Порядок постановлення вироку

Після останнього слова підсудного суд негайно видаляється до на-радчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий оголо шує присутнім у залі судового засідання (ст. 320 КПК).

Постановлення вироку у нарадчій кімнаті є гарантією того, що ви рок буде постановлений у спокійній творчій обстановці, вільній від будь-якого зовнішнього впливу при вирішенні питань, передбачених ст. 324 КПК. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів, секрета ря судового засідання, інших осіб не допускається (ст. 322 КПК). Судді не мають права розголошувати міркування, що висловлювалися у нарадчій кімнаті.

Закон надає важливого значення дотриманню таємниці наради суддів і визнає недотримання таємниці істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування вироку (п. 8 ч. 2. ст. 370 КПК). Пленум Верховного Суду України в п. 20 постанови від 27 грудня 1985 року № 11 «Про додержання суда ми України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ»¹ роз'яснює, що таємниця наради суддів, наприклад, порушується, якщо вирок або його частина складені поза нарадчою кімнатою; один або всі судді залишили нарадчу кімнату у час, який не пов'язаний з відпочинком; під час наради суддів у нарадчій кімнаті перебували сторонні особи; були розголошені висловлювання суддів під час наради.

Нарада суддів відбувається під керівництвом головуючого, який забезпечує дотримання встановленого законом порядку обговорення питань, що вирішуються судом при постановленні вироку. Головуючий повинен ставити ці питання на вирішення суддів у такій формі, щоб на них можна було дати тільки одну відповідь — позитивну чи нега тивну. Під час наради ніхто із суддів не має права утримуватися від вирішення кожного конкретного питання.

Головуючий не має ніяких переваг при вирішенні питань, пов'язаних з постановленням рішення суду. З метою забезпечення дотримання конституційної вимоги про незалежність суддів і підкорення їх лише закону (ст. 129 Конституції України) для виключення можливості впливу головуючого на остаточне рішення суддів закон передбачає, що головуючий голосує останнім, а всі питання в нарадчій кімнаті вирі шуються простою більшістю голосів (ст. 325 КПК). Суддя, який за лишився в меншості при постановленні рішення, має право викласти свою окрему думку (ст. 339 КПК).

Питання, що вирішуються судом у вироку

Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку, повин ні бути розглянуті та вирішені у тій логічній послідовності, яка зазна чена у ст. 324 КПК. Усі вказані питання можна згрупувати в декілька груп: 1) питання, які стосуються події злочину; 2) які стосуються по карання; 3) які стосуються цивільно-правових наслідків злочину; 4) інші питання.

До цих питань, що стосуються події злочину, слід віднести: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; чи винен підсудний у вчиненні цього злочину (пп. 1-3 ч. 1 ст. 324 КПК).

До питань, які стосуються покарання, слід віднести: чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного і які саме; яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (пп. 4-6 ч. 1 ст. 324 КПК).

До питань, які стосуються цивільно-правових наслідків злочину, традиційно відносять: чи підлягає задоволенню пред'явлений цивіль ний позов, на чию користь та в якому розмірі; чи підлягають відшко дуванню збитки, заподіяні потерпілому; чи підлягають відшкодуванню кошти, витраченні закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; що зробити з май ном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіс кації майна; що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом; на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі (пп. 7-10 ч. 1 ст. 324, статті 328, 330, 331 КПК).

Питання щодо вибору запобіжного заходу відносно підсудного до набрання вироком законної сили, про збереження майна засудженого, опіки неповнолітніх дітей засудженого, про можливе примусове ліку вання та застосування до підсудного заходів безпеки є самостійною, важливою групою питань, які вирішуються судом у нарадчій кімнаті (пп. 11-13 ч. 1 ст. 324, статті 342, 343, 346 КПК).

Оскільки відповідно до закону (ч. 2 ст. 323 КПК) суд обґрунтовує вирок лише тими доказами, які ним були розглянуті в судовому засіданні, то коли під час наради при постановленні вироку буде встанов лено, що для з'ясування будь-якої обставини, яка має значення для справи, необхідно розглянути докази, які не були судом розглянуті або розглянуті неповно, суд, не постановляючи вироку, своєю ухвалою, а суддя — постановою має право відновити судове слідство в справі.

У цьому випадку судове слідство проводиться в межах з'ясування обставин, що викликали його відновлення (ст. 326 КПК). Які обстави ни повинні бути з'ясовані у судовому слідстві або для додаткового дослідження яких доказів відновлюється судове слідство, повинно бути зазначено в ухвалі суду (постанові судді) про відновлення судового слідства. Питання про те, чи мають недосліджені або досліджені не повно обставини значення для справи, вирішується судом на підставі його внутрішнього переконання. При дослідженні судом вказаних об ставин, які мають значення для справи, з'ясовується думка з цього приводу прокурора та інших учасників судового розгляду.

Рішення про відновлення судового слідства суд також може прий няти не тільки якщо потрібно з'ясувати деякі обставини, необхідні для постановлення вироку, а й у тому разі, коли справа повертається на додаткове розслідування.

Під час проведення відновленого судового слідства учасники су дового розгляду можуть заявити клопотання про дослідження й інших обставин, які не зазначені в ухвалі суду (постанові судді) про віднов лення судового слідства. У такому випадку суд повинен заслухати думку інших учасників судового розгляду і своєю ухвалою вирішити клопотання залежно від того, чи мають такі обставини значення для справи. У разі визнання клопотання обґрунтованим суд в ухвалі (суд дя — в постанові) вказує на необхідність дослідження вищеназваних обставин.

Після закінчення відновленого судового слідства залежно від його результатів суд відкриває судові дебати з приводу додатково дослідже них обставин, надає підсудному останнє слово і видаляється до на-радчої кімнати, щоб постановити вирок (ч. 2 ст. 326). Ненадання пра ва на останнє слово підсудному за таких умов є істотним порушенням права підсудного на захист.

Якщо в результаті дослідження обставин, які мають значення для справи, суд дійде висновку, що їх з'ясувати без повернення справи на додаткове розслідування неможливо, судові дебати не відкриваються і останнє слово підсудному не надають. У цьому випадку суд заслуховує думку прокурора та інших учасників судового розгляду щодо необ хідності повернення справи на додаткове розслідування і в нарадчій кімнаті вирішує це питання ухвалою або постановою, якщо справа розглядається одноособово суддею (ч. 2 ст. 326 КПК). У цьому зв'язку необхідно вказати також, що повернення справи на додаткове розслі дування для кваліфікації дій підсудного за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, або для пред'явлення йому обвинувачення, яке не було до цього пред'явлене, може мати місце лише за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника (ст. 276 КПК). Окрім того, суд не має права повертати справу на додаткове роз слідування, коли можливості як судового, так і досудового розслідуван ня щодо з'ясування необхідних для вирішення справи обставин вичер пані. Якщо наявних доказів недостатньо для визнання підсудного вин­ним, суд повинен постановити виправдувальний вирок за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину (ст. 327 КПК).

№74 Вирок суду: поняття, структура і зміст. Види вироків. Вирішення цивільного позову у вироку суду.

Відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійсню ється виключно судами (ст. 124); визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її покаранню може тільки суд у вироку, що набрав чинності (ст. 62). У взаємному зв'язку ці два конституційні положення дозволяють найчіткіше з'ясувати як суть правосуддя по кримінальних справах, так і значення такого акта правосуддя, як вирок суду.

Вирок — найважливіше процесуальне рішення суду першої і апе ляційної інстанцій, результат всієї передуючої його винесенню про цесуальної діяльності органів досудового розслідування і суду, акт правосуддя. Тільки такий, що відповідає всім вимогам закону, вирок суду здатний забезпечити досягнення завдань правосуддя, захист прав і законних інтересів усіх учасників процесу, від імені держави дати оцінку соціальної небезпеки злочинного діяння, сприяє формуванню правової свідомості в суспільстві, переконаності громадян у стабіль ності і силі державної влади і авторитетності влади судової, підтримці правопорядку в країні.

Вирок є процесуальним актом, у якому реалізується важлива про цесуальна функція суду — вирішення кримінальної справи (право суддя).

Особливість вироку суду, яка відрізняє його від інших актів засто сування права, полягає в тому, що він постановляється іменем України, виноситься тільки судом у встановленому законом процесуальному порядку та містить вирішення основних найбільш важливих питань по кримінальній справі — про наявність або відсутність злочину, ви нуватість або невинуватість підсудного та про призначення йому по карання, якщо винуватість встановлена судом. Таким чином, постанов лення судом як обвинувального, так і виправдувального вироку є га рантією дотримання прав та законних інтересів підсудного, оскільки він виноситься на підставі тих доказів, які були розглянуті в судовому засіданні, їх оцінки за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК).

Вирок суду є актом застосування норм права, він не створює нових норм, але являє собою процесуальне рішення, де застосовуються чинні норми права відповідно до конкретних обставин кримінальної справи.

У судовому рішенні — вироку констатуються кримінально-правові відносини, які виникають між громадянином та державою у зв'язку з фактом вчинення злочину. Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні, з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчи ненні злочину починається притягнення її до кримінальної відпові дальності як стадії кримінального переслідування, а настає криміналь на відповідальність тільки з моменту набрання законної сили обви нувального вироку суду¹.

Судовий вирок має силу акта правосуддя, якщо він наділений пев ними властивостями, які містяться у законі. Теорія кримінального процесу, чинне кримінально-процесуальне законодавство дає підстави для виокремлення зовнішніх та внутрішніх властивостей вироку, які між собою у взаємодії дають якісне вираження цього процесуального судового рішення.

До зовнішніх властивостей вироку належать виключність; за гальнообов'язковість; преюдиціальність.

До внутрішніх властивостей вироку правомірно віднести закон ність; обґрунтованість; мотивованість; справедливість.

Виключність вироку — це якісне значення акта правосуддя, яке констатує, що кримінальна справа не може бути порушена проти осо би, відносно якої є вирок по тому ж обвинуваченню, який набрав за конної сили (п. 9 ст. 6 КПК). Таким чином, виключність вироку — це така його властивість, яка виключає можливість повторного розгляду кримінальної справи у суді, відносно однієї особи, за таким же обви нуваченням, яке вирішено вироком суду, що набрав законної сили.

Виключність вироку втілює конституційну вимогу про те, що ні хто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України), а також міжнародний стандарт, який міститься у Міжнарод ному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) — ніхто не по винен бути вдруге засуджений або покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений чи виправданий. Вказане конституцій не положення та міжнародно-правовий стандарт конкретизується в ч. 3 ст. 2 КК України, де зазначається, що ніхто не може бути при тягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин біль ше одного разу.

Іноді у теорії права виділяють таку якісну характеристику судових рішень, як остаточність поряд з виключністю. Вона означає, що всі обставини, які розглядались у судовому засіданні та отримали своє процесуальне розв'язання і на підставі яких рішення прийнято та на брало законної сили, не можуть бути переглянуті повторно. У такому розумінні остаточність вироку збігається з його виключністю.

Загальнообов'язковість вироку передбачає, що вирок, ухвала і по станова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадо вих осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території Украї ни (ст. 403 КПК). Обов'язковість вироку забезпечує дію принципу законності на території держави, тому всі посадові особи, громадяни повинні не тільки виконувати вирок, але й сприяти його виконанню.

Обов'язковість вироку перш за все забезпечується як особливим механізмом приведення його до виконання, так і встановленою законом відповідальністю за невиконання вироку, що набрав законної сили, або за перешкоджання його виконанню.

Правовідносини, які виникають при виконанні вироку, який набрав законної сили, забезпечуються кримінально-правовою охороною. Так, КК України в розділі «Злочини проти правосуддя» містить ст. 382 «Не виконання судового рішення», яка передбачає кримінальну відпові дальність за вказані вище дії.

У пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснюється, що «відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, підприємства ми, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими громадянами та їх об'єднаннями... У разі невиконання судових рі шень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності».

Мова йде про кримінально-процесуальну преюдицію вироку, яка визначає його обов'язковість для всіх судів, які розглядають справи у кримінальному, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, щодо прийняття без повторної перевірки всіх фактів та обставин, які раніше були встановлені по іншій кримінальній справі відповідним судовим рішенням, яке набрало законної сили. Преюди ціальне значення має не тільки вирок у цілому, але й мотивувальна його частина, оскільки мотиви прийняття того чи іншого рішення мо жуть бути предметом оскарження.

Термін «преюдиція» у кримінально-процесуальному законодавстві не вживається і не врегульований ним. Преюдиції використовуються на практиці тоді, коли суд поставлений перед фактом, що певні дії осо би або фактичні обставини, які мають значення для справи, що пере буває в провадженні, уже були раніше розглянуті судом і стосовно них було винесене рішення.

Інститут преюдицій повинен бути використаний не тільки стосов но доказового значення обставин, встановлених у раніше винесеному рішенні юрисдикційного органу. Його потрібно застосовувати й у тих випадках, коли з наявністю цих обставин закон пов'язує настання певних матеріально-правових наслідків. Преюдиціальне значення ра ніше винесеного рішення в таких випадках обумовлене тим, що факти і зроблені на їх основі правові висновки, встановлені в раніше вине сеному рішенні, є юридичними фактами, що тягнуть за собою певні кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування, що у свою чергу дає можливість використання преюдицій і у процесі до казування по розглянутій пізніше кримінальній справі.

Преюдиціально встановлені факти є обставинами, що були вста новлені на основі якихось доказів у попередній справі, тому відрізня ються від доказових фактів тим, що: а) встановлюються в процесі провадження по іншій кримінальній чи цивільній справі; б) через це мають процесуальну форму, властиву доказам; в) істинність їх може бути піддана сумніву в процесі використання при встановленні істини по іншій кримінальній чи цивільній справі (у рамках законної сили вироку чи рішення, тобто поки воно не буде скасоване).

На практиці виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду по справі, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набуття законної сили незаконними і необґрунтованими вироками. Тому здається, що у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов'язаних з раніше вирішеною, виникають дані, що свідчать про не-правосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні.

Кримінально-процесуальний закон не містить ніяких вказівок, як діяти суддям, коли при розгляді справи, пов'язаної з раніше виріше ною, достовірно встановлюються фактичні дані, що свідчать про незаконність і необґрунтованість раніше винесеного рішення. Вва жаємо, що таке рішення не може і не повинно бути покладене в осно ву рішення, що виноситься в новому судовому розгляді. У такому випадку виникає колізія між законною силою раніше винесеного рішення і внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на оцін ці доказів по новій справі.

Необхідно враховувати можливість виникнення колізії між преюди-цією і внутрішнім переконанням суду, що змушує суд виносити рішен ня, яке суперечить вироку, що набрав законної сили. Це можливо в тих випадках, коли висновки суду по розглянутій кримінальній справі стосовно осіб, на яких не поширюються суб'єктивні межі законної сили раніше винесеного рішення, яке має значення для справи, що розгля дається, суперечать висновкам, установленим у раніше винесеному рішенні. Ці ситуації, по суті, є випадками, коли виноситься судове рішення, що суперечить вироку, який набрав законної сили, і тому ви никає питання про шляхи усунення суперечностей між преюдицією і внутрішнім переконанням.

Виникнення колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням суду можливе в таких випадках: по-перше, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно осіб, що брали участь у розгляді цивіль ної справи, суд ставить під сумнів правильність висновків про подію чи дії по цивільній справі. По-друге, колізія можлива й у випадках, коли при провадженні по кримінальній справі стосовно особи, що має судимість, у суду виникають сумніви в правильності правових виснов ків, зроблених у раніше винесеному судовому рішенні. І нарешті, по-третє, у випадку, коли у суду, що розглядає питання про скасування раніше винесеного вироку за нововиявленими обставинами, виникають сумніви в законності чи обґрунтованості вироку, що встановив ці обставини. Така ситуація можлива, наприклад, при розгляді справи за нововиявленими обставинами, внаслідок зловживання прокурорів, слідчих, осіб, що провадять дізнання, і суддів (ст. 400⁵ КПК).

При виникненні такої колізії вирішення питання на користь пре-юдиції спричиняє винесення вироку всупереч внутрішньому переко нанню суддів, а на користь оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів — до винесення таких, що суперечать один одному, вироків (рішень) стосовно тих самих фактів.

Наділення преюдиціальною силою судового рішення засновано на презумпції істинності судового акта, що набрав законної сили. Закон на сила судового вироку забезпечує дію преюдиції. Уявляється, що преюдиціальність не слід ставити поруч із такими властивостями ви року, як виключність, загальнообов'язковість.

У тих випадках, коли колізія між преюдицією і внутрішнім пере конанням суду виникає при встановленні фактичних обставин, раніше винесене судове рішення по цивільній справі має значення доказу, що може бути перевірене при провадженні у кримінальній справі за за гальними правилами доказування. У тих же випадках, коли у суду, що розглядає справу, виникають сумніви в правильності вирішення ма теріально-правових питань у раніше винесеному вироку, суд повинен виносити своє рішення, ґрунтуючись на вимозі про те, що усі факти у вироку повинні бути встановлені достовірно, а сумніви суду, що не можуть бути усунуті, тлумачаться на користь обвинуваченого.

Правила преюдиції вносять упорядкованість у судове пізнання і завжди повинні співвідноситися з вимогами, які слідують з оцінки доказів та формування вільного судового внутрішнього переконання при прийнятті відповідного судового рішення. Окрім кримінально-процесуальних, вирізняють цивільно-процесуальні та адміністративні преюдиції; преюдиції які спростовуються і які не спростовуються.

Так, у ст. 61 ЦПК України йдеться про підстави звільнення сторін від доказування, тобто про факти, які не підлягають доказуванню. До цих фактів згідно із ч. 4 ст. 61 ЦПК України відносяться преюдиціаль ні факти, які містяться у вироку, що набрав законної сили, або поста нові суду у справі про адміністративні правопорушення. Такі факти обов'язкові для суду, що розглядає праву про цивільно-правові наслід ки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з пи тань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Що стосується значення цивільно-процесуальної преюдиції рішен ня, ухвали, постанови та застосування її у розгляді кримінальної справи, то, на жаль, це питання не отримало чіткої, належної правової ре гламентації. На підставі аналізу статей 6, 28, 328 КПК слід зазначити, що рішення, ухвала, постанова суду з цивільної справи, що набрали законної сили, обов'язкові для суду у кримінальному судочинстві тіль ки з питання — чи мала місце подія або дія (суспільно небезпечне винне діяння: дія або бездіяльність) особи, але не відносно винності особи, тому цивільно-правова преюдиція не може обмежувати суд у кримінальному судочинстві щодо встановлення обставин, фактів, які стосуються винуватості або невинуватості підсудного.

Статті 323, 334 КПК містять внутрішні властивості вироку: закон ність, обґрунтованість, мотивованість, справедливість.

Під законністю вироку слід розуміти його властивість, яка відбиває правильне застосування судом кримінально-процесуального закону при досудовому розслідуванні, судовому розгляді та постановленні вироку, а також правильне застосування кримінального, цивільного та інших матеріальних законів при розв'язанні питань, які виникають при судовому розгляді кримінальної справи.

Вирок може бути визнаний законним, якщо: він проголошений за конним складом суду; на досудовому і судовому провадженні по кри мінальній справі були проведенні всі слідчі та судово-слідчі дії без порушення кримінально-процесуального закону та прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які брали в них участь; виснов ки суду, які зазначені у вироку щодо винуватості або невинуватості особи, призначення покарання або звільнення від його відбування, застосування інших матеріальних законів ґрунтуються на їх правиль ному тлумаченні суддями.

Тільки законний вирок забезпечує виховний результат судової ді яльності. Будучи виявленням правосвідомості суддів, законний вирок формує правосвідомість громадян, впроваджує правову ідеологію, зміцнює віру громадян у непорушність їх прав та законних інтересів.

Поняття обґрунтованості вироку пов'язане з відношенням виснов ків суду до доказів, які досліджені у судовому засіданні і на цій під ставі суд робить висновок про наявність фактів, які входять до пред мета доказування по кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК).

Обґрунтованість вироку — це достовірна відповідь суду з питань, які в порядку ст. 324 КПК належить вирішити при постановленні ви року по будь-якій кримінальній справі, тому обґрунтованість вироку — це така його властивість, при якій висновки про подію злочину, про винуватість і невинуватість підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про задоволення або відмову у задо воленні цивільного позову, про вирішення всіх інших питань по кри мінальній справі з достовірністю слідують із повністю зібраних до казів по справі і розглянутих судом у судовому засіданні.

Законність та обґрунтованість вироку — це дві сторони правосуд-ності вироку, його діалектичні взаємопов'язані, взаємозалежні та такі, що внутрішньо взаємодоповнюються, правові властивості. Вирок може бути або правосудним, тобто законним та обґрунтованим, або неправо судним, тобто незаконним та необґрунтованим.

Зміст ст. 323 КПК вимагає від суду, щоб його висновки у вироку були зроблені тільки на тих доказах, які розглянуті у судовому засіданні. У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року № 5 ¹ «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримі нальних справ і постановлення вироку» пропонується звернути увагу суддів на те, що згідно з вимогами ст. 323 КПК в основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засідан ні. При постановленні вироку суд колегіально чи суддя одноособово, в умовах, що виключають будь-яке втручання у вирішення конкретних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен дати остаточну оцінку доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК.

Мотивованість — це така правова властивість вироку, яка встанов лює систему правових, фактичних, етичних мотивів, які судді засто совують при обґрунтуванні процесуальних рішень при розгляді кри мінальної справи по суті.

Мотивованість вироку перш за все свідчить про переконання суду в достовірності зібраних та досліджених у судовому розгляді доказів, на яких базуються висновки суду стосовно всіх питань, що необхідно ви рішити при постановленні вироку. Як зазначено у ст. 327 КПК, обви нувальний та виправдувальний вирок повинні бути судом мотивовані.

У фактичних, правових, логічних мотивах, які судді наводять у виро ку, відбивається особисте осмислення суддями сукупності доказів, їх оцін ка, достовірності та достатності для прийняття рішення, особисте розумін ня суддями застосування норм процесуального та матеріального права.

Визначеність та точність мотивів судового рішення надає учасни кам судового розгляду (сторонам) можливість аргументовано оскар жувати у вищих судових інстанціях вироки, постанови, ухвали, як ті, що не набрали, так і ті, що набрали законної сили.

Переконливість мотивування спирається на його логічність та не-суперечливість, тому при мотивуванні своїх висновків судді повинні дотримуватись певних логічних правил: не застосовувати судження, які суперечать одне одному; не використовувати доводи, які не можуть бути підкріплені іншими доказами; не застосовувати судом необґрун тованих узагальнень щодо певної особи — підсудного; обов'язково дотримуватися логічного зв'язку між обставинами, які підлягають до казуванню, фактичними обставинами у справі та висновками, які сформульовані у вироку.

На це спрямовує суддів Пленум Верховного Суду України у згаду ваній постанові «Про виконання судами України законодавства і по станов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», де підкреслюється, що висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути мотивовано.

Природно, що при наявності загальних правил мотивування судо вих рішень мотивування обвинувального та виправдувального вироку має свої особливості.

За загальним правилом саме поняття «справедливість вироку» не розкрито національним законодавцем, відповідно до змісту кримінально-процесуальної діяльності. Лише у ч. 1 ст. 370 КПК, яка містить випадки істотних порушень кримінально-процесуального закону, зазначено, що істотними є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і поста новити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.

Справедливість вироку як його властивість визнається теорією кримінального процесу і означає його моральну сторону і перш за все моральність висновків суду з питань, які необхідно вирішити при його постановленні.

Важливо зазначити, що більшість вчених-процесуалістів під тримують думку про те, що справедливість є найважливішою влас тивістю вироку, однак по-різному дають визначення такої справед ливості для здійснення правосуддя та прийняття процесуальних рі шень.

Справедливими повинні бути судження суду про винність підсуд ного, про призначення покарання, про суспільну небезпеку діяння, яке вчинив підсудний, про форму вини та мотиви злочину, щодо застосу вання до підсудного норм кримінального закону, які передбачають обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання. У вироку з точки зору моральності також враховується поведінка та особистість підсудного.

Спираючись у кримінально-процесуальному пізнанні на реальні факті, які мали місце насправді і на яких ґрунтується вирок, суд таким чином доводить справедливість у своїх висновках. Суворе дотримання судом кримінально-процесуального законодавства протягом судового розгляду кримінальної справи, постановлення вироку, проголошення вироку також свідчить про дотримання засад справедливості у судовій кримінально-процесуальній діяльності.

Справедливими будуть дії суду, якщо в процесі слухання кримі нальної справи були виявлені порушення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства і суд доклав усіх зусиль, щоб поновити порушені права та у зв'язку з цим у порядку ст. 23² КПК прийняв відповідне судове рішення — окрему ухвалу (постанову).

Якщо вирок законний, обґрунтований, мотивований, то він є і справедливим.

Види вироків

Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним (ст. 327 КПК).

Обвинувальний вирок не може постановлятися на припущеннях, він виноситься судом, якщо в ході судового розгляду винуватість під судного у вчиненні злочину доведена. Обвинувальний вирок може бути двох видів: з 1) призначенням підсудному покарання та 2) із призна ченням покарання та звільненням засудженого від відбування покаран ня на підставах, передбачених ст. 80 КК (ч. 3 ст. 327 КПК). Обвину вальний вирок із звільненням від відбування покарання постановля ється також судом і за наявності підстав, передбачених ч. 1 статей 75, 79, 104 КК, тобто у разі призначення покарання з випробуванням про тягом призначеного судом іспитового строку.

Суд при постановленні обвинувального вироку може звільнити підсудного від покарання у зв'язку з актом амністії, якщо цей акт усу ває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з по милуванням підсудного (ч. 2 ст. 6 КПК).

Суд також своїм вироком може звільнити від покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, коли визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною (ст. 12, ч. 4 ст. 74 КК, ч. 5 ст. 7 КПК).

Виправдувальний вирок може бути постановлений лише з таких підстав: 1) коли не встановлено події злочину; 2) коли в діянні підсуд ного немає складу злочину; 3) коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину (ч. 4 ст. 327 КПК). Виправдання підсудного з будь-якої із вказаних підстав означає його повну реабілітацію, підтверджен ня його непричетності до злочину.

На жаль, чинний КПК не містить чіткого визначення щодо підстав виправдання підсудного. Враховуючи, що в судовій практиці в ряді випадків по-різному вирішувалося питання про розмежування понят тя «відсутність події злочину» і «відсутність складу злочину», Пленум Верховного Суду України у п. 21 постанови від 29 червня 1990 року № 5 роз'яснив, що виправдувальний вирок за відсутністю події зло чину постановляється, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, взагалі не мало місця, відсутній причинний зв'язок між діяннями підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дій сил природи тощо.

Що стосується виправдувального вироку за відсутністю в діянні складу злочину, то він постановляється, коли встановлено, що діяння, яке ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним за коном воно не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише фор мально містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ст. 11 КК); відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності тощо); діяння вчинено у стані необ хідної оборони чи крайньої необхідності; мала місце добровільна від мова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу ін шого злочину; підсудний не є суб'єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відпові дальність, тощо (статті 17, 18, 22, 36-43 КК).

Третя підстава для постановлення виправдувального вироку — не доведеність участі підсудного у вчиненні злочину — має місце у випадках, коли факт суспільно небезпечного діяння встановлено, але досліджені судом докази виключають або не підтверджують вчинення його підсудним.

Незалежно від того, на яких підставах постановлено виправду вальний вирок, він повністю реабілітує підсудного. Саме тому законом не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК).

При постановленні виправдувального вироку суд зобов'язаний роз'яснити виправданому порядок поновлення його порушених прав і відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності¹.

Якщо при постановленні виправдувального вироку за недоведеніс тю участі підсудного у вчиненні злочину особа, яка вчинила цей злочин, залишається невиявленою, суд після набрання вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття за ходів до встановлення особи, винної у вчиненні злочину (ч. 5 ст. 327 КПК).

Поиск по сайту: