Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Міжнародні угоди, що обмежують забруднення атмосферного повітря



Однією з правових форм міжнародного співробітництва Укра­їни у сфері екології є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обо­в'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо між­народним договором України, укладеним у формі закону, вста­новлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охо­рони довкілля здійснюється на трьох рівнях - світовому (або глобальному), європейському і регіональному.

Важливою віхою міжнародної співпраці в зазначеній сфері на світовому рівні стала Стокгольмська конференція, ООН з на­вколишнього природного середовища (1972 p.). Вона не тільки прийняла важливі документи (Декларацію, що містить 27 прин­ципів екологічно коректної поведінки держав, і Програму дій), а й послужила джерелом формування міжнародного екологічно­го права.[14]

Специфічною і досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають на міжнародну політичну атмосферу та напрямки подальшого розвитку такої співпраці. Найбільш зна­чимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й роз­витку, що відбулася в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, у якій взяли участь 179 держав.

За останні кілька десятків років в біосфері під впливом людей відбулися зміни, які можна порівняти із змінами, які проходили за сотні тисяч років.

 

 

Зокрема, відбулося зменшення відносної частки кисню і підвищення вмісту вуглекислого газу в атмосфері. І ці процеси продовжуються.

В сучасній атмосфері в дифузному стані міститься велика кількість різноманітних забруднюючих речовин, які потрапляють з пиловими і газоподібними викидами промислових і побутових відходів. В результаті господарської діяльності в атмосферу щорічно викидається 15 млрд. тон СО2, до 450 млн. тон сірки, ртуть, свинець, кадмій, фенол, аміак, миш'як, хлор і

фреони, до 5 тис. тон дуже небезпечної канцерогенної речовини - бензапірену і т. д. На атмосферне повітря також відбувається вплив - через запуски ракет, використання різноманітних азотних сполук у виробництві та побуті, через спроби знищення градових хмар, вирубки лісів на великих площах, забруднення поверхні океанів. [16]

Все це змусило замислитись над тим як зменшити і усунути негативний вплив людини на атмосферне повітря. Саме тому з'явилась потреба у відповідному правовому регулюванні. Особливістю правового режиму атмосферного повітря є те, що в силу фізичних властивостей воно не може бути об'єктом права власності, оскільки до нього не можуть застосовуватись традиційні права власника.

Центральним принципом міжнародного права навколишнього середовища є зобов'язання не завдавати шкоди навколишньому середовищу. Цей принцип був розроблений в арбітражних рішеннях, статті 21 Стокгольмської декларації і статті 2 декларації Ріо-де-Жанейро, і в консультативному рішенні Міжнародного суду стосовно правомірності ядерної зброї. Межі цього принципу, можливо більше за будь-які інші, будуть визначати права і обов'язки суб'єктів у всіх спорах стосовно транскордонної екологічної шкоди і він може розглядатись як частина міжнародного звичаєвого права. [21]

"Згідно з міжнародним правом, - вважає Л. Опенгейм, - жодна держава не вправі змінювати природні умови своєї території, якщо це завдає шкоди природньому середовищу сусідньої держави". Такої ж думки притримується Ч. Хайд, який вважає, що "держава повинна вживати розумні і постійні заходи для попередження такого використання своєї території, яке мого б привести до забруднення повітря і вод на прилеглій іноземній території".

В листопаді 1979 р. була укладена багатостороння Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, яка стала значним досягненням в сфері міжнародно-правового регулювання транскордонного забруднення. яка вступила в силу в 16 березня 1983 року. Сторонами угоди є більшість Європейських країн включаючи Україну, Білорусь та Росію, та Канада і США. [17]

В Конвенції передбачається, що сторони "здійснюють обмін наявною в них інформацією з наступних питань: основні зміни в національній політиці, в загальному промисловому розвитку, а також їх потенційні наслідки, які могли б викликати істотні зміни в транскордонному забрудненні повітря на великі відстані" (Ст. 8).

На європейському континенті створена в 1977 р. Спільна програма спостереження і оцінки розповсюдження забруднювачів на великі відстані в Європі (ЕМЕП). Мета програми - створення загальноєвропейської мережі станцій моніторингу забруднювачів повітря.

Конвенція забезпечує основу для співробітництва в сфері боротьби з транскордонним забрудненням повітря. В цьому документі сформульовані основні принципи співпраці з метою поступового скорочення забруднення повітря і розроблена загальна схема проведення наукових досліджень, оцінок і моніторингу, а також обміну інформацією. Після вступу Конвенції в силу її основа була розширена за рахунок прийняття наступних протоколів:

- Протоколу 1984 року про довгострокове фінансування Спільної програми моніторингу і оцінки переносу забруднювачів повітря на великі відстані в Європі;

- Протоколу 1985 року про скорочення викидів сірки чи їх транскордонних потоків; Протоколу 1988 року про контроль за викидами оксиду азоту чи їх транскордонними потоками;

- Протоколу 1991 року про контроль за викидами летких органічних сполук чи їх транскордонними потоками;

- Протоколу 1994 року про подальше скорочення викидів сірки;

- Протоколу 1998 про стійкі органічні забруднювачі;

- Протоколу 1999 року про боротьбу з окисленням, евтрофікацією (забруднення азотом, фосфором і калієм в результаті широкого використання неорганічних добрив і існуючого нераціонального господарського використання джерел) і приземним озоном. [22]

В Конвенції, як і у всіх багатосторонніх договорах із захисту навколишнього середовища того часу, не розглядаються процедури, які стосуються недотримання. Але в статті 10 передбачається, що Виконавчий орган, в який входять представники Договірних Сторін, проводить огляд виконання Конвенції. В 1991 році Сторони Конвенції, використовуючи досвід Монреальського протоколу, постановили включити в Протокол про контроль за викидами летких органічних сполук чи їх транскордонними потоками положення, яке стосується дотримання. В пункті 3 статті 3 Протоколу вимагається, щоб Сторони "розробили механізм контролю за дотриманням Протоколу". Як перший крок Виконавчий орган вповноважується отримувати від Сторін повідомлення про випадки недотримання Протоколу іншими Сторонами і приймати за ними рішення. В 1997 році Виконавчий орган прийняв шляхом рішення 1997/2 процедуру, яка стосується недотримання, стосовно всіх протоколів в рамках Конвенції. Цей механізм розроблено за моделлю Монреальського протоколу. Монреальський Протокол був першою з багатосторонніх угод, яка використовувала заходи з регулювання торгівлі для забезпечення своїх цілей. [18]

Стурбованість з приводу глобальних змін клімату та заклики до міжнародної співпраці виникли в 70-х роках минулого сторіччя. У 1990 р. Генеральною Асамблеєю ООН було створено Міжурядовий Комітет з питань зміни клімату, який почав дискусію навколо глобальної конвенції. Рамкова конвенція ООН про зміну клімату була підписана на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Сторонами конвенції сьогодні є 189 країн.

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату є визнанням спільного занепокоєння людства про глобальний характер змін клімату, що вимагає максимально широкого міжнародного співробітництва й участі всіх країн у діяльності з ефективного міжнародного реагування на зміну клімату та пом'якшення наслідків такого процесу. при цьому слід враховувати принцип спільної, але диференційованої відповідальності та реальних соціально-економічних можливостей країни. Цей принцип встановлює різний об'єм зобов'язань і пільг для розвинутих країн і країн, які розвиваються, оскільки розвинуті країни відповідають за 80% викидів парникових газів.

Відповідно до Ст. 8 Конвеції Сторони зобов'язані розробляти, періодично поновлювати, публікувати та надавати Конференції Сторін національні кадастри антропогенних викидів із джерел і адсорбції поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом від 16 вересня 1987 р.

До зобов'язань Сторін відноситься співробітництво у розробці, застосуванні та розповсюдженні методів, процесів і технологій, які дають можливість знизити або припинити викиди парникових газів у всіх відповідних секторах, включаючи енергетику, транспорт, промисловість, сільське господарство, лісове господарство і видалення відходів.

З метою ефективної реалізації був розроблений і прийнятий Кіотський протокол. [23] Основним досягненням Протоколу є визначення кількісних зобов'язань щодо зменшення викидів парникових газів і встановлення конкретних термінів їх виконання. Кіотський протокол дозволяє використання різних гнучких механізмів: міжнародна торгівля квотами, спільна імплементація та механізм чистого розвитку.

Міжнародна торгівля викидами дозволяє сторонам Протоколу, які зменшують свої викиди до рівня, нижчого від того, на який вони погодились, продавати частину квот іншим сторонам. Комісія повинна забезпечити щоб дії держав-членів не завдавали внутрішньому ринку.

16 лютого 2005 року Кіотський протокол вступив в силу. Це стало можливим після приєднання до нього Росії. В результаті частка країн, які ратифікували, приєдналися, прийняли або ухвалили Протокол, у загальних викидах діоксиду вуглецю перевищила 55%, тобто було досягнуто необхідної умови вступлення Протоколу у дію.

В 1985 році була підписана Віденська конвенції про охорону озонового шару. Вона була підписана 20-ма країнами. [21] Вона закликала не так до контролю за використанням хлорфторвуглеводні (далі ХФВ) як до "вживання відповідних заходів" державами для захисту озонового шару і створення міжнародного механізму для дослідження, моніторингу і обміну інформацією. Оскільки було дуже мало інформації щодо рівня виробництва ХФВ в Радянському Союзі та країнах, що розвиваються, були висловлені сподівання, що ці дані допоможуть створити загальну картину виробництва ХФВ. Жодні хімічні речовини не були охарактеризовані як такі, що руйнують озоновий шар. Натомість в додатку міститься перелік хімічних речовин "які мають потенційну властивість змінювати хімічні та фізичні властивості озонового шару". Під кінець переговорів незважаючи на заперечення ЄС, була видана резолюція яка закликала до наступної зустрічі для розробки юридично обов'язкового протоколу щодо контролю за ХФВ. Таким чином хоч Віденська конвенція не встановила контролю над виробництвом чи споживанням ХФВ, вона заклала основу для подальшого співробітництва.

Отже, до міжнародних угод, що обмежують забруднення повітряного середовища належать:

· Стокгольмська декларація з навколишнього середовища (прийнято 16.06.1972, у м. Стокгольм (Швеція), ратифікації не потребує)

· Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (прийнято 30.11.1979, у м. Женева (Швейцарія), ратифіковано Україною 5.06.1980)

· Протокол до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 року про довгострокове фінансування Спільної програми спостереження й оцінки поширення забруднювачів повітря на великі відстані в Європі (ЄМЕП) (прийнято 28.09.1984, у м. Женева (Швейцарія), ратифіковано Україною 30.08.1985)

· Протокол про скорочення викидів сірки або їх транскордонних потоків принаймні на ЗО відсотків до Конвенції 1979 року про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (прийнято 8.07.1985, у м. Гельсінкі (Фінляндія), ратифіковано Україною 12.09.1986)

· Протокол про обмеження викидів окислів азоту або їх транскордонних потоків до Конвенції 1979 року про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (прийнято 1.11.1988, у м. Софія (Болгарія), ратифіковано Україною 3.06.1989)

· Віденська конвенція про охорону озонового шару (прийнято 22.03.1985, у м. Відень (Австрія), ратифіковано Україною 20.05.1986)

· Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар (прийнято 16.09.1987, у м. Монреаль (Канада), ратифіковано Україною 20.09.1988)

· Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (прийнято 9.05.1992, у м. Нью-Йорк (США), ратифіковано Україною 29.10.1996)

· Кіотський протокол до Рамкової конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (прийнято 11.12.1997, у м. Кіото (Японія), ратифіковано Україною 4.02.2004)

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.