Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Культура східних слов’ян дохристиянської доби



Культура Київської Русі загалом (IX-XIII ст.) постала на грунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Археологічні розкопки свідчать, що людина на території України з’явилася близько 1 млн років тому.

За визначенням видатного українського діаспорного вченого Омеляна Пріцака, на формування української культури вплинуло дві групи культуротворчих елементів. Першу з них творять ДОІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські та алтайські народності. Другу групу становлять АНТИЧНІ, давньогерманські, візантійські і західноєвропейські складники. Також на формування української культури вплинули інші чинники, а саме: територія, раса, економічні умови, міграційні рухи.

Предки нинішніх українців осіли на території, яка мала дуже давню історію, а її населення перебувало у зв’язках з культурами інших народів стародавнього світу.

Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури давніх слов’ян: мізинський, трипільський, скіфо-сарматський і зарубинецький.

Найдавніші пам’ятки мистецтва на території України відносяться до доби пізнього палеоліту (25-15 тис. років тому). Так, розкопки біля с. Мізинь над р. Десною (Чернігівська обл.) відкрили нам життя стародавніх мисливців, їхні житла, подібні до наметів, були споруджені із дерева і кісток мамонта. Передусім існувала й катакомбна культура (напівземлянки). Тут знайдено крем’яні знаряддя, що відзначалися різноманітністю і доволі майстерною обробкою. Були знайдені навіть музичні інструменти з кісток мамонта (флейти, ударні).

Серед творів мистецтва найбільшої уваги заслуговують стародавні скульптури у вигляді невеликих статуеток, які б мали відображати образ матері в родовій громаді і зберігались у так званих родових святилищах. Особливістю мізинських статуеток є відсутність окресленої голови або ж обличчя. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і людиноподібних зображень з кістки і каменю.

З’являються примітивні релігійні вірування: магія, фетишизм, анімізм.

Серед мізинських знахідок трапляються прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом, а також позначки на мамонтових кістках, що свідчили про існування лічби.

Доба нового каменю – це доба великих змін (близько 15 тис.років тому). Змінився клімат (відступив на північ льодовик), змінювався побут людини. Замість печери людина йде жити в наземні будівлі – своєрідні хати, які утворювали поселення. З’явилися нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі); з’являються лук і стріли. Полювання і рибальство стають головним заняттям. Згодом (6-7 тис. років тому) людина починає виробляти посуд з глини, оздоблений різними прикрасами, і відтепер гончарство значно полегшує її побут. Далі – розвивається обробіток землі і вирощування зернових. Хліборобською працею займаються переважно жінки. Розвивається будівництво, виникають житла поблизу озер, річок. Поволі людина виходить за межі своєї території, розвиваючи контакти з іншими країнами, зокрема малоазійського простору, де вже існувала високорозвинена культура. У цю добу значного поширення набуває орнаментальна кераміка, яка з відповідним орнаментом наглині (лінійки у вигляді шнурів) дістає назву шнурової.

Доба неоліту в Україні представлена трипільською культурою, назва якої походить від знахідок, зроблених у XIX ст. київським археологом В. Хвойкою під час розкопок біляс. Трипілля на Київщині.

 

Трипільська культура, датована V-III тис. до н. е., була поширена на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. Вона поєднала Україну з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і скотарями, а їхня культура – типовою для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити як протослов’яни (М. Семчишин). Джерелами їхнього прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі нині в Україні. Розвивалися ремесла: шліфували камінь, виготовляли глиняний посуд, з дерева човни. Трипільська культура існувала протягом 2 тис. літ, охоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Дослідження виявили, що трипільці жили великими родовими скупченнями, об’єднані жінкою-матір’ю, бо діти через відсутність шлюбів не знали батька. Отже, трипільці практикували матріархат, сповідували культ жінки, яка була продовжувачкою традицій предків. Вони мали свої вірування та ритуали поховань (трупоспалень). У багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертовники у формі хреста, помальовані брунатно-жовтою фарбою (вохрою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходилися на підвищенні, а біля них антропоморфічні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестоподібні підвищення служили жертовними місцями роду, біля них трипільський люд приносив жертви.

З часів трипільців залишилися печери, коридори, аїхній побут – хати і села – дуже нагадують нам пізніший український побут. Трипільські поселення будувалися по колу, середина кола залишалася незабудованою, центр селища використовувався як загін для худоби. Населення в них досягало кількості навіть десяти тисяч (10 000). Серед поселень трипільського типу були вражаючі своїм гігантським розміром, площею 200-400 га. Жили трипільці в спорудах чотирикутної форми. Будуючи оселю, забивали в землю палі, поміж якими закладали стіни з плетеного хмизу, обмазаного глиною. Дах був вкритий соломою або очеретом. Долівка глиняна, посередині хати – піч, навколо неї – лежанки з випаленої цегли.

Велика увага приділялася прикрасам у вигляді розмалювання – розмальовували печі, стіни всередині та зовні. Фарби використовували здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного тонів. У мистецтві Трипілля панував культ світла і древа життя, яскравих кольорів-символів.

Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар, буквенно-звукове письмо.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна кераміка, яка була поліхромною, прикрашена орнаментом із хвилястих ліній, що виконували роль оберегу і пов’язувались з образом змії. Так, її виріб, як і стиль прикрас, знаходилися на дуже високому рівні. На малюнках були овали й півовали із зображенням сонця, води. Збереглися також фігурки свійських тварин. Окрему групу створюють жіночі фігурки, пов’язані з культом родючості і шануванням духів предків, які мали культове призначення.

Переміщення кочових племен зі Сходу в другій половині II тис.до н. е. знищило поселення трипільської культури, та не могло знищити елементи самої культури. Релігійні культи зосталися живими, переживши кіммерійців і скіфів, збереглися у подальшому побуті, віруваннях та мистецтві слов’ян.

Трипільська культура характеризувалась широкою географією. Саме в ній було виражено розквіт первісного землеробського мистецтва, багатого міфологічним змістом. Разом з тим, в силу обмежених можливостей господарського розвитку не змогло створити цивілізацію.

Геополітичне положення України, особливо Середньої Наддніпрянщини і Північного Причорномор’я, зумовлювало, з одного боку, вплив на її культуру руйнівних факторів (напади численних кочових орд), з іншого – залучення до неї нових життєздатних компонентів. Є свідчення, що вже в трипільську добу здійснювались інтенсивні контакти культури, яка творилася на теренах України, із культурами Середземномор’я, Близького Сходу та Індії (Шумер, Єгипет, Вавилон). Під впливом кочівників від автохтонної культури відділялися досить вагомі культурні масиви і розносилися далеко від рідних земель. Культурні елементи, схожі з трипільськими, можна відшукати в стародавніх пам’ятках культури Єгипту, Месопотамії, Індії, Греції, Італії, Британії. На жаль, місце трипільської культури у світовому культурному розвитку ще чітко не визначене. На думку сучасного вченого М. Поповича, «…носії трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов’янами, ані їхніми прямими попередниками. …проте «трипільці» почасти могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов’ян, які прийшли на цю територію і витіснили їх або частково асимілювали».

Приблизно в ІІІ тис.до н. е. на всій Україні, де розпочалася трипільська культура, з’явилися нові поселенці. Культурно прибульці стояли нижче від трипільців, але були більш войовничими. Підкорили трипільське населення, принесли з собою вміння обробляти мідь. Згодом до міді почали додавати олово, одержавши у такий спосіб бронзу – металевий сплав, міцніший за мідь.

 

Перший народ на території України, назва якого дійшла до нас – це кімерійці, племена яких об’єднувались у великі союзи, очолювані царем-вождем. Сталеві мечі і кинджали кіммерійців були кращими в Стародавньому світі. Особливо гарними були кубки з блискучою поверхнею, прикраси з кісток та напівкоштовного каміння (саме в цей період відбувається мілітаризація суспільства).

Войовничі племена прийшли в Україну за епохи бронзи, нав’язали свою владу автохтонному мирному населенню, разом з тим вони принесли з собою дуже важливі культурні елементи, а саме: в суспільному просторі – патріархат, у духовній царині – культ сонця з його символом – колесом, і, що дуже важливо, – розвинену гнучку флективну мову, що надалі лягла в основу слов’янських (в тому числі української) мов, хлібороба замінив вершник, мирного жителя – воїн, вола – кінь.

 

Наступним етапом культури східнослов’янських племен була скіфо-сарматська культура.

У скіфський період (7-2 ст. до н. е.) дуже важливу роль у розвитку культури праслов’янських племен відіграли Зіранські групи: скіфи, сармати, алани (роксолани). Від скіфів лишилися величезні кургани. В яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, булави, списи, сокири, забитих коней і рабів. Пізніше ці племена утворили могутнє державне об’єднання – Скіфію зі столицею Неаполь Скіфський. Тож, скіфське суспільство складалося з 3 верств: воїнів (священний атрибут – сокира), жерців (чаша), землеробів (плуг з ярмом).

Міфологічному світосприйняттю скіфів була притаманна символіка тварин і птахів. Це призвело до формування звіриного стилю – найвищого художнього досягнення скіфів. Після скіфів лишилися також великі кам’яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, сагайдак (рос. - колчан). Скіфи поставляли пшеницю для Еллади, вміли робити вершки і масло; 40 тис.предметів скіфської старовини знаходиться в Ермітажі. Серед них Скіфська пектораль, яку назвали знахідкою ХХ ст., із кургану Товста Могила на Дніпропетровщині.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових речей.

Сармати панували у Північному Причорномор’ї близько 600 р. (3 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). Значну роль у господарстві відігравала праця рабів (полонених).

З початком грецької колонізації в Причорномор’ї (6 ст. до н.е.) великий вплив на скіфів і сарматів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя.

Геродот вважав, що сармати народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів. Українська шляхта приписала собі походження від роксоланів, родичів сарматів.

 

Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов’яни запозичили також теракоти та фрески.

Теракоти (від італ. – опалена земля) – неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору – архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.

Фрески (від італ. – свіжий) – живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і поширені в різних країнах світу.

На думку деяких дослідників, грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного з грецьким народом маємо ми і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.

Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.

Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга «Призначення України») та Євген Маланюк («Степова Еллада»).

Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила в греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет, права, які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв’язки Київської Русі з Візантійською імперією.

Впливи Риму і його культури теж позначилися на українській культурі. Ці впливи, зокрема, помітні в І – ІІІ ст.. н.е., коли до українських територій наблизилися кордони римської держави. Археологи відкрили численні знахідки римських монет (так, у Києві знайдено монетний скарб І – ІІ ст. н.е., що мав 4 тис.монет). У римських скарбах, крім монет і металевих прикрас, зустрічається скляний посуд римського походження і римська емаль. Впливи римської культури, за твердженнями О. Пріцака та Д. Чижевського, відбилися також на староукраїнській домашній культурі: на їжі, хатньому меблюванні, навіть в обрядах і віруваннях, так, наприклад, «коляда» – раніше римський новорічний день. Наближення римлян до наших територій спричинялося популяризацією християнства на цих землях. За сотні літ до хрещення Русі християнство проникало не лише з Візантії, але й з заходу, саме через північні кордони Римської імперії.

 

З середини І тис. до н.е. з заходу в Північне Причорномор’я почали проникати племена кельтські, германські, а зі сходу в ІV ст.. н.е. визначився наступальний рух народів Азії: гунів, аварів, хозар, угрів, болгар, і закінчився в Х ст. приходом печенігів. Це, ясна річ, негативно відбилося на формуванні культури місцевого населення, але, на думку визначного історика Н. Полонської-Василенко, «… хоч яка велика була навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв’язок між … носіями старої й нової культур… від неолітичної трипільської культури до Української держави».

Про слов’ян на Дніпрі, Віслі і Дунаї знали вже давньогрецькі й римські письменники-історики (від VII ст. до н.е.) – Геродот, Софокл, Пліній, Таціт, Птолемей. Найбільше відомостей прослов’ян маємо від історика готів Йордана, що жив у VI ст., і візантійського історика Прокопія Кесарійського.

Усіх слов’ян Йордан називає венедами, які діляться на склавинів (пд.-зх. група) і антів (сх. група). Анти вперше з’являються на історичній арені під час наступу тюрксько-монгольського племені гунів на Європу. Анти заселяли всю нинішню етнографічну територію українського народу. Вели довгі війни з візантійським царством, про що писали тогочасні грецько-візантійські автори. Займалися вони землеробством, скотарством і торгівлею. За інформацією Прокопія Кесарійського, «ними не управляв хтось один, існувало народне віче – зібрання, і всі справи вирішувались спільно. Через те їхня влада хитка, а політика химерна». І в такому дусі писали про антів візантійські історики: «вони дуже хоробрі й войовничі, одначе між собою незгідливі, в часи небезпеки вибирають свого вождя, і тоді його авторитет народ визнає беззаперчно».

Якщо говорити про культуру, типову для антів, то її вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і звідси названо зарубинецькою (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) або (І ст. до н.е. – І ст.. н.е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхів (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують ІІ – V ст. н.е., що постала як синтез попередніх культур. Є версія, що пам’ятки черняхівської культури належать германським племенам – готам, які прийшли з Прибалтики.

Для обох культур характерна, передусім, кераміка: кераміку зарубинецької культури виробляли вручну, з чорним або брунатним глянцем, а кераміку черняхівської культури – з сірим глянцем, за допомогою гончарного кола. Гончарне керамічне мистецтво «черняхівців» репрезентує вищий культурний ступінь. У похованнях черняхівської культури знайдено кераміку, миски, горшки, кістяні гребені, намиста. Знахідки черняхівської культурної доби виявили, без сумніву, високу культуру наших предків – антів. У розкопках антських селищ знайшли численні бронзові й срібні прикраси антропо- і зооморфного типу VI-VIIст. Розвинуте товарне виробництво хліба здійснювалося вже не лише задля обміну на продукти іншої праці. Хліб продавався за гроші, спочатку римські, а потім візантійські.

Політичне об’єднання антів проіснувало три століття (від кінця ІІІ до початку VІІ ст. н.е.) і впало під навалою аварів. Тоді ж зникає сама назва анти, її змінює назва слов’яни, бо на історичну арену виходить нове, ширше етнічне об’єднання – Русь.

Після падіння племінного угрупування антів утворюється 14 різноплеменних груп, що об’єднуються в союзи-князівства, створюючи передумови для виникнення східнослов’янської державності та розвитку культури.

ЗVІІІ ст. у слов’янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, виникають невеличкі виробничі центри.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишалися, здебільшого, в межах родинного промислу, задовольняючи в основному потреби сім’ї.

Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому в давніх українців будівництво будинку, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.

Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов’яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.

Характерним для всіх слов'янських жител є те, що вони заглиблювались у землю на 30—80 см, а іноді й більше, доти, поки не траплялись тверді материкові основи. Потім робились зруби з дерева, дахи покривались деревом або соломою. У такому житлі взимку було затишно, а влітку — прохолодно. Обов'язковим атрибутом слов’янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків.

Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

Говорячи про традиційний посуд русичів доби середньовіччя, слід мати на увазі не лише глиняні вироби, а й дерев’яні. Різноманітні дерев’яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумовно, були в широкому вжитку, але не збереглися.

Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Це виділяє посуд наших предків від начиння інших народів, які користувались котлом, підвішеним над вогнищем. Зазначимо, що форми горщиків, мисок, кухликів при очевидній одноманітності мають у кожному регіоні свої особливості. Так, у середньодніпровському регіоні найпоширенішими були високі біконічні горщики. На Поліссі їх майже немає. Тут основним був посуд з високо піднятими округлими плічками. У Верхньому Подніпров’ї рідко трапляються кухлики, які поширені в інших регіонах.

Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов’ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески. Люди на них зображені в сорочках з вишитими манишками, довгими рукавами, в гостроносих постолах. На думку етнографів, такі елементи традиційного одягу, як тунікоподібна сорочка, одяг типу плахти, набірні пояси, прості ювелірні прикраси, постоли, сягають ще більш віддалених часів. Одяг такого типу був поширений і серед інших народів Європи.

За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов’яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем’я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов’ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.

У древніх слов’ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог – бог добра, Велес – бог худоби, Сварог – бог вогню, Стрибог – бог вітру та бурі, Хорс – бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися боги роду – Бог-отець та Богиня-Мати.

Язичницька міфологія, обрядовість, музично-поетична творчість, ужиткове мистецтво відображували органічний зв’язок людини з природою, адже світобачення давніх слов’ян ґрунтувалося на культі природних сил, поклонінні Землі-Матері – Мокош (богині родючості), а також усьому живому – сонцю, воді, рослинам, тваринам і птахам. Язичницькі релігійні уявлення про слов’ян були анімістичними. Наші предки вірили, що все навколишнє середовище живе, і шукали в ньому першооснови буття. Так складалися міфи про язичницьких богів, міфологічні уявлення про духів, фантастичних божеств та істот (мавок, русалок, чортів, домовиків, лісовиків).

Яскраве свідчення міфологічного світогляду давніх слов’ян-язичників – міф про створення світу із золотого яйця-райця, яке знесла сонячна Жар-птиця. Образ світового яйця – джерела світла, тепла, весняного пробудження природи – відображено в символіці давніх писанок. У такий спосіб народ утілював ідею вшанування родючості, творчої сили.

Світоглядні уявлення слов’ян втілилися в образі Світового дерева, вертикальний вимір якого символізував три царства: небо (гілля), землю (стовбур), підземелля (коріння).

Велику шану складали жіночим божествам. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Oсоблива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято «Зеленої неділі», коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля людини; сова — як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, зв’язаних зі змінами пори року – весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки. У цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло, ласку і захист.

Перевага завжди віддавалась добру над злом. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Перший був народжений світлом, другий – пітьмою. Перший – будував, другий – руйнував.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор.

Слов’янський світ не був ізольованим від світової спільноти. Академік Рибаков у книзі «Язичництво стародавніх слов’ян» наводить два виразні приклади. Щорічно з київських земель відправляли через кримські колонії двох дівчат до Греції, щоб принести їх в жертву Афіні. А в білорусів до поч. ХХ ст. існувало свято комоєдиці, яке за своїм пафосом (грубе прославлення родючості) і за постаттю родженого – звіроподібної істоти, яка чіпляється до жінок з еротичними забаганками, нагадувало народження комедії у греків.

Отже, стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом довгого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали традиції місцевих народностей, а також культурні зв’язки з сусідніми народами. Культура давніх слов’ян характеризується цілісністю і самобутністю. На її грунті виникла культура Київської Русі.

 

Трипільська культура.

Виникає у добу НЕОЛІТУ ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (с.Трипілля під Києвом). В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя.

Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Палі, обкладені хмизом. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. В кожній хаті була піч та комора, округлі вікна, двосхилий дах,жертовник, місце для роботи. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби.

Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби. Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка білого, червоного кольорів.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Уміли використовувати мідь(мідні гачки для рибальства і наконечники для зброї).

Трипільці мали культ бугая, кози, гадюки і язичницькі обряди.

Трипільці вели календар, мали буквенно-звукове письмо.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Керамічний посуд поділяли на кухонний та столовий. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Трипільська культура загинула під тиском індоєвропейських народів(«культура бойових сокир та шнуркової кераміки»). Кімерійців. вони відзначилися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією, а потім і заліза.Це перший народ назва якого дійшла до нас. Починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу.Займалися скотарством, були кочівниками, їх культура – це продовження трипільської культури, в ній панує тяжіння до практичних цінностей і уже патріархат.

 

Мізинська культура.

Мізинська культура — археологічна культура пізнього палеоліту.

Назва походить від Мізинської стоянки в селі Мізин, Коропського району, Чернігівської області на Сіверщині.Час: 23тис.-14тис. р. тому.

Мізинська культура — культура мисливців (мамут, північний олень). Характеризувалась значним розвитком мистецтва.

Орнаменти, що залишилися на виробах з кістки мамута мають характерний малюнок, що повторюється — меандр.

Восени 1907 року на подвір'ї козака Кошеля з села Мізин було знайдено якісь великі кістки. Новина швидко поширилася і зацікавила археологів. Як з'ясувалося згодом, тут знаходилося поселення давніх людей (кроманьйонців доби пізнього палеоліту).

За сторічний період досліджень археологи відкопали п'ять круглих жител діаметром близько семи метрів і площею до 25-ти квадратних метрів. Ці куполоподібні житла були схожі на «чуми» північних народів: вони були споруджені з дерев'яних жердин, вкритих шкірами тварин, а ззовні обкладені тваринними кістками та рогами. Поблизу них знаходилися місця обробки каменю та кісток.

Крім житлових і господарських споруд на цій території знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамута: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Один із браслетів вкритий першим відомим зображенням меандру, інший — вкритий першим відомим свастичним зображенням. Геометричні орнаменти, виконані червоною вохрою і глибоким різьбленням на кістках мамута. Вважається, що браслети були виготовлені із прямих пластин ікла мамута, що були зігнуті у невідомий спосіб.

Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), що являють собою музичні інструменти, які застосовувалися для супроводу танців. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи.

Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти.

Стоянка була заселена в зимовий час, тут активно полювали на звіра.

Мізинська стоянка довела існування контактів поміж кроманьйонцями Полісся та Центральної Європи, подарувала людству багато безцінних технічних та мистецьких витворів, зокрема унікальні статуетки прадавнього божества Жінки-Матері. Мізинська стоянка дала ім'я славетній Мезинській археологічній культурі.

Зараз на Сіверщині працює Мезинський національний парк з археологічним музеєм.

Скіфська культура.

У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Значне місце для них посідала війна. Принесли з собою патріархальну форму суспільного правління.

Боги:жіноче божество – Табіті, чоловіче – Папай. Богиня кохання та плодючості – Аргімпасу.

Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів.

Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини. Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором.

Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин(золота пектораль). Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів. Згідно з деякими науковцями,українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. - колчан) тощо.

Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

Висока боєздатність скіфської кінноти значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю, яка давала змогу вершнику чітко керувати конем. Найважливішими її елементами це вудила, що фіксувалися у роті коня за допомогою псаліїв.

Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства.

З початком грецької колонізації в Причорномор'ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфських степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату [138]. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку.

 

Сарматська культура.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена. Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з'являються композиції міфологічного змісту.

За легендою, сармати народились від шлюбів скіфів з амазонками.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону.

Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III—II ст. до н. е. заселило сарматське племінне об'єднання роксоланів. Численні пізньоскіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як "оперезаний мечем". За Геродотом, їхні пращури савромати проживали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон).

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою — фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів.

Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н. е.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.