Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Закон як джерело права в сім’ї англо-американського права.



Закони — це важливе основне джерело норм сучасного англо-американського права. . У вузькому (суто юридичному) значенні законом є формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який виходить від вищого законодавчого органу влади (в Англії, Канаді та Австралії — це Парламент, у США на федеральному рівні — це Конгрес, на рівні окремих штатів — легіслатури). До законів у широкому значенні належать всі ті акти, що створюються законодавчою та виконавчою владами і протиставляються актам судової влади.

 

Розглянемо закони у вузькому значенні на прикладі Англії, де вони набули форми статутів. Статути приймаються Парламентом — вищим законодавчим органом Сполученого Королівства — і повинні бути схвалені королем (королевою).

 

Відомий англійський юрист Е. Дженкс зазначає, що на відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будь-якого правила поведінки, яка в майбутньому підлягає дотриманню тими особами, до яких воно звернене. Закон (за винятком дуже рідких випадків надання йому зворотної сили) не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який уже виник, чи накласти покарання за вже здійснений вчинок'.

 

Для розуміння особливості законів в Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі правового суверенітету Парламенту (або верховенства Парламенту). Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена в Парламенті і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію; Парламент має право видавати та скасовувати будь-які закони з будь-якого питання (наприклад, Парламент може визнати неповнолітнього повнолітнім, звинуватити людину у зраді після її смерті); немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту2. Цей принцип, який було визнано ще в XVI столітті, покликаний затвердити перевагу волі обраних народом представників над волею призначених суддів. Проте, характеризуючи свободу дій Парламенту, слід взяти до уваги, що сьогодні її деякою мірою обмежують правові документи Європейського Союзу.

 

Верховенство статутного законодавства може бути підтверджено такими положеннями права:

 

1) жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів.

 

У справі Чені проти Кон (Cheney v. Conn) 1968 року позивач заперечував проти податку, що він його повинен був сплатити відповідно до Закону про фінанси 1964 року. У судовому рішенні було, зокрема, зазначено: «Не справа суду заявляти про незаконність прийнятих Парламентом положень, що мають верховенство в цій державі». Отже, в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами;

 

2) лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше, або це може припускатися. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії. Як зауважують англійські юристи, інший спосіб дії свідчив би про те, що суд бере під сумнів авторитет законодавчої влади, яка ухвалила ці статути, чого суд у жодному випадку не має права робити;

 

3) закон може змінювати або скасовувати положення чинного загального права (тобто судові прецеденти)1.

 

Однак положення про необмежену свободу розсуду англійського Парламенту при прийнятті статутів має переважно теоретичний характер. На практиці статути здебільшого приймаються для внесення необхідних змін і доповнень до чинного права. Зокрема, статутне законодавство призначене для скасування чинного законодавства, для доповнення встановлених положень загального права або права справедливості, для перегляду наслідків рішень судів, а також для запровадження нових положень з питань, що раніше не підлягали правовому регулюванню.

 

У сучасному англійському праві можна помітити тенденцію до посилення ролі статутів, яка полягає у збільшенні їх питомої ваги в системі джерел права та в розширенні сфери відносин, що регулюються ними. Наприклад, англійські закони, прийняті після 1948 року, мають обсяг у чотири рази більший, ніж закони, прийняті до того часу1.

 

Проте ця тенденція не порушує історично існуючих зв'язків статутів з іншими джерелами права, перш за все прецедентом. І сьогодні не викликає сумнівів теза, що принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Статут запозичує категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом. Для статуту дуже важливим є його тлумачення в судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною чи зобов'язанням тільки після того, як він буде застосований суддею. Такий взаємозв'язок і взаємодія статуту і прецеденту в регулюванні суспільних відносин виключає можливість виділення серед них «головного» чи «другорядного», «основного» та «не основного» джерела права2.

 

У найзагальнішому вигляді акти, прийняті Парламентом, поділяються на дві основні групи: публічні і приватні. Деякі акти містять положення змішаного характеру — публічного і приватного, тому вони є «гібридними». Публічні статути встановлюють загальні правила поведінки, що поширюються на невизначене коло осіб, і діють на всій території країни або її істотній частині. Приватні акти спрямовані на встановлення винятків з чинного права для окремих осіб та територій. Вони встановлюють особливі повноваження або привілеї для певної особи чи групи осіб. Історія приватних статутів бере свій початок від тих часів, коли Парламент активно функціонував як судова інстанція.

 

Крім того, такий цікавий поділ актів пояснюється тим, що у правовій системі Англії будь-яке законодавчо встановлене правило поведінки, незалежно від того, має воно загальний чи індивідуальний характер, вважається правовою нормою. Тому в англійському праві відсутній поділ на нормативні та індивідуальні акти1. Слід зазначити, що у другій половині XX століття кількість приватних актів значно зменшилася порівняно з XIX — першою половиною XX століття2.

 

За змістом статути, прийняті Парламентом, поділяються на п'ять видів:

 

1) акти реформи права. Механізм підготовки правових реформ в Англії відрізнявся значною невизначеністю аж до 1965 року, відколи в країні почала працювати Правова комісія, що була утворена на підставі Закону про правові комісії (1965). До її завдань входить вивчення та перегляд права з метою його системного розвитку та реформи, виключення аномалій, скасування застарілих і непотрібних норм, спрощення та модернізації права. Правова комісія готує звіти, рекомендації та законопроекти, що втілюються в життя парламентськими актами;

 

2) консолідовані акти, за допомогою яких Парламент об'єднує в єдиному законі положення прийнятих раніше законодавчих актів з одного питання. Прикладом консолідації є прийняття Закону про профспілки та трудові відносини 1992 року, який об'єднав понад десяти законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок. Ці акти підлягають більш суворому контролю при їх прийнятті у Парламенті;

 

3) кодифіковані акти. У цих законах робиться спроба об'єднати всі норми права, що стосуються одного питання чи інституту. На відміну від консолідації, в Англії кодифікації підлягає не тільки статутне, але й прецедентне право (у цьому разі в одному законі об'єднуються норми статутного і загального права, а також положення права

 

справедливості). До кодифікованих актів належить, наприклад, Закон про кримінальну відповідальність за замах на вчинення злочину 1981 року;

 

4) акти про стягнення доходів — фінансові акти, що приймаються Парламентом щорічно і на підставі яких вносяться зміни до бюджету;

 

5) поточне законодавство. Ці закони приймаються для вирішення поточних питань життя країни. До поточного законодавства належить, наприклад, Акт про орендну плату 1974 року1.

 

Основна маса законопроектів ініціюється Короною. В окремих випадках ініціаторами прийняття закону можуть виступати члени Парламенту. Перед направленням до Парламенту остаточного варіанта законопроекту останній узгоджується з тим департаментом уряду, до компетенції якого він входить.

 

Законопроект проходить кілька обов'язкових стадій: 1) внесення законопроекту; 2) перше читання; 3) друге читання; 4) робота в комітетах; 5) звіт про роботу над законопроектом; 6) третє читання; 7) обговорення виправлень; 8) одержання згоди Корони.

 

Законопроект стає статутом після його затвердження Парламентом і одержання згоди Корони. Якщо в статуті не вказується інша дата, він набуває чинності в той же день, коли його підписує король (королева). Звичайною стала практика, коли в тексті статуту вказується, що він набуває чинності «у призначений день». Визначення цієї дати входить до обов'язків міністра уряду, або це оформляється наказом Таємної Ради.

 

Статут припиняє свою дію в разі, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давність прийняття статуту не може бути підставою для припинення його дії.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.