Сучасна “Євразійська ідея”. Неоєвразійство

У основоположників євразійства Н. С. Трубецького і П. М. Савицького було чимало ідейних послідовників. Але тільки в кінці 1960-1970-х рр. розрізнене євразійство, що складається з різних напрямків, отримало новий потужний інтелектуальний поштовх і сформувалося в якісно іншу течію – неоєвразійство. І пов’язаний цей перебіг з ім’ям історика, етнографа, географа Л. Н. Гумильова, з його ідеєю євразійської пасіонарності. Головним досягненням теорії Гумільова слід вважати те, що він на величезному історичному матеріалі виявив однотипну послідовну зміну фаз найбільш стабільних людських спільнот (визначених ним як етнічні) – від первісного об’єднання людей на основі їх спільного прагнення слідувати якимось досить абстрактним ідеалам до перетворення цієї спільності в нестійкий конгломерат безідейних егоїстів [6]. Сам Гумільов не формулював геополітичних висновків на підставі своєї картини світу. Це зробили його послідовники. Такий напрям в цілому отримав назву “неоєвразійство”, яке має, в свою чергу, кілька різновидів. Не всі вони успадковують ідеї Гумільова, але в цілому його вплив на цю геополітичну ідеологію залишається дуже сильним.

Євразійство викликає інтерес і в інших країнах світу. Американські геополітики, політологи, радники президентів і монополій регулярно протягом 1990-х рр. публікували грунтовні аналітичні матеріали з таких проблем, як становище Росії, Росія і Європа, Росія між Європою та Азією. У число євразійців входять американські вчені російського чи радянського походження, наприклад А. Рязановский і А. Янов, американський геополітик М. Вассін, політолог З. Бжезинський [23].

Послідовники євразійців зробили не тільки геополітичні висновки з наукової спадщини, а й сформували цілий напрямок у науці, що отримав назву “неоєвразійство”, який має декілька різновидів.

Одним з них є національна ідеократія імперського континентального масштабу. Вона виникла навколо газет “День”, “Завтра”, журналу “Елементи”. Ця течія грунтується на ідеях П. М. Савицького, Г. В. Вернадського, Н. С. Трубецького, Л. Н. Гумільова і розвиває їх. Його представники протистоять ліберальному західництву і вузькоетнічному націоналізму. В їх дослідженнях Росія – це вісь геополітичного Великого простору. Її завдання і місія – створення імперії євразійського соціалізму. Ліберальну економіку, створювану російськими реформаторами, вони вважають ознакою атлантизму. “Радянський період російської історії, пише А. Дугін, розглядається як модерністська форма традиційного російського національного прагнення до планетарної експансії і “євразійського антиатлантичним універсалізму” [13].

Теорія пасіонарності Гумільова збагачується вченнями про “циркуляції еліт” італійського соціолога В. Парето і релігійними поглядами школи європейських традиціоналістів Р. Генона і Ю. Евола. Ідеї традиціоналістів – “криза сучасного світу”, “деградація Заходу”, “десакралізація цивілізації” і т.д. – є важливими компонентами цієї течії неоєвразійців.

Спираючись на знання концепцій К. Хаусхофера, К. Шмітта, Е. Нікіша, “нових правих” (Ж. Тіріар, К. Террачано тощо), ця школа неоєвразійців розуміє Європу як континентальну силу [12]. Ця течія неоєвразійців визнає стратегічну важливість Європи для завершеності євразійського Великого простору.

Інші прояви сучасного неоєвразійства опираються на ідею континентального російсько-іранського союзу (В. В. Жириновський [15]). Вибір, ісламськими країнами, насамперед Ірану і Іраку, Росії як свого стратегічного союзника є базою антиатлантичної стратегії на південному заході Євразії. Тюркські народи і росіяни, іслам і православ’я мають позитивну компліментарність, збіг економічних і політичних інтересів, моральних цінностей. Це об’єктивно об’єднує народи і країни регіону для протидії антитрадиційному, утилітарно-прагматичному Заходу з усіма різновидами їх неополітичних проектів .

Представники даної течії неоєвразійства абсолютно не сприймають ні атлантизму, ні мондіалізму. Трохи прихильніше дивляться вони на європеїзм і помірний континенталізм європейських геополітиків, який ними подається як проміжна реальність. Цей різновид неоєвразійства має багато точок дотику з іншими альтернативними геополітичними проектами: ісламським “соціалізмом”, європейським націонал-більшовизмом, геополітикою країн Африки і Латинської Америки [23].

Ще одна течія неоєвразійства підтримує і розвиває ідеї, покликані відтворити економічну взаємодію колишніх республік СРСР. Тут мова йде в основному про “економічне євразійство”. З цією ідеєю вже кілька років виступає президент Казахстану Н. Назарбаєв [24].

Неоєвразійці Росії, подібно багатьом вченим і політикам країн Європи та Азії, не можуть погодитися з гегемоністськими домаганнями атлантистів і мондіалістів. Протистояти монополярності, на їхню думку, може біполярність. Мається на увазі, що “новий континентальний альянс повинен або включити в себе всю Європу до Атлантики і кілька найважливіших секторів південного узбережжя Євразії – Індію, Іран, Індокитай і т. д., або забезпечити дружній нейтралітет цих же просторів, тобто вивести їх з-під контролю атлантизму” [22]. Особливо підкреслюється, що новий євразійський біполяризм повинен виходити з зовсім інших ідеологічних передумов і грунтуватися на зовсім інших методиках.

Один із лідерів неоєвразійства – А. Дугін комбінує у сотнях своїх статей і десятках книг серйозні теорії та визнані концепції авторитетних суспільствознавців та філософів із конспірологічними спекуляціями і революційною політичною програмою. Отриманий в результаті своєрідний ідейний коктейль він використовує для розробки нового тлумачення історії людства, як боротьби двох антагоністичних мегацівілізацій – євразійців і атлантистів. Триваюче століттями, якщо не тисячоліттями протистояння між євразійською та атлантичною культурами сьогодні наближається до свого завершення, причому Дугін в описі цього сценарію використовує іноді німецький термін “Endkampf” (останній бій) без перекладу. Така термінологія ілюструє інтелектуальне походження теорій Дугіна, створених, всупереч його твердженням, в першу чергу не на основі класичного євразійства, а на грунті західних філософських антидемократичних шкіл, таких, як міжнародний інтегральний традиціоналізм, німецька “консервативна революція”, французькі “нові праві” і , не в останню чергу, європейський фашизм [12].

Підсумовуючи все вище сказане, можна стверджувати, що неоєвразійство – ідеї “старих” євразійців, що отримали розвиток в працях російського географа та історика Льва Гумильова, який створив пассіонарну теорію етногенезу. Це вчення вплинуло на формування неоєвразійського напрямку російської геополітичної думки після розпаду Радянського Союзу Євразійська спокуса, народжена крахом білого руху і безвихіддю російської еміграції, трансформувалися в ідеологію “православних більшовиків”, в кінці кінців, відродився на руїнах червоної імперії і використовується в боротьбі за владу. Євразійство розглядається як ідеологія відновлення цілісності пострадянського простору на основі нової слов’яно-тюркської інтеграції. Розроблені теоретиками євразійства методологічні принципи багатовимірної рубіжності (географічної, кліматичної, етнічної) і поліцентризм зберігають актуальність, коли знову доводиться вирішувати проблеми соціально-економічного вибору і подолання масової свідомості європоцентризму.

Існує кілька геополітичних різновидів неоєвразійства: Росія-Євразія як держатель хартленда, “Євразійський конфедеративний союз”, “євразійський острів”, “євразійський світ” з віссю Німеччина – Росія – Китай. Великорусько-імперський різновид євразійства прагне повернути втрачений статус світової держави, виступає проти створення правової демократичної держави, розглядаючи світ як арену боротьби морських “атлантистів” (англосаксів) і континентальних євразійців, представлених Росією і романно-германцями.

Поиск по сайту: