Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Виникнення та реформування загального права.



Запровадження централізованої системи правління на території всієї Англії, що було одним з важливих наслідків норманського завоювання, неминуче торкнулося й англійської правової системи. Нормани змогли запровадити загальне для всієї території завойованої країни право. Звідси і поширена назва англійської системи права — загальне право (common law).

 

Основна частина норм загального права склалася внаслідок самостійної нормотворчої діяльності англійських суддів. Коли королівські судді почали у другій половині XII століття вирішувати спори, вони не знайшли формально встановлених норм, які вони могли б застосовувати. Парламенту ще не існувало; він виник лише в 1265 році — через століття після того, як суди почали регулярно діяти1.

 

За припущенням Г. Дж. Бермана, все законодавство перших чотирьох англонорманських королів з 1066 до 1154 року могло бути вміщене на одній сторінці. Це пояснюється тим, що королі взагалі не вважали регулярне видання нових законів одним із своїх обов'язків2. У таких умовах судді були вимушені самостійно встановлювати норми, виходячи з того, що ці правила поведінки відповідають давно існуючим звичаям суспільства. Тому розгляд розвитку англійського права є неможливим без паралельного дослідження діяльності судів.

 

Природно, що для запровадження загальної для всієї країни правової системи необхідно було створити систему суворо централізованих судів, підзвітних лише королю. Першим головним королівським судом, заснованим як противага місцевим судам, була Королівська рада (Curia Regis). Цей орган існував як вище казначейство країни, наділене до того ж судовими функціями.

 

У XI І—XI11 століттях у системі королівських судів з'явилася низка нових судових органів:

 

1) суд казначейства (Court of Exchequer), який спочатку був одним з підрозділів Королівської ради і займався податками і зборами. Згодом цей судовий орган почав вирішувати спори фінансового характеру і податкові справи;

 

2) суд ассизів (Court of Assize), що розглядав справи у виїзних засіданнях. Країна була розділена на райони, які називалися округами. Судді, переміщаючись по цих округах, проводили засідання суду в кожному місті округу. З часом ці суди стали займатися виключно кримінальними справами;

 

3) суд загальних позовів (Court of Common Pleas), який був створений для вирішення в основному спорів майнового характеру між приватними особами. Це були справи, що не торкалися інтересів монархії і монарха (в основному це були суперечки про земельні володіння);

 

4) суд королівської лави (Court of King's Bench) — він був створений як орган з розгляду публічних справ і питань, що торкалися інтересів держави. Засідання цього суду проходили в присутності і під головуванням короля.

 

Поява цих судів призводить до зменшення значення Королівської ради як судового органу. Розглядаючи судову систему в ранньофеодальний період, слід враховувати те, що в Англії існували ще кілька видів судів, які не належали до королівських: канонічні (церковні) суди, місцеві суди громади, суди барона (феодала), суди міст, морські суди

 

тощо.

 

Спочатку судці королівського суду супроводжували короля, коли він об'їжджав свої володіння. На місцях королівські чиновники за дорученням короля розглядали скарги, з якими до короля зверталися місцеві жителі. Згодом судді самостійно їздили по всій країні для здійснення правосудця. У кожній місцевості діяли свої звичаї і традиції, і судді змушені були їх враховувати і застосовувати. Цьому сприяла поширена на той час практика запрошення до суду місцевих жителів —присяжних засідателів. За часів Генріха II (друга половина XII ст.) суд присяжних стає постійним інститутом у цивільних та кримінальних справах.

 

Аналіз судової практики свідчить про те, що серед джерел правових норм в Англії до XIV століття переважав правовий звичай. Наприклад, у суді загальних позовів відповідач міг заявити, що норми загального права до нього не можуть бути застосовані, бо його справа підлягає вирішенню на підставі тих звичаїв, що діють у тому селі, мешканцем якого він є. У такому випадку, наприклад, достатньо було надати суду свідчення, зокрема місцевих жителів, які підтверджують існування певного місцевого звичаю, щоб норма загального права була відхилена в даній справі.

 

Перші ґрунтовні викладення загального права були здійснені суддею Гленвілом наприкінці XII століття у трактаті «Про закони та звичаї королівства Англії» та суддею Бректоном у першій половині XIII століття у трактаті «Про закони та звичаї Англії». Вони аналізують норми, які можуть застосовуватись у центральних королівських судах у резиденції Короля — Вестмінстері, і фактично визнають, що звичай був для загального права одним з джерел правотворчості. Тому не випадково, що в той час в Англії було поширеним визначення загального права як загального звичаю королівства.

 

Загальне право в Англії починає витісняти звичай тільки в XIVстолітті. Процесу заміни звичаїв загальним правом, звичайно, багато в чому сприяли професіоналізація юридичної діяльності в країні і формування особливих професійних корпорацій юристів. Як уже зазначалося, юрисдикція королівських судів поширювалася на територію всієї країни, а судді були членами королівського двору і традиційно селилися в одному кварталі Лондону. Вони мали можливість тісно спілкуватися один з одним і мимоволі порівнювати рішення, прийняті ними за схожими справами, але на підставі різних місцевих правових звичаїв. Так з'являлися загальні позиції і погляди, які були вираженням їхньої професійної думки.

 

Виникнувши як «суддівське право», загальне право, таким чином, спочатку протиставлялося місцевим правовим звичаям. Е. Дженкс писав, що королівські судді прагнули скроїти з різноманітних звичаїв своєї країни єдину одежину, а саме — загальне право, яке було б за міркою для всієї нації1.

 

Уже в XIII столітті англійські судді починають звертатися до попередніх судових рішень. Королівські судді, виробляючи свій підхід до справ і таким чином створюючи нормативний масив загального права як єдиної національної системи, прагнули не суперечити власним рішенням, прийнятим раніше. При цьому судова практика розвивається не на основі застосування до конкретних фактів і обставин абстрактних законоположень, що доведені судам зверху, з центру, а за принципом аналогії. Згідно з цим принципом справи, засновані на схожих фактах, повинні вирішуватися судами схожим чином. На допомоіу суддям в Англії з 1282 року починають щорічно видаватися спеціальні збірники судових рішень — так звані щорічники (year books). Вони були покликані систематизувати прецеденти і таким чином полегшити аналіз і узагальнення судової практики в країні2.

 

Характерною рисою початкового періоду розвитку англійського загального права є домінування процесуального права над матеріальним правом. Іншими словами, для англійців споконвічно більше значення мала процедура звернення до суду, ніж суть справи. Таку особливість можна пояснити тим, що спочатку королівський суд був доступний тільки привілейованим шарам населення. Основна складність полягала в тому, щоб отримати дозвіл короля на звернення до його, королівського, суду. Щоб упорядкувати цю практику, запроваджується система надання особливих документів — наказів суду, які дозволяли почати судову процедуру. Наказ суду (writ) — це припис короля, у якому стисло викладалася суть позову й надавалося доручення судовому чиновнику, судді або керівникові суду порушити справу за даною конкретною справою і заслухати її в присутності сторін1.

 

Можливо, то перші накази дійсно були власноруч підписані королем. Однак потім засновується спеціальна організація — Служба наказів канцелярії під управлінням королівського лорд-канцлера. Ця установа згодом здійснює масову видачу наказів суду. Отже, історично повноваження англійських судів формувалися з розвитком судової діяльності через систему наказів під тиском безпосередніх звернень до королівського суду.

 

За характером і природою система судових наказів була дозвільною системою, при якій вирішення процесуальних питань судового захисту передувало формуванню норм матеріального права, згідно з якими судові спори вже потім розглядалися по суті. Тобто, щоб отримати судовий захист свого права, спочатку необхідно було отримати формальний дозвіл на звернення до суду.

 

Якщо спочатку королівські накази видавалися суду лише як виняток, то пізніше під напором звернень населення список позовів, що могли бути розглянуті в суді, розширився. Був розроблений спеціальний стандартний перелік найбільш типових звернень, з якими доводилося мати справу на практиці. Цей список дістав назву «позовний формуляр», або «регістр наказів» і розглядався як своєрідна енциклопедія загального права. За невелику плату канцелярія могла вигадати нову форму наказу, не передбачену в зазначеному переліку. Так розширювався загальний список і одночасно збагачувалися норми матеріального загального права1.

 

Наприкінці XII століття лорд-канцлер використовував уже близько 75 стандартних приписів, форма яких була відпрацьована до дрібниць: у них слід було внести тільки імена та адреси сторін. Спочатку накази судам видавалися досить вільно. Однак потім перелік наказів суду оновлювати припинили (так, у 1285 році був прийнятий другий Вестмінстерський статут, згідно з яким нові первісні накази могли створюватись тільки за згодою Парламенту, а лорд-канцлер міг самостійно випускати лише такі нові накази, які були схожі на вже існуючі)2.

 

Починаючи з XIV століття англійське загальне право піддається реформуванню. Як відомо з історії, в XIV—XV століттях в Англії відбуваються великі соціально-економічні зміни. Бурхливо розвиваються товарно-грошові відносини, ростуть міста, занепадає натуральне господарство. Виникає гостра потреба в тому, щоб суди йшли назустріч новим потребам населення. У цей час у виробничій та іншій економічній діяльності з'являється нова, невідома раніше форма відносин — контракти. Виникають нові різновиди деліктів і злочинів. Юридична форма (система судових наказів) стала гальмувати розвиток права і правових відносин. А це, у свою чергу, не могло не позначатися на стані справ в економіці і соціальній сфері.

 

Найсуттєвішими недоліками загального права були:

 

— надзвичайна суворість і негнучкість його норм;

 

— визнання лише єдиної санкції в цивільному праві — грошової компенсації, а в кримінальному праві одного покарання — страти;

 

— відсутність засобів забезпечення явки свідків до суду;

 

— повільність і дорожнеча судової процедури;

 

— безліч дорікань на адресу системи наказів суду, що перешкоджала демократизації суду і не враховувала потреби правового розвитку країни'.

 

Для того щоб загальне право продовжувало залишатися в гармонії з умовами життя, що змінилися, необхідна була правова реформа, яка не тільки б змінила практику судів, але і дозволила б їм упровадити нові правові норми і рішення, невідомі старому праву.

 

Однак природа загального права є такою, що воно практично не піддається переробці за замовленням. Загальне право прямо не залежить ані від політичної волі Парламенту, ані від влади Корони, ані від побажань населення. Не могли позбутися цих недоліків і самі суди, бо, виходячи з існуючої на той час доктрини, визнана судом норма загального права не могла бути відкликана (переглянута, скасована).

 

Але вихід був все ж таки знайдений, хоча й не відразу. Видатний історик англійського права Г. Майн вирізняє три інститути, що відіграли найбільш важливу роль у реформі архаїчних норм загального права і у становленні сучасної правової системи Англії: юридичні фікції, право справедливості та закони.

 

1. Юридичні фікції виникли в епоху середньовіччя як прийом, що дозволяє обійти право під виглядом суворого дотримання його приписів. Юридичні фікції в праві дають змогу свідомо приймати за реально існуючі такі дії або події, яких насправді не було, немає або не могло бути.

 

Використання юридичних фікцій в англійському праві мало на меті:

 

1) пом'якшення жорстокості норм середньовічного кримінального права, яке, як відомо, передбачало страту для осіб, визнаних винними в здійсненні будь-якого тяжкого злочину (фелонії).

 

До прийомів, що пом'якшували покарання, належала, приміром, так звана пільга духівництву. Спочатку ця пільга, яка виключала застосування страти, надавалася тільки священнослужителям. Згодом за допомогою юридичної фікції вона стала поширюватися судами на всіх інших вперше звинувачених у скоєнні тяжкого злочину, якщо вони могли прочитати напам'ять добре відомий уривок тексту Біблії латинською мовою (псалом 51, вірш 1). Цей уривок ніколи не змінювався. Усі про це знали і вчили його напам'ять із самого дитинства, просто так, про всякий випадок;

 

2) розширення переліку наказів суду. Внаслідок застосування фікції до суду подавалися справи, які б в іншому випадку не підлягали судовому розгляду через те, що їх не було в переліку наказів суду;

 

3) надання суддям можливості обходити вимоги загального права про підсудність справ. Ця можливість не була пов'язана з мотивами поліпшення норм загального права. Це диктували прагматичні інтереси суддів, платня яких прямо залежала від кількості розглянутих ними справ.

 

Наприклад, спочатку до компетенції Суду казначейства належали справи про стягнення королівських податків, тобто це були справи про борги Короні. Приватні спори були вилучені з компетенції Суду казначейства. Для того щоб розглядати спори за зобов'язаннями приватних осіб, судді використали фікцію, відому як Quominus. Вони стали умовно вважати, що якщо позивач вимагає від відповідача повернути борг, то йдеться про те, що позивач не може через дії відповідача повернути свій борг Короні. Хоча насправді позивач ніяких грошей не був винний Короні. Використання фікції Quominus дозволяло знайти у приватній справі інтереси короля і прийняти її до розгляду в Суді казначейства1.

 

2. Право справедливості допомагало вийти за вузькі межі загального права. З XIV століття лорд-канцлер переходить до практики вирішення в порядку нової правової процедури позовів, з якими піддані звертаються до короля. Таким чином паралельно з загальним правом починають складатися нові норми, що утворюють право справедливості. По суті, це також прецеденте право, але прецеденти тут створюються не через королівські (вестмінстерські) суди, а іншим способом (через діяльність лорда-канцлера) і до того ж на інших принципах.

 

3. Закони. Цей засіб не набув великого поширення, оскільки аж до кінця XIX століття законодавча роль англійського Парламенту розглядалася лише як додаткова функція цього політичного органу. Наприклад, ще в XVIII столітті англійські юристи майже одностайно вважали, що право не належить до того, що може бути створене людьми. Право просто є, отже, прийняті Парламентом статути — це не що інше, як зміни до вже існуючого порядку речей.

 

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.