Лінгвістичні засади методики розвитку мовлення дітей

Майбутні вихователі дошкільних навчальних закладів повинні знати основні лінгвістичні засади української мови і керуватися ними у про­цесі розроблення технологій навчання дітей рідної мови.

Теоретичними засадами методики розвитку та навчання рідної мови є мовознавство, лінгвістика. Лінгвістика розглядає мову як знакову систему, що кодує навколишню дійсність (позамовну реальність).

Знаки мови- це морфеми (частини слова), словосполучення, речення. Мовний знак матеріальний, доступний для чуттєвого сприйняття. Він не має власного значення, але спрямований на нього, тому є членом другої сигнальної системи. Зміст знака не збігається з його мовною характеристикою.

Крім знака, в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми, які у лінгвістиці називають фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мовних знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина має запам'я­тати усі фігури (фонеми, просодеми), впізнавати й розрізняти їх на слух, навчитись артикулювати. Дитина також має зрозуміти знаки мови -навчитися співвідносити слово з конкретним явищем навколишньої дійсності.

Смисл мовного знака може бути предметним (означати предмети, явища, їх дії та ознаки). Такі мовні значення називають лексичними. Знаки мови, які мають логічний смисл (означають логічні відношення - мету, причину, місце), називають граматичними значеннями. Оволо­діваючи мовою, дитина оволодіває лексичними і граматичними значен­нями.

Мова матеріальна. Матерію мови відчуваємо органами слуху, зору.

Мова має п'ять мовних одиниць: звуки (фонеми), морфеми (частини слова), слова, словосполучення, речення. Усі одиниці мови взаємопов'я­зані та утворюють систему мови. З раннього віку дитина практично засвоює одиниці мови.

Правила вживання лексичних і граматичних знаків у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб оволодіти правилами рідної мови, слід запам'я­тати традицію вживання мовних знаків: їх звукове та графічне оформ­лення, взаємозаміну, поєднання.

Мовний знак має ще й додаткове значення - оцінювальні конотації (оцінювання внутрішнього стану мовця, його емоції та почуття). Його засвоєння пов'язане з оволодінням дитиною засобами інтонаційної ви­разності мовлення.

Мова становить структурну єдність усіх її елементів (звуків, морфеми, слова, словосполучення). Розрізняють три види відношень між одини­цями мовної системи: синтагматичні, парадигматичні, ієрархічні.

Синтагматичні- це відношення між мовними одиницями, розмі­щеними в лінійній послідовності у складі одиниць вищого рівня (фоне­ми у слові, морфеми у словоформі, словоформи у сполученні та реченні, словосполучення в реченні, речення в тексті).

Парадигматичні -це відношення між одиницями, що об'єднуються в одну групу істотних ознак (голосні та приголосні звуки, слова сло­вотвірного типу, одного синонімічного ряду, однієї частини мови, мор­фологічні норми одного слова).

Ієрархічнівідношення характеризують частину і ціле, взаємозв'язок одиниць нижчого і вищого рівнів (фонеми і морфеми, морфеми, слово­форми і словосполучення, речення і текст)¹.

У лінгвістиці поняття «речення» визначається як основна синтак­сична одиниця, що позначає одиницю (або взаємопов'язані ситуації), вказує на відношення повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв'язків і семантично-синтаксичних від­ношень, а також є відносно завершеною одиницею спілкування та ви­раження думки². Отже, речення - це мінімальна комунікативна одини­ця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове чи зорове сприй­няття.

Крім речення у мовознавстві вживаються поняття «текст» і «дис­курс».

Текст - це об'єднана смисловим звуком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність. Текстом називають також будь-яке висловлювання, що складається з кількох речень і має певну змістову й структурну завершеність. Кожний текст містить певну інформацію. Діти дошкільного віку засвоюють тексти різного типу: їх навчають складати розповіді, описи, переказувати ху­дожні тексти тощо.

Дискурс -поняття співвідносне з текстом, яке нині ввійшло в мо­вознавчий обіг.

Під дискурсом розуміють зв'язний текст у сукупності з екстралінгвіс­тичними, прагматичними, соціокультурними та іншими чинниками: текст розглядається у процесуальному аспекті¹.

Українська мова є високорозвиненою мовою, визнаною у світі. Вона має вельми розгалужену стилістичну систему, яка обслуговує різні сфери спілкування людей.

Стиль мовлення - це «своєрідна сукупність мовних засобів, що свідо­мо використовується мовцем за певних умов спілкування»². Розрізня­ють розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний та художній стилі мовлення.

У дошкільному закладі функціонує розмовний стиль мовлення, його функції - спілкування, бесіда, розмова. Ознаками розмовного стилю є такі: невимушеність, жвавість бесіди, вільність у доборі слів і виразів, вияв ставлення мовця до співрозмовника і того, про що йдеться. Мовні ознаки розмовного стилю: усна форма мовлення, розмовні слова пози­тивної чи негативної оцінки, звертання, питальні, окличні та спонукальні речення, діалогічна форма тексту. Тип мовлення - розповідь.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови лежить поліфункціональність. Мова виконує низку життєво важливих для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця функцій. Функціональне забезпечення літературної мови в житті ук­раїнської нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспіль­ства: вона є державною мовою в Україні, мовою спілкування у матері­ально-виробничій і культурній сферах, мовою науки й освіти, радіо й телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національ­ної культури, самосвідомості українців.

Усі функції мови тісно пов'язані; поліфункціональність мови потрібно враховувати в навчально-мовл енне вій діяльності дітей дошкільного віку.

Провідною є комунікативна функція- це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задоволь­няє потребу однієї людини в іншій, забезпечує нерозривну єдність лю­дини і мови.

Експресивна функція- це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційної насиченості та забарвлення кожного індивідуально­го мовця, кожної особистості.

Номінативна функція- «омовлення» світу, лінгвізація речей та явищ" це функція називання, позначення, тобто слова слугують для того, шоб ними називали (позначали) явища і предмети, якості, власти­вості, ознаки, дії, величини тощо. Реальний світ, відображений у словах, фразах, реченнях, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функціяє засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові, у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мисленнєво-творча функціяполягає в тому, що мова є засобом формування думок. Людина мислить мовними формами, поняттями, що позначені словами. Мислити - означає оперувати мовними поняттями, які дитина має засвоїти у процесі свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функціямови є знаряддям і матеріалом для створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, худож­ньою літературою, фольклором, мистецтвом, її ще називають ейдологіч-ною (ейдос - образ) функцією образотворення. Через художні образи (тексту, картини) митець спілкується з читацькою і глядацькою аудито­рією. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функціяорганічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури нації. Розвиток культури починається з розвитку її мовлення. Мова є засобом творення національної духов­ності та культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід пов'язувати з ознайомленням дітей з національною культурою.

Ідентифікаційна функціяполягає в тому, що мова виступає засо­бом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти»¹.

Контактновстановлювальна (фатична) функціяслугує для підго­товки мовцем свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функціяполягає у вираженні волі стосовно співроз­мовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Демонстраційна функціявиражає за допомогою мови свою етнічну, національну приналежність.

Дейктична функція- вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів.

Кінцевою метою навчання дошкільників рідної мови є формування культури мовлення. У лінгвістиці розрізняють поняття «культура мови» і «культура мовлення».

Культура мови - це унормованість мови: орфоепічні, лексичні, слово­творчі, правописні та стилістичні норми. Культуру мови досліджують, розробляють і пропагують мовознавці, письменники, словники, засоби масової інформації.

Культура мовлення - це вміння правильно говорити (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілку­вання, це система вимог до використання мови у мовленнєвій діяль­ності.

Культура рідної мови має як соціальне, так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, облагоро­джує стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства загалом; через культуру мовлення відбу­вається культивування самої мови, її вдосконалення.

Культура мовлення виявляється в таких його характеристиках: пра­вильність, нормативність, адекватність, логічність, різноманітність, есте­тичність, чистота, доречність.

Правильність мовлення ~ це відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам, нормам.

Нормативність- дотримання правил усного й писемного мовлен­ня: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучува­ність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна ви­мова).

Адекватність мовлення - це точність вираження думок, почуттів, зрозумілість мовлення, коли слова відповідають їх усталеним мовним значенням.

Логічність мовлення - це поєднання мислення, мови і мовлення, поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвої) діяль­ності. Відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв'язків і відношень предметів і явищ дійсності.

Різноманітність (багатство} мовлення - це вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способами і засобами.

Естетичність мовлення - привабливість мовлення, вдале викорис­тання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат: поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи тощо) за­собів спілкування.

Чистота мовлення- це відсутність у ньому нелітературних еле­ментів: в орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, від­сутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику - від­сутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання.

Доречність мовленняпоєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відпо­відно до мети висловлювання.

Культура мовлення формується, розвивається і виявляється у про­цесі спілкування, в мовленнєвій діяльності. Вчити культури рідного мовлення потрібно з дитинства у процесі навчально-мовленнєвої діяль­ності.

Усі означені позиції мовознавства є підґрунтям для побудови мето­дики навчання дошкільників рідної мови. Навчання мови - це розви­ток навичок використання її для мислення, спілкування¹.

Навчити дитину мови - означає допомогти їй засвоїти (запам'ятати) «матерію мови» (тренувати органи мовлення), полегшити розуміння смислу знаків мови - лексичного і граматичного (тренувати інтелект), вчити оцінювати реальність за допомогою лексичних і граматичних значень (тренувати емоції й почуття); полегшити запам'ятовування літе­ратурної норми, тобто традиції вживання (поєднання й можливості взає-мозаміни) мовних знаків (морфем, слів, словосполучень, речень), їх зву­кового і графічного оформлення, тренувати пам'ять.

Навчання дітей рідної мови відбувається як на спеціально організова­них мовленнєвих заняттях, так і на інших заняттях і в повсякденному спілкуванні вихователя з дітьми, у процесі різних режимних моментів.

§ 7. Педагогічні засади лінгводидактики

Методика навчання дітей дошкільного віку рідної мови є однією з галузей педагогічної науки, тому в ній використовуються ті самі науко­ві поняття, що й в педагогіці, а саме: навчання, розвиток, закономірності розвитку і навчання рідної мови, принципи навчання, засоби, чинники, форми, методи і прийоми навчання рідної мови.

Навчання - це доцільно організований, планомірно і систематично здійснюваний процес опанування рідної мови під керівництвом вихова­теля. Навчання рідної мови тісно пов'язане з вихованням дитини на етнонаціональних засадах.

Роль навчання у засвоєнні дитиною рідної мови підкреслювали К. Ушинський, С. Русова, Є. Тихєєва та ін. Так, К. Ушинський свого часу висунув тезу про те, що викладання рідної мови в початковому навчанні становить «предмет головний, центральний». Він зауважував, Що хоча дитина засвоює рідну мову безпосередньо, педагог має навчити п швидко й зручно користуватися цим «даровим багатством». Ушинський наголошував на тому, що без навчання дитина ніколи не впорається з Цією величезною спадщиною, не зможе зробити її своїм «духовним ба­гатством».

О. Усова, розробляючи теорію навчання дітей у дитячому садку, особ­ливе місце відводить навчанню рідної мови. На її думку, вже сам про­цес навчання мови гарантує її правильний розвиток, оскільки вносить у мовленнєвий розвиток дітей такі якості, які у стихійних умовах розви­ваються слабко.

С. Русова розробила концепцію і зміст навчання дітей дошкільного віку рідної мови в українському дитячому садку.

Зміст навчання рідної мови викладено у загальнопедагогічних і тематичних програмах для дошкільних навчальних закладів.

Розвиток - це процес становлення і формування особистості під впли­вом зовнішніх і внутрішніх керованих і некерованих чинників. Розвиток особистості має свої закономірності. Відтак процес засвоєння рідної мови дитиною є закономірним. Закономірність засвоєння мови, за Л. Фсдо-ренко, - це об'єктивно існуюча залежність результату засвоєння мови від розвивального потенціалу мовленнєвого середовища. Автор описує шість закономірностей засвоєння дитиною рідної мови¹.

Перша закономірність - мова засвоюється, якщо дитина навчиться керувати м'язами мовленнєвого апарату (артикулювати звуки), коор­динувати мовленнєво-рухові (промовлення звуків, слів) та слухові (сприймання на слух, розуміння мовлення) відчуття. Дитина має навчи­тися розрізняти звуки рідної мови на слух, диференціювати їх, правильно вимовляти, артикулювати кожний звук. Для цього потрібна активна мовленнєва практика, під час якої відбувається постійне тренування органів мовлення (язика, губів, зубів) наслідуванням мовлення дорос­лих.

Таке тренування відбувається з перших днів життя дитини. Спочат­ку голосу (крик, гукання, гулення, белькіт, перші слова, речення), а пізніше, коли дитина навчиться говорити вголос, у неї з'явиться внутрішнє мов­лення, тобто артикуляція і модуляція органів мовлення без звукового супроводу, «про себе».

Тренування органів мовлення триває протягом усього життя людини. Так, до п'яти років дитина оволодіває правильною вимовою звуків рідної мови, після цього вона вчиться граматично правильно будувати речен­ня, оволодівати зв'язним мовленням, засвоювати літературні норми рідної мови. Навіть доросла людина перед відповідальним виступом, промовою, лекцією внутрішньо промовляє текст, тренує свої мовленнєві органи.

Друга закономірність - розуміння сутності мови - залежить від засвоєння дитиною лексичних і граматичних значень різного ступеня узагальнення.

Спочатку дитина чує звуки мовлення, але не розуміє значення слів з цими звуками. Розуміння мовлення дорослих починається в другій половині першого року життя. Дитина розуміє мовлення, безпосередньо звернене до неї, пов'язане із задоволенням її потреб, поступово розуміє зміст слів, що означають предмети, явища, їх ознаки в довкіллі, у навко­лишньому світі, тобто починає засвоювати лексичне значення. Напри­клад, слово м'яч означає тільки той м'яч, яким дитина грається. Потім формується узагальнений образ м'яча: це круглий, гумовий предмет, ним граються, його можна кидати, підкидати тощо. М'яч - це іграшка.

Засвоєння лексичного значення слів відбувається від прямого по­одинокого конкретного основного до узагальненого та переносного зна­чення (золота монета, золоті руки). Крім лексичного значення дити­на засвоює й граматичне, відношення між словами в реченні (на столі, під столом). Засвоєння граматичного значення пов'язане з розвитком логічного мислення.

Третя закономірність- засвоєння виразності мовлення - зале­жить від розвитку в дитини чутливості до засобів виразності мовлення, лексики, граматики, тобто вміння відчувати виразність чужого мовлен­ня, його внутрішній світ. Уже в ранньому віці діти добре розуміють і відчувають різні інтонаційні відтінки мовлення (оклик, запитання, на­каз, радість, сум, гнів, незадоволення), що позначаються на їхній по­ведінці та реакціях. Діти вчаться розуміти синоніми, епітети, метафори, які вживають у рідній мові. Користуючись ранньою сприйнятливістю дітей до емоційної виразності мовлення, педагог має організовувати на спеціальних заняттях навчання дітей виразності мовлення.

Четверта закономірність - засвоєння норми літературної мови -залежить від розвитку в дитини чуття мови. Мова - упорядкована систе­ма мовних одиниць, функціонує в людському суспільстві як засіб комуніка­ції (спілкування) у вигляді мовлення. Мовна система, що склалася тради­ційно, називається нормою і будь-яке відхилення від неї вважається мовлен­нєвою помилкою. Українська мова має свої орфоепічні, лексичні, граматичні норми. Так, в українській мові голосні а, і, у в усіх позиціях вимовля­ються виразно і чітко; дзвінкі приголосні перед глухими не втрачають голосу і вимовляються дзвінко. Це орфоепічна норма, її треба запам'ятати.

Традиційною граматичною нормою української мови є клична фор­ма іменників мамо, бабуню, брате, Ірино, Тарасе, яку також потрібно запам'ятати і правильно вживати у мовленнєвому спілкуванні.

Маленька дитина не знає правил, мовних законів, вона практично засвоює норму рідної мови. Допомагає їй у цьому так зване мовне чуття. «Мимоволі дивуєшся чуттю, - писав К. Ушинський, - з яким вона підмітила надзвичайно тонку різницю між двома словами... Дити­на, почувши нове для неї слово, починає здебільшого відмінювати його І сполучати з іншими словами цілком правильно: чи могло б це бути, якби вона, засвоюючи рідну мову, не засвоювала частини тієї творчої сили, яка дала народові можливість створити мову?»^.

О. Гвоздєв, аналізуючи засвоєння дітьми граматичної будови рідної мови, відзначає наявність у них «тонкого чуття мови». Спостереження за процесом оволодіння дитиною рідною мовою показують, що «чуття мови» виникає досить рано (вже у два роки) і з роками набуває чіткішої диференціації. Діти починають самостійно створювати нові слова, з'яв­ляється чуття словотворення. «У дворічних та трирічних дітей таке сильне чуття мови, - пише К. Чуковський, - що створені ними слова зовсім не здаються каліками чи виродками мови, а, навпаки, досить влуч­ними, витонченими, природними»¹.

Чуття мови - це сукупність відчуттів, які безпосередньо відобра­жають зв'язки і відношення, характерні для мови як складної об'єктив­ної системи засобів спілкування. При практичному володінні мовою ці зв'язки і відношення не усвідомлюються. Вони засвоюються інтуїтив­но, на чуттєвому рівні.

Чуття мови розгалужується в кількох напрямах: семантичне чуття (неусвідомлене засвоєння значення слів), граматичне (неусвідомлене узагальнення граматичних правил і законів), лексичне (чуття словни­ка), фонетичне (чуття схожого й відмінного у звуках і звукових ком­плексах), артикуляційне чуття тощо.

Отже, чуття мови - це вміння користуватися мовними засобами відпо­відно до мовленнєвої ситуації (норм мови) без звернення до знань про мову. Чуття мови слід розвивати. Фізіологічною основою його є склад­на система нервових зв'язків, утворення граматичного стереотипу в ре­зультаті аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку. Ступінь оволодіння нормами рідної мови у дитячому віці багато в чому зале­жить від того, наскільки правильно засвоїть її дитина на чуттєвому рівні.

П'ята закономірність - засвоєння писемного мовлення - залежить від розвитку координації між усним і писемним мовленням. Усне мов­лення випереджає розвиток писемного. Дитина не може оволодіти пи­семним мовленням, якщо не засвоїть усного. Письмо - це код усного мовлення. У дошкільному віді діти оволодівають лише усною формою мовлення, в школі їх навчають писати.

Шоста закономірність - темпи збагачення мовлення - залежить від ступеня досконалості структури мовленнєвих навичок. Чим краще розвинене мовлення у дитини, тим храще вона складає розповіді, запа­м'ятовує нові слова, звороти, вірші, казки, передає зміст побаченого й почутого.

Із закономірностей засвоєння мови випливають принципи навчання рідної мови.

Принципи навчання- це вихідні теоретичні положення (правила, вимоги), керуючись якими, вихователь добирає засоби, методи і прийоми навчання, передбачає його ефективність.

У педагогіці процес навчання у всіх його ланках (від дошкільних закладів до вищої школи) здійснюється відповідно до дидактичних принципів, які визначають як загальну спрямованість і структуру, так і зміст, методи, результати навчально-виховного процесу. Дидактичні принципи спрямовані на оволодіння дітьми знаннями, вміннями і на­вичками з наступним їх використанням у житті, на досягнення ефек­тивного розвивального і виховного навчання, на гармонійний розвиток особистості.

До загальнодидактичних принципів належать: принцип виховного навчання, єдності навчання з життям, теорії з практикою, принципи ус-відомленості, послідовності, систематичності навчання, принципи нау­ковості, наочності, творчої активності, доступності навчання, міцності засвоєння знань, розвивального навчання, колективного характеру на­вчання та врахування індивідуальних особливостей дітей. Усі ці прин­ципи взаємозумовлені, взаємопов'язані, взаємозалежні, що дає змогу будувати навчально-виховний процес у вигляді певної дидактичної сис­теми. Загальнодидактичні принципи є вихідними для дошкільної лінгво-дидактики. Водночас кожний предмет має й свої специфічні принципи навчання. Таким чином, дошкільна лінгводидактика має власну систе­му методичних принципів.

Методичні принципи- це положення, які визначають як основні (загальні), так і другорядні (часткові) параметри процесу навчання певного предмета, а також найефективніші засоби досягнення постав­леної дидактичної мети. Отже, принципи методики навчання рідної мови неоднорідні. Одні з них носять узагальнений характер (загальномето-дичні принципи), інші - частковий, які конкретизують та реалізують загальні принципи, або спеціальний, які стосуються одного з видів мов­леннєвої діяльності: звуковимови, лексики, монологічного мовлення, граматики тощо.

Загальні методичні принципи навчання дітей рідної мови, що випли­вають із закономірностей її засвоєння, розробила Л. Федоренко. Це принципи: 1) уваги до матерії мови; 2) розуміння мовних значень; 3) оцінювання виразності мовлення; 4) розвитку чуття мови; 5) випере­джального розвитку усного мовлення; 6) поступового прискорення темпів збагачення мовлення.

Принцип уваги до матерії мови полягає в тому, щоб розвивати своє­часно мовленнєвий апарат дитини: органи слуху, артикуляції, дрібні м'язи пальців та кисті руки. Вихователь за допомогою відповідних методів і прийомів навчання має відпрацювати (натренувати) рухи мовленнєвого апарату, які потрібні для вимови (а потім і для письма) кожної фонеми рідної мови, кожного елемента інтонації (мелодика, тембр, темп, ритм, тон, наголоси, паузи тощо). На основі цього принципу методисти роз­робляють спеціальні дидактичні ігри, вправи, ігри-заняття, добирають вірші, забавлянки, чистомовки, скоромовки, пісні для розвитку мовлен­нєвого апарату та вправи для підготовки руки дитини до письма.

Принцип розуміння мовних значеньполягає в тому, що мова як пред­мет навчання є знаковою системою, що кодує позамовну дійсність. У процесі навчання діти мають засвоїти мовні знаки, зрозуміти їх, тобто навчитися співвідносити слово олівець з конкретним реальним предме­том (дерев'яна довга паличка, всередині якої грифель; олівцем пишуть, малюють; олівці бувають різнокольорові). Діти мають навчитися розу­міти лексичні значення, тобто предметний ряд об'єктів: предмет, число, дію, ознаки предмета, ознаки дії {зірка, дерево, високий, сміятись, гра­ти), а також граматичні значення - логічний ряд об'єктів (для гри, у грі, на дивані, під диваном, з мамою, для мами). Дитина має навчитися розуміти такі граматичні значення, як: а) відношення предмета й озна­ки: просторові, кількісні, причинно-наслідкові, суб'єктивно-об'єктивні та інші (сидіти за столом, сміятися від задоволення, четверо хлоп­чиків); б) відношення об'єктивного змісту висловлювання до дійсності: особа, час, спосіб (Мені приємно. Дівчинка сидить. Це парк); в) відно­шення суб'єктивної модальності: інтонація, порядок слів, вставні слова, частки. Діти дошкільного віку засвоюють лексичні й граматичні зна­чення практично (інтуїтивно), не вивчаючи правил і законів, під час спілкування з дорослими.

Принцип оцінювання виразності мовлення - це розуміння внутріш­нього світу людини, втіленого в мові, та вміння висловлювати свої емоції і почуття. Цей принцип реалізується за допомогою спеціальних методів і прийомів на заняттях з художньої літератури та розвитку мовлення (виховання звукової культури мовлення). Дітей дошкільного віку вчать емоційно сприймати зміст художніх творів, відчувати їх характер (ра­дісний, урочистий, сумний, серйозний, суворий, веселий, жартівливий), помічати особливості літературної мови (епітети, повтори, образні вира­зи), передавати своє ставлення до змісту, персонажів твору, вчать ви­разно декламувати вірші, використовуючи емоційно виразні засоби інто­нації.

Принцип розвитку мовного чуття. Наприкінці дошкільного віку дитина має практично засвоїти норми рідної мови (відповідно до орфо­епічних вимог), навчитися вільно спілкуватися. Для цього вона повин­на чути правильну літературну мову дорослих, наслідувати їх. Тому зразок мовлення вихователя є основним прийомом навчання дітей рідної мови у дошкільному закладі. Спеціальні мовленнєві заняття, дидак­тичні ігри та вправи сприятимуть розвитку чуття мови, своєчасному засвоєнню її літературних норм.

Принцип випереджального розвитку усного мовленнянад писемним. Протягом дошкільного віку вихователь працює над розвитком усного мовлення дитини, розвиває всі його складові: словник, граматичну і звукову правильність, діалогічне й монологічне мовлення. У старшо­му дошкільному віці дітей вчать робити звуковий аналіз слів, знайом­лять зі звуками (голосними, приголосними, твердими і м'якими приго­лосними), готують руку дитини до письма. Писемним мовленням діти оволодівають у школі. При цьому їх навчають координувати рухи мов-еннєвого апарату, слуху, очей та рук; усвідомлювати подібність і ідмінність звуків і літер, інтонації (усного мовлення) й розділових

знаків на письмі.

Принцип прискорення темпів навчанняполягає в поступовому ускладненні змісту, методів і прийомів навчання мови від групи до групи. Спочатку дітей навчають відповідати на запитання за змістом _:артини, художнього твору, потім складати описові, сюжетні розповіді за зразком вихователя, переказувати художні тексти. У старшому дошкільному віці діти вже самостійно складають творчі розповіді. Ускладнення темнів навчання рідної мови можна простежити і на ме­тодичних прийомах: запитання, зразок розповіді, план розповіді, вказів­ка до самостійної розповіді.

Часткові методичні принципи навчання рідної мови описані В. Скал-кіним та Е. Коротковою. До них належать: комунікативна спрямо­ваність навчання; навчання мови як діяльності; принцип забезпечення активної мовленнєвої практики; організація спостережень над мовним матеріалом; комплексний підхід до розвитку всіх аспектів мови; збага­чення мотивації мовленнєвої діяльності; забезпечення впливу худож­ньої літератури на мовленнєвий розвиток дітей; принцип сенсорно-ліпгвістичного розвитку дітей; взаємозв'язок мови, мислення і мовлен­ня; національна спрямованість розвитку мовлення і навчання мови. Розгляньмо їх.

Комунікативна спрямованість навчанняозначає оволодіння дітьми рідною мовою як засобом комунікації, спілкування. Вони повинні не лише відповідати на запитання дорослих під час занять, а й вільно користуватися рідною мовою в усіх життєвих ситуаціях: легко всту­пати в невимушену розмову, підтримувати бесіду, бути ініціатором роз­мови.

Принцип навчання мови передбачає включення мови до різних видів діяльності: пізнавальної, мовленнєвої, навчально-мовленнєвої. Мета пізнавальної діяльності - створити підґрунтя для оволодіння мовою на чуттєвому рівні (спостереження у навколишньому, екскурсії-огляди, екс­курсії, практична діяльність, ознайомлення з картинами тощо). У про­цесі пізнавальної діяльності діти знайомляться з лексичним значенням слова (наприклад, під час спостережень за листопадом, снігопадом уво­дять слова листопад, снігопад; занурюючи руку в прозору холодну воду, засвоюють значення слів прозора, холодна).

Навчально-мовленнєва діяльність у дошкільному закладі здійснюєть­ся на заняттях ознайомлення дітей з явищами природи, на заняттях із розвитку мовлення, художньої літератури, а також під час ігор, у нести-мульованих мовленнєвих ситуаціях та планових мовних заходах у по­всякденному житті.

Принцип забезпечення активної мовленнєвої практики дітейреа­лізується як на організованих заняттях, так і під час режимних моментів. Чим більше на занятті дитина говорить і відповідає на запитан­ня вихователя, тим ефективнішим є заняття.

Принцип організації спостережень над мовним матеріалом¹по­лягає в тому, що дітям дошкільного віку, як зазначають О. Гвоздєв, Д. Ельконін, С. Карпова, доступне усвідомлення звукових і складових виявів мовлення. Діти легко виділяють звуки, склади у словах, помі­чають подібність і відмінність слів. Свою спостережливість над мов­ленням дитина висловлює запитаннями, констатацією та виправленням помилок. У зв'язку з цим у старшому дошкільному віці дітей слід вчити свідомо аналізувати слова, помічати й виправляти мовленнєві помилки.

Принцип комплексного підході/ до розвитку мовленняполягає в одночасній роботі педагога над засвоєнням дитиною звукової, грама­тичної правильності мовлення, збагаченням словника і розвитком діа­логічного та монологічного мовлення. Тому заняття з розвитку мов­лення носять комплексний характер.

Принцип збагачення мотивації мовленнєвої діяльності, - на думку О. Леонтьєва, - це діяльність, яка «без мотиву не буває; «немотивована діяльність» - це діяльність ... із суб'єктивно та об'єктивно прихованим мотивом»². Усе, що говоримо, ми говоримо для когось або чогось, чо­мусь, тобто керуємося певною метою і мотивом. Унаслідок цього будь-яка мовленнєва задача чи вправа, що пропонується дитині, має бути вмотивована, із чітко визначеним мотивом говоріння.

Оскільки головним видом діяльності дітей дошкільного віку є гра, то збагачення мотивів мовленнєвих висловлювань має відбуватися на основі поєднання навчання мови з ігровою діяльністю дітей. Напри­клад, у гості до дітей прийшов ведмедик і діти розповідатимуть йому казку, а ляльку Оксану навчатимуть правильно і красиво описувати іграшки. Дітям старшого дошкільного віку пропонується скласти роз­повідь про свою майбутню гру з улюбленою іграшкою або скласти сце­нарій за іграшками для показу в ляльковому театрі.

Принцип забезпечення впливу художньої літератури на мовлен­нєвий розвиток дітейє одним із провідних методичних принципів у роботі з дошкільниками. Через твори художньої літератури відбувається збагачення, уточнення й активізація словника дітей; вірші, забавлянки, чистомовки, скоромовки закріплюють правильну звуковимову, сприя­ють розвитку виразності мовлення. Оповідання, казки, що пропонують­ся для переказу, сприяють розвитку зв'язного мовлення. Крім того, художня література розвиває поетичний слух, прищеплює любов до художнього слова.

Принцип сенсорно-лінгвістичного розвитку дитинипередбачає таку організацію її навчально-мовленнєвої діяльності, в процесі якої вона має засвоювати нові слова на основі чуттєвого досвіду (сенсорики) за допомогою різних аналізаторів (зорового, слухового, смакового, дотико­вого тощо). Дитина має спочатку побачити предмет (явище, річ), відчу­ти всі його властивості (гладенький, м'який, холодний, солодкий та ін.) та ознаки, сприйняти цей предмет у взаємозв'язку його якостей, власти­востей, ознак. У дитини має сформуватись уявлення, образ предмета, а вже потім це уявлення вона позначає словом, яке згодом перетворюєть­ся на поняття.

Цей принцип передбачає словникову роботу, спрямовану на введення нової лексики на заняттях з усіх розділів програми виховання і на­вчання дітей в дошкільному закладі: ознайомлення з довкіллям, приро­дою, образотворчою діяльністю, художньою літературою, музикою, ма­тематикою, фізичним вихованням. Дітям слід пояснити специфічні тер­міни і поняття, якими вони користуються впродовж цих занять (що таке лічба, малювання, аплікація, шикування тощо).

Принцип взаємозв'язку мислення, мови і мовленняпередбачає прак­тичне ознайомлення дітей дошкільного віку з граматичними формами (рід, число, відмінкові закінчення, клична форма, невідмінювані слова), артикуляцією звуків, багатозначністю слів, синонімами, антонімами, ком­позицією тексту. Ознайомлення це відбувається у процесі мовленнєвої діяльності дітей (ігрові вправи, мовленнєві ситуації, розповіді, дидак­тичні ігри і т. ін.), спрямованої на активізацію їхнього мовлення і роз­виток мислення (вправи на класифікацію предметів, узагальнення, абстрагування тощо).

Національна спрямованість розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови. Спілкування з дитиною рідною мовою з першого року життя має відбуватися на кращих зразках українського фольклору: забавлянки, утішки, пісні, ігри-забави, жарти. Впродовж дошкільного віку дітей знайомлять із національним посудом, одягом, іграшками, симво­лами та оберегами, поповнюють словник дітей традиційно українською лексикою (свищики, вишиванка, горнятко, куманець, барильце тощо), приказками та фразеологічними зворотами (як мед, так і ложкою', світ за очі; аби день до вечора}, образними виразами (зайчик-побігайчик, мишка-шкряботушка, червона калина, золотий місяць). Дитина бере участь у святкуванні українських національних свят, вивчає обрядові вірші, пісні. Дитяче мовлення набуває національного колориту.

Крім загальних і часткових принципів виокремлюють ще спеціальні принципи, які стосуються конкретної мовної галузі (лексики, фонетики, граматики, зв'язного мовлення). Наприклад, спеціальні принципи ро­боти зі словниками: а) введення слів на основі чуттєвого досвіду та активної пізнавальної діяльності; б) розв'язання усіх завдань словни­кової роботи в єдності; в) зв'язок змісту словникової роботи з розви-вальними можливостями дитини у пізнанні навколишнього світу.

Принципами формування граматичної правильності мовленняє такі; а) принцип однієї трудності (на занятті працювати лише над одним новим граматичним явищем); 6) автоматизація граматичних навичок; в) презентація (пред'явлення) граматичних явищ з урахуванням віку та етапу навчання. Спеціальні принципи докладніше розглядатимуться під час висвітлення матеріалу кожного розділу.

Виховання звукової культури мовлення підпорядковується таким спеціальним принципам, як: розвиток фонематичного слуху; оцінюван­ня виразності мовлення; урахування різниці між літерою і звуком; заміна діалектної вимови літературною тощо.

У галузі зв'язного мовлення це: принцип навчання зв'язного мовлення за зразком вихователя; принцип самостійної побудови тексту та ін.

Отже, навчання дітей рідної мови з урахуванням загальнодидактич-них та методичних (загальних, часткових, спеціальних) принципів спри­ятиме оптимальному навчанню дітей, підвищенню його ефективності.

Поиск по сайту: