Лінгводидактична спадщина І. І. Срезневського

Ізмаїл Іванович Срезневський - учений-філолог, славіст, фолькло­рист, етнограф, педагог і методист. Ім'я І. Срезневського ввійшло у мовознавчу науку як відомого вченого в галузі російської та української філології. Однак більшу частину свого свідомого життя він провів в Україні (з дитинства жив у Харкові, закінчив Харківський університет, займався науковою та викладацькою діяльністю у цьому самому уні­верситеті).

Ще в юності Срезневський зацікавився українським фольклором і слов'янськими мовами, які згодом почав збирати і записувати. 1831 р. У Харкові в «Українському альманасі» він надрукував свої перші за­писи. Любов до України сприяла підготовці до видання збірки «Запо-рожская старина» (1833-1838 рр.), в якій вміщено українські історичні пісні та думи, матеріали з історії України тощо. Ця фундаментальна праця відіграла істотну роль у вивченні української мови, фольклору, в розвитку української літератури. Ім'я молодого вченого стало відомим усій Україні. Сьогодні з пошаною згадуємо ім'я І. Срезневського не тільки як філолога, а й методиста.

У книзі «Об изучении родного язьіка вообще й особенно в детском возрасте» автор презентує оригінальну лінгводидактичну концепцію Щодо значення рідної мови в житті людини і суспільства. Лінгводидак-тичні погляди Срезневського ґрунтуються на серйозній лінгвістичній °снові, з урахуванням соціальної та пізнавальної функцій рідної мови, спрямованій проти схоластичних прийомів навчання мови.

Стрижнем мовної концепції є вимога глибокого знання рідної мови ^І(>Жним громадянином країни, оскільки «всіляка жива мова є народним надбанням, яким за законами природи має користуватися кожна люди­на, втілюючи в нього всі сили свого духу»¹. Автор переконливо дово­дить, що «знання рідної мови» не є вродженими, саме тому кожна лю­дина зобов'язана набути їх шляхом серйозного «вивчення» мови. Що саме е вродженим? Що допоможе дитині вивчити мову? Вродженим, за словами І. Срезнсвського, є закон, що вимагає знання мови кожною людиною, і цей закон має бути виконаний. Якщо дитина позбавлена рідної мови, то інша мова (чужа, нерідна) займе її місце.

Учений пов'язує початок вивчення рідної мови з розвитком духов­них сил дитини. «Як довго в житті потрібно триматися рідної мови як головної основи, як головного кореня всілякого освітнього розвитку духовних сил?» - запитує він. І відповідає іншим запитанням: «Хіба можна не триматися цього кореня всіма силами духу, що дає їм силу, наснагу?»². І справді, тільки рідною мовою людина може правильно передати іншим найтонший поштовх свого розуму і серця, тільки через посередництво рідної мови вона легко, повно і вільно сприймає та ро­зуміє думки інших людей.

Кінцевим рефреном означеного концептуального положення І. Срез­нсвського є його наказ вивчати і поглиблювати знання з рідної мови: «Робота над рідною мовою у людини не припиняється ніколи, ніяким вироком природи: «Досить! Скінчили!», не припиняється в усі часи, доки розвиваються духовні сили природи»³. Рідна мова, констатує вчений, людині потрібна як для себе, для розумового розвитку, так і для багатьох інших. Хто ці «багато інших»? Це народ. «Народ і мова - одиниця неподільна. Народ - мова, мова - народі. Ці мовні сентенції І. Срезнев-ського збігаються з думками відомих українських учених (К. Уипш-ського, С. Русової, І. Огієнка, М. Грушевеького, В. Сухомлинського), які також усе своє життя працювали над збагаченням і вдосконален­ням рідної мови і вимагали цього від інших.

Слушною й оригінальною є думка І. Срезневського щодо залежності загальної освіченості народу від рівня знання рідної мови: «рідна мова має бути основою і загальної освіченості народу, і освіченості кожного з нас таким чином, щоб у ній вони зосереджувались і від неї залежали»"'.

Отже, знання рідної мови автор називає найважливішою умовою і знаряддям освіченості кожної людини, зокрема й освіченості народу загалом. У знанні мови він виокремлює: а) знання внутрішні - знання про себе, для задоволення внутрішніх потреб розуму; б) знання зовніш­ні - для інших, для задоволення їхніх вимог.

Внутрішні знання передбачають знання слів і сполучуваності слів. Людина має засвоїти не лише пряме значення слова і його смисл. У реченні (золото, золота обручка, золоте серце, золоте волосся, золоте \лосся', рука, ручка, рукав, рукавиир}, а й знання сполучуваності слів у видозмінах, яким слова підпорядковуються у сполученні з іншими, і іразів співставлення слів у цілісних виразах думки, знання граматич­них законів.

Зовнішні знання передбачають:

1) вміння користуватися словами, доречно добирати їх для вислов­лювання думки, створювати свої слова за аналогією до інших;

2) вміння поєднувати слова в закінчені фрази, речення, вирази, тексти;

3) вміння зрозуміло, влучно, правильно і красиво промовляти слова і зв'язні тексти;

4) вміння правильно писати (відповідно до правил граматики), щоб іншим було зрозуміло, на думку автора, повне знання мови.

Не кожна людина має такі повні знання, проте є частина знань, без яких не можна користуватися мовою, а саме:

1) знання слів для позначення побутових предметів, понять, уяв­лень та вміння ними користуватися;

2) вміння правильно і легко користуватися головними видозмінами слів у зв'язних висловлюваннях;

3) володіння правильною звуковою мовою.

Як бачимо, І. Срезневський розмежовує знання мови за двома ступеня­ми: нижчий (обов'язковий для всіх) і вищий (притаманний педагогам, ученим та ін.). На думку автора, чим більше людей намагатиметься оволодіти вищим ступенем знань з рідної мови, тим вищою буде загаль­на освіченість суспільства, країни.

Першого, нижчого ступеня знань діти досягають у два-чотири ро­ки. За словами вченого, до шести-семи років дитина вже оволодіваєвмінням користуватися «тією часткою мови, що необхідна для вира­ження уявлень і понять, зауважень і суджень відповідно до її віку»¹. Відтак І. Срезневський висловлює думку, що в дошкільному віці «сво­бода володіння мовою ще не є справжньою свободою», оскільки дитина більше розуміє мову, ніж використовує це зрозуміле в активному мов­ленні, вона менше потребує слів, а більше виразів і фраз задля вира­ження своїх думок. Отже, в дошкільному віці завдання розвитку спілку­вання і зв'язного мовлення передує словниковій роботі. Це концепту­альне положення І. Срезневського цілком реалізовано в сучасній лінгво-Дидактиці.

Уміння дитини легко використовувати готові слова (наслідування) автор називає «розв'язністю», натомість дитина завжди намагається Досягти «справжньої свободи щодо оволодіння мовою». Це перший сту-^їнь знання рідної мови, за ним ідуть кілька інших, у процесі яких Дитина оволодіває свободою в користуванні мовою і досягає загальної вічності. Ці ступені дитина проходить уже в шкільному віці. Вельми слушним е зауваження І. Срезневського щодо механічного запам'ятовування слів на ранніх етапах дитинства. Автор застерігає дорослих не зловживати дитячою пам'яттю, оскільки відомо, що дитина здатна до легкого запам'ятовування. Так, діти легко запам'ятовують слова, але, не розуміючи значення, так само легко їх забувають, оскільки працює лише пам'ять і «не працює розум». «Розум не полюбляє кори­стуватися тим, що набуває пам'ять, - підкреслює автор. - Розум сам опрацьовує набутий пам'яттю матеріал таким чином, що з незнач­ної кількості «видає» багато»¹.

Як методичні рекомендації батькам звучать такі слова вченого: «Тільки справжній друг дітей може порадити батькові й матері піклу­ватися насамперед про те, щоб їхня дитина засвоювала виразність рідної мови, розвивала чуття мови разом із розумом та духовними силами і в подальшій мовній освіченості дитина постійно послуговувалася цими знаннями»². Означені вимоги до методики навчання рідної мови в до­шкільному дитинстві співвідносяться з класичним принципом лінгво-дидактики тлумачення слів, загальнодидактичними принципами свідо­мості і міцності засвоєння знань.

У вченні І. Срезневського знаходимо також сентенції, що навчання дітей рідної мови дотичні принципу поступовості. Так, учений заува­жує, що перші зернини знання рідної мови засівають уже в перші роки життя дитини, коріння зміцнюються у роки шкільні. «Як саме нам по­трібно діяти, щоб ті пагінці рідної мови і її коріння ставали з кожним роком усе міцнішими і давали паросткам усе ряснішати? - запитує він і відповідає. - Слід допомагати природі, а не заважати їй: з кожним роком поступово підвищувати вимоги до мовної освіти, робити це слід поступово...»³. Це, за переконанням педагога, одна з центральних і про­відних умов навчання, яку ні в якому разі не можна підмінювати част­ковими. Відповідно до цієї умови І. Срезневський поділяє весь процес навчання дітей рідної мови на «дві пори».

Перша пора триває доти, доки дитина не навчиться плавно читати. Друга пора - допоки дитина не навчиться плавно писати. Впродовж першої пори, зауважує автор, дитина навчається не як учень чи учениця, а просто як дитина, якій ще не настав час учитися. Здебільшого роль учителя у цю пору виконує мати, але якщо це хтось інший, то має поводитися так само, як вона, з особливою любов'ю до дітей.

Зовсім по-іншому ставиться педагог до другої пори навчання - коли дитина стає учнем і навчається свідомо і серйозно під керівництвом учителя (цю роль може також викопувати мати).

Щодо першої - дошкільної пори, то вчений особливо наголошує на необхідності батьків готувати дитину до навчання грамоти у школі, то-гі їй буде значно легше адаптуватися до шкільного життя. Він заува­жує, що до п'яти років дитина може вивчити всі літери, а через рік навчитися читати не складні слова, підписи під малюнками, назви книг тощо- Якщо батьки будуть займатися з дитиною щодня по 15-30 хв, до семи років вона плавно читатиме.

Нині проблема навчання дітей у дошкільному закладі - питання неоднозначне. Вихователі настільки захопилися навчанням дітей гра­моти, що «бідні» діти мусять читати на швидкість за секундоміром, інакше їх не візьмуть до школи. Відповідно до цього слушними є вка­зівки І. Срезневського щодо підготовки дітей до школи як у сім'ї, так і в дошкільному закладі таким чином, щоб не підмінювати школу, не виконувати в дошкільному віці шкільну програму, оскільки це супере­чить «природі» дитини. Отже, і тут бачимо принцип природодоціль-ності в дії. На думку вченого, до систематичного навчання дітей у школі потрібно обмежитися лише підготовкою руки дитини до письма: напи­сання олівцем окремих каракулів (елементів літер), штрихування, ма­лювання будинків, парканів, тварин, саме це відповідає і віку, і фізіоло­гічним можливостям дитини, і її інтересам. А писати дитина навчиться у школі під керівництвом учителя.

На основі вивчення особливостей навчання дітей дошкільного віку рідної мови І. Срезневський сформулював такі правила:

1. Розмовляйте з дитиною правильною і зрозумілою мовою, не на­слідуйте вимову «дитячих» слів, не переймайтеся новими модними сло­вами.

2. Розмовляйте з дітьми літературною мовою, не допускайте помилок і мовних огріхів у своїй вимові, виправляйте їх, якщо «вони зірвалися з язика». Водночас виправляйте помилки і в дитячому мовленні як ми­мовільні, так і довільні.

3. Розмовляйте з дітьми так, щоб вони все розуміли, не намагайтеся справити враження розумнішого (чи навпаки) за дитину, розмовляйте багатою і доступною їм мовою; пояснюйте дітям значення усіх слів, якими вони зацікавилися; давайте їм можливість висловлювати свої пояснення і зауваження.

4. Не гасіть у дітей любов до слухання розповіді й оповідок, а навпаки, розвивайте її; стимулюйте дітей до творчого переказування зі вставка­ми, інтерпретаціями.

5. Читайте дітям усе, що їм цікаво, прищеплюйтелюбов до читання і слухання художніх творів.

6. Із трьох років залучайте дітей до слухання поетичних творів; читайте їм вірші, цікаві і за змістом, і за формою. Не примушуйте дітей запам'ятовувати їх, нехай це відбувається довільно, за їхнім бажанням; Пропонуйте дітям найкращі зразки усної народної творчості: прислів'я, Приказки, загадки тощо.

7- Використовуйте в роботі з дітьми твори мистецтва, картини худож­ників, залучайте їх до розглядання картин і складання невеличких художніх описів за їх змістом. Водночас не зловживайте запитаннями на зразок: Скільки очей у коня? Де знаходиться дах будинку - зверху чи знизу?

Якщо дотримуватися цих правил, зауважує педагог, можна досягти мети першої пори навчання дітей рідної мови¹. Слід зазначити, що більшість з означених правил віднайшли свою реалізацію в лінгводидак-тичних сентенціях дошкільної освіти, зокрема вимога індивідуальних занять щодо заучування віршів, підготовка руки дитини до письма, залу­чення дітей до розглядання репродукцій художніх картин із метою цілісного художнього сприймання їх змісту, робота з дитячою книж­кою, широке використання усної народної творчості тощо.

Не обійшов увагою І. Срезневський також проблему білінгвізму, на яку він мав власний погляд. І тут він дотримується насамперед прин­ципу природодоцільності. Його концептуальне положення щодо на­вчання іноземних мов полягає в тому, щоб «...діяти відповідно до зако­ну природи, не заважати йому, не прискорювати і не уповільнювати темпи навчання мов, не силувати дитину діяти всупереч закону приро­ди. Не можна силувати пам'ять (тобто навчати механічно), якщо розум ще не готовий до такого навчання. «Чи природно, - запитую я, - навча­ти дитину, яка ще не засвоїла для себе рідної мови, другої, двох чи трьох мов? Сама природа цьому не сприяє, отже, недоцільно»². Далі автор розмірковує над тим, що природа не сприяє засвоєнню дитиною з раннього дитинства кількох мов водночас. Так, у ситуації, коли діти залишаються без догляду вихователя, можна побачити, що вони відразу переходять до спілкування рідною мовою. Що природа цьому не сприяє, бачимо і на прикладі дітей, яких навчили розмовляти кількома мовами, навіть досить правильно, та «чи можна це назвати живим володінням мовою?» Це «розв'язність», уважає вчений, а не свобода, не живе свідо­ме володіння мовою. Так само можна навчитися «видавати» себе весе­лим чи сумним, та чи це справжні веселість, сум?

І. Срезневський уважає неприродним навчання дітей в дитинстві кількох мов і пояснює це негативним впливом на загальний розумовий розвиток дітей. Людина може мислити лише однією мовою, констатує він. Якщо дитина говоритиме одразу кількома мовами, вона не навчиться думати жодною з них. Навіть ті, хто засвоїв кілька мов природним шляхом, у подальшому виявлялися зі слабо розвиненою мисленнєвою діяльністю.

Справді, думки І. Срезневського в чомусь збігаються з думками су­часних учених (вивчення іноземних мов на основі рідної і в певній послідовності), а в чомусь є прямо протилежними (щодо негативного впливу на розумовий розвиток людини та її мислення). Та все-таки позитивно, що науковці не залишаються байдужими до концепції пояімовного навчання людини на різних вікових етапах. Позиція І. Срез-евського спонукає до дискусії, до нових експериментів, у процесі яких [ароджується істина, тим більше, що актуальність проблеми багатомов-ого і полікультурного навчання зростає з кожним днем. Безперечним

юзитивом ученого залишається вміння побачити проблему на багато

років уперед, а завдання його нащадків - спробувати довести її істинність,

чи спростувати.

Поиск по сайту: