1. Необхідність підтримання зв’язку між різними римськими володіннями, регулярні переміщення військ, постійні потреби адміністративного плану, і нарешті, інтереси торгівлі заставляли середземноморських володарів більше уваги приділяти географічним описам. Страбон з Амасії Понтійської (64 р. до н.е. – 24 р. н.е.) створює “Географію у 17 томах. У II ст. олександрійський грек Птоломей видає фундаментальний трактат “Географію” у 8-ми книгах.
2. Особливою формою географічних описів в епоху античності була лоція, чи періпл, - навігаційний довідник, у якому по ходу маршруту відмічені бухти, острови, затоки, гори як орієнтири, поселення, а також подані короткі дані про зайнятість населення.
3. На відміну від давньогрецької картографії, пов’язаної з теоретичними й філософськими інтересами, римська картографія дозволяла вирішувати практичні завдання. Масовий наділ землею ветеранів-легіонерів вимагало появи особливого фаху – землеміра. Сіткою, де відмічались центурії, була покрита карта усієї Західної Європи.
Уявлення про світ у ранньому середньовіччі
У середині першого тисячоліття н.е. у Західній Європі укріпилась нова релігія – християнство, що у певній мірі визначило уяву про географічну будову світу.
Характерним проявом для цього періоду була “Християнська топографія” Козьми Індікоплова – мандрівного олександрійського купця, а потім монаха. Створена ним у середині VI ст. книга отримала широке визнання у Європі. Вона викладала уяву про світ на основі Святого писання. Індікоплов – противник птолемеєвської системи світу. На його думку, Земля – гора з прямокутною основою, довжина якої (зі сходу на захід) удвічі більша від ширини (із півночі на південь). Основний принцип побудови Всесвіту за Індікопловом - нерухомість Землі й неба, під зводами якого рух небесних світил керується ангелами.
Подібні ідеї також виражались через “карти світу”, що створювались монастирськими картографами. Вони зображали Землю у формі диску і більшість географічних даних для цих карт брали з давньоримських джерел, систематизуючи їх відповідно до вимог біблейської космографії.
Друга група “монастирських карт”, що збереглись, так званих “зональних”, свідчать про живучість античних ідей. Ці картографічні твори трактують розподіл землі й суші ойкумени за схемою, в основу якої поклали уявлення про зони-клімати з праць давньогрецьких вчених. Античні наукові здобутки були збережені і розвинені у працях середньовічних вчених Вірменії і країн Арабського халіфату, землеописах Росії.
Висновки
Відомості про нові землі в період розквіту (5-3 тис. років тому) перших цивілізацій на Близькому Сході та в Південній Азії надходили в кількох випадках:
· при колонізації нових земель;
· під час войовничих походів та воєн;
· від торгівельних караванів та експедицій;
· зі звітів мандрівних монахів, місіонерів та людей, що потрапили до ворожого полону, а потім врятувались.
В середні віки в Європі, де всі наукові погляди визначала християнська релігія, ідея кулеподібності Землі на деякий час була забута. Основний принцип устрою Всесвіту – Земля плоска, нерухома, а під небосхилом рухаються небесні світила. “Карти світу”, що видавалися монастирськими картографами, робилися згідно з біблійною космографією. Античні ж наукові здобутки були збережені і розвинуті у Вірменії у V-VII ст., країнах Арабського халіфату (IX-XI) і містах-державах Середземномор’я – Генуї, Венеції у XII-XV ст. Для цього періоду характерні:
· розвиток математичної географії: визначення координат географічних об’єктів, азимуту, поділу відомих країн на широтні зони;
· розширення порівняно з антич-ністю меж ойкумени – освоєного простору. Арабські карти – портолани, охоплювали території від Гібралтару до гирла Інду, майже всю Європу та Північну Африку;
· багаторічні мандри, які здійснювали поєднані в одній особі купці, воїни й мандрівники: араби – Ібн-Батута та Аль-Гарнаті, венеціанець Марко Поло, росіянин Афанасій Нікітін;
· значне поширення “літератури мандрів”. Цей жанр літератури в освічених людей був чи не головним – і захоплюючим, і повчальним.