Поняття предмету доказування. Факти, що входять в предмет доказування та факти, що не підлягають доказуванню

Правильне вирішення справи по суті, захист прав і охоронюва-них законом інтересів громадян і юридичних осіб можливі тільки за умови, що суд вірно визначить коло фактів, які повинні бути доказані у процесі судового розгляду. Факти, які повинні бути встановлені в справі, утворюють предмет доказування.

Згідно з ч.І ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення Лрави (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

До предмета доказування в широкому сенсі можна віднести наступні групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру; 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред'явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад, факт фальшивості письмового доказу); 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.

Одержання достовірного знання про обставини, що становлять матеріальний предмет доказування, тягне вирішення конкретної Цивільної справи по суті.

Достатнє знання про обставини, що становлять процесуальний предмет доказування, забезпечує рішення численних процесуальних питань, пов'язаних з порушенням цивільної справи, її зупиненням, а також реалізацією процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, і тим самим забезпечує правильне вирішення цивільної справи.

Таким чином, предмет доказування — коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.

Обсяг юридичних фактів, що входять до предмета доказування, для кожної цивільної справи різний. Суд визначає його, виходячи зі змісту заявлених вимог і заперечень сторін, керуючись при цьому нормами матеріального права, які повинні бути застосовані в цьому випадку.

Сторони можуть неправильно (наприклад, внаслідок юридичної непоінформованості) визначити підставу своїх вимог або заперечень, а отже, і предмет доказування у справі. У цьому випадку юридичні факти, не зазначені сторонами, включаються до предмета доказування в справі.

При визначенні предмета доказування суд не зв'язаний юридичними фактами, зазначеними сторонами. Тому, якщо сторони для обґрунтування своїх вимог або заперечень посилаються на факти, які не мають юридичного значення для справи, що розглядається, суд не включає їх до предмета доказування.

У процесі розгляду спору предмет доказування може змінюватися. Позивач має право доповнити або змінити підставу позову, відповідач — надати до обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти. За згодою позивача суд має право змінити підставу позову. Суд також має право вказати позивачеві на необхідність встановлення факту, що має матеріально-правове значення, на який позивач не посилався в позовній заяві, і потребу надання необхідних доказів.

Правильне визначення предмета доказування в кожній справі має важливе практичне значення. Воно дозволяє визначити коло фактів, з'ясування яких необхідно для успішного виконання судом завдань, що стоять перед ним. Якщо необхідні для вирішення справи юридичні факти не включені до предмета доказування, це призводить до винесення судом незаконного й необгрунтованого рішення. З іншого боку, включення до предмета доказування юридичних фактів, що не стосуються до справи, веде до ускладнення процесу непотрібними матеріалами, даремного витрачання часу, сил і коштів суду та юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб.

Склад фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, може містити в собі поряд з фактами, що підлягають доказуванню, також факти, які з тих чи інших підстав доказуванню не підлягають.

Так, ст. 61 ЦПК встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомі (ч. 2) та преюдиційні (ч. 3 та 4).

Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинні доводити друга сторона чи інші особи. Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов'язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події.

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад, столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави) та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об'єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того, щоб суд це питання розглянув, зацікавлена особа, та на яку покладається тягар доказування цієї обставини, повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

- обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі. При цьому якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі, що є новелою для цивільного процесу.

З точки зору тактики процесу покликання на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

Поиск по сайту: