Правові системи держав Африки.

На африканському континенті на сьогодні налічується близько сорока незалежних держав. їх правові системи становлять значний інтерес для порівняльно-правового дослідження. Водночас виникає питання: чи можна розглядати ці правові системи в рамках єдиної правової родини? Більшість компаративістів вважає, що можна. Крім схожих географічних умов і расового складу цих країн їх поєднує схожість історичного розвитку, джерела права та традиційна правосвідомість населення.

У розвитку правових систем країн Африки вирізняють три основні етапи: перший — зародження і формування традиційного африканського права (до XIX ст.); другий — розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежності африканських держав (XIX — середина XX ст.); третій — розвиток сучасних правових систем в умовах становлення державної незалежності (друга половина XX ст. — до сьогоднішніх днів).

Традиційне право африканських народів протягом стеліть ЯРЛЯЛО собою право звичаєве, що склалося виключно зі звич їж — правил поведінки, що ввійшли у звичку в силу багаторазового повторення протягом тривалого часу. Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканського суспільства.

Річ у тім що основною соціальною одиницею африканського суспільства був не окремий індивід, а громада, об'єднана за родинними й національними ознаками. Лише спільними зусиллями вона могла вижити в умовах нерозвиненості знарядь праці, агресії інших племен чи подолати стихійні лиха. Інтереси особистості були цілком підкорені інтересам громади. Унаслідок подібної соціальної організації правила поведінки, що виникали, також відбивали інтереси всієї громади, а не окремих її жителів. Р. Давид пише, що інтереси африканців завжди зосереджувалися на групах (триба, каста, село і т. д.), узятих поза часом, а не на їх більш мінливих елементах, як-то індивід чи родина. Шлюбний договір являв собою скоріше угоду двох сімейних груп, аніж союз двох індивідів, і розлучення можливе було тільки за згодою родин. Право власності на землю належало соціальній групі. У спадковому праві майно, як правило, переходило не до індивідів, а до родини чи групи. При компенсації збитку виплату робила одна родина або клан іншій родині чи клану, але не одна особа іншій. І навіть спори в африканському суспільстві теж виникали головним чином між співтовариствами і групами. Не можна сказати, що особистість ігнорується, вона визнається, але щодо зовнішнього світу єдиним суб'єктом виступає група1.

Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи форму обвинувачень2.

Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизованістю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публічне, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, бо часто одне й те ж діяння в різних умовах могло бути розцінене і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки були присвячені заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.

Норми права були тісно переплетені з іншими соціальними регуляторами — мораллю і релігією, (х реалізація була більшою мірою забезпечена повагою до традицій предків і страхом перед надприродними силами, ніж побоюваннями негативних юридичних наслідків для правопорушника.

Специфіка африканського права порівняно із правовими системами Заходу виявляється також у юридичному процесі, необхідність у якому виникала у разі правового спору або здійснення правопорушення. Західна система судочинства ставить собі за мету відшукати істину в справі, тобто визначити, хто правий, а хто винен, захистити інтерес правого й покарати винного. Завдання органів, що розглядали суперечки в африканських громадах, були більше схожі на завдання органів, що вирішували їх у далекосхідних країнах — Китаї та Японії. Іх основна мета — примирити сторони для забезпечення єдності та згуртованості всієї соціальної групи. Усі сторони конфлікту повинні піти на компроміс і бути упевненими в справедливості такого рішення. Тільки після цього конфлікт забувався, а його учасники продовжували спільно трудитися на благо всієї громади, не вдаючись до її розбрату і розколу.

За класифікацією Т. В. Кашаніної, цей тип права належить до архаїчного права. Проте йому, — історично першому типу права, — притаманні не тільки недоліки, а й достоїнства: а) воно не являло собою звід правил, нав'язаних зверху, а було невід'ємною частиною свідомості народу; б) архаїчне право виражало закономірності, що існують у суспільстві, і давало відчуття цілісності життя, впевненості в тому, що правові рішення становить частину всесвітньої гармонії; в) архаїчне право вирізнялося добровільністю й масовістю виконання, оскільки ґрунтувалося на переконанні в належному характері правил поведінки і його дотримувалися, виходячи із звичок; г) оскільки воно мало усний характер, то було доступне усім; ґ) винесення судового рішення було етапом процесу примирення, і питання про те, хто правий і хто винен, не висувалося на перше місце. Архаїчне право було засобом, щоб тримати людей разом, інструментом їхнього примирення і сприймалося як процес посередництва, спосіб спілкування. До появи розвиненого права було більше простору для вираження переконань і думки людей, а самому архаїчному праву не був властивий формальний характер: воно було досить пластичним, мовби живим законом1.

Традиційне африканське право вперше зазнало активного зовнішнього впливу у зв'язку з приходом в Африку християнства й ісламу. Християнство почало поширюватися в IV столітті з Ефіопії, іслам — трохи пізніше, з XI століття в Північній і Західній Африці. Релігія принесла із собою не тільки віру й культи, а й свою систему права, яка багато в чому не відповідала звичаєвому праву африканських народів. Однак це не спричинило відмови від норм традиційного права, воно лише намагалося пристосуватися до нових систем права. Проте християнство й іслам сприяли руйнуванню першооснови традиційного права — віри в надприродні сили й магію, якими протягом століть було оповите звичаєве право. Ці релігії принесли нове розуміння світоустрою, в якому норми звичаєвого права були підлеглими щодо норм релігійного права.

Другий етап розвитку звичаєвого права проходив в умовах колоніальної залежності африканських держав. У XIX столітті розвинені європейські держави майже цілком колонізували Африканський континент, перетворивши його на сировинний придаток, внаслідок чого африканські народи були позбавлені права самостійно визначати зміст і форму свого права. Розпочалася примусова рецепція європейського права. Колоніальна влада — англійська, французька, португальська й бельгійська — в основному прагнули впровадити в африканських країнах право і судову систему, що діяли у відповідній метрополії. Кожна колоніальна держава нав'язувала своїм володінням власну правову модель: французьке право було введено у Французькій Африці й на Мадагаскарі; бельгійське — у Конго; португальське — в Анголі й Мозамбіку; загальне —- в англійських колоніях; романо-германське, змінене пізніше під впливом англійського загального права, — у Південній Африці; Ліберія запозичала загальне право й деякі судові звичаї Англії та США1.

Результатом взаємодії традиційного й запозиченого права стало, з одного боку, становлення нових галузей права, а з другого — зміна і пристосування звичаєвого права до нових суспільних відносин. Проте останнє не було цілком витиснуте правом метрополій. Колонізатори не прагнули заборонити всі норми традиційного африканського права. Було офіційно визнано, що окремі види суспільних відносин — сімейні, земельні, спадкові — регулюються нормами звичаєвого права. Були збережені суди, що складалися з місцевих старійшин і поширювали свою юрисдикцію на корінних африканців.

Третій етап формування африканських правових систем проходив в умовах становлення державної незалежності африканських країн. Цей процес, що почався в другій половині XX століття, становив розпад колоніальних імперій. Використовуючи закріплене в Статуті ООН право націй на самовизначення, африканські народи один за одним проголошували свою незалежність від метрополій. У 1952 році здобув незалежність Єгипет, у 1956 — Марокко, Судан і Туніс, у 1960 — Конго, Нігерія й Сенегал, у 1961 — Танганьїка, у 1962 — Алжир, у 1963 році — Занзибар.

В умовах державної незалежності африканські народи дістали реальну можливість самостійно формувати свою державну і правову систему. Одні країни стали республіками, інші — монархіями чи диктатурами, одні будували соціалізм, інші — капіталізм. Спільною тенденцією постколоніального розвитку можна вважати збереження загальних параметрів правових систем, створених метрополіями. Держави, що перебували під управлінням країн романо-германської правової родини, зберегли її основні ознаки — верховенство нормативно-правових актів, кодификацію законодавства тощо (Алжир, Конго, Марокко, Сенегал, Туніс та ін.). Країни, що були під протекторатом Великобританії, зберегли багато інститутів загального права (Нігерія, Судан, Танзанія та ін.).

Значний вплив на становлення правових систем незалежних держав мав іслам. Чимало африканських держав визнали його норми як складову частину системи права. Мусульманське право нині застосовується в Алжирі, Єгипті, Марокко, Нігерії, Судані, Танзанії, Тунісі, Ефіопії. У більшості країн ним регулюється досить вузька сфера суспільних відносин — шлюби, розлучення, спадкування. Деякі країни визнали закони шаріату як основні принципи всієї правової системи. Конституція Єгипту (ст. 2) закріпила іслам як державну релігію, а шаріат — як основне джерело законодавства. У деяких країнах (Нігерія, Ефіопія) діють спеціальні мусульманські суди.

Практично всі африканські держави більшою чи меншою мірою визнають дію традиційного звичаєвого права, яке являє собою складову частину системи права цих країн. Деякі з них для застосування цих норм створюють спеціальні суди звичаєвого права (Ефіопія, Нігерія, ПАР). Конституція Ефіопії (ст. 78) передбачає право Палати народних представників і Рад штатів засновувати нові або офіційно визнавати суди звичаєвого права. Звичаєве право традиційно регламентує досить вузьку сферу суспільних відносин, пов'язаних із землею, родиною, спадкуванням, деякими видами угод. Як правило, норми звичаєвого права перебувають на нижчому рівні порівняно з нормами законодавства. Існують країни, наприклад Сенегал, де норми звичаєвого права були прирівняні за юридичною силою до норм закону.

Важливою тенденцією розвитку правових систем країн Африки можна визнати законодавче закріплення норм традиційного права. У деяких країнах навіть поняття звичаєвого права знайшло своє законодавче закріплення. Так, згідно з ордонансом про тлумачення й загальними статтями, виправленими й доповненими законом про магістратські суди Танзанії 1963 року, звичаєве право «означає правило чи сукупність правил, за допомогою яких здобуваються права й накладаються обов'язки, встановлені звичаєм у будь-якій африканській громаді Танганьїки і визнані цією громадою як норми, що мають юридичну чинність; сюди включається також будь-яка декларація чи модифікація звичаєвого права, прийнята відповідно до ордонансу місцевих органів управління, але не включається якесь правило і практика, що скасовані, заборонені, карані, оголошені протиправними... чи замінені писаним правом»1.

Таким чином, у другій половині XX століття в державах Африки створено сучасну систему права й розвинене законодавство. При цьому компаративістів цікавить питання, наскільки нове законодавство витіснило звичаєве право і наскільки реально воно регулює суспільні відносини. Виникає ситуація, схожа з правовими системами держав Далекого Сходу, де закони наказують одне, а в реальних суспільних відносинах населення керуються нормами традиційного права. Р. Давид щодо цього питання наголошує: «Не слід обманювати себе: будь-які нові закони, особливо ті, що спрямовані на принципові реформи сімейних структур, зіштовхуються з протидією населення і не змінили способу життя більшості. За фасадами законів селяни продовжують жити так само, як жили їхні предки, ігноруючи «право міст» і інститути, встановлені інтелектуалами»1. З огляду на те, що сільське господарство — головна галузь економіки африканських країн, а переважна більшість жителів — селяни, слід зробити висновок, що правові системи цих країн, як і раніше, належать до традиційної правової родини.

52.Перспективи розвитку правової системи України.

Правова система сучасної України знаходиться на стадії формування, у перехідному стані від командно-адміністративних методів управління до процесів саморегуляції та самоорганізації. Діставши у спадок від Радянського Союзу заідеологізовану концепцію розвитку державно-правових явищ зокрема та суспільних взагалі, Україна "намагається" поступово відкидати соціалістичні методи регуляції суспільних відносин. Даний процес позитивно підкріплюється тим, що сьогодні свідомо обрано курс на європейську інтеграцію, зокрема всі погляди спрямовані на Європейський

Союз, який повинен стати запорукою розвитку та становлення України як дійсно демократичної держави, де є місце ринковій економіці, в повній мірі забезпечується охорона та належне регулювання суспільних відносин, забезпечення прав, свобод і та законних інтересів громадян завдяки ефективному функціонуванню правової системи.

Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема - європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункціональним, атому потребує як глибокого науково-теоретичного аналізу правової дійсності, так і визначення основних напрямів її розвитку.

Перш за все слід відзначити, що сучасна правова система України складається, і в цьому ми погоджуємося з думкою Л.А. Луць, з трьох основних частин: інституційної, функціональної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона все ще знаходиться у стані формування1.

З точки зору О.В. Зайчука й Н.М. Оніщенко загальні параметри майбутньої цілісної й систематизованої концепції правового розвитку України полягають у такому:

- вітчизняна правова ідеологія не повинна будуватися на ідеї соціального й політичного розколу, протиставлення однієї соціальної групи іншій. Навпаки, вона мусить прагнути до максимального духовного об'єднання країни, досягненню нею стану моральної й духовної соборності, необхідного ступеня політичної консолідації. Країна вже пережила достатньо воєн, революцій, контрреволюцій, розколів та реформацій і тепер має потребу в об'єднанні своїх інтелектуальних і матеріальних сил для складної відбудовної і творчої роботи. Право має в максимальному ступені сприяти реалізації цього завдання;

- правовій ідеології належить бути досить відкритою для обліку і сприйняття історичного досвіду, яку б ідеологічну належність він не мав. Ідеологія, повинна ввібрати все конструктивне й корисне для України з теорії і практики минулого й сьогодення;

- ні принцип суверенізації особистості стосовно суспільства й держави в його індивідуалістичному варіанті, ні одержавлення людини й придушення її самостійності й ініціативи - жодна х цих крайностей не може стати методологічним підґрунтям правової ідеології в Україні. Індивідуальність можлива тільки через соціальність. Потрібне раціональне сполучення інтересів особи та суспільства, а не домінування одного над іншим. Повноцінний розвиток особистості, забезпечення гармонії прав та обов'язків реалізуються через інтеграцію людини в суспільство та його культуру. Отже, розвиток сучасної правової системи України характеризується:

- активним формуванням основних структурних частин, що сприяє правильному співвідношенню та взаємодії елементів;

- формуванню механізму самоорганізації, який концентрує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги;

- поступовим приведенням правової системи у відповідність з міжнародними стандартами, насамперед-європейськими, утвердженням під впливом цих вимог принципів правової, демократичної держави та громадянського суспільства;

- спрямованістю правового регулювання загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права;

- урізноманітненістю в юридичній науці методологічних підходів до праворозуміння;

- створенням нових інститутів та галузей права і законодавства, виникненням міжгалузевих (комплексних) інститутів законодавства;

- урізноманітненням зовнішніх форм права, що забезпечує динамічність, гнучкість правової системи суспільства.

53.Межі запозичення досягнень інших правових систем.

54.Зв’язок порівняльного правознавства з розвитком юридичної науки в Україні.

55.Значення порівняльного правознавства в умовах формування національної правової системи України та здійснення інтеграційних процесів з іншими правовими системами сучасності.

Поиск по сайту: