Академік Національної Академії Наук України 17 страница

Минуло багато часу, а полковник Ауреліано Буендіа не міг повернути собі втрачений спокій. Він занедбав виготовлення золотих рибок, їв тільки над силу і блукав кімнатами, як сновида, волочачи підлогою плащ і пережовуючи свій глухий гнів. На кінець третього місяця його волосся геть посивіло, доти підкручені кінчики вусів обвисли над безбарвними губами, але зате очі знов зробились тими двома розжареними вуглинками, що налякали всіх після його появи на світ і колись одним тільки поглядом змушували рухатися стільці. Мордуючись люттю, полковник Ауреліано Буендіа марно силкувався пробудити в собі передчуття, які замолоду вели його стежками небезпеки до пустелі слави. Він гинув, заблукавши в цьому чужому домі, де ніхто й ніщо вже не викликало в ньому ані найменшої прихильності. Якось він зайшов до Мелькіадесової кімнати, намагаючись виявити сліди тієї минувшини, що передувала війнам, але побачив лише сміття, бруд та купи різного мотлоху, понагромаджуваного за стільки років запустіння. Палітурки книжок, яких давно вже ніхто не читав; і розкислі від вогкості пергаменти були вкриті мертвотно‑блідою цвіллю, а в повітрі, колись найчистішому й найсвітлішому в будинку, стояв нестерпний запах прогнилих спогадів. Іншого разу, вранці, він побачив під каштаном Урсулу – вона плакала, припавши головою до колін свого померлого чоловіка. Полковникові Ауреліано Буендіа, єдиному з усіх мешканців будинку, не було дано бачити могутнього діда, зігнутого півстоліттям негод.

Привітайся з батьком, – сказала Урсула.

Він затримався на хвилину біля дерева й іще раз переконався, що навіть це спорожніле місце не породжує в ньому жодних почувань.

То що він каже? – спитав полковник Ауреліано Буендіа.

Він сумує, – відповіла Урсула. – Йому здається, що ти маєш небавом умерти.

Скажи йому, – всміхнувся полковник, – що людина вмирає не тоді, коли повинна, а тоді, коли може.

Пророцтво покійного батька тільки розворушило останні жаринки гордості, які ще тліли в серці полковника Ауреліано Буендіа, але він сприйняв їхній короткий спалах як раптовий приплив колишньої сили. І почав допитуватись у матері, де вона закопала золоті монети, знайдені в гіпсовій статуї святого Йосифа. «Ти ніколи про це не дізнаєшся», – відказала вона йому з твердістю, породженою гірким досвідом минулого. І додала: «З'явиться колись хазяїн грошей – він і викопає». Ніхто не міг зрозуміти, чому чоловік, який завжди відзначався безкорисливістю, раптом став з такою жадібністю мріяти про гроші – і то не якісь там скромні суми на повсякденні потреби, а ціле багатство, – дізнавшись про те, навіть Ауреліано Другий остовпів з подиву. Колишні товариші по партії, до яких полковник Ауреліано Буендіа звернувся з проханням про гроші, уникали зустрічей з ним. Саме в цей час полковник сказав такі слова: «Єдина справжня різниця між лібералами й консерваторами полягає нині в тому, що ліберали відвідують ранню месу, а консерватори – пізню». Однак він виявляв таку наполегливість, так благав, так принижував власну гідність, що потроху з мовчазною запопадливістю і безжалісною впертістю проник усюди й за вісім місяців зібрав більше грошей, ніж сховала Урсула. Після цього він подався до хворого полковника Герінельдо Маркеса, аби той допоміг йому почати нову загальну війну.

Якийсь час полковник Герінельдо Маркес і справді був єдиною людиною, яка могла, незважаючи навіть на параліч, що прикував його до крісла, орудувати вкритими іржею важелями повстання. Після Неєрландського перемир'я, поки полковник Ауреліано Буендіа шукав забуття, виготовляючи золоті рибки, полковник Герінельдо Маркес підтримував зв'язки з тими повстанськими офіцерамц, які залишилися вірними йому до кінця. Разом з ними він пройшов крізь війну, повну щоденних принижень, прохань і доповідних записок, нескінченних «прийдіть завтра», «ось уже незабаром», «ми розглядаємо вашу справу з належною увагою»; це була війна, приречена на поразку, війна проти всіх отих «з пошаною до вас», «ваших слуг покірних», які знай лише обіцяли дати, але так ніколи й не дали ветеранам довічних пенсій. Ота перша кривава двадцятилітня війна не завдала ветеранам стільки шкоди, скільки, оця руйнівна війна постійних відстрочок. Сам полковник Герінельдо Маркес, що врятувався від трьох замахів на нього, зостався живий після п'яти поранень і вийшов неушкоджений з незліченних тяжких боїв, все ж не витримав жорстокого натиску вічного чекання й прийняв останню, остаточну поразку – старість; він сидів у своєму кріслі‑гойдалці, розглядаючи квадрати сонячного світла на підлозі, й думав про Амаранту. Своїх соратників він більше не бачив, крім одного разу, – в газеті на фотографії, де кілька ветеранів стояли поряд із новим президентом республіки, що його імені полковник Герінельдо Маркес не знав; обличчя колишніх вояків виказували гнів: президент саме подарував їм значки зі своїм зображенням, щоб вони носили їх на вилогах, і повернув одне з покритих пилом і кров'ю знамен, щоб ним укривали їхні труни. Інші ветерани, найдостойніші, досі ще чекали повідомлення про пенсію в темних кутках громадської добродійності; одні вмирали від голоду, інші, живлячися своєю киплячою люттю, жили далі й повільно гнили від старості у принадливому лайні слави. Тим‑то, коли полковник Ауреліано Буендіа з'явився зі своєю пропозицією розпалити пожежу нещадної – не на життя, а на смерть – війни, яка зітре з лиця землі цей ганебний, наскрізь прогнилий режим, підтримуваний іноземними загарбниками, полковник Герінельдо Маркес не зміг притлумити в собі почуття жалості.

‑ Ой, Ауреліано, – зітхнув він, – я знав, що ти постарів, але тільки сьогодні зрозумів, що ти набагато старіший, ніж здаєшся.

У метушні останніх років Урсула майже не мала вільного часу, щоб як слід підготувати Хосе Аркадіо до зайняття папського престолу, аж поки надійшла пора виряджати його до семінарії, і довелося надолужувати все похапцем. Сестра Хосе Аркадіо – Меме, чиє виховання ділили між собою сувора Фернанда й понура Амаранта, майже в ту саму пору дійшла віку, коли її можна було віддати до монастирської школи, де з неї мали зробити віртуозну клавікордистку. Урсулу мучили тяжкі сумніви, що методи, якими вона силкувалася загартувати дух млявого кандидата в папи, не досить дієві, але вона винуватила в цьому не свою старість, що змушувала спотикатися, не чорні хмари, що заступали їй зір, даючи змогу розрізняти – і то через силу – лише обриси речей, – Урсула вбачала причину в чомусь такому, чого й сама не могла достеменно визначити, але невиразно уявляла собі як постійне, чимраз більше псування часу. «Роки тепер минають не так, як колись», – скаржилася вона, відчуваючи, що повсякденна реальність вислизає їй з рук. Колись, думала Урсула, діти росли дуже повільно. Досить згадати, як багато збігло часу, перше ніж Хосе Аркадіо, її старший син, утік із циганами і скільки всього сталося, поки він вернувся додому розмальований, наче змія, й розмовляючи, ніби якийсь астролог, незрозумілою мовою, а скільки відбулося в цьому домі, перше ніж Амаранта й Аркадіо забули мову індіанців і навчилися розмовляти іспанською. Подумати лишень, скільки днів і ночей просидів бідолаха Хосе Аркадіо Буендіа під каштаном і як довго оплакували його смерть, перше ніж до будинку занесли вмирущого полковника Ауреліано Буендіа, а йому – після таких довгих війн і стількох страждань – не минуло ще й п'ятдесяти. Колись вона, бувало, крутиться цілісінький день зі своїми льодяниками і ще встигає наглянути за дітьми й спостерегти з їхніх очей, що їм пора дати рицини. А тепер, коли вона зовсім вільна і з ранку до вечора тільки наглядає за Хосе Аркадіо, вона через той зіпсований час не встигає довести до кінця жодної справи. А вся правда полягала в тому, що Урсула, давно вже загубивши лік своїм рокам, ніяк не хотіла визнавати старості: усюди товклася, в усе втручалася, набридала чужинцям своїм незмінним запитанням, чи то не вони, бува, залишили в домі гіпсову статую святого Йосифа, щоб постояв, поки вщухне дощ. Ніхто не міг із певністю сказати, коли саме Урсула почала втрачати зір. Навіть в останні роки її життя, коли вона вже не вставала з ліжка, всі думали, що Урсулу просто перемогла велика старість, і ніхто не помітив, що вона зовсім осліпла. Сама Урсула почала відчувати наближення сліпоти незадовго до народження Хосе Аркадіо. Спершу вона вважала це тимчасовою недугою, пила бульйон із мозкових кісток і закапувала очі бджолиним медом, але невдовзі пересвідчилася, що безнадійно поринає в темряву; їй так і не випало дістати ясне уявлення про електрику, бо коли в Макондо встановили перші електричні ліхтарі, Урсула могла сприймати їх тільки як якесь невиразне сяйво. Вона ніколи не казала, що сліпне, бо це було б привселюдним визнанням своєї непотрібності. Потайки від усіх Урсула почала наполегливо вивчати відстані між речами й голоси людей, щоб і далі бачити по пам'яті, коли катаракта зовсім затьмарить їй зір. Пізніше вона несподівано знайшла для себе підмогу в запахах, які розрізнялись у темряві набагато чіткіше, ніж обриси та кольори, й остаточно врятували її від викриття. Незважаючи на довколишню пітьму, Урсула могла і всилити нитку в голку, і обкидати петельку, і вчасно виявити, що молоко починає закипати. Вона так добре пам'ятала, де розташована кожна річ, що іноді сама забувала про свою сліпоту. Якось Фернанда зняла бучу на весь дім, що в неї пропала обручка, і Урсула знайшла її на поличці.в дитячій спальні. Пояснити це було дуже просто: поки всі інші безтурботно ходили туди й сюди будинком, Урсула своїми чотирма чуттями пильно стежила за кожним їхнім рухом, щоб випадково не наштовхнутися на когось; невдовзі вона виявила, що кожен член родини, сам того не зауважуючи, ходить з дня на день одним і тим же шляхом, повторює одні й ті ж рухи й мовить в один і той же час одні й ті ж слова. Виходить, загубити щось Буендіа ризикували лише в тому разі, коли порушувався звичайний розпорядок дня. Тим‑то, зачувши Фернандині бідкання, Урсула згадала, що Фернанда зробила того дня єдину незвичну справу – провітрила мати з дитячих ліжок: напередодні вночі Меме знайшла блощицю. А оскільки під час прибирання діти теж були в спальні, то Урсула вирішила, що Фернанда поклала обручку в єдине недосяжне для них місце – на поличку. Фернанда ж, навпаки, шукала обручку лише там, де пролягали її повсякденні шляхи; вона ж бо не знала, що саме буденні звички й утруднюють пошуки загублених речей, через них ці речі й буває так важко знайти.

Навчання й виховання Хосе Аркадіо допомагали Урсулі помічати навіть найнезначніші зміни в домі. Скажімо, тільки‑но вона зачує, що Амаранта перевдягає святих у спальні, як одразу починає вдавати, ніби навчає хлопчика розрізняти кольори.

– Гаразд, – мовить вона до нього, – а тепер скажи мені, якого кольору одежа святого архангела Рафаїпа.

Таким чином хлопчик давав Урсулі ті відомості, в яких їй відмовляли очі, і задовго до його від'їзду до семінарії Урсула навчилася визначати навпомацки, за фактурою тканини, кольори одягу на святих. Але часом ставалося й дещо непередбачене. Якось вона наштовхнулася на Амаранту, що сиділа й вишивала посеред ґалереї з бегоніями.

На Бога, – обурилась Амаранта, – ти ж дивися, куди йдеш.

Це ти, – відказала Урсула, – сидиш не там, де маєш сидіти.

Урсула була цілком упевнена в своїй правоті. А гаразд поміркувавши того дня, зробила несподіване для себе відкриття, до якого ще ніхто не додумався: в міру зміни пір року сонце поступово й непомітно змінює своє місце в небі, і ті, що сиділи в Галереї, потроху, самі не усвідомлюючи того, пересувалися на інші місця. Відтоді Урсулі досить було тільки згадати, яке сьогодні число, щоб безпомилково визначити, де сидить Амаранта. Хоча Урсулині руки дрижали з кожним днем чимраз помітніше, а ноги стали важкі, як колоди, іще ніколи доти її маленьку постать не бачили в стількох місцях одразу. Урсула була майже така сама моторна, як і в ті часи, коли на її плечах лежали всі турботи по господарству. Однак тепер, у позбавленій світла самотині своєї глибокої старості, вона набула здатності з такою незвичайною проникливістю орієнтуватися навіть у найнезначніших родинних подіях, що вперше з повною ясністю побачцли ту правду, яку не могла доти розглядіти через свою постійну переобтяженість домашніми справами. На той час, коли Хосе Аркадіо стали готувати до семінарії, Урсула вже зробила якнайуважніший огляд усього життя родини Буендіа, починаючи від заснування Макондо, і цілком переглянула свою думку про нащадків. Вона дійшла переконання, що полковник Аурег ліано Буендіа втратив любов до родини не тому, що його озлобила війна, як Урсула була гадала раніше, – просто він ніколи нікого не любив: ні своєї дружини Ремедіос, ні незліченних коханок на одну ніч, що пройшли через його життя, ані тим паче своїх синів. Вона здогадалася, що він провоював стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, відмовився від остаточної перемоги не через утому, як усі гадали, а перемагав і зазнавав поразок із однієї й тієї ж причини – через справжнісіньке гріховне марнославство. Урсула дійшла висновку, що оцей її син, за якого вона рішла б на смерть, від природи позбавлений здатності любити. Одного разу вночі, в ті часи, коли Урсула ще носила його в своєму чреві, вона почула, як він заплакав. Плач був жалібний і такий чіткий, що Хосе Аркадіо Буендіа, який спав поряд, прокинувся й зрадів: мабуть, дитина народиться черевомовцем. Інші доводили, що вона народиться ясновидцем. Сама ж Урсула здригнулася від раптової певності, що це утробне ревіння – перший провісник страшного свинячого хвоста, й стала благати Бога знищити дитину в її утробі. Але з прозрінні старості вона зрозуміла й не раз потім повторювала, що плач дитини в материному чреві – не ознака його черевомовних чи пророчих обдаровань, а безпомилкова вказівка на нездатність любити. Ця переоцінка сина раптово пробудила в ній всю ту жалість, якої вона йому недодала. Навпаки, Амаранта, чия душевна черствість лякала Урсулу, чия притаєна гіркота смутила її, тепер видалася їй втіленням жіночої ніжності, і з проникливістю, породженою співчуттям, Урсула зрозуміла, що несправедливі муки, яким Амаранта піддала П'єтро Креспі, пояснюються зовсім не жагою помсти, як усі гадали, а повільні тортури, що знівечили життя полковника Герінельдо Маркеса, викликані зовсім не злим, жовчним, невиліковним горем, як усі вважали. Насправді ж і те й те було наслідком боротьби не на життя, а на смерть між безмежною любов'ю й неподоланним боягузтвом; зрештою в цій боротьбі взяв гору нерозумний страх, що невідступно шарпав серце Амаранти. В той час Урсула стала дедалі частіше вимовляти ім'я Ребеки, вона викликала в пам'яті її образ із колишньою любов'ю, посиленою запізнілим каяттям і раптовим захопленням: вона зрозуміла, що тільки Ребека, – та, котра не була вигрдувана її молоком, а їла землю і вапно зі стін, тільки Ребека, в чиїх жилах текла не кров Буендіа, а нрвідома кров цевідомих, що їхні кості стукотіли навіть у могилі, тільки Ребека з нетерплячим серцем, Ребека з невситимим лоном – єдина з усіх володіла тією невтримною сміливістю, про яку Урсула мріяла для своїх нащадків.

– Ребеко, – мовила вона, обмацуючи стіни, – які ми були несправедливі до тебе!

Усі вважали, що Урсула просто марить, а надто після того, коли їй спало на думку ходити, випроставши вперед праву руку, як ото архангел Гавриїл. Проте Фернанда зауважила, що подеколи сонце здорового глузду осяває морок цього марення, адже Урсула могла, не затнувшися, відповісти, скільки грошей витрачено в домі за минулий рік. Десь така ж думка зринула й у Амаранти, коли одного разу на кухні Урсула, помішуючи суп у горщику й не знаючи, що її слухають, раптом сказала, що ручний млинок для кукурудзи, який був куплений у перших циган і Зник ще раніше, ніж Хосе Аркадіо шістдесят п'ять разів об'їхав навколо світу, й досі стоїть у Пілар Тернери. Теж майже столітня, але міцна й жвава, незважаючи на свою неймовірну гладкість, якої лякались діти, як колись голуби лякались її дзвінкого сміху, Пілар Тернера не здивувалася зі слів Урсули: вона вже почала пересвідчуватися, що пильна мудрість старих людей може іноді бути проникливішою, ніж карти.

І все ж, коли Урсула побачила, що їй не вистачить часу утвердити Хосе Аркадіо в його покликанні, вона засмутилася. Стала помилятися, намагаючись роздивитися очима ті речі, які набагато ясніше бачила інтуїцією. Якось уранці вона вилила хлопчикові на голову чорнило з чорнильниці, подумавши, що то квіткова вода. В своєму невідпорному бажанні у все втручатися вона робила похибку за похибкою, відчувала чимдалі частіші напади туги й марно силкувалася виплутатись із павутини мороку, яка оповивала її чимраз більше. Тоді вона й подумала, що її похибки – не свідчення першої перемоги, здобутої над нею старістю й темрявою, а наслідок якогось пошкодження самого часу. «Раніше, – думала вона, – поки Бог не шахрував іще з місяцями й роками, як отой турок, що відміряє ярд перкалю, все йшло інакше. А тепер не тільки діти ростуть швидше, але й людські відчуття змінилися». Ще не встигла Ремедіос Прекрасна вознестися душею й тілом на небо, а вже безсовісна Фернанда почала бурчати по закутках, навіщо в неї забрали простирадла. Не встигли ще охолонути в могилах тіла шістнадцяти Ауреліано, як Ауреліано Другий вже знову привів до себе цілий гурт п'яниць, щоб грати на акордеоні й жлуктити шампанське, ніби то загинули не християни, а собаки, і цей будинок божевільних, який коштував їй стільки здоров'я й стільки льодяникових фіґурок, був створений лише для того, щоб перетворитися на кубло пороків. Поки пакували скриню Хосе Аркадіо, Урсула, перебираючи гіркі спогади, питала себе, а чи не краще лягти в могилу, щоб тебе загорнули землею, і безстрашно запитувала Бога, чи він і справді вважає, що люди зроблені з заліза й можуть витерпіти стільки мук і страждань; але, запитуючи отак, вона тільки чимраз дужче заплутувалася, і в ній зростало непереборне бажання говорити все, що спаде на думку, як ото роблять чужинці, й урешті збунтуватися бодай на одну мить, на ту коротку мить, якої вона так палко жадала і яку стільки разів відкладала, зробивши самозречення основою свого існування; і ще страшенно хотілося плюнути бодай раз на все, вивернути з серця неосяжні купи поганих слів, які давили її ціле сторіччя покори.

От гад! – вигукнула Урсула.

Амаранта, яка почала складати в скриню одежу, вирішила, що матір укусив скорпіон.

Де він? – злякано спитала вона.

Хто?

Та скорпіон, – уточнила Амаранта.

Урсула тицьнула пальцем собі в серце.

Тут.

В один четвер, о другій годині дня, Хосе Аркадіо виряджали до семінарії. Урсула завжди пам'ятатиме його таким, яким уявляла собі під час розстання, – худим і серйозним хлопцем, що стояв, задихаючись від спекоти, в костюмчику з зеленого вельвету з мідними ґудзиками та накрохмаленим бантом на комірі і не зронив, як вона його вчила, жодної сльози. Коли Хосе Аркадіо пішов, у їдальні залишився гострий запах квіткової води, якою Урсула поливала хлопчикові голову, щоб легше було знаходити його в будинку. Поки тривав прощальний обід, родина приховувала своє хвилювання за веселими балачками і з перебільшеним захватом відгукувалася на жарти падре Антоніо Ісабеля. Та коли понесли геть оббиту оксамитом скриню зі срібними косинцями, всі відчули себе так, ніби з будинку винесено труну. Лише полковник Ауреліано Буендіа відмовився брати участь у проводах.

Досі нам бракувало тільки одного, – пробурчав він під ніс, – найсвятішого папи!

Через три місяці Ауреліано Другий та Фернанда відвезли Меме до монастирської школи й повернулися з клавікордами, які зайняли місце піаноли. Саме в цей час Амаранта почала ткати собі похоронний покрівець. Бананова лихоманка трохи вляглася. Корінні жителі Макондо виявили, що їх відсунули на задній план чужинці, але, насилу зберігши свої попередні прибутки, вони все ж відчували радість, неначе їм пощастило врятуватися після аварії корабля. В домі Буендіа й далі запрошували до столу гостей, але колишнє спокійне родинне життя відновилося лише через кілька років, коли не стало бананової компанії. Проте традиційна гостинність була піддана ґрунтовним змінам, адже тепер влада перейшла до рук Фернанди. Урсула перебувала на вигнанні в країні пітьми, Амаранта з головою поринула в пошиття покрівця, тож колишня кандидатка на королівський престол дістала повну свободу вибирати співтрапезників на свій смак і нав'язувати їм суворі правила, прищеплені їй батьками. Завдяки такому суворому порядкуванню дім Буендіа перетворився на твердиню віджилих звичаїв у місті, приголомшеному тією вульґарністю, з якою чужинці розтринькували свої легко нажиті статки. Фернанда вважала порядними людьми тільки тих, хто не мав нічого спільного з банановою компанією. Навіть її дівер, Хосе Аркадіо Другий, став жертвою її дискримінаторського заповзяття, бо в сум'ятті перших днів бананової лихоманки він знову продав своїх чудових бойових півнів і пішов наглядачем на плантації.

Щоб і ноги його тут не було, поки на ньому зараза від цих чужинців, – сказала Фернанда.

Життя в будинку зробилося таким суворим, що Ауреліано Другому стало, безперечно, затишніше в Петри Котес. Спершу, під тим приводом, що хоче полегшити дружині тягар турбот, він переніс до коханчиного будинку свої бенкети. Потім, під тим приводом, що худоба втрачає плодючість, перемістив хлів і стайні. А тоді під тим приводом, що в будинку Петри Котес не так жарко, переправив туди маленьку контору, де вів свої справи. Коли Фернанда спостерегла, що стала солом'яною вдовою, було вже запізно.

Ауреліано Другий майже не їв удома і приходив туди лише ночувати – одне слово, бував у жінки про людське око. Якось через свій недогляд він незчувся, як ранок застав його в ліжку Петри Котес. Всупереч усім сподіванням, він не почув від дружини не тільки анінайменшого докору, ба навіть найлегшого зітхання, однак того ж дня Фернанда відіслала до коханчиного будинку дві скрині з його одежею. Відіслала їх удень, та ще й звеліла нести серединою вулиці, перед очима всього міста, гадаючи, що заблудлий чоловік не витримає ганьби і з похиленою головою повернеться до свого стійла. Але цей героїчний жест не тільки зайвий раз довів, як погано знала Фернанда вдачу свого чоловіка й звичаї Макондо, що не мали нічого спільного зі звичаями її батьків: кожен, хто бачив скрині, казав собі подумки, – ось нарешті завершилась, як і слід було сподіватися, історія, що її інтимні подробиці вже ні для кого не були таємницею. Ауреліано Другий відсвяткував даровану йому свободу триденним бенкетом. На додаток до всіх нещасть, Фернанда в своїх темних і довгих убраннях, зі своїми давно не модними медальйонами й недоречною гордістю мала вигляд дочасно постарілої, а виряджена в яскраві сукні з натурального шовку коханка, чиї очі сяяли радістю від свідомості того, що її потоптані права поновлено, здавалося, цвіла другою молодістю. Отже, він знову віддався Петрі Котес із юним запалом, як і в давніші часи, коли вона спала з ним тому, що сприймала Ауреліано Другого за його брата‑близнюка, і, живучи з обома братами, думала, що Бог послав їй небачене щастя – чоловіка, який уміє кохати за двох. Знову відроджена пристрасть була невситима: не раз, бувало, вже сівши до столу, вони подивляться в вічі одне одному, безмовно понакривають каструлі покришками й вирушають до спальні – вмирати з голоду й кохання. Натхненний тим, що йому випало побачити, коли він таємно відвідував французьких жіночок, Ауреліано Другий купив Петрі Котес ліжко з балдахіном, як у архиєпископа, повісив на вікна оксамитові штори, покрив стелю й стіни спальні велетенськими дзеркалами з гірського кришталю. Він зробився ще більшим веселуном і зайдиголовою, ніж перше. Щодня об одинадцятій годині ранку поїзд приставляв йому ящики з шампанським та з бренді. Вертаючися з ними зі станції, Ауреліано Другий захоплював і вів за собою, як в імпровізованій кумбіамбі1, будь‑кого, хто траплявся йому назустріч, – місцевого чи прийшлого, знайомого чи незнайомого. Він спокусив закличними жестами навіть вивертливого сеньйора Брауна, що розмовляв тільки своєю незрозумілою мовою, і той кілька разів напивався до нестями в будинку Петри Котес, а якось навіть примусив своїх злих німецьких вівчарок танцювати під техаські пісні, що їх він сам абияк промимрив під музику акордеона.

– Плодіться, корови, – кричав Ауреліано Другий у нападі веселощів. – Плодіться – життя‑бо коротке!

Ніколи доти він не мав кращого вигляду, ніж у ту пору, ніколи доти його не любили більше, ніколи ще його худоба не плодилася з такою невтримністю. Для нескінчених бенкетів порізано стільки телят, свиней і курей, аж земля на подвір'ї зробилася чорна й в'язка від крові. Сюди весь час викидали кістки й нутрощі, звалювали недоїдки, тож доводилося щогодини спалювати все це, щоб ґрифи не повиймали гостям очі. Ауреліано Другий погладшав, його обличчя стало буряково‑фіолетовим, розпливлося й нагадувало черепашачу морду, а все через страшенний апетит, з яким не міг зрівнятися навіть апетит Хосе Аркадіо після його повернення з кругосвітніх блукань. Слава про неймовірну ненажерливість Ауреліано Другого, його нечуване марнотратство та неперевершену гостинність поширилася за межі долини й привернула увагу найзнаменитіших прожер. З усіх кінців узбережжя до Макондо прибували легендарні ненажери, щоб узяти участь у безглуздих ґас трономічних турнірах, влаштованих у будинку Петри Котес. Ауреліано Другий був непереможним їдцем аж до тієї фатальної суботи, коли з'явилася Каміла Саґастуме, жінка, що своїми формами нагадувала тотемну скульптуру й була відома по всій країні під виразним прізвиськом Слониха. Змагання скінчилося лише вранці у вівторок. Строщивши за першу добу теля з ґарніром із маніоки, ямсу та смажених бананів і випивши, крім того, півтора ящика шампанського, Ауреліано Другий був цілком упевнений у своїй перемозі. Він вважав, що має більше натхнення й життєвої сили, ніж його незворушна суперниця; її стиль їсти був, звісно, набагато професійніший, але саме тому він і викликав менше захвату у різношерстої публіки, що переповнила будинок. Поки Ауреліано Другий, у жадобі перемоги забувши всі правила пристойності, рвав м'ясо зубами, Слониха розтинала його на частинки з мистецтвом хірурга і їла, не хапаючись, ба навіть відчуваючи якесь задоволення. Вона була здоровенна й товста, але страхітлива опасистість скрашувалася ніжною жіночністю: Слониха відзначалася таким гарним обличчям, такими витонченими й пещеними руками й такою невідпорною чарівністю, що коли вона увійшла в будинок, Ауреліано Другий стиха зауважив, що волів би краще провести турнір не за столом, а в ліжку. А коли побачив, як Слониха розправилася з цілою телячою шинкою, не порушивши при цьому жодного правила вихованості найвищого ґатунку, то цілком серйозно заявив, що це делікатне, чарівне й невситиме хоботне у певному розумінні є ідеальною жінкою. І не помилився. Чутки, які прокотилися перед появою Слонихи про те, що вона – ненажерливий орел‑ягнятник, виявилися безпідставними. Це була не м'ясорубка для перемелювання биків, не бородата жінка з грецького цирку, як подейкували, а директриса школи співів. Мистецьки поглинати їжу вона навчилася, вже ставши шанованою матір'ю родини, коли намагалася знайти спосіб, як змусити своїх дітей більше їсти, але не з допомогою штучного збудження апетиту, а шляхом створення повного душевного спокою. Її підтверджена практикою теорія ґрунтувалася на тому, що людина, у якої сумління в цілковитому порядку, здатніа їсти без перерви доти, доки стомиться. Отже, вона залишила свою школу й родинне вогнище – не через марнослав'я, а з причин морального порядку, – щоб позмагатися із чоловіком, який прославився на всю країну, як безпринципний ненажера. Щойно побачивши Ауреліано Другого, Слониха відразу зрозуміла, що її суперника підведе не шлунок, а вдача. І справді, наприкінці першої ночі вона зберегла свою боєздатність, а Ауреліано Другий вичерпав усю свою снагу сміхом та балаканиною. Вони поспали чотири години. Після того кожен випив по порції соку з п'ятдесяти апельсинів, по вісім літрів кави й по тридцять сирих яєць. Другого ранку, після довгих годин неспання, розправившися з двома свиньми, ґроном бананів і чотирма ящиками шампанського, Слониха почала підозрювати, що Ауреліано Другий, сам того не відаючи, відкрив її власний метод, але, на відміну від неї, відкрив зовсім випадково. Отже, супротивник виявився небезпечнішим, ніж вона думала. Проте коли Петра Котес подала на стіл смажених індичок, Ауреліано Другий був на крок від апоплексичного удару.

Якщо не можете – не їжте більше, – запропонувала йому Слониха. – Нехай буде нічия.

Вона сказала це від щирого серця – адже сама вона, як людина чесна, не змогла б з'їсти ні шматочка більше, знаючи, що кожним своїм ковтком наближає смерть супротивника. Однак Ауреліано Другий розтлумачив її слова як новий виклик; давлячись, він поглинув індичку і, переповнивши свою неймовірну місткість, знепритомнів. Упав долілиць на таріль з пообгризуваними кістками, з рота в нього бігла піна, мов у скаженого собаки, й вихоплювалося передсмертне хрипіння. У темряві, в яку він зненацька поринув, йому здалося, ніби його скинули аж із верхівки якоїсь вежі в безодню, і під час останнього короткого спалаху свідомості Ауреліано Другий зрозумів, що в кінці цього довгого падіння його чекає смерть.

Віднесіть мене до Фернанди, – іще встиг сказати він.

Друзі, які приставили його додому, вирішили, що він виконує дану дружині обіцянку не вмирати в коханчиному ліжку. Петра Котес почистила лаковані черевики, в яких він хотів лежати в труні, і вже шукала, ким би їх передати, коли її звістили, що Ауреліано Другий поза небезпекою. І справді, через тиждень він уже був здоровий, а ще через два тижні відзначив своє воскресіння з мертвих небаченим доти бенкетом. Він і далі жив у будинку Петри Котес, але тепер щодня навідував Фернанду, а часом залишався обідати з родиною, немовби доля поміняла все місцями, зробивши його чоловіком наложниці й коханцем дружини.

Поиск по сайту: