Загальна характеристика джерел трудового права

Визначальне значення для розвитку трудового законодавства має Конституція України. Положення, встановлені в Конституції, набули подальшого закріплення у КЗпП та іншому трудовому законодавстві. Конституція України у статтях 36, 43, 44, 45 за­кріпила найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. При цьому формулювання Загальної де­кларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини бук­вально відтворені в тексті Основного Закону. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належні, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одержання винагороди за працю, права на соціальний захист у разі безробіття з неза­лежних від громадянина обставин і багато інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовано умови їх здійснення.

Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю як можливість зароб­ляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, сформульовано відповідно до статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Таким чином, у національне законодавство було імплементовано норму ратифікованого міжнародного правового акта. У Конституції закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч. 2 ст. 43 передбачено обов’язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-техніч­ного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма про заборону примусової праці, що міститься в ч. 3 ст. 43, відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до цього конституційного положення змінено порядок переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переве­дення на іншу роботу в особливих випадках згідно з ч. 2 ст. 33 КЗпП.

Уперше в Конституції в ч. 4 ст. 43 закріплено право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч. 7 ст. 43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захи­щається законом. Таким чином, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч. 2 ст. 44 закріплено, що порядок здійснен­ня права на страйк встановлюється законом з урахуванням не­обхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок. Це право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудо­вих і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’я­заних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяль­ності.

В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям громадян, які мають у цьому потребу з об’єктивних причин. Йдеться про право громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом.

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судо­вий захист. У ст. 55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними, то змінюється механізм захис­ту цих прав у разі їх порушення. Конституція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудо­вих прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, є частиною національного законодавства України. До дже­рел трудового права належать ті з них, що містять норми трудо­вого права.

Джерелами трудового права є Міжнародні пакти про права людини 1966 р., а також конвенції МОП, ратифіковані Україною.

До джерел трудового права також належать акти регіональ­ного європейського рівня. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, підписа­ну 4 листопада 1950 р. державами – членами Ради Європи. У цьому акті є дві статті, які містять положення, присвячені тру­довим правам: стаття 4 забороняє примусову або обов’язкову працю, а стаття 11 закріплює свободу асоціацій, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інте­ресів. Джерелом трудового права України також є стаття 6 Європейської конвенції «Право на справедливий судовий роз­гляд», яка вже застосовується в юридичній практиці України, зокрема саме ця стаття надала можливість громадянам Украї­ни звернутися за захистом до Європейського Суду з прав люди­ни зпозовами про відшкодування невиплаченої заробітної пла­ти. Джерелом трудового права також виступає стаття 14 Євро­пейської конвенції «Заборона дискримінації», яка гарантує здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соці­ального походження, належності до національних меншин, май­нового стану, народження або інших обставин.

Як уже зазначалося, Україною підписано Європейську соціаль­ну хартію, яка після ратифікації Верховною Радою України стане частиною національного законодавства і джерелом трудового права.

Важливе значення має послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційова­ного, а згодом повноправного члена ЄС. Вже згадувалось про затвердження Указом Президента України від 11 червня 1998 р. Стратегії інтеграції України в Європейський Союз, де визначено галузі законодавства, які мають бути приведені у відповідність до європейських міжнародних стандартів, серед них є й трудове законодавство. Насамперед це стосується адаптації норм про трудову міграцію.

До міжнародних актів як джерел трудового права належать також двосторонні міжнародні договори, укладені Україною з іншими державами у питаннях працевлаштування та соціаль­ного захисту, наприклад, Угода між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян, Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республі­ки В’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соці­альний захист та ін.

Кодекс законів про працю України.Серед законів передусім необхідно назвати кодифіковане джерело трудового права – Кодекс законів про працю України, затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 р. З 1973 р. Верховна Рада внесла зміни до КЗпП більш як 50 законами, а також Декретами Кабінету Міністрів України. Внаслідок цього з 265 статей та преамбули істотних змін зазнала 221 стаття, деякі з них – неодноразово. Із КЗпП було виключено 20 статей, а включено до нього 35 статей, частину з яких вже виключено. Нині КЗпП складається з преамбули та 280 статей. Незважаючи на численні зміни, чинний КЗпП не відповідає вимогам рин­кової економіки.

В Україні за участю проекту технічного співробітництва Між­народної організації праці «Україна: сприяння реалізації основ­них принципів та прав у світі праці» ведеться розробка проекту нового Трудового кодексу України. Створено міжвідомчу робо­чу групу, до складу якої увійшли науковці, представники Міні­стерства праці та соціальної політики України, а також інших органів державної влади, представники профспілок та організацій роботодавців. Таким чином, підготовка проекту відбувається на тристоронній основі. Схвалено Концепцію реформування зако­нодавства України про працю. У Концепції обґрунтовується об’єктивна необхідність реформування трудового законодавства. Зазначається, що аналіз законодавства свідчить про поступовий перехід від централізованого державного регулювання трудових відносин до договірного регулювання з використанням механіз­мів соціального партнерства.

Розробниками запропоновано застосувати назву нового Кодек­су – «Трудовий кодекс України» або «Кодекс праці». Передба­чається, що Кодекс буде складатися з дев’яти книг: «Книга пер­ша. Загальні положення», «Книга друга. Трудовий договір», «Кни­га третя. Умови праці», «Книга четверта. Забезпечення зобов’я­зань», «Книга п’ята. Професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників», «Книга шоста. Індивіду­альні трудові спори», «Книга сьома. Соціальне партнерство», «Кни­га восьма. Контроль та нагляд за дотриманням законодавства про працю та про охорону праці. Відповідальність за порушення за­конодавства про працю», «Книга дев’ята. Особливості праці окре­мих категорій працівників», Заключні та перехідні положення. Розробники вважають, що основою метою та завданням тру­дового законодавства є досягнення оптимального поєднання інте­ресів усіх учасників трудових відносин, перш за все працівників та роботодавців.

Закони України як джерела трудового права. Закони Украї­ни, які виступають джерелами трудового права, можливо поділити на дві групи: трудові й комплексні закони. До трудових законів слід віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудо­вих відносин. У цій групі виділяють дві підгрупи: закони, спрямовані на врегулювання індивідуальних трудових відносин, і закони, спрямовані на врегулювання колективних трудових відносин. До першої підгрупи належать Закони України «Про охорону праці» (1992 р., в редакції Закону України від 21 лис­топада 2002 р.), «Про оплату праці» (1995 р.), «Про відпустки» (1996 р.), та ін. До другої підгрупи належать Закони України «Про колективні договори і угоди» (1993 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1999 р.), «Про організації робо­тодавців» (2001 р.), «Про порядок вирішення колективних тру­дових спорів (конфліктів)» (1998 р.).

Серед комплексних законів, які містять норми трудового пра­ва, слід назвати Закони України «Про зайнятість насе­лення» (1991 р.), «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (1991 р.), «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» (1993 р.), «Про державну службу» (1993 р.), «Про статус суддів», «Про господарські товариства», «Про об’єднання громадян» та ба­гато інших.

Підзаконні нормативно-правові акти як джерела трудового права.Джерелами трудового права є постанови Верховної Ради України, наприклад, постанова від 3 грудня 1998 р. «Про індексацію грошових доходів населення».

До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють працю працівників, необхідно віднести укази і розпорядження Президента України нормативного характеру, які видаються з різних питань регулювання суспільних відносин у сфері праці на виконання Конституції і законів України. Вони обов’язкові для виконання на території всієї держави і не повинні суперечити Конституції і законам України. Так, Указом Президента України № 1258/98 від 17 листопада 1998 р. створено Національ­ну службу посередництва і примирення і затверджено Положен­ня про Національну службу посередництва і примирення, затверджено низку програм та концепцій у сфері праці, які по суті є правовими док­тринами, на базі яких відбувається подальше реформування тру­дового законодавства.

Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце серед джерел трудового права. До таких постанов належать: «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» від 3 квітня 1993 р., «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» від 19 бе­резня 1994 р.; Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою від 8 лютого 1995 р.; «Про затверджен­ня Порядку проведення індексації грошових доходів громадян» від 12 грудня 1998 р.; Положення про порядок проведення ате­стації державних службовців, затверджене постановою Кабіне­ту Міністрів України від 28 грудня 2000 р.; Порядок проведен­ня компенсації громадянами втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою від 21 лютого 2001 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів належать акти Мі­ністерства праці та соціальної політики України, наприклад, Ре­комендації про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий харак­тер праці, затверджені наказом Мінпраці від 10 жовтня 1997 р.; Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затверджений наказом Мінпраці від 8 червня 2001 року та ін.

Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування належать до джерел трудового права в тих ви­падках, коли містять положення, які регулюють відносини у сфері праці. Так, відповідно до ст. 18 Закону України «Про зайнятість населення» діяльність державної служби зайнятості здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Місцева державна адміністрація згідно зі ст. 24 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квіт­ня 1999 р. забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, у тому числі й щодо права на своєчасне одержання вина­городи за працю; розробляє та організовує виконання перспек­тивних та поточних територіальних програм зайнятості та за­ходи щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття; забезпечує проведення згідно з законом оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні; забез­печує соціальний захист працюючих, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, якісне проведення атестації робочих місць: бере участь у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод, вирішенні колек­тивних трудових спорів (конфліктів).

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. належить встановлення зручно­го для населення режиму роботи підприємств комунального гос­подарства, торгівлі та громадського харчування, побутового об­слуговування, що відносяться до комунальної власності відповід­них територіальних громад (підп. 9 п. «а» ст. 30); встановлення за узгодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, уста­нов і організацій сфери обслуговування незалежно від форм влас­ності (підп. 4 п. «б» ст. 30).

У сфері соціального захисту населення виконавчі органи бро­нюють у порядку, встановленому законом, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності робочі місця, призначені для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і не здатні кон­курувати на ринку праці, визначають нормативи таких робочих місць; приймають рішення про створення на підприємствах, в установах і організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організують професійну підготовку цих осіб; узгоджують проведення ліквідації таких робочих місць (підп. 12 п. «б» ч. 1 ст. 34 Закону), а також вирішують інші пи­тання соціального захисту в межах відповідної території.

Джерелами трудового права є також акти соціального парт­нерства – колективні договори та колективні угоди, що укла­даються на державному, галузевому, регіональному рівнях, ло­кальні нормативно-правові акти.

З розвитком договірного методу регулювання праці в Україні з’явилися нові джерела норм трудового права – соціально-парт­нерські угоди, а роль традиційних колективних договорів набу­ла нового змісту. Виникає проблема співвідношення цих актів як власне в самій системі договірних актів, так і між цими ак­тами і трудовим законодавством; питання дублювання, підміни, співвідношення, гарантій, передбачених такими актами, їх обсяг. Крім того, зміст окремих угод, зокрема генеральних угод, укладених в Україні, вимагає ретельного аналізу і доробки. Про що саме повинні домовлятися сторони? На національному рівні не­обхідно встановлювати мінімальні гарантії з тим, щоб вони мог­ли збільшуватися на нижчих рівнях. Однак практика свідчить про протилежне, зокрема в Генеральній угоді на 2002-2003 роки встановлено максимальні розміри надбавок і вказується: «до 100 % ...». Таке формулювання потрібно визнати невдалим, слід би встановити «не менш ...».

Соціально-партнерські угоди і колективні договори у всьому світі мають велике значення як дійовий інструмент договірного регулювання. їх слід позбавити декларативності, яка, як відомо, звела нанівець не одну реформу, що починалася в економіці за часів СРСР. Угоди є актами колективно-договірного регулювання і не повинні зводитися до перспективних «планів роботи» або дублювання положень чинного законодавства. На жаль, деякі пункти Генеральної угоди на 1999 – 2000 роки мають саме та­кий характер (наприклад, п. 2.3.8 містить зобов’язання Кабіне­ту Міністрів України завершити за участю профспілок підготовку і видання науково-практичного коментарю до Закону України «Про відпустки»). Згідно з п. 2.12 Генеральної угоди на 2002 – 2003 роки профспілки зобов’язуються здійснювати громадський контроль за додержанням на підприємствах, в установах і органі­заціях законодавства про оплату праці та зобов’язань за колек­тивними договорами, тоді як такий обов’язок випливає із Зако­ну України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності» (ч. 7 ст. 28; п. 12 ст. 38). Навіщо дублювати законодавство? Соціально-партнерські угоди мають містити конкретні обо­в’язки сторін, які б реально забезпечували права і гарантії прав працівників і роботодавців.

Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам(колективному договору, правилам внутрішнього трудо­вого розпорядку, положенню про преміювання, положенню про порядок винагороди за підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, органі­зації. Вони приймаються частіше за все на певний термін. Ло­кальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із законами, а також іншими підзаконними нормативно-пра­вовими актами.

Чинним трудовим законодавством не врегульовано належним чином порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Найбільш детально врегульовано порядок укла­дення і підписання колективного договору – основного локаль­ного акта. Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку в ч. 1 ст. 142 КЗпП передбачено, що вони затверджуються тру­довими колективами за поданням власника або уповноважено­го ним органу і профспілкового комітету на основі типових пра­вил, а в ч. 1 ст. 52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочо­му тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається пра­вилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змін­ності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, устано­ви, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).

Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв’язання тих або інших питань регулювання суспільних відно­син у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання, або коли із закону випливає, що має бути проведе­на конкретизація відповідних положень на підприємстві. Так приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпо­чинку, оплати праці, охорони праці та ін. Окрім того, реалізову­ючи ст. 9-1 КЗпП, роботодавець має право встановлювати додат­кові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги. Встановлення поліпшених умов праці, як правило, здій­снюється у колективному договорі із вказівкою фінансових дже­рел забезпечення конкретних видів пільг, категорій працівників, на які вони поширюються. Локальні акти приймаються робото­давцем самостійно, або разом, або за погодженням з профспілко­вим органом чи іншим уповноваженим на представництво тру­довим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України «Про відпустки» передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локальних актів належать положення про преміювання, положення про винагороду за підсумками роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день на конкретному підприємстві тощо.

Поиск по сайту: