В)Національні рухи в країнах Південно-Східної Азії (Бірма, Індокитай, Індонезія)

На початку XX ст. країни Південно-Східної Азії перебували у повній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій в кожній з них були встановлені специфічні методи правління: від протекторату до політично безправних територій.

На новій основі розгортається етап національно-визвольного руху за участю національних політичних партій, які прагнуть подолання відсталості шляхом завоювання національної незалежності і проведення модернізації,

Індонезія. Індонезія (Голландська Індія) - розташована на 13750 островах. На них проживало безліч народів, що сповідували різні релігії. Найбільш розвинутими були острови Ява і Суматра.

Порівняно з іншими колоніями в Індонезії не існувало суворого колоніального режиму. Голландії вдавалось утримувати цю територію за рахунок відсутності територіальної, національної та релігійної єдності.

Колоніальний стан обумовлював однобічний розвиток індонезійської економіки. На території Індонезії не було великої промисловості, крім гірничо-добувної. Основним заняттям населення було сільське господарство.

Під час Першої світової війни попит на індонезійську продукцію - нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло піднесенню сільського господарства і переробної промисловості. Відповідно зросла вага місцевих землевласників і підприємців.

Колонізатори намагалися привернути заможні класи Індонезії на свій бік. У 1918 р. вони створили Народну думу (фолксрат) -щось на зразок парламенту. Частина депутатів призначалась генерал-губернатором, інша обиралась виборцями, які представляли голландську бюрократію і верхівку індонезійського суспільства. Функції ''парламенту'' були чисто дорадчими, а його рішення необов'язковими для колоніальних властей. Більшість у фолксра-ті складали голландці, але колонізаторам довелось ввести до нього й індонезійську еліту, а також найбільш відомих лідерів національного руху. Продовжуючи маневрувати, голландці в статті першій нової конституції Нідерландів (1922 р.) лицемірно оголосили Нідерландську Індію ''рівноправною частиною імперії''.

Проте це не допомогло. Індонезійські та голландські робітники виступили проти наміру адміністрації ліквідувати державні субсидії, вимагали встановити восьмигодинний робочий день, заснувати арбітражну комісію. Арешт голови профспілки транспортників Семаука став сигналом до початку першого в Індонезії загального страйку залізничників.

''Лібералізм'' влади змінився періодом жорстокого терору. Були прийняті закони, які забороняли страйки, проведення партіями зборів' і мітингів. Плантатори створили воєнізовані організації, які придушували виступи селян.

Колоніальна адміністрація готувала заборону Комуністичної партії Індонезії. Були розгромлені видавничі органи КПІ. Партія перейшла на напівлегальний стан, а її керівники взяли курс на збройне антиколоніальне повстання.

Основну масу повстанців складали селяни і напівпролетарії села. їх слабо озброєні загони руйнували комунікації, нападали на житла місцевих чиновників, поліцейські пости. Грізним було повстання в Бактамі, де розгорнулась справжня партизанська війна проти колонізаторів. Повстання охопило гірничі райони Бандунга і центральну Яву. Повсюди воно мало антиколоніальний і антифеодальний характер.

Отямившись від несподіванки, колонізатори швидко придушили повстання в столиці і перекинули війська в інші райони. Коли почалось повстання в Західній Суматрі, поразка повстанців вже була визначена наперед. Більше 200 повстанців було покарано, 4,5 тис. осіб були кинуті за грати. З тис. комуністів без суду відправили на довічне заслання в болотисте верхів'я річки Дгул.

Повстання зазнало поразки тому, що воно не було достатньо підготовлене ні в політичному, ні в організаційному відношенні. Відсутнє було єдине керівництво. Повстання вилилось в ланцюг локальних стихійних і різних у часі виступів, що полегшило його придушення. Разом з тим повстання показало народові, що колоніальний режим не вічний.

Неміцність свого становища відчули і колонізатори: був скасований тяжкий для селянина подушний податок, влада розширила індонезійське представництво і повноваження фолксрату. Генерал-губернатор дав обіцянку не переслідувати національні союзи.

З 1924 р. національні союзи виступають у формі ''дослідницьких клубів'' - гуртків молодих інтелігентів, що займалися вивченням суспільних наук. Серед них виділявся своїм радикалізмом

Бандунгський клуб, заснований в 1926 р. молодим інженером Сукарно.

У 1927 р. на базі Бандунгського клубу Сукарно створив Національну партію Індонезії (НПІ). Вона вимагала надання країні незалежності. Засобами боротьби проголошувались єдність народу, масові антиколоніальні виступи, конфронтація з колоніальною владою. Не виключались насильницькі методи боротьби.

Теоретичною основою НПІ став розроблений Сукарно марха-єнізм- ідеологія простої людини; у ній поєднувались елементи соціалістичного народництва Сунь Ятсена і тактика ненасильницьких дій Ганді. За партією йшли лівонаціоналістичні жіночий і молодіжний союзи. На з'їзді останнього у 1928 р. під впливом Сукарно була оприлюднена ''клятва молоді'', в якій проголошувались індонезійські мова, батьківщина і нація єдиними для всьог населення архіпелагу. Це свідчило про формування індонезійської нації, зростання національної самосвідомості.

У 1932-1933 pp. виявилось, що колонізатори більше не можуть покладатися на колоніальну армію і флот.

Економічні негаразди, зниження заробітної плати військовослужбовцям викликали демонстрації протесту в Сурабаї. Піддавши арешту сотні ''заколотників'', командування швидко відправило звідси бунтівну ескадру в учбове плавання навколо архіпелагу. Проте 5 лютого 1933 р. на флагмані ескадри - броненосці ''Сім провінцій'' спалахнуло повстання індонезійських і голландських моряків. Вони повели корабель до Сурабаю, вимагаючи звільнити арештованих і встановити попередню заробітну плату. Тільки бомбардування, в результаті якого загинуло багато людей, змусило моряків здатися. Перелякане керівництво не тільки віддало повстанців до суду, звело до мінімуму ''тубільний контингент'' флоту, а й пішло на часткові поступки матросам.

Одночасно жорстокішими стають переслідування національних союзів. У них не дозволяють перебувати службовцям. їх мітинги забороняються поліцією. Проте лівонаціоналістична пропаганда продовжувалась. 1 серпня 1933 р. влада заарештувала Сукарно, а слідом за ним і інших керівників націоналістичних організацій. Всі арештовані без суду виселялись у віддалені райони Індонезії.

В атмосфері наближення військового конфлікту колоніальна влада поширила репресії щодо національного руху, лідери якого звертають свої погляди на Японію. За цих умов в 1935 р. відбулося об'єднання реформістських організацій в Партію Великої Індонезії (Паріндра). її перехід до відкритого співробітництва з колонізаторами, туманність поставленої мети і досягнення ''великої'', а не незалежної Індонезії, відштовхнули від неї ліві союзи і організації. У 1936-1937 pp. в ПВІ входило не більше 3,5 тис. осіб.

На противагу реформістам революційне крило національного руху в 1937 р. при підтримці комуністів, що діяли в підпіллі, створило партію Геріндо (Рух індонезійського народу). Кінцевою метою партія ставила завдання виборювати незалежність країни. Найближчою метою Геріндо було завоювання демократичних прав і свобод, створення справжнього парламенту і відповідального перед ним уряду.

У 1939 р. створено Політичне об'єднання Індонезії. Це федерація всіх провідних політичних партій. Вона виступала за єдність дій в боротьбі за демократичні реформи, прагнула виборів до парламенту і формування відповідального перед ним уряду. Федерація оголосила, що вона готова об'єднати зусилля політичних партій з голландською владою проти загрози нападу з боку Японії.

Бірма. У національно-визвольному русі Бірми чітко простежувались дві течії: консервативна, представники якої прагнули до відновлення доколоніального становища, і новітня, представники якої поєднували національне визволення з модернізацією країни за європейським зразком.

Захопивши Бірму в XIX ст. англійці приєднали її до Індії і перетворили в один з своїх аграрно-сировинних придатків, який постачав рис, нафту, руду, деревину, був вигідним ринком збуту для промислової продукції метрополії.

Втягування Бірми у світовий ринок вело до підриву основ старого, феодального суспільного ладу. Процес проникнення нових капіталістичних відносин був повільним. Зростання національної бірманської буржуазії стримувалось англійською, індійською та китайською буржуазією і тому навіть до кінця колоніальної епохи вона була надзвичайно слабкою. У сучасних галузях виробництва робітничий клас країни складали іммігранти-індійці, серед яких переважали тимчасові робітники. Звідси малочисельність і слабкість місцевого, постійного робітничого класу.

Вплив на Бірму світового революційного руху йшов тоді в основному через Індію, де національно-визвольний рух був більш розвинутим і куди швидше сягали відгуки світових подій.

Виразником антиколоніальних настроїв стала буддистська молодь, яка у 1906 р. утворила першу загальнобірманську політичну організацію. У 1920 р. її перетворено на Генеральну раду бірманських асоціацій (ГРБА).

Соціальний склад ГРБА був досить широким - від патріотично настроєних підприємців, осіб вільних професій, поміщиків та буддійських монахів до селян і робітників. Провідну роль у ГРБА відігравали представники багатих прошарків бірманського суспільства, які відстоювали ненасильницькі методи боротьби з колонізаторами, а іноді й відступали від цієї боротьби.

ГРБА відіграла велику роль у розвитку національно-визвольної боротьби бірманського народу в 20-х - на початку 30-х років.

Серйозним поштовхом для зростання політичної боротьби бірманського народу була відмова англійського уряду поширити на Бірму навіть ті реформи, які він збирався провести в Індії. Ця дискримінація викликала енергійний рух протесту. У Бірмі вперше відбулися масові політичні страйки. У Рангуні спалахнули страйки робітників, переважно індійців.

Особливого розмаху антиколоніальний рух набрав у кінці 1920 p., коли розпочався знаменитий страйк студентів Рангунсь-кого університету. Бойкот, що проходив під керівництвом ГРБА, схвилював країну, викликав симпатію у всіх національних прошарків і переріс у рух за національну культуру, за визволення бірманців від духовного рабства і колоніалізму. Бойкот призвів до створення незалежних від влади національних шкіл, з яких вийшло немало майбутніх політичних діячів Бірми. Загальнонаціональне значення бойкоту полягало в тому, що він поряд з іншими патріотичними виступами змусив провести в Бірмі реформи управління за індійським зразком.

Б№14

Поиск по сайту: