Загальні принципи в романо-германській правовій сім’ї.

Загальні принципи— це положення (правила) об'єктивного права, які можуть втілюватися, а можуть і не втілюватися в законодавстві, але обов'язково застосовуються в судовій практиці і мають досить загальний характер1.

У романо-германській правовій сім'ї загальним принципам права надають великого значення. їх навіть можуть наділяти статусом первинних джерел права.

Пояснимо причини визнання загальних принципів самостійним джерелом права. Як відомо, в жодній з правових систем законодавство чи інші джерела писаного права неспроможні дати відповідь на всі питання, що виникають у судах. Таким чином, судці повинні створювати правові норми для вирішення проблем, які постають перед ними. Проте якщо нормотворча роль суддів стає надмірно помітною, їх можуть звинуватити в перевищенні повноважень і викривленні законодавства. І тут на допомогу приходить концепція, розроблена у країнах романо-германського права, згідно з якою правові норми можуть бути виведені не тільки з нормативно-правових актів, але й із загальних принципів права. Це дає можливість судам застосовувати право навіть в умовах відсутності відповідних правових приписів2.

Рисами загальних принципів є:

1. Існування принципів як у самому законі, так і поза законом. У першому випадку вони виводяться з норм позитивного права, а в другому — з правопорядку, що існує

в країні. Отже, загальні принципи не обов'язково відтворюються в нормах позитивного права. Це дає підстави виокремлювати загальні принципи, закріплені в законодавстві, та загальні принципи, не передбачені законом.

1. їх формулювання і визнання судовою владою. Як зазначає Ж.-Л. Бержель, хоча суддя завжди намагався позбутися ролі автора загальних принципів, ми не можемо не бачити в них його, судді, нормативної влади1. Головним джерелом загальних принципів є судова практика. Вона бере свої принципи з закону або зі звичаїв за допомогою тлумачення. Посилання на деякі принципи, наприклад на принцип справедливості, зустрічається у практиці Касаційного суду Франції вже в XIX столітті, коли суд обґрунтовував рішення щодо незаконного збагачення.

3. Панування загальних принципів над позитивним правом. Звичайні правові норми є лише окремими випадками їх застосування або виключеннями. Саме на рівні принципів різні сфери правопорядку і різні правові системи виявляють свою єдність. Загальні принципи права є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права. Вони виконують, образно кажучи, функцію головних, опорних елементів конструкції будь-якої юридичної будівлі. Принципи є ідейною основою для позитивного права, визначають стратегічний напрямок розвитку правової системи.

4. Загальний характер. Дія принципів на відміну від інших правил, що створюються судовою владою, зазвичай поширюється за межі окремих галузей права.

5. Владний характер, суворість і обов'язковість їх застосування.

Принципи, закріплені в законодавстві. Наприклад, у Франції в Декларації прав людини і громадянина 1789 року і в наступних конституційних актах закріплені, зокрема, такі принципи, як принципи прихильності правам людини, принципи національного суверенітету, принцип визнання забороненими лише тих діянь, що є шкідливими для суспільства. Конституція Іспанії закріплює, наприклад, принцип законності; принцип, відповідно до якого встановлюється ієрархія нормативних актів; принцип відсутності зворотної сили в норм, що містять санкції, які не сприяють здійсненню особистих прав або обмежують їх.

Загальні принципи, не передбачені законом. Так, Федеральний верховний суд і Федеральний конституційний суд Німеччини у своїх рішеннях зазначають, що конституційне право не є обмеженим текстом Основного закону, а включає також деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у позитивній нормі. Отже, німецькі суди визнають існування надпозитивного права, що зв'язує навіть установчу владу законодавця. Наприклад, для визнання відповідності законів та інших правових актів конституційним правам і свободам громадян Конституційний Суд ФРН використовує принцип пропорційності, відповідно до якого органи державної влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, що перевищують установлені межі необхідності, яка випливає з публічного інтересу. Цей прямо не закріплений у Конституції ФРН 1949 року принцип є суддівським критерієм визначення відповідності (пропорційності) певній легітимній меті засобів, обраних державою і закріплених у правових актах. Він складається з трьох основних положень:

1) засоби, які обираються законодавцем у нормативно-правовому акті, повинні бути оптимально спрямовані на досягнення легітимної мети;

2) обрані засоби мають мінімально обмежувати гарантовані конституційні права і цінності;

3) зазначені в законі засоби повинні розумно й адекватно співвідноситися з цілями, що переслідуються1.

Не передбачені законом принципи доводять підпорядкування права велінням справедливості втому вигляді, як її розуміють у певну епоху й у певний момент. На думку Р. Давида, жодна законодавча система не може обійтися без таких коригувань або застережень; їхня відсутність може привести до розбіжності між правом і справедливістю1.

Зв'язок низки принципів з уявленнями про справедливість не викликає сумнівів. Так, вочевидь мають моральний контекст принцип щиросердя, принцип «fraus omnia corrumpil» (омана знищує всі юридичні наслідки); принцип «nemo auditur...», згідно з яким жоден не може розглядати справу, у якій сам бере участь.

Поиск по сайту: