Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Україна в ідеологічній системі євразійства



З моменту виникнення євразійської доктрини в ній був присутній вагомий український акцент. Класики євразійства (П. Савицький, М. Трубецький), навіть маючи етнічні українські корені, упереджено ставилися до української культури як такої, вважаючи її рівень недостатнім для задоволення потреб політичної еліти. Одночасно вони визнавали, що вибір саме української культури як основи для державного будівництва був вдалим тактичним кроком для розвитку Російської імперії Петра І [40]. Згодом, увага до “українського питання” приділяється і у неоєвразійстві в контексті геополітики.

При дослідженні наукової спадщини євразійців варто особливу увагу звернути на один з головних постулатів, проголошений П. Савицьким: “Євразія як географічний світ ніби “створена” для утворення Єдиної держави” [29]. Далі його теж розвинув Г. Вернадський: „Великим місце-розвиток є вся Євразія як цілий географічний світ” [4]. Слід додати, що євразійці розглядали Україну як частину євразійського простору, розвиваючи ідею возз’єднання російських і українських земель.

Особливий інтерес для українських учених становить наукова спадщина Г. Вернадського, який розробив схему періодичності і ритмічності державотворчих процесів Євразії (згідно якої народи Євразії мали проходити фазу об’єднання в єдину державу, потім розпаду на систему держав, після чого відбувається нове об’єднання):

І.

а) єдина державність (скіфська держава);

б) система держав (сармати, готи);

ІІ.

а) єдина державність (Гунська імперія);

б) система держав (авари, хазари, камські болгари, Русь, печеніги, половці);

ІІІ.

а) єдина державність (Монгольська імперія);

б) система держав – перша ступінь розпаду Монгольської держави (Золота Орда, Джагатай, Персія, Китай);

в) система держав – друга ступінь розпаду Монгольської держави (Литва, Русь, Казань, киргизи, узбеки, ойрати-монголи);

ІV.

а) єдина державність (Російська імперія – СРСР) [3, с. 34-48].

Ми можемо побачити, що проголошення незалежності України в 1991 р. цілком відповідає наведеній схемі, згідно якої наступним етапом мало стати утворення системи держав. Але Г. Вернадський по-іншому оцінював перспективу створення нової системи держав в євразійському просторі: „З точки зору прямолінійної схеми, може виникнути спокуслива думка – чи не має наступити вслід за періодом державницької єдності Євразії знов наступити період розпаду державності? Умови історичного розвитку змінились, бо нині Євразія являє собою таку геополітичну і господарську єдність, яку раніше вона не мала. Тому тепер очевидні такі умови для всеєвразійської державницької єдності, яких раніше бути не могло [3, с. 54]. Ще одне положення, яке стосується України, у науковій спадщині Г. Вернадського: “Підкорення Південно-Західної Русі державам латинської віри являло собою для російського населення набагато більшу небезпеку культурного обезличування, ніж підкорення Північно-Східної Русі монголам, які не переслідували православ’я і не знищували російської народної самобутності” [3, с. 105]. Як було зазначено вище, євразійству притаманне подолання європоцентризму, частиною якого є антизахідницькі настрої. Тож для євразійців є характерним заперечення прозахідної орієнтації народів, які входять до євразійського простору.

Окрім Г. Вернадського, виклад історії Євразії спробував зробити Л. Гумильов, який творчо переосмислив спадщину євразійства і розглядав її, перш за все, як історію етносів у поєднанні з принципом компліментарності (згідно якого міжетнічні процеси ґрунтуються на підсвідомому ставленні одного етносу до іншого) і пасіонарності (специфічного виду енергії, яка впливає на поведінку людей, а саме – їх прагнення боротися за певну ідею навіть ціною власного життя; пасіонарна активність розпочинається внаслідок пасіонарного спалаху, після якого відбувається його затухання). Найбільшу увагу він приділяє 2-й половині ХVІІ ст., на яку припадає період “національно-визвольної війни українського народу” [7, с. 240].

Керуючись власною історіософською системою, Л. Гумильов робить висновок, що релігійні мотиви не були причиною польсько-української ворожнечі. Вчений вказував, що в католицькій Польщі православні були лише схизматиками, що є значно меншим гріхом порівняно з протестантизмом, який вважався єрессю. При цьому про соціальний гніт і обмеження реєстрового війська як фактори, що сприяли розгортанню війни, Л. Гумільов згадує лише раз [7, с. 257]. У той же час Г. Вернадський пояснює національно-визвольну війну українців саме як наслідок релігійного, соціального і політичного гноблення [3, с. 219]. Критично слід осмислити й інше твердження Л.Гумільова про те, що кріпацтва в Польщі не існувало, проте, на його думку, це мало гірші наслідки для селян, ніж кріпацтво на Русі [7, c. 259].

Така інтерпретація історії України суперечить новітній українській історіографії, яка розглядає події 1648 – 1676 рр. як національно-визвольну революцію [31, с. 137]. Крім того, на думку сучасних істориків, вона мала виразні елементи буржуазної (ліквідація земельної власності польських і ополячених українських феодалів, а також станового устрою суспільства, повалення кріпосницького ладу, завоювання селянами особистої свободи, встановлення дрібної земельної власності селян, козаків і міщан, масове використання вільнонайманої робочої сили тощо) [30, с. 192].

Очевидне і нехтування Л. Гумільовим політичного і соціально-економічного чинників: українська політика польського уряду мала яскраво виражений шовіністичний характер (тобто була типово імперіалістичною), спрямовувалася на позбавлення української національної самобутності, на асиміляцію.

У Запорізькій Січі Л. Гумильов вбачав лише притулок для пасіонаріїв, внаслідок чого, як стверджує вчений, сформувався новий етнос – запорізьке козацтво. Однак найбільше суперечностей ми знаходимо у твердженнях Л. Гумільова, згідно з якими в середовищі козацтва у мирний час панувала анархія, у військовий – жорстка дисципліна, козаки, на думку вченого, були безграмотними [6]. Звичайно, це суперечить доведеним фактам щодо демократичних традицій козацтва і високого рівня освіченості в Україні в ХVІ – ХVІІ століттях.

Звичайно, Л. Гумільов не міг оминути факт об’єднання України з Росією. Він зазначає: “Першочергове значення в об’єднанні України і Росії мала суперетнічна приналежність Росії і України, масова підтримка своїх, які були єдиновірцями... Вибір здійснений на основі природного світосприйняття народу виявився вірним” [6]. Спромігшись створити одну з найоригінальніших наукових концепцій, Л. Гумильов, на жаль, не зміг вийти за межі традиційного погляду росіян на українську націю. Він упевнений, що українська мова виникла внаслідок злиття російської і польської мов. При цьому проблема державних мов у республіках, що відокремилися, має неординарне пояснення: “Влада довела людей до того, що вони роблять що завгодно, аби насолити керівництву. І якби їм заборонили вивчати російську мову, вони б її вивчили самостійно” [4, 214].

Важливо відзначити, що зовсім в іншому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г. Вернадський і М. Трубецький. Так, у “Нарисах російської історії” Г. Вернадський вказує: “Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [3, 295]. М. Трубецький присвятив цій темі спеціальну статтю [33] і зробив наступні висновки:

– стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури;

– при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції;

– з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою;

– російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись;

– вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій;

– в Росії не було драматичної літератури. При царському дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим продовженням західноросійської (української) літературної традиції;

– та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі;

– ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [33];

М. Трубецький підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [34].

Однак при цьому треба враховувати думку Д. Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [11,c. 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: “Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд із досягненнями, які почала здобувати нова українська культура” [11, c. 385].

Представники євразійського руху, з одного боку, розробили оригінальну історіософську концепцію, а з іншого – зосередили головну увагу на проблемах сходознавства і номадології, частково виявивши нехтування таких факторів історичного процесу, як політичний, соціальний, економічний (це можна побачити на прикладах різних інтерпретацій історії та місця України у євразійському просторі), що зробило їх історіософські погляди вразливими, такими, що потребують переосмислення і більш детального вивчення історії кожної країни, до якої вони можуть застосовуватися.

 


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.