Нейтралітет і європейські та євразійські проекти як альтернативи євроатлантичній системі безпеки

Сьогодні продовжують активно дискутувати можливі шляхи зовнішньої політики України. Перший – інтеграція у структури Північноатлантичного альянсу і співпраця із західними країнами. Другий – це різновиди євразійської системи безпеки (вузький варіант – приєднання до Організації Договору про Колективну Безпеку й тісна співпраця з Російською Федерацією, широкий – побудова спільної системи колективної безпеки у рамках всього Євразійського континенту). Третій – участь у формуванні суто європейської системи безпеки (як правило, на основі Спільної Безпекової і Оборонної Політики Європейського Союзу). Четвертий – збереження нейтрального статусу української держави.

У даній главі розглянемо другий, третій і четвертий із запропонованих варіантів – як альтернативи євроатлантичній співпраці.

Після розвалу соціалістичного табору припинила своє існування Організація Варшавського Договору. 1 липня 1991 року підписали протокол про повне припинення дії Договору. До ОВД входили Союз Радянських Соціалістичних Республік, Народна Республіка Албанія (вийшла з Договору у 1968 році у зв’язку з введенням військ ОВД до Чехословаччини) Народна Республіка Болгарія, Соціалістична Республіка Румунія, Угорська Народна Республіка, Польська Народна Республіка, Чехословацька Соціалістична Республіка, Німецька Демократична Республіка (1956-1990). Менше ніж через рік 15 травня 1992 року частина республік колишнього Радянського Союзу уклали новий договір. Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан підписали в Ташкенті Договір про колективну безпеку (ДКБ). Азербайджан підписав договір 24 вересня 1993 року, Грузія – 9 вересня 1993 року, Білорусь – 31 грудня 1993 року.

Договір набув чинності 20 квітня 1994 року. 2 квітня 1999 року президенти Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії і Таджикистану підписали протокол про продовження терміну дії договору на наступний п’ятирічний термін, а Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовилися від продовження договору

На московській сесії ДКБ 14 травня 2002 року було прийнято рішення про перетворення ДКБ у повноцінну міжнародну організація – Організацію Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ). 7 жовтня 2002 року підписано Статут ОДКБ, котрий ратифікований всіма державами-членами і набув чинності 18 вересня 2003 року.

16 серпня 2006 року Узбекистан поновив своє членство в ОДКБ.

4 лютого 2009 року в Москві лідери країн ОДКБ схвалили створення Колективних Сил Оперативного Реагування (КСОР). До якого мали увійти з російського боку 98-а гвардійська повітрянодесантна дивізія (м. Іваново), 31-а гвардійська десантно-штурмова бригада (м. Ульянівськ), з казахського – десантно-штурмова бригада аеромобільних військ і батальйон морської піхоти. Вірменія, Білорусь, Киргизія і Таджикистан мали надати по одному батальйону.

Але Білорусь відмовилася від участі в сесії з огляду на «молочну війну» з Росією, вважаючи, що без припинення дій, які підривають основи економічної безпеки партнерів, прийняття рішення щодо інших аспектів безпеки неможливе. І рішення про створення КСОР виявилося нелегітимним: відповідно до п.1. Правила 14 Правил процедури органів Організації Договору про колективну безпеку, затверджених 18 липня 2004 року неучасть країни-члена організації в засіданнях Ради колективної безпеки, Ради міністрів іноземних справ, Ради міністрів оборони, Комітету секретарів рад безпеки означає відсутність згоди країни-члена організації на прийняття рішень цих органів і відповідно відсутність консенсусу для прийняття рішень відповідно до Правила 14. Таким чином, документи від 14 червня є нелегітимними через відсутність консенсусу.

Окрім російсько-білоруського конфлікту є ще ряд протиріч у ОДКБ. Ташкент, що встиг за сімнадцять років існування ОДКБ залишити організацію і знову до неї увійти після андижанських подій, знову перебуває на межі виходу після початку відновлення діалогу із Заходом. Узбекистан, як і Білорусь, не підписав договір про КСОР. Загострюють кризу і суперечності, які зберігаються між Узбекистаном і Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном. Послаблює організацію намір Росії і Киргизії, всупереч думці Узбекистану, відкрити військову базу біля киргизько-узбецького кордону. Тобто, ОДКБ не може розв'язати кризи між учасниками договору і гарантувати їхню безпеку.

Критеріїв членства для вступу до ОДКБ не існує. Країна може бути недемократичною, корумпованою, антиправовою тощо. Тимчасово виконуючий обов’язки міністра закордонних справ України Володимир Хандогій заявив у серпні 2009 року в інтерв’ю газеті «Дзеркало Тижня», що «Ташкентський договір став для Москви інструментом реалізації російської зовнішньої політики, засобом відновлення впливу Росії на пострадянському просторі. Тому і критеріїв прийому до цієї організації (на відміну, наприклад, від НАТО) не існує. Щоб стати членом ОДКБ, не треба відповідати демократичним критеріям і мати реформовану економіку і судову систему. Достатньо простого бажання грати за правилами, встановленими Москвою.»

Євразійська система колективної безпеки в широкому варіанті, з охопленням всього європейського континенту від Атлантичного до Тихого океану є відвертою утопією. По-перше, європейські країни не мають наміру відмовлятися від ресурсів США і Канади у формування системи безпеки. По-друге, ні Росія, ні Китай, ні Індія не мають наміру формувати воєнно-політичний союз із Західною Європою (як, зрештою, і навпаки). По-третє, для того щоб сформувати нову систему, треба зруйнувати дві існуючі – НАТО і ОДКБ. Лише з незначного переліку аргументів бачимо, що для формування такої масштабної євразійської системи безпеки немає жодних об’єктивних підстав. Тобто, ідея є заздалегідь утопічною (на зразок, «світової пролетарської республіки», або «Міста Сонця» і пропонується громадянам України як «пустишка», що замінить дискусію про справжню систему колективної безпеки.

Третій із запропонованих варіантів – формування європейської безпекової системи ґрунтується на Спільній Європейській Безпековій і Оборонній Політиці (СЄБОП), офіційно ухваленій у червні 1999 року у Кельні на саміті країн-членів ЄС.

Перш за все, слід наголосити, що СЄБОП не є системою колективної безпеки і не має намірів такою ставати. У рамках СЄБОП країни-учасниці не мають зобов’язань спільно захищати територію країн-членів ЄС. Безпека країн-членів ЄС продовжує базуватися на участі переважної більшості країн-членів ЄС у Північно-Атлантичному Альянсі та тісній співпраці нейтральних Австрії, Ірландії, Швеції та Фінляндії із НАТО. Навіть, якщо припустити, що Європейська Безпекова і Оборонна Політика буде еволюціонувати у напрямку до формування європейської системи колективної безпеки, то вона все одно стосується лише країн Європейського Союзу.

Не слід також забувати, що сучасний стан розбудови воєнних сил Європейського Союзу в рамках СЄБОП є занадто слабким для протистояння можливим та уявним воєнним загрозам в регіоні. Прикладами цьому може служити конфлікт у колишній Югославії, з який європейці не змогли врегулювати самостійно, і тому через резолюцію ООН звернулися до НАТО. Або те, що в грудні 1999 року на Європейській Раді у Гельсінкі було конкретно визначено внесок країн до формування Європейських Сил Швидкого Реагування (ЄСШР), які мали в межах 60 днів надавати 60 тисяч військових для здійснення операцій із подолання криз терміном в 1 рік. Але ЄСШР і по сьогодні існують лише на папері.

В арсеналі Європейського Союзу залишаються переважно політичні чинники впливу, і можемо його вважати способом забезпечення "м’якої" стабільності в регіоні, але у жодному випадку не підміняти ним поняття колективної системи безпеки.

До речі, учасники робочої групи із написання даних методичних матеріалів під час семінарів-тренінгів 19 серпня 2009 р. та 27-28 серпня 2010 р. зіграли у моделюючу гру «Європа у кризі», що розкриває механізми прийняття рішення на рівні Ради Європейського Союзу. Висновок був одноголосний і не відрізнявся від думок незаангажованих експертів-міжнародників: Європа не має ні структури, ні процедури для врегулювання міжнародних загроз безпеці.

Нарешті, розглянемо четвертий варіант – збереження нейтралітету. Подивимося, наскільки привабливим для самої України та сусідніх держав є український нейтралітет, і чи можливе існування нейтральної української держави на сході європейського континенту в сучасних умовах.

Для відповіді на поставлені питання пропонуємо:

1) з’ясувати умови, що необхідні для українського нейтралітету;

2) проаналізувати історичний шлях і спроби створення нейтральної української держави в XVII і на початку ХХ століть та провести паралель із відродженням української державності в кінці ХХ ст.;

3) розглянути тенденції розвитку української держави за умови втілення політики нейтралітету.

У міжнародному праві нейтралітет розуміється як неучасть у війні, а в мирний час – відмова від участі у воєнних блоках. Країни, що обрали для себе нейтральну позицію, підлягають трьом обмеженням на період війни: не надавати власні збройні сили воюючим сторонам; не надавати власну територію для використання воюючими сторонами (переліт, базування, перевезення тощо); не дискримінувати жодну із сторін у поставках зброї і товарів воєнного призначення (тобто, вводити або однакові обмеження для всіх, або скасувати їх зовсім).

У «популярній», а точніше – «популістській» версії ідея нейтральності в Україні подається нашим громадянам таким чином: країна ні з ким не воює, а всі ресурси може спрямувати на економічний і соціальний розвиток; класичними прикладами зазначеної моделі розвитку є Австрія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія. Очевидно, що тут застосовується одне з ключових правил пропаганди: навіщо брехати, якщо можна досягти тих самих результатів, чітко дозуючи правдиву інформацію.

У наведеній вище версії викладена щира правда, але вкрай обмежена. Замовчуються щонайменше дві умови успішного нейтралітету. По-перше, нейтральність у міжнародній практиці не може бути волею лише однієї країни. Необхідним є ще бажання потужніших сусідніх і великих держав світу бачити цю країну нейтральною. А таке бажання повинно базуватися на інтересах національної безпеки кожного потужного гравця на геополітичній мапі. Політику держав визначають не міжнародні норми і правила, а реальні життєві інтереси. Норми змінюються внаслідок зміни інтересів, а не навпаки.

По-друге, не потрібно плутати нейтралітет і обеззброювання країни! Держава повинна бути у змозі самотужки надійно захистити свою територію по всьому периметру та забезпечити наявність, у достатній кількості та боєготовності, всіх видів і родів військ. Відмова від будь-яких союзницьких зобов’язань у війні позбавляє країну всіх союзників у разі агресії проти неї.

Розгляньмо докладно обидві умови. Історія свідчить, що заява про нейтралітет не зупиняє агресора. Наявність потужного сусіда (нацистської Німеччини), який мав недружні наміри щодо ряду нейтральних країн, призвела до окупації Бельгії, Люксембургу, Голландії, Норвегії, Данії у Другій світовій війні. Як сказав про свою державу заступник Посла Королівства Бельгія в Україні пан Фредерік Девальтер на відкритті Хмельницького центру євроатлантичної інтеграції 23 квітня 2009 року, ми зробили висновки з огляду на те, що наша країна лежить на стику двох цивілізацій – латинської та германської – і політика нейтралітету не вберегла Бельгію від нападу гітлерівських військ, Королівство Бельгія увійшло до організації колективної безпеки – Північноатлантичного альянсу. [Теза про стик двох цивілізацій нічого не нагадує?]

Радянський Союз увів війська в Афганістан у 1979 році, знехтувавши умовами договору про нейтралітет і ненапад від 1931 року, який продовжувався кожні 10 років.

Останній близький нам приклад – це російсько-грузинська війна 2008 року. Позаблоковий статус Грузії не захистив її від російських військ. А жодного союзника у цієї країни не виявилося.

Навіть «найнейтральніша» країна Швейцарія була під загрозою нападу. Наполеон перед війною з Австрією спочатку заручився домовленістю зі Швейцарією про дотримання «абсолютного нейтралітету», а потім попередив: «Якщо мені буде потрібно пройти через Швейцарію, я це зроблю. Привід я завжди знайду – будь-який немічний памфлет, спрямований проти мене, стане виправданням моїх цілей».

З огляду на те, що державні діячі європейських нейтральних країн дуже чітко розуміють ціну гарантій нейтралітету, сьогодні Австрія, Швеція і Фінляндія дуже умовно залишаються нейтральними країнами. Норма про нейтралітет була введена в австрійську конституцію у 1955 р. як умова відновлення державності: війська США, Великої Британії і Франції виходили з Австрії, а СРСР погоджувався на відновлення демократичної Австрійської Республіки за однієї принципової умови – неприєднання країни до НАТО. Пізніше Австрія зробила все можливе, щоб звести конституційну норму про нейтралітет нанівець. У 1995 р. Австрія стала членом Європейського Союзу і творить Спільну зовнішню безпекову політику, що лежить в основі другої опори ЄС. Упродовж останніх років було внесено деякі зміни у національне законодавство країни. У Законі про діяльність військ, Законі про військову техніку та Кримінальному кодексі було вилучено згадування про закріплений у Конституції нейтральний статус та пов’язані з цим обмеження. У новій редакції австрійської військової доктрини від 2001 р. говориться про те, що Австрія є вільною від союзів, а не нейтральною країною, яка сама вирішує щодо своєї участі чи неучасті у тій чи іншій військовій операції».

Ще більш умовним можна назвати нейтралітет Фінляндії та Швеції. Норма про нейтралітет не внесена у конституції цих держав. Сталося так, що Фінляндія, як і Австрія, входила до того переліку країн, що програли Другу світову війну. Але на відміну від австрійської території, фінська була окупована військами Радянського Союзу. У той час як СРСР насаджував комуністичні режими у країнах Центрально-Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина), Фінляндія 6 квітня 1948 р. уклала з Радянським Союзом Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, який докорінним чином відрізнявся від аналогічних договорів із країнами соцтабору. В договорі йдеться не про нейтралітет, а лише про зобов’язання договірних сторін «не укладати будь-яких союзів і не брати участі у коаліціях, спрямованих проти Другої Високої Договірної Сторони». Так Фінляндії вдалося уникнути побудови соціалізму радянського зразка.

У 1995 р. Фінляндія стала членом ЄС. Вона мала статус спостерігача у Західноєвропейському союзі (європейському воєнному союзі) і Раді Євроатлантичного Партнерства. Співпрацює з Альянсом у рамках програми «Партнерство заради миру», проводить спільні навчання на своїй території та бере участь у миротворчих операціях під егідою НАТО.

Територія нейтральної Швеції у роки Другої світової війни активно використовувалася німецькими військами для завоювання Норвегії. Це показує, що теоретично нейтральна країна, фактично була поставлена під контроль однією із воюючих сторін. А після закінчення війни Швеція не закріпила нейтральний статус у Конституції держави. Нейтралітет згадується лише у щорічних Зовнішньополітичних деклараціях уряду. До того ж Швеція, з огляду на своє геополітичне становище, завжди могла розраховувати (як, врешті-решт, і Фінляндія) на втручання країн Північноатлантичного Альянсу в разі агресії Радянського Союзу. Швеція прикривала стратегічно важливий Скандинавський плацдарм, а також прохід до країни – члена НАТО – Норвегії.

У 1990-х рр. було оприлюднено текст таємної угоди, укладеної зі США ще 1949 р., відповідно до якої у разі війни Швеція ставала на бік США та НАТО. В офіційній доктрині НАТО Швеція розглядалася як природний союзник і мала всі підстави покладатися на захист Альянсу.

Швеція, аналогічно із попередньою країною, є членом ЄС та формує Спільну зовнішню і безпекову політику, бере участь у програмі «Партнерство заради миру», з 1992 року є членом Ради Євроатлантичного Партнерства і активним учасником миротворчих акцій під проводом НАТО.

Із середини 1990-х рр. в Австрії, Фінляндії і Швеції активно обговорюється можливість офіційного вступу до НАТО і таким чином юридичного закріплення того факту, що ці країни активно співпрацюють з Альянсом і через геополітичне становище, цивілізаційний вибір та економічні зв’язки є частиною трансатлантичної оборонної системи.

Швейцарія – єдина абсолютно нейтральна держава. Країна дотримується нейтралітету, який базується на вигоді, що мають сусідні країни та великі держави від її статусу. Повне визнання швейцарського нейтралітету, по суті, тривало від 1546-го до 1815 р., коли до тексту Паризьких мирних угод було вписано речення про акт нейтралітету: "Договірні сторони... визнають завдяки наданому поясненню, що нейтралітет і непорушність Швейцарії та її незалежність від кожного чужого впливу відповідають інтересам спільної європейської політики". На території Швейцарії під час двох світових та холодної війни проходили міжнародні зустрічі, проводилися розвідувальні й торговельні операції. І вирішальною перевагою, що гарантує визнання швейцарського нейтралітету, є розміщення коштів різних країн та окремих осіб із ворогуючих блоків у банках цієї держави.

Як бачимо, нейтралітет європейських держав склався у цілком специфічних умовах. І, врешті-решт, найвизначнішим фактором існування нейтральних держав є відсутність заяв жодної країни про намір вчинити проти них збройну агресію і захопити частину чи всю територію. Їх право на нейтралітет гарантується інтересами сусідніх держав.

Проте „хочеш миру – готуйся до війни”. Нейтральні країни мусять самотужки дбати про власну безпеку та захист території. Держави, що мають поряд потужних сусідів, витрачають на оборону в межах 5% національного бюджету (Сирія, Пакистан, Туркменістан). Країни Європи, що не мають сусідів, які демонструють агресивні наміри щодо них, витрачають значно менше. Наприклад, Швеція, яка на розбудову своєї оборонної системи виділяла 2,5% національного бюджету, хоч останнім часом і скоротила цю статтю бюджету до 1,5%, але у 2008 році витратила на оборонні цілі 39 млрд. крон, що дорівнює $4,25 млрд. Витрати Швейцарії на підтримку обороноспроможності у 2007 році склали, у перерахунку на долари, приблизно $4 млрд.

Тепер з’ясуємо, чи має Україна вищеописані дві умови (відповідність нашого нейтралітету інтересам сусідніх потужних держав та здатність самостійно забезпечити обороноздатність країни) для забезпечення свого нейтралітету. З огляду на те, що політичні та державні діячі Російської Федерації постійно погрожують Україні й висловлюють територіальні претензії до неї, а студенти у вузах Росії вивчають, що «суверенітет України становить настільки негативне явище для російської політики, що в принципі може спровокувати збройний конфлікт <…>Україна як держава не має жодного геополітичного сенсу» і її необхідно «розділити на шість частин». (Цитується підручник О. Дугіна „Основи геополітики». – М., 1997, рекомендованого Міністерством освіти Російської Федерації), перша умова – не виконується.

Якщо Швейцарія, маючи 41,3 тис. кв. км території, витрачає на оборону $4 млрд., то, склавши просту пропорцію, підрахуємо, що для виділення такої самої кількості коштів на одиницю своєї території Україні потрібно фінансувати оборонний бюджет у розмірі $58,4 млрд. Це становить близько 25% бюджету нашої держави. Для створення «шведських умов» за всіма ключовими показниками, за підрахунками експертів, українській армії потрібне фінансування у 30 разів більше від нинішнього. Як бачимо, самостійно Україна не може фінансово забезпечити обороноздатність країни в умовах нейтралітету. Таким чином, друга умова також не виконується. Без вступу у воєнно-політичні блоки Україна може тільки визнати себе беззбройною і готовою до капітуляції.

Уже двічі в історії Україна намагалася одноосібно запроваджувати політику нейтралітету, не зваживши на геополітичну ситуацію та інтереси сусідніх держав. Перший раз – у ХVII столітті після Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Закінчилося це підписанням Андрусівського договору в 1667 році, за умовами якого українська держава була поділена між Московською державою та Річчю Посполитою. Аналогічна ситуація склалася у ХХ столітті за часів Української Народної Республіки. Нелюбов Володимира Винниченка і Михайла Грушевського до регулярної армії, призвели до обеззброєння України. Позиція Винниченка, що Україна ні з ким воювати не буде, та Грушевського, що утримування регулярної армії є марнуванням часу, поклали край українській державності. Абсолютно беззахисну Україну захопили російські більшовицькі війська. У 1921 році Ризький договір закріпив поділ української території по річці Збруч між Польщею і Радянською Росією.

Утретє Україна спробувала одноосібно провадити політику нейтралітету після здобуття незалежності у 1991 році. Але геополітична карта світу не змінилася. Вищеописані дві умови нейтралітету для України як не виконувалися, так і не виконуються. Під час конфлікту в Керченській протоці (осінь – початок зими 2003 року) реакція України на порушення Росією норм міжнародного права та статті 2 Договору про дружбу і співробітництво між двома країнами від 31 травня 1997 року, а також загрозу втрутитися на територію нашої держави показала, що жоден реальний збройний опір російській інтервенції Україна чинити не зможе. Російська «проба ґрунту» із островом Тузла продемонструвала повну нашу беззахисність перед зовнішнім агресором: немає союзників і відсутні власні сили для захисту Батьківщини.

Протягом кінця ХХ – початку ХХІ століть Москва наполегливо пропонувала нейтральну позицію Грузії. Прийняття частиною грузинського населення і політичних лідерів ідеї нейтралітету призвело до розбурхування сепаратизму, безнадійної війни з Росією та втрати Грузією третини своєї території. І це ще, напевно, не кінець грузинським проблемам. Натомість у таких постсоціалістичних державах, як Словаччина, Чехія, Польща, Словенія, країни Балтії, ідея беззбройного нейтралітету була відкинута (хоча у 1990-х роках теж обговорювалася) і сьогодні це країни – члени НАТО та ЄС, на які жодна велика і потужна держава не наважиться вчинити напад, бо до числа їх союзників входять майже три десятки держав – учасниць Північноатлантичного альянсу.

Україна знаходиться на стику двох цивілізацій – євроатлантичної та євразійської. Це означає, що Українська територія географічно і українське населення ментально належать до двох цивілізаційних утворень. (Якщо зважити на повернення кримських татар, то – трьох. Потрібно також враховувати ісламську складову.)

Згадавши теорію Семюела Хантінгтона, що майбутні конфлікти відбуватимуться на стикові цивілізацій, а в їх основі лежатимуть міжцивілізаційні розбіжності, вимальовується дуже невтішна перспектива для нейтральної України. Якщо не докласти зусиль і не виявити політичної волі, щоб наша держава опинилася серед держав євроатлантичного простору або євразійського, то вона буде знову розділена між цими двома світами. Це є реальна загроза історії соборної незалежної української держави зразка кінця ХХ-го – початку ХХІ ст.

Таким чином, з вищеописаних можливостей гарантування безпеки нашої держави через формування європейської системи колективної безпеки, рівно як і широкої євразійської системи (від Атлантичного до Тихого океану), є утопією, що не містить жодного реального підґрунтя для втілення у життя.

За наявності єдиної політичної волі державної еліти Україна може стати як частиною західної цивілізації, що передбачає вступ до НАТО та Європейського Союзу, так і частиною євразійського простору, що означає підписання Договору про Колективну Безпеку і протекторат Російської Федерації. Але Україна не спроможна зберегти державність, дотримуючись нейтралітету, оскільки:

1) не всім сусідам вигідний український нейтралітет; Україна має сусідню державу, яка відкрито заявляє про агресивні наміри щодо неї і вже багаторазово ці наміри реалізовувала;

2) українська держава не має можливості самостійно без союзників гарантувати власну обороноздатність;

3) досвід інших країн (Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Данії, Грузії) показує, що нейтральні держави піддаються нападу агресорів і нейтралітет не дає жодних гарантій мирного співіснування із сусідніми країнами;

4) територія України належить до різних цивілізаційних утворень, і за відсутності цілеспрямованих зусиль для здійснення єдиного цивілізаційного вибору припинить своє існування як незалежна суверенна соборна держава.

Тоді виникає логічне питання, навіщо було прийнято 1 липня 2010 року Закон «Про основи внутрішньої і зовнішньої безпеки», де прописаний позаблоковий статус України, і яких наслідків ми можемо очікувати.

Прийняття даного Закону могло бути спричинено наступними факторами. Внаслідок ряду пропагандистських кампаній українське населення виявилося глибоко розколоте у питанні «За» чи «Проти» НАТО. Пропаганда вступу до НАТО викликала посилену антинатовську пропаганду в Україні з боку Російської Федерації та підконтрольних їй сил в нашій державі, що сіяло ще більший розбрат серед населення. Віктор Янукович і Партія Регіонів прийшли до влади під антинатовськими, а подекуди навіть проросійськими, гаслами і змушені були «тримати обличчя», щоб не втратити електорат.

Законодавче затвердження позаблоковості України частково зняло протистояння між Заходом і Сходом, нівелювало російську пропаганду в Україні, унеможливило втягування України у вступ до альтернативної НАТО, а підконтрольної Росії, Організації Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ). Тобто, насправді, нова влада виявилася набагато менш антинатовською і проросійською, ніж це виглядало під час передвиборної кампанії.

Варто, на нашу думку, звернути увагу на те, що у Законі «Про основи внутрішньої і зовнішньої безпеки» зафіксований не нейтралітет, а позаблоковість нашої держави. А такого юридичного терміну як позаблоковість не існує. Є термін нейтралітет, про який у Законі не йдеться. У той же час, передбачається «продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес». Не виключено, що у такий спосіб українська влада залишила собі простір для маневрів у майбутньому, вщерть до вступу у НАТО.

Неучасть у воєнно-політичних блоках, як ми з’ясували, є відверто слабким місцем у формуванні обороноздатності нашої держави. Проте, стати членом НАТО Україна на початку 2000-х не могла, як мінімум, через відсутність згоди в українському суспільстві та суперечності інтересів еліт. Окрім набуття членства у НАТО, залишалося або вступати до ОДКБ і йти під протекторат Росії, або проголошувати неучасть у жодному воєнно-політичному блокові. Як бачимо, було обрано другий варіант, який не ставить крапки над «І», а лише оголошує перерву у визначенні зовнішньополітичного майбутнього України.

- Що таке НАТО?

- Дякую за запитання. Це запитання – альфа і омега всього розуміння євроатлантичної інтеграції.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) є об’єднанням, яке складається з країн Північної Америки та Європи, і було створено з метою досягнення цілей Північноатлантичного договору. На сьогодні, після 5 хвиль розширення, членами НАТО є 28 країн: Албанія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Хорватія, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словенія. Організація була заснована на основі Північноатлантичного договору підписаного 4 квітня 1949 року. Згідно з Договором, фундаментальною роллю НАТО є збереження свободи та безпеки країн-членів шляхом використання політичних та військових засобів. НАТО відіграє важливу роль, яка дедалі зростає, з питань управління кризовими ситуаціями та миротворчої діяльності.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

- Що може дати Україні вступ до НАТО?

- Дякую. Питання надзвичайно актуальне.

Жодна з нових держав-членів НАТО не в змозі самостійно гарантувати такий рівень безпеки, який дає співробітництво в межах НАТО. Територіальна цілісність і захищеність України в разі вступу до НАТО перебуватиме під потужним захистом. Його надаватиме уся військова, політична й економічна потуга країн НАТО, загальне населення яких становить 850 мільйонів і які забезпечують понад 60% світових оборонних витрат.

За Вашингтонським договором будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як “напад на всіх”, і кожна з держав-членів зобов’язалася надавати допомогу союзникам. Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на Північ від тропіка Рака (23º07' північної широти), а також у разі нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

НАТО має у своєму розпорядженні як національні збройні сили своїх членів, так і інтегровані збройні сили під прямим управлінням НАТО. Загальна кількість усіх сил членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових.

Україна зможе зменшити кількість власних збройних сил, оскільки буде покладатися не лише на саму себе, але й на союзників по НАТО. Таким чином буде розвантажена економіка країни. А кошти, що будуть спрямовані на розвиток обороноздатності країни дозволять сформувати малочисельну, але ефективну і боєздатну професійну армію, що відповідатиме сучасним світовим стандартам. Українська армія буде формуватися у співпраці з кращими арміями світу.

Безпека НАТО будується на таких „китах”: діалог і співпраця між собою та з нечленами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль за кризовими ситуаціями, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо.

Вступ до НАТО стає сигналом для закордонних інвесторів, що країна стабільна і їй можна довіряти, у її економіку можна вкладати свої кошти, країна є безпечною – адже вона знаходиться під парасолькою НАТО. Такий крок уже справив позитивний вплив на інвестиційний клімат у нових країнах-членах. Наприклад у Словаччині потік інвестицій протягом її шляху до НАТО зріс від 24 332 млн. словацьких крон у 1994 році до 417 020 млн. крон у 2005 році.

Вступ до НАТО сприяв вступові країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу. Оскільки обидві організації діють на засадах спільних цінностей свободи, права і демократії, то багато з тих реформ, що проводяться під час вступу до НАТО стають у нагоді при набутті членства в ЄС. Адже підготовка до членства в НАТО створюється не лише військових питань, але й економічних, політичних, соціальних і правових. До НАТО вступає не лише армія, а вся країна.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

- Для чого Україні НАТО?

- Дякую за запитання. Це дуже важливе питання, бо якщо Україна зможе увійти до НАТО, то це має відповідати не лише інтересам України, але й Організації Північноатлантичного Договору.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів 1999 р., у Статті 37 зазначає, що “Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов’язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО – Україна... Альянс й надалі підтримуватиме суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її неядерний статус, що їх НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпеки в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом”.

Поширення гарантій НАТО на країни Центрально-Східної Європи розширило зону геополітичної визначеності в Східній Європі і, навпаки, зменшило зону “вакууму безпеки” та ризик зіткнення між великими державами. Адже абсолютна більшість збройних конфліктів часів “холодної війни” відбувалася саме на території країн, що належали до “третього світу”, тобто до тих країн, чия геополітична орієнтація, вибір між орієнтацією на Захід і на СРСР, був змінною величиною.

Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти гідне місце в системі загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа набуває в цілому завершених форм. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що “васальна” щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ до НАТО України, Грузії та, можливо, Азербайджану буде “останньою фазою” розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євроатлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого підґрунтя, як невизначеність геополітичної належності інших держав. Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його, фактично, внутрішнім морем країн-членів НАТО.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

- Чому для НАТО важливо зменшення рівня корупції і високий рівень демократії в Україні?

- Дякую за питання. Дуже логічно буде запитати, чому НАТО хвилює наш рівень демократії.

Організація Північноатлантичного договору заснована на спільних цінностях та здобутках цивілізації, зокрема у сфері внутрішньої політики. Норми, яких мають дотримуватися члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Вашингтонського договору. Це “демократія, індивідуальні свободи і верховенство закону”.

Рівень корупції і панування народовладдя в Україні напряму залежать від дотримання і виконання норм чинного законодавства. У правовій базі України є належне забезпечення верховенства закону, що виключає корупцію, та демократії.

Проблеми демократії і верховенства права в країна-членах розглядаються в НАТО, по-перше, з точки зору необхідності забезпечення надійності союзника; по-друге, з позиції дотримання належного рівня солідарності, який легше досягається між країнами зі схожими політичними режимами.

Країну з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом Північноатлантичний альянс не розглядає як партнера, так само надійного, як і демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидко, як забаганки осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, присутність в Альянсі або серед країн-партнерів тоталітарних чи авторитарних держав зашкодила б солідарності країн-членів та надійності НАТО.

Бажання держав-претендентів на членство в НАТО гарантувати свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм і верховенства закону.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

- Чому нам не залишатися нейтральною державою?

- Ідея нейтралітету дуже популярна і я Вам дуже вдячний, що Ви звернули на неї увагу.

Нейтралітет України, розташованої поміж потужними силовими центрами – НАТО і Росією, створює зону “вакууму безпеки”, “вакууму відповідальності” на території Східної Європи, що викликає спокусу в силовий спосіб, за допомогою воєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація – загрозлива для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні стабільного й незалежного розвитку країни. У розташуванні таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія, існує суттєва відмінність від геополітичного становища України. Україна – геостратегічно важлива держава, яка забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Відтак контроль над Україною для потенційного агресора дає геополітичні переваги.

Спроби України у минулому дотримуватися політики нейтралітету завершилися втратою державного суверенітету. У ХVII столітті склалися умови, за котрих Москва уклала договір з Річчю Посполитою в Андрусові (1667) і українська держава була розділена між ними. Аналогічно відбулося у ХХ столітті: після договору у Ризі (1921) перестала існувати українська держава. Ніхто не гарантує, що у ХХІ столітті Україна не зробить ту ж саму помилку.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома потужними у військовому сенсі країнами – Росією і Туреччиною (причому Росія – ядерна наддержава); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров’я) зумовлює брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку, до того ж при відсутності в України власної ядерної зброї та засобів її доставки.

Контроль над Україною для потенційного агресора дає геополітичні переваги. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни. Наприклад, нейтральний статус, що його мала Бельгія перед Першою світовою війною, був фактично знищений Німеччиною, країною-гарантом нейтралітету цієї країни.

Останнім прикладом безрезультативності позаблокового існування країни став грузино-російський конфлікт серпня 2008 року. Важко уявити ситуацію, щоб Росія наважилася вчинити збройний напад на країну, що є членом НАТО.

Варто також порушити питання – чи готові світові держави-лідери визнати наш нейтралітет? Чи готові сьогодні, наприклад, Росія, США, Китай, Франція, Велика Британія надати та забезпечувати надійними військовими гарантіями, ціною відповідних ризиків та своїх платників податків нейтральний статус України? Відповідно, можна згадати нещодавні іракські події. Чому Ірак напередодні війни не змінив свого статусу на нейтральний? Здавалося б, ухвалив би парламент Іраку відповідні конституційні зміни – і питання безпеки було б залагоджено. Як відомо, ситуація розвивалася за іншим сценарієм. Нейтральний статус Іраку жодним чином не завадив би у 2003 р. силам антитерористичної коаліції на чолі зі США розпочати військові дії проти цієї країни.

Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як взірець для України. Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав – мінімальна.

Нейтралітет для будь-якої країни, а головне – її громадян, коштує дорого. Адже в такому разі держава має забезпечувати формування, повну комплектацію та повноцінне функціонування абсолютно всіх видів та родів військ. Захист території країни має бути забезпечений в усіх географічних напрямках. Навіть у відносно безпечній Західній і Північній Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Так у нейтральній Швеції на одного громадянина припадає близько 600 доларів США військових витрат. Для порівняння: в Німеччині – понад 400 доларів США, в Польщі – приблизно 100 доларів США.

Цілком очевидно, що з фінансової точки зору, членство в НАТО для України привабливіше, аніж набуття нейтрального статусу. Геополітичне розташування України більш подібне до ситуацій, у яких перебувають не європейські, а низка азійських держав. Такі країни є сусідами великих держав, мають проблеми з недоторканістю кордонів та перебувають поблизу зон нестабільності.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку такі країни, які при цьому мають потужних сусідів: Сирія, сусіди Туреччина та Ізраїль (оборонний бюджет – 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія й Ірак, – з 2003 р. – війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет – 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія та Іран (оборонний бюджет – 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет – 2,5% ВВП) (дані за 2004–2006 рр.).

Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Показовий для України приклад Туркменістану – нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила про свій постійний нейтралітет. Відтоді оборонні витрати Туркменістану становили: 1996 р. – 2,0% ВВП; 1997 р. – 4,0% ВВП; 1998 р. – 3,1% ВВП; 1999 р. – 3,4% ВВП; 2000–2005 рр. – 4–4,5% ВВП, а далі зростав і становить понад 5%. Для порівняння, оборонний бюджет України на 2009 р. закладений на рівні лише 1,12% ВВП.

Тому, з точки зору ефективності вкладення коштів, НАТО вочевидь виграє порівняно з нейтралітетом і оборонними структурами Євразії.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

[Детальніше питання українського нейтралітету подано у главі «Нейтралітет і європейські та євразійські проекти як альтернативи євроатлантичній системі безпеки» Частини ІІ.]

- Чи можливе збільшення терактів в Україні у випадку вступу до НАТО?

- Дякую. Це дуже важливе питання.

У світі наростає загроза поширення зброї масового знищення. Ця тенденція зміцнює солідарність у межах НАТО. Адже жодна країна не може протистояти їй самотужки. НАТО як організація, що сконцентрована на питаннях безпеки, і така, що передбачає тісну взаємодію між збройними силами та іншими силами безпеки країн-членів, є ефективним механізмом протидії тероризму. У розпорядженні НАТО є величезний арсенал засобів, який забезпечив той результат, що на території країн НАТО здійснюється набагато менше терористичних актів, ніж на території „третього світу”.

Вступ України до НАТО дасть змогу Україні скористатися цим арсеналом захисту від тероризму. Водночас вступ України до НАТО не зумовить зростання терористичної загрози для України. У 10 державах НАТО в Центрально-Східній Європі від часу їхнього вступу до НАТО не було здійснено жодного терористичного акту. Річ у тім, що терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси на свої основні цілі у США, Великій Британії та в деяких інших державах Західної Європи, що їх вони розглядають як основу західного світу.

Україну, як і держави НАТО з Центрально-Східної Європи, терористи не розглядають у такій якості.

Ми з’ясували відповідь на Ваше питання?

- Якщо Україна вступить до НАТО, то чи позначиться це на життєвому рівні населення?

- Дякую за запитання. Це дуже близька кожному із нас тема.

Вступ до НАТО є імпульсом іноземним інвесторам для приходу в Україну. Після вступу до НАТО відбудеться різке збільшення іноземних інвестицій в Україну, оскільки безпека пов’язана з економікою (наприклад, для Польщі, Чехії і Угорщини приплив іноземних інвестицій за рік після оголошення про вступ до НАТО збільшився у 3,5 рази, для Румунії — на 141%).

В економіку Польщі в 1997 році (час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладено $2,7 млрд. прямих іноземних інвестицій, у 1998 – $5 млрд., у 1999 (рік вступу до НАТО) – вже $8 млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри – в Чехії в 1997 р. – $4 млрд., в 1998 р. – $9,8 млрд., у 1999 р. – $12,8 млрд.; в Угорщині – в 1997 р. – $6,2 млрд., у 1998 р. – $10,2 млрд., у 1999 р. – $14,5 млрд.

У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р. до 5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% порівняно з попереднім роком.

Союз підприємців Болгарії вирахував, що результатом вступу до НАТО для економіки країни стали “покращення динаміки в промисловості, зв’язаній з обороною, та іншими витратами на інфраструктуру, оскільки національна система безпеки міцно зв’язана з цивільною інфраструктурою країни, такою як дороги, залізниці, комунікація, енергетика”, що збільшило ВВП країни на 0,3–0,4 %. Вступ до НАТО позитивно вплинув на такі галузі болгарської економіки, як телекомунікація (завдяки інвестиціям у зв’язок), туризм (завдяки покращенню рівня безпеки країни та покращенню доріг і зв’язку). Водночас зростання прямих інвестицій в економіку країни залежить не тільки від її вступу до НАТО, але від складнішого набору причин, з-поміж яких початок переговорів із ЄС, масштабна реструктуризація економіки тощо.

Після приєднання відносно відсталих країн Центрально-Східної Європи до НАТО почалося бурхливе зростання економік цих країн, соціальні стандарти населення цих країн підтягуються до стандартів давніх членів НАТО. Так, скажімо, з 1997 по 2008 рік офіційна середня заробітна платня в Польщі зросла з 370 доларів США до 1 321 доларів США.

Поиск по сайту: