзогенним фактором. Важлива відмінність умов конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках полягає і в їх обсягах, які вимірюються показниками ВВП. Так, величезний обсяг внутрішнього ринку США забезпечував і забезпечує відносну економічну безпеку країни. Однак наявність значного обсягу внутрішнього ринку далеко не завжди робить конкурентоспроможними національних товаровиробників. У цілому конкурентоспроможність на внутрішньому ринку повинна забезпечуватися заходами внутрішньої економічної (промислової) політики й доповнюватися заходами зовнішньоекономічної політики, а забезпечення конкурентоспроможності на зовнішньому ринку має здійснюватися заходами зовнішньоекономічної політики.

У зв'язку з об'єктивними обставинами в Україні існує ряд факторів, які призводять до зниження конкурентоспроможності і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Головний із них – більш високий показник витрат виробництва, пов'язаний з успадкованою від УРСР високою енерго- та матеріаломісткістю продукції. Водночас продуктивність праці в Україні кратно поступається відповідним показникам ринково розвинених країн. Уже одне це вимагає активної політики держави, спрямованої на нівелювання негативних факторів та підтримку національних товаровиробників. Внутрішній ринок має розглядатися українськими підприємствами не як майданчик для реалізації неконкурентоспроможної, непотрібної на світовому ринку продукції, а як стартовий майданчик, механізм відпрацювання нових ідей. Держава ж повинна прагнути до максимального наближення умов і механізмів внутрішнього ринку з об'єктивними, заданими вимогами ринку зовнішнього.

Серед основних механізмів підвищення конкурентоспроможності економіки України можна зазначати вміле поєднання відкритості ринку з протекціоністською політикою, що вимагає проведення ефективної митної політики з налагодженою системою імпортних та експортних митних тарифів.

Підвищення конкурентоспроможності економіки України неможливе без її структурної перебудови, яка може бути здійснена лише за масштабних інвестицій. Оскільки суттєве покращення інвестиційного клімату можливе лише у довгостроковій перспективі при зниженні інвестиційних ризиків, значна частина інвестицій повинна надходити не з зовнішніх, а з внутрішніх джерел. Рівень нагромадження в Україні становив 28,2 % (2007 р.) – цілком прийнятна величина для забезпечення зростання національної економіки на інвестиційній основі.

Оскільки ж структурна перебудова національної економіки вимагає часу, то у короткостроковому періоді слід підтримувати цінову конкурентоспроможність українських товарів на глобальному ринку, зокрема, через регулювання цін на продукцію і послуги природних монополій та цілеспрямований вплив НБУ на валютний курс гривні. Світовий досвід показує, що в країнах, які розвиваються, та в країнах з виникаючими ринками свідомо встановлюється занижений курс національної валюти для підтримання позитивного торгового сальдо. Однак у міру покращення економічної ситуації від цього слід поступово відходити.

У стимулюванні експорту наукомісткої, високотехнологічної продукції слід використовувати такі загальноприйняті інструменти, як пільгове кредитування й оподаткування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансування і поставки продукції в кредит, страхування експорту від ризиків, державне сприяння у просуванні вітчизняної продукції на зовнішні ринки, у тому числі шляхом організації виставок і ярмарків.

Збільшення експорту готової продукції з високим ступенем доданої вартості неможливе без проведення НДДКР. Тому необхідно надавати податкові пільги галузям або окремим підприємствам, продукція яких здатна конкурувати на світових ринках.

Конкурентоспроможність як найважливіший фактор стратегії національної економічної безпеки. Центральна роль конкурентоспроможності у ринкових відносинах є цілком природною. Однак інтерес до дослідження цієї економічної категорії особливо зріс, починаючи з 90-х років XX ст. Бурхливим потоком пішли праці, у яких розглядається ця актуальна й загадкова категорія, але питань все ще залишається більше, ніж отриманих відповідей.

Конкурентоспроможність – це таке поняття, яке не лише більш повно відображає вимоги ринку, але й, що особливо важливо, орієнтує суб'єктів конкурентної боротьби на активні дії щодо завоювання ринкових позицій, їх утримання, зміцнення та розширення. Як економічне явище, конкурентоспроможність мобілізує економічних агентів не тільки на більш активну, а, скоріше, на більш агресивну ( в позитивному сенсі) діяльність.

Іноді конкурентоспроможність плутають з ефективністю. Однак конкурентоспроможність – це ширша категорія, ніж ефективність. Вона включає ефективність як свою складову, оскільки описує складніші взаємозв'язки господарюючих суб'єктів, окремих фірм і корпорацій, їх галузевих об'єднань і національних економік окремих країн. Можна виділити дві принципові відмінності конкурентоспроможності від ефективності.

По-перше, відмінність, формальна за сенсом, яка випливає з етимологічної різниці обох термінів. Ефективність є відношенням витрат до результатів, яке показує наскільки результативно передбачається використати (розрахункова ефективність) або вже використані (фактично досягнута ефективність) в конкурентній боротьбі ресурси, що перебувають у розпорядженні ринкового суб'єкта. А конкурентоспроможність – це потенціал, здатність до конкурентної боротьби, яка може й не бути реалізованою. Вона визначається набором показників, що характеризують наявний у розпорядженні суб'єкта конкурентної боротьби ресурсний потенціал. Це – не результат, а здатність до ведення успішної конкурентної боротьби.

А по-друге, конкурентоспроможність – це, як правило, не абсолютна характеристика ресурсного потенціалу, а відносна, тобто виражена відносно до якого-небудь іншого конкуруючого суб'єкта ринку (товару, фірми або країни). Це, у свою чергу, означає, що конкурентоспроможним може бути і малоефективний ринковий суб'єкт, якщо інші конкуруючі суб’єкти ще менш ефективні. З цього випливає, що конкурентоспроможність може досягатися не лише шляхом покращення своїх власних характеристик, але й шляхом використання різного роду заходів з блокування розвитку конкурентів, наприклад, шляхом підриву їх конкурентного потенціалу або зриву планів і програм ринкових супротивників з підвищення конкурентоспроможності. При цьому такий підрив нерідко виявляється більш дешевим й ефективним, ніж розробка і реалізація власних дуже дорогих програм удосконалення технології, навчання персоналу, пошуку нових шляхів задоволення попиту покупців тощо. Крім того, деструктивні заходи нерідко можуть виявитися й більш ефективними з позиції «розчистки» конкурентного поля і якийсь час забезпечувати сталі лідируючі позиції фірмі або країні, що практикує такі заходи.

Хоча така деструктивна політика справедливо визначається як не добросовісна конкуренція й тому може бути покарана у законодавчому порядку, тим не менш спокуса використання поруч із конструктивними методами конкурентної боротьби методів деструктивного характеру нерідко перемагає. Як окремі компанії, так і окремі країни вимушені рахуватися з цією обставиною у практиці ведення конкурентної боротьби. Ступінь вибудуваного ними захисту від подібних заходів також значною мірою визначає рівень їх конкурентоспроможності, яка у такій постановці питання спрямована на забезпечення економічної безпеки (фірми або країни). .

Отже, поняття конкурентоспроможності фактично включає поняття ефективності і доповнюється тим, що вимагає забезпечення економічної безпеки. Якщо високотехнологічне виробництво, торгівля, фінансова або страхова справа фірми або країни не забезпечені необхідним рівнем захисту від конкурентів, вони не можуть вважати себе конкурентоспроможними. Якщо не вибудувана система безпеки, то конкурентні переваги не врятують, а неодмінно стануть здобиччю конкурента. Забезпечення ж безпеки, як правило, виключає втрату конкурентних переваг або їх перехід від одного конкуруючого суб’єкта до іншого.

Слід зазначити, що макрорівень конкурентоспроможності, тобто конкурентоспроможність національних економік окремих країн, можна додати ще одним рівнем – це гіпермакрорівень, коли суб’єктами конкурентної боротьби стають не окремі країни, а об'єднання країн, які попередньо домовляються здійснювати узгоджену економічну політику, тобто створюють сукупні конкурентні переваги на макрорівні. Найбільш яскравим прикладом у цьому відношенні є Євросоюз, але є й інші, наприклад, НАФТА.

Сукупні конкурентні переваги є більш надійними і тому поступово конкуренція переходитиме на цей гіпермакрорівень, хоча даний процес не є простим і швидким.

Прийнято вважати, що конкурентоспроможність країни формується як сукупність конкурентоспроможності її товарів, підприємств і фірм. Однак це лиш поверхове уявлення, тому що насправді конкурентоспроможність на мікро- і мезорівні формується на національній соціокультурній та історичній базі. Саме цей соціокультурний фундамент створює передумови для формування: а) структури національної економіки; б) зразка господарської поведінки; в) спеціалізації країни на виробництві тих чи інших товарів і послуг. Попри розповсюдженні уявлення, нагромадження факторів формування конкурентоспроможності насправді відбувається у напрямку від макро- до мікрорівня. Конкуруючі на ринках товари і послуги лише увінчують цей складний процес формування конкурентоспроможності.

Важливо також вияснити, якими перевагами можуть досягатися цілі, поставлені конкуруючими суб’єктами. Тут можна виділити три групи:

1. ресурсні – володіння ресурсами особливої якості або кількості (природними або набутими);

2. операційні, що характеризують ступінь або ефективність використання наявних ресурсів;

3. програмно-стратегічні – стратегія розвитку суб’єкта-носія конкурентних переваг та якість цієї стратегії.

Перші дві переваги пов’язані між собою тим, що наявність ресурсів багато в чому забезпечує й ефективність їх використання. Наприклад, нагромаджений основний капітал і кваліфіковані кадри дають змогу підприємству ефективно використовувати наявні природні ресурси. Проте при зміні технології нерідко такі ресурсні характеристики можуть виявитися тяжким тягарем, що гальмує застосування технологій, які швидко змінюються, та перешкоджає формуванню і зміцненню конкурентних переваг.

Що стосується третьої переваги, то вона, навпаки, стає особливо важливою у сучасний період, оскільки сьогодні конкурентна боротьба фактично перетворюється на боротьбу стратегій майже на всіх рівнях, а стратегічна компонента по суті є провідною характеристикою конкурентоспроможності. І це не випадково, бо конкурентоспроможність завжди пов’язана із формуванням та використанням потенціалу ринкового суб’єкта, а формування і реалізація цього потенціалу ефективно можуть бути здійснені лише за певною програмою, планом або відповідно із заздалегідь розробленою стратегією. Не випадково, що розробка стратегії у конкурентній боротьбі є головною і вихідною точкою ведення такої боротьби.

У сучасних умовах навіть окремому продавцеві, якщо він збирається більш-менш тривалий час утримуватися на ринку, слід мати хоча б елементарну стратегію виживання у конкурентному середовищі.

Розробка стратегії складається із таких трьох основних елементів:

1) оцінки позиції об’єкта конкурентної боротьби (у даному разі – країни);

2) прогнозу зміни умов конкурентного середовища;

3) власне розробки стратегічного плану дій з варіантами реакції на різні прогнозні ситуації.

Усі ці елементи зберігають значення для будь-якого рівня ведення конкурентної боротьби..

Увесь досвід світового економічного процесу доводить, що головною перевагою у конкурентній боротьбі є вибір правильної стратегії. Особливо важливо це для макрорівня, оскільки саме на цьому рівні країна вирішує головні питання свого існування, які полягають у виясненні того, як протистояти конкурентам, навіщо і для чого. Від того, чого хоче домогтися країна у глобальній конкурентній боротьбі, залежатиме і вибір засобів, і ефективність застосованих методів.

Сьогодні найважливіше у розробці правильної стратегії розвитку країни полягає в тому, щоб ця стратегія перетворилася на скоординовану програму дій державних інститутів і великих корпоративних структур, які перебирають на себе від держави частку її повноважень щодо формування нової економічної системи.

Відступи від стратегії припустимі лише у тому разі, якщо вони по суті народжують нову стратегію. У протилежному випадку вони позбавляють суб’єкта конкурентної боротьби стратегічної переваги.

При цьому розробка стратегії вимагає серйозної концептуальної розробки цієї проблематики з урахуванням зміни як внутрішніх факторів розвитку національної економіки України, так і тенденції у сфері світо господарських зв’язків і глобального розвитку; щоб головним суб’єктом національно-державної стратегії конкурентоспроможності стала консолідована система держави і корпорацій, яка може стати ядром національної моделі розвитку економічної системи України, здатної забезпечити її форсований прорив у ХХІ ст.; орієнтації на безпосереднє і максимально швидке практичне використання.

Умови та обмеження, які слід враховувати при розробці політики підвищення конкурентоспроможності в Україні у довгостроковій Розробляючи і реалізуючи стратегічний план або програму важливо враховувати дві умови. Перша з них полягає в тому, що колись розроблений план повинен постійно оновлюватися і коригуватися відповідно до умов, що змінюються. Спадкоємність та гнучкість забезпечують сталість стратегічної лінії. Друга умова полягає в тому, що стратегія повинна безумовно виконуватися, тобто зміни не повинні зачіпати суть стратегічного замислу. У процесі реалізації стратегії можуть допускатися коригування програми, але лише такі, що не порушують суті самої стратегії.

1. Донедавна добробут українського населення визначався експортом вузької групи конкурентоспроможних сировинних товарів (сільське господарство, продукція добувної промисловості) і продуктів первісної переробки (металургія, хімія), проте на цій основі не можна забезпечити стале й довгострокове зростання економіки.

2. У довгостроковому періоді в Україні через природне скорочення населення не буде приросту зайнято сі, який у звичайних умовах використовується як важливий фактор зростання. Акцент доведеться робити на освіту та якість продукції. Підтримання ж конкурентоспроможності за рахунок якості продукції, його новизни, ексклюзивності – це шлях боротьби не тільки за нові ринки товарів і послуг, а й шлях створення ринків.

3. Україна, яка в період піднесення демонструвала високу схильність до заощадження та його досить ефективне перетворення в нагромадження, у після кризовий період не буде відчувати нестачі інвестицій, проте внутрішні джерела «довгих грошей», необхідних для масштабних проектів модернізації, ще доведеться сформувати. Не обійтися й без залучення значних коштів із зарубіжних джерел. Звідси випливає необхідність у якомога більш конкурентоспроможному інвестиційному кліматі. Разом з тим бажаних структурних зрушень у національній економіці не вдасться добитися й без мінімально необхідних державних інвестицій.

4. Вирішальну роль відіграватимуть інститути й культура. По суті, кардинальне підвищення конкурентоспроможності, якого так потребує Україна, не можливе без їх відчутних змін. Однак інститути змінюються повільно й надмірні зусилля й поспішність при їх зміні іноді викликають зворотну реакцію. Тому політика конкурентоспроможності повинна бути довгостроковою стратегією і проводитись послідовно, попри зміну лідерів і урядів.

3. Становище України у системі глобальної конкурентоспроможності. Індекс глобальної конкурентоспроможності

Цього року Україна з індексом 3,9 знову значно втратила у рейтингу Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), посівши серед 139 країн світу 89-е місце перед Гамбією та Гондурасом (Графік 1). Україна залишилася позаду таких країн, як Естонія, Чехія, Польща, Литва, Азербайджан, Словацька Республіка, Російська Федерація та Казахстан, демонструючи значне відставання від середньосвітового індексу (4,18). Ще більшим є відставання України від інноваційних економік (Графік 2). Минулого року Україна посідала 82 місце з індексом 4,0 серед 133 країн світу.

Такий регрес є наслідком погіршення позицій України за 9 з 12 складових Індексу глобальної конкурентоспроможності: “Інститути” (134 місце, у 2009 – 120),

“Макроекономічна стабільність” (132 місце, у 2009 – 106), “Ефективність товарних ринків” (129 місце, у 2009 – 109), “Розвиненість фінансового ринку” (119 місце, у 2009 – 106), “Конкурентоспроможність бізнесу” (100 місце, у 2009 – 91)

Таблиця1. Результат України у розрізі складових глобальної конкурентноспроможності.[5]

При цьому за оцінками Звіту показники України за складовими групи “Інститути” мають вельми низькі рейтинги: захист прав міноритарних власників (138 місце), ефективність законодавчих органів в регуляторній сфері (138 місце), захист прав власності (135 місце), незалежність судової влади (134), марнотратство державних коштів (131), етична поведінка підприємств (130), марнотратство суспільних фондів (129), фаворитизм в прийнятті рішень державних службовців (127), платежі та хабарі (127 місце), тягар державного регулювання (125), довіра до правоохоронних органів (122), суспільна довіра до політиків (122), організована злочинність (116), прозорість державної політики (114), захист прав інтелектуальної власності (113). Погіршення макроекономічної ситуації стало одним із чинників, що катастрофічно погіршив позицію України у рейтингу (погіршення на 26 позицій!). За фактором “Макроекономічна стабільність” Україна посіла 132 позицію (106 у 2012), що є другим найгіршим її результатом серед 12 складових Індексу глобальної конкурентоспроможності. При цьому значний негативний внесок спричинило погіршення ситуації у сфері державних фінансів (дефіцит бюджету – 134 місце або погіршення на 66 позицій та державний борг – 52 місце або погіршення на 25 позицій) та рівень національних заощаджень (96 місце або погіршення на 24 позиції). Традиційно низьку оцінку отримала ситуація з інфляцією в Україні (134 місце).

Не оцінюється обнадійливо ситуація і на фінансових ринках України (119 місце, 106 – у 2012). Результати за складовими групи “Розвиненість фінансового ринку” є низькими: надійність банківської системи (138 місце – найнижчий показник серед країн у рейтингу), легкість отримання кредиту (130), регулювання фондового ринку (127), обмеження на рух капіталу (125), доступність (за ціною) фінансових послуг (122) тощо.

Графік 3[5,31с]

У Звіті зазначається, що новий уряд поставив перед собою амбітні завдання – провести необхідні реформи. Реформи, серед іншого, мають бути також спрямовані на підвищення ефективності товарних ринків, де досягнення України є незначними (129 місце, 109 – у 2012). Найгірших результатів у цьому блоку питань Україна досягла за такими показниками як: ефективність податкової системи (136 місце), витрати на аграрну сферу (135), застосування торгівельних бар’єрів (126), домінування ринкових відносин (128), ефективність антимонопольної політики (126), тягар митних процедур (131), вплив ринкових правил на ПІІ (128), кількість процедур, необхідна для початку бізнесу (99) тощо. Цього року ВЕФ шляхом опитування провів дослідження щодо оцінки топ-менеджерами компаній факторів, які перешкоджають веденню бізнесу в країнах. 19,6% респондентів в Україні визначили податкове законодавство фактором, який переважно перешкоджає веденню бізнесу.

Графік2.Фактори,які перешкоджают веденню бізнеса [4]

Серед інституційних проблем респонденти відзначили також політичну нестабільність – 15,6%, корупцію (13,9%), зміни урядів (9,5%), неефективну бюрократію (8,2%), злочинність (2,5%). 10,8 % респондентів визнали таким фактором доступ до фінансування, а 8,8 % респондентів – інфляцію. Проте Україні вдалося зберегти такі конкурентні переваги, як високоосвічене населення, гнучкий та ефективний ринок праці, перспективний за обсягами

Табл. 2.Досягнення країни в розрізі глобальної конкурентоспроможності[7]

Поиск по сайту: