Фактори впливу ідеології євразійства на Україну

Українське питання було предметом уваги в дослідженнях класиків євразійства й залишається таким і для представників неоєвразійства. Україна, хоча б із суто географічних міркувань, є частиною євразійського простору. Крім того, не можна заперечувати й певного впливу елементів євразійської концепції та її оновлених варіантів на українське буття.

Існування українського елементу в євразійській тематиці є цілком закономірним, адже значна частина творців євразійства були або етнічними українцями, або походили з території України. До того ж, заглиблюючися в історичні дослідження щодо російської державності, євразійські вчені приходили до висновку, що саме Україна (за часів Київської Русі) була тим “батьківською домівкою”, звідки вийшла державність російська. Українська культура за часів Петра І стала тим варіантом культури, який було обрано взірцем для Російської імперії того часу з причин усвідомлення його більшої політичної доцільності і користі для Росії.

У сфері зовнішньої політики РФ дедалі більш відчутними стають елементи доктрини євразійства та її сучасних інтерпретацій, котрі було викладено вище. Разом із тим, класичне євразійство ареалом свого впливу передбачало, передусім, територію колишньої Російської імперії, що згодом увійшла в рамки СРСР, а потім – СНД. Класичне євразійство не мало геополітичної спрямованості на всю географічну територію євразійського материка, а було чітко обмежене кордонами Російської імперії. Згодом відомий історик Лев Гумильов, котрий сам називав себе “останнім євразійцем”, провів кордони Євразії по ізотермічній кліматичній складовій. Однак, і в першому, і в другому випадку територія України, з точки зору євразійців, належить до континенту “Євразія”.

На думку відомого американського політолога 3. Бжезінського, проголошення незалежності Української держави з-поміж інших країн пострадянського простору є однією з найвідчутніших подій сучасності, важливим політико-філософським явищем: “Поява незалежної української держави не тільки змусила всіх росіян іще раз обдумати природу своєї власної політичної та етнічної тотожності, але й стала істотною геополітичною невдачею для російської держави... Втрата України стала геополітично вирішальною, оскільки це радикально обмежило геостратегічні можливості Росії. Навіть без прибалтійських держав і Польщі Росія, зберігаючи контроль над Україною, могла б намагатися стати упевненим в своїх силах лідером євразійської імперії” [2].

У Росії впливові політичні сили, які є прихильниками євразійства, вважають факт існування незалежної України як оголошення Російській Федерації геополітичної війни, а тому намагаються позбавити її функціональних ознак суверенітету. На їхню думку, проста інтеграція Москви з Києвом неможлива і не дасть стійкої геополітичної структури. Вони прагнуть долучити Росію до процесу перевлаштування українського простору відповідно до євразійської геополітичної моделі. Російські науковці, за невеликим винятком, не вважають Україну самостійним геополітичним утворенням, а лише „прикордонним регіоном”. Суверенітет України, на їхню думку, “становить велику небезпеку для всієї Євразії” і може легко спровокувати збройний конфлікт, а тому українську територію треба поділити [9].

Теперішній стан міжнародних відносин унеможливлює застосування Росією військового насильства проти України після проголошення нею незалежності. Щоб зберегти за собою панівну роль на пострадянському просторі, Російська Федерація щодо України вирішала застосовувати стратегію і тактику втягнення України в євразійський простір за допомогою політики економічної експансії.

Аналізуючи позицію російської еліти щодо існування незалежної України, висловленої в офіційних виданнях та напівофіційних промовах, 3. Бжезінський зробив висновок: “Більша частина сучасної російської політичної еліти вважає Україну неправомірно утвореною державою; не лише незаконним, а й неприроднім державним утворенням. Український націоналізм вважається штучним, таким, що не має ґрунту, і взагалі провінційним збоченням, що відриває Україну від великих російських традицій” [2].

Вплив неоєвразійства на Україну, на українське суспільно-політичне життя та ціннісні орієнтації населення варто розглядати як реальний, так і потенційний. Не заперечуючи тези щодо приналежності України до європейської цивілізації, варто вказати, що суттєві характеристики політичної та соціальної дійсності українського суспільства – зверхність держави практично в усіх формах суспільних відносин, сильний вплив колективістської форми поведінки, брак реальних повноправних гарантій, залежність населення від бюрократичних структур, низький рівень самодіяльності громадян та політичної активності, прийняття існуючої ситуації в країні незважаючи на її погіршення до “помаранчевої революції” – притаманні азійській формі суспільного життя в його класичному варіанті [19, с. 129]. Проте наявність у політичному устрої та ментальності українського суспільства азійських соціокультурних елементів, згідно з принципом взаємозалежності й взаємодоповнюваності цивілізаційного розвитку, не є вадою. Більше того, азійські риси України можна використати для якнайшвидшого державного і суспільного розвитку, поєднавши їх з європейськими.

Р. Рукомеда вкаує на те, що проблема інтеграції з України у євразійський культурно-цивілізаційний і політичний проект, так і залишилась нерозв’язаною для “класичного” євразійства. Україна (як населення, так і еліта) не прийняла євразійську теорію, віддаючи перевагу проектам національного розвитку. Через це П. Савицький запропонував вести початок руської державності від Москви, а не від Києва. Відтоді Росія, яку в євразійській доктрині представлено як слов’яно-туранське суспільство, з наголосом на туранській складовій, гостро реагує на питання розриву сакрального поля Святої Русі [27].

На території Співдружності Росія намагається реалізувати євразійські ініціативи через організацію Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), Митний союз, Єдиний економічний простір (ЄЕП), Зону вільної торгівлі СНД (ЗВТ).

Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) – міжнародна економічна організація, створена з метою формування спільних зовнішніх митних кордонів входять до неї держав, вироблення єдиної зовнішньоекономічної політики, тарифів, цін та іншими складовими функціонування спільного ринку. На сьогоднішній день членами ЄврАзЕС є Республіка Білорусь (з 2001 р.), Республіка Казахстан (2001), Республіка Киргизія (2001), Російська Федерація (2001), Республіка Таджикистан (2001) [35].

Митний союз – форма торгово-економічної інтеграції Республіки Білорусь, Республіки Казахстан і Російської Федерації, що передбачає єдину митну територію, в межах якої у взаємній торгівлі товарами не застосовуються митні мита та обмеження економічного характеру, за винятком спеціальних захисних, антидемпінгових і компенсаційних заходів. При цьому країни–учасники митного союзу застосовують єдиний митний тариф та інші єдині заходи регулювання торгівлі товарами з третіми країнами [35].

Єдиний економічний простір (ЄЕП) – інтеграційне об’єднання держав Митного союзу – Білорусі, Казахстану, Росії. Теоретично цей проект може бути розширений аж до створення єдиного економічного простору включає і Європейський союз [10]. ЄЕП запрацюв на території Росії, Білорусії і Казахстану з 1 січня 2012 року. Повною мірою інтеграційні угоди ЄЕП почнуть працювати з липня 2012 року. На сьогоднішній день членами ЄЕП є Республіка Білорусь, Республіка Казахстан та Російська Федерація.

Показово, що на одному із самітів у Москві, що відбувся 13 травня 2002 року, керівники країн – членів цієї організації домовились про незастосування антидемпінгових заходів стосовно один одного. У сфері економіки було досягнуто угоди про узгодження позицій країн ЄврАзЕС при вступі до СОТ. Також було узгоджено деякі інші питання, зокрема стосовно прикордонних режимів країн-членів. Подібні саміти відбуваються з різною періодичністю [32].

На нинішньому етапі Україна бере участь в ЄврАзЕС в якості спостерігача разом з Молдовою та Вірменією.

Відповідно до Статуту ЄврАзЕС, статус спостерігача може надаватися державі або міждержавної (міжурядової) організації на їх прохання. Спостерігач має право бути присутнім на відкритих засіданнях органів ЄврАзЕС, виступати на цих засіданнях за згодою головуючого, отримувати при необхідності відкриті документи і рішення, прийняті органами ЄврАзЕС. Статус спостерігача не дає права голосу при прийнятті рішень на засіданнях органів ЄврАзЕС і права підпису документів органів ЄврАзЕС [41].

Говорячи про сучасну російську політику і наявні елементи (нео)євразійства в ній, варто, передусім, визначити деякі принципи, що пропагують російські неоєвразійці. Виокремимо основні з них:

– Відмова від західного шляху розвитку, абсолютизація самобутності Росії,її особливої місії як на теренах Євразії, так і у світі. Росія постає як особливе культурно–цивілізаційне ціле, котре синтезує як Схід, так і Захід, і не є ні тим, ні іншим.

– Зміцнення стратегічної єдності Росії. Під цим принципом розуміється посилення вертикалі влади, зменшення впливу на державу олігархічних кланів, боротьба із сепаратизмом і екстремізмом. Посилення геополітичної цілісності країни, яка за несприятливого розвитку подій може розпастися на низку квазідержавних утворень.

– Євразійський федералізм. Неоєвразійці дане поняття інтерпретують як надання етнокультурним утворенням статусу політичної суб’єктності, посилення принципу “прав народів”. Зокрема, у класичному євразійстві даний принцип окреслюється у “великому суцвітті євразійських культур і народів”. По суті, це своєрідний підхід до вирішення національного питання на теренах Російської Федерації без суттєвої шкоди для державної цілісності і територіальної єдності .

– Євразійська економіка. У даному концепті закликається до автаркії великих просторів, економічного націоналізму, підпорядкування ринкових механізмів інтересам національної економіки. По суті, сповідується максимальне використання різних протекціоністських заходів для реанімації і подальшого успішного розвитку російської економіки та економік держав, що увійдуть до євразійського об’єднання. Висуваються ідеї економічної інтеграції, що буде працювати на користь держав євразійського простору [13].

Особливо показовим є останній принцип, який починають реалізовувати на практиці, про що свідчить створення вище вказаних економічних організацій та наявність чималої кількості аналітичних публікацій. Так, центр інтеграційних досліджень Євразійського Банку Розвитку підготував комплексну оцінку макроекономічного ефекту різних форм глибокого економічного співробітництва України з країнами Митного союзу і Єдиного економічного простору в рамках ЄврАзЕС. Науковці дали оцінку значимості інтеграційноних ефектів для розвитку торгово-економічних відносин на пострадянському просторі та на базі комплексу міжгалузевих макроекономічних моделей Росії, Казахстану, Білорусі та України провели цикл розрахунків щодо можливих варіантів інтеграціі на пострадянському просторі, розглядаючи різні варіанти інтеграції [18].

У сценарії повного вступу України в Єдиний економічний простір приріст ВВП для Росії і Казахстану буде більш помітним, ніж у сценарії створення Зони Вільної Торгівлі СНД. Динаміка ВВП Білорусі в цьому сценарії в порівнянні зі сценарієм часткового вступу України в ЄЕП практично не зміниться. Для України вплив на ВВП в порівнянні з попереднім сценарієм (вступ України тільки в ЗВТ СНД) збільшується приблизно в 1.5 рази – за рахунок зниження цін і виробничих витрат, а також збільшення експорту продукції металургії та сільського господарства [18]

Сумарний позитивний ефект при найбільш повній інтеграції на пострадянському просторі, одержуваний українською економікою в період 2011–2030 рр., Може скласти 219 млрд дол США (у цінах 2010 р.), 12,2 млрд дол в середньому в рік. Інтегральний ефект від створення ЄЕП і подальшого приєднання до нього Україна, що отримується всіма чотирма країнами за період 2011–2030 рр.., Може оцінюватися в 1,1 трлн доларів США (в цінах 2010 р.). [18]

Суспільну думку України до зміни політичного вектора готують вже давно. Так, до редакції ІА REGNUM надійшла заява народного депутата України Леоніда Грача: “Підписання декларації про Євразійську економічну інтеграцію, яке започаткувало формування Євразійського союзу, є кроком до союзної держави.” Я щиро радий, і зі свого боку, як громадянин, народний депутат України, лідер КПРС і офіційно зареєстрованого Всеукраїнського руху “Інтернаціональна Росія”, не лише вітаю це, але все зроблю, щоб сподівання багатонаціонального українського народу, що прагне до єдності і з Росією, і з Білорусією, і з Казахстаном і з іншими у минулому братніми народами відбулися якнайшвидше” [5].

29 квітня 2011 р. Віктор Медведчук у журналі “Корреспондент” поділився своїми думками щодо інтеграції України до Митного союзу з Росією: “Єдино вірний вибір України – Митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Вступ в нього спровокує підйом вітчизняної економіки, приєднання до європейської Зони вільної торгівлі – занепад” [21].

“Союз громадян України” і “Профспілка громадян Росії” домовилися про створення наддержавної громадської організації “Союз громадян України і Росії”. Ці та подібні їм події прямо вказують на добре сплановану провокацію чи спецоперацію.

В сучасній Україні роль еліти виконує зовсім інший, ніж у Росії, елемент – це переважно нащадки колонізаторів, колабораціоністи й конформісти усіляких мастей та відтінків. “Ядро теперішньої влади становлять колишня комуністична та комсомольська номенклатури. Немало в ньому опинилося й кримінального елементу Переважна більшість представників влади ментально орієнтована на російську імперську політичну й культурну традиції. Вони не послуговуються українською мовою і не знають української культури, а історію вивчали за курсом ВКП(б). Тому вони не вірять у силу та інтелект українського народу, а діють за підказками чужинців, у чиїх розрахунках існування незалежної України не передбачене” [16]. (Іван Заєць, народний депутат України).

Отже, неоєвразійські впливи на Українську державу виявляють себе у намаганнях залучити її до участі в регіональних структурах, де домінуючий вплив має Російська Федерація, формувати відповідні ціннісні орієнтації українського населення.

Висновки

Витоки євразійства зазвичай зводять до слов’янофільської традиції. Самі євразійці вважали своїми попередниками старших слов’янофілів (Олексій Хомяков, брати Аксакови), пізніх слов’янофілів, таких як Костянтин Леонтьєв, Микола Страхов та Микола Данилевський, а також Гоголя і Достоєвського як публіцистів. Спадкоємцями слов’янофілів вважали євразійців і багато дослідників і критики євразійства Однак євразійство має ряд істотних відмінностей від слов’янофільства. Євразійці заперечували існування слов’янського культурно-історичного типу і вважали, що культури туранских народів, пов’язаних з російсько загально історичною долею, ближче до російської культури, ніж культури західних слов’ян (чехів, поляків). Євразійці відкидали також і панславістскіх політичний проект, їх ідеалом було федеративний євразійська держава в кордонах СРСР до 1939 року (єдина відмінність – євразійці пропонували включити до складу СРСР Монголію).

Євразійство – потужна течія російської наукової і громадської думки ХХ століття. Воно склалося в середовищі російської революційної еміграції в 1921 році, і на 20-і роки припадає період його найбільшого розквіту. В кінці 20-х років рух пережило затяжною і важку кризу, який призвела до його розколу. У 1930-і роки Євразійство продовжувало існувати, проте відігравало вже меншу роль в суспільному житті еміграції. Після II світової війни, у зв’язку з арештом радянськими каральними органами ряду видних євразійців, Євразійство як організований політичне рух припинило існування, але його ідеї аж ніяк не втратили свого значення. Надалі Євразійство знайшло послідовників в особі етнолога Л. Н. Гумільова (1912-1992) та ін. З євразійської доктрини, сформованої у 20-30-х роках ХХ ст. і розвинутої Л. Гумильовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Основний сучасний напрям євразійства, представлений А. Дугіним, складає основу неоєвразійства, яке розуміють як політичну концепцію і як ідеологію. Неоєвразійство в сучасній Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

Особливості євразійського світогляду та його методологічну базу формують такі поняття євразійської доктрини як: “ідеократія”, “пасіонарність”, “Євразія”, “євразійський становий хребет”, “ідея-правителька”, “туранський елемент”, “симфонічна особистість”, “євразійська культура”, “православна релігія” та “православна церква”.

З євразійської доктрини, сформованої у 20-30-х роках ХХ ст. і розвинутої Л. Гумильовим, постало сучасне неоєвразійство, представлене декількома напрямами в нинішньому політичному та інтелектуальному житті Росії. Основний сучасний напрям євразійства, представлений А. Дугіним, складає основу неоєвразійства, яке розуміють як політичну концепцію і як ідеологію. Неоєвразійство в сучасній Росії набуває все більш організаційно оформленого характеру.

Неоєвразійство відрізняють від класичного євразійства такі ознаки, як використання геополітичного підходу для інтерпретації сучасних політичних процесів, заперечення домінуючої ролі православ’я як духовного й релігійного фундамента доктрини, конкуренція з атлантизмом і глобалізмом, посилення уваги до економічної складової суспільного життя. За цими та іншими ознаками неоєвразійство претендує на роль нової російської національної ідентичності та форми самоідентифікації народів Росії. Воно дедалі виразніше проявляється у політичній та громадській сферах, знаходить підтримку з боку офіційної влади російської держави.

У зовнішньополітичній сфері Російська Федерація демонструє певні елементи реалізації неоєвразійства переважно щодо колишніх республік Радянського Союзу, хоча увага надається і таким державам, як Китай, Індія та Іран. Тому, як через регіональні організації, так і шляхом прямого військового, економічного, політичного, культурного та іншого співробітництва, Росія й надалі намагатиметься зміцнити свої зв’язки із зазначеними країнами. У разі успіху це дозволить ефективно протистояти більшості сучасних викликів Російській Федерації. На прикладі порівняння з атлантизмом виявлено, що неоєвразійство може виступати у якості нової ідеології, особливо, на тлі останнього загострення відносин російського керівництва із Заходом. У перспективі існує можливість трансформації неоєвразійської концепції в одну з програм інтеграції країн СНД.

Євразійська доктрина з самого початку свого виникнення виявляла інтерес до українського питання у контексті загальних україно-російських відносин і розглядала україно-російський зв’язок на глибинному рівні, небезпідставно вважаючи його одним з провідних чинників формування культурно-цивілізаційної парадигми російської і української державності. У той же час, неоєвразійство, в якому домінуючу роль відіграє геополітичний підхід щодо сприйняття політичних та історичних процесів, втратило глибину сприйняття україно-російського зв’язку і розглядає українське питання виключно у контексті підпорядкування українських інтересів російським інтересам в усіх сферах. Неоєвразійці продовжують сприймати Україну виключно як об’єкт світової політики і не приховують своїх намірів щодо відновлення контролю над Україною, навіть якщо для цього необхідно ініціювати процес внутрішнього розколу в країні, що може обернутися дефрагментацією її території. З огляду на це, з точки зору національної безпеки України, неоєвразійство та прихильні до нього організації і рухи на кшталт Євразійського союзу молоді, становлять загрозу українським державним і національним інтересам.

Неоєвразійство на ідеологічному та політичному рівнях все глибше впливає на сучасну політику Російської Федерації, що призводить до зростання імперських устремлінь Кремля, посилення російського тиску на Україну з метою її остаточного входження до євразійського геополітичного проекту і вибору зовнішньополітичної орієнтації на користь Москви.

Поиск по сайту: