Академік Національної Академії Наук України 13 страница

– Даруйте, – вибачився він у відповідь йа Урсулині слова. – Це війна у всьому винна.

Назавтра заходився знищувати будь‑які сліди свого перебування на світі. В ювелірній майстерні він не чіпав лиш того, що не мало на собі відбитку його особи; свою одежу подарував ординарцям, а зброю закопав на подвір'ї з тим самим спокутним почуттям, з яким його батько закопав списа, що ним убив Пруденсіо Аґіляра. Залишив собі тільки револьвер з одним‑єдиним патроном. Урсула ні в що не втручалася. І тільки раз сказала «ні» – коли він був зібрався зняти освітлюваний незгасною лампадою даґеротип Ремедіос у вітальні.

Цей портрет давно вже не твій, – сказала Урсула. – Це родинна святиня.

Напередодні підписання перемир'я, коли в будинку не зоставалося майже жодної речі, яка могла б нагадати про полковника Ауреліано Буендіа, він приніс до пекарні чемодан із віршами, саме коли Санта Софія де ла П'єдад наготувалася розпалити печі.

Розпали ось цим, – сказав він, простягаючи їй сувій пожовклих паперів. – Старий мотлох – добре горітиме.

У Санта Софії де ла П'єдад, мовчазної, поступливої, яка ніколи не перечила навіть власним дітям, склалося таке враження, ніби їй пропонують зробити щось заборонене.

Це важливі папери, – сказала вона.

Ні, – відповів полковник. – Таке пишуть тільки для себе самого.

Тоді, – запропонувала вона, – самі їх і паліть, полковнику.

Він не лише так учинив, ба ще й порубав сокирою чемодан і повкидав цурпалки в вогонь. За кілька годин перед цим його навідала Пілар Тернера. Не бачивши її багато років, полковник Ауреліано Буендіа здивувався, як вона постаріла й погладшала та як приглух її колись дзвінкий сміх, але водночас був вражений тією майстерністю, якої вона досягла у ворожінні на картах. «Бережи рота», – застерегла його колись Пілар Тернера, і він подумав: хіба ж ці слова не стали дивовижним передбаченням його близької долі, коли вона сказала їх минулого разу – саме за розквіту його слави? Невдовзі після зустрічі з Пілар Тернерою він, намагаючись не виказати особливої зацікавленості, попросив свого особистого лікаря, котрий щойно видалив йому гній з наривів, показати, де точно міститься серце. Лікар вислухав його, а тоді коричневою від йоду ватою намалював йому на грудях коло.

Вівторок – день підписання перемир'я – випав холодний і дощовий. Полковник Ауреліано Буендіа з'явився не о п'ятій ранку, як завжди, а раніше, і випив свою звичну чашку кави без цукру.

В такий день, як сьогодні, ти народився на світ, – сказала йому Урсула. – Всіх налякали твої розплющені очі.

Він не звернув на неї уваги, бо прислухався до маршового кроку солдатів, сигналів сурми та уривчастих команд, що розтинали світанкову тишу. Хоча після стількох років війни полковник Ауреліано Буендіа мав би вже звикнути до цих звуків, він відчув слабкість у колінах і сироти на шкірі, як за юних літ, коли вперше побачив голу жінку. І невиразно подумав, піймавшись нарешті в пастку туги, що якби у той час одружився з тією жінкою, то не спізнав би ні війни, ані слави й залишився просто безіменним ремісником, щасливою твариною. Ця запізніла й недоспівана слабкість отруїла йому сніданок. Коли о шостій годині ранку прийшов полковник Герінельдо Маркес із групою повстанських офіцерів, полковник Ауреліано Буендіа здавався ще мовчазнішим, замисленішим і самотнішим, ніж звичайно. Урсула намагалася накинути йому на плечі нового плаща.

Що подумає уряд! – умовляла вона його. –Подумає, що в тебе не лишилося грошей навіть на плащ, тому ти й здався.

Плаща він не взяв, але вже в дверях, побачивши струмені води, що лилися з неба, погодився надягати старого фетрового капелюха Хосе Аркадіо Буендіа.

Ауреліано, – іще попросила його Урсула, – обіцяй мені: якщо тебе там спіткає лиха година, згадай про свою матір.

Він усміхнувся їй відчуженою усмішкою, клятвено підняв руку і, не мовивши ні слова, пішов з будинку назустріч погрозам, докорам і прокляттям, які будуть супроводити його через усе місто. Урсула взяла двері на засув, вирішивши не відчиняти їх до кінця свого життя. «Ми обернемося в прах у цьому будинку без чоловіків, – подумала вона, – але не дозволимо, щоб усілякі людці втішалися, бачачи наші сльози». Весь ранок вона намагалася знайти в будинку, заглядаючи в найпотаємніші кутки, бодай щось, що нагадало б їй про сина, але так нічого й не знайшла.

Церемонія відбулася за двадцять кілометрів від Макондо, під велетенською сейбою, довкола якої згодом було засновано місто Неєрландію. Представників уряду та партії і делегацію повстанців, уповноважену скласти зброю, обслуговувала дзвінкоголоса юрба послушниць у білому, то нагадувала наполохану дощем голубину зграю. Ауреліано Буендіа приїхав на брудному, облізлому мулі. Він був неголений і страждав радше від болю, завдаваного наривами, аніж від усвідомлення страшної загибелі всіх своїх мрій, бо вичерпав до решти надію, лишив позаду славу й тугу за славою. За його бажанням не було ні музики, ні фанфар, ні святкового калатання в усі дзвони, ні вигуків «ура!» – не було жодного іншого вияву радості, який міг би порушити жалобну атмосферу перемир'я. Мандрівного фотографа, якому вдалося зробити з полковника Ауреліано Буендіа один знімок, що міг би зберегтися для нащадків, примусили знищити неґатив, не дозволивши навіть проявити його.

Церемонія підписання перемир'я тривала якраз стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб усі поставили свої підписи. Делегати сиділи за простим сільським столом у центрі латаного‑перелатаного циркового шатра, довкола стояли останні віддані полковникові Ауреліано Буендіа офіцери. Перш ніж збирати підписи, особистий представник президента республіки хотів був зачитати акт капітуляції, але полковник Ауреліано Буендіа виступив проти.

Не гаймо часу на формальності, – мовив він і наготувався підписати папери, не читаючи їх.

Тоді один з його офіцерів порушив сонну тишу шатра.

Полковнику, – сказав він, – зробіть нам таку ласку: не підписуйтеся першим.

Полковник Ауреліано Буендіа погодився. Після того як документ обійшов круг столу, серед такої глибокої тиші, що за шкрябанням пера об папір можна було розпізнати кожен підпис, перше місце все ще лишалося порожнє. Полковник Ауреліано Буендіа наготувався заповнити його.

Полковнику, – озвався тоді другий його офіцер, – ви ще маєте можливість врятувати своє добре ім'я.

Не змінившись на виду, полковник Ауреліано Буендіа підписав перший примірник акту. Ще не встиг він розписатися на останній копії, як біля входу до шатра з'явився офіцер повстанських військ, тримаючи за вуздечку вантаженого двома скринями мула. Попри свою зовсім зелену молодість, він здавався сухою й стриманою людиною. Це був скарбничий повстанців округи Макондо. Щоб вчасно прибути на місце підписання перемир'я, він зробив важку шестиденну подорож, тягнучи за собою конаючого з голоду мула. З великою обережністю він зняв скрині зі спини мула, розчинив їх і виклав на стіл одну за другою сімдесят дві золоті цеглини. Це було ціле багатство, що про його існування всі якось забули. Серед загального безладу останнього року центральне командування розвалилося, революція переродилася в криваве суперництво ватажків, і годі було визначити, хто за що відповідає. Золото повстанців, відлите в блоки, вкриті потім глиною, залишилося поза контролем. Полковник Ауреліано Буендіа примусив відзначити сімдесят дві золоті цеглини в акті капітуляції і підписав його, не допускаючи обговорень. Виснажений юнак і далі стояв перед ним, дивлячись йому в вічі своїми світлими, кольору золотавого цукрового сиропу, очима.

Ну що там іще? – спитав полковник Ауреліано Буендіа.

Молодий офіцер стиснув зуби.

Розписку, – відповів він.

Полковник Ауреліано Буендіа власноручно написав йому розписку. Потім випив склянку лимонаду, з'їв шматок бісквіту, запропоновані послушницями, і пішов до намету, приготованого на той випадок, якби він забажав перепочити. Там він скинув сорочку, сів на край розкладачки і о третій годині п'ятнадцять хвилин пополудні вистрелив із пістолета в коло, яке його особистий лікар обкреслив йому на грудях йодом. В той самий час у Макондо Урсула підняла кришку горщика з молоком на плиті, дивуючись, чого це молоко так довго не закипає, і побачила, що він повен хробаків.

Ауреліано вбили! – вигукнула вона.

Відтак, скоряючись звичці, виробленій самотністю, подивилася на подвір'я й побачила там Хосе Аркадіо Буендіа, сумного, промоклого під дощем і набагато старішого, ніж тоді, коли він помер.

Його вбито по‑зрадницьки, – уточнила вона, – і ніхто не потурбувався закрити йому очі.

Вночі Урсула постерегла крізь сльози світляні оранжеві диски, що швидко перетинали небо, мов падучі зірки, й вирішила, що це знамення смерті. Вона все ще ридала під каштаном, припавши до колін свого чоловіка, коли принесли полковника Ауреліано Буендіа, загорнутого в зашкарублий від засохлої крові плащ. Його широко розплющені очі палали нестямною люттю.

Він був у безпеці. Наскрізна рана виявилася такою чистою і прямою, що лікар без жодного зусилля засунув йому в груди і витяг через спину просочений йодом шнурок.

Це мій шедевр, – задоволено мовив лікар. – Тут єдине місце, де куля могла пройти, не зачепивши жодного життєвого центру.

Полковник Ауреліано Буендіа побачив себе в оточенні перейнятих співчуттям послушниць, які виспівували повні безнадії псалми за упокій його душі, і тоді пожалкував, що не вистрелив собі в рота, як був збирався зробити спочатку, щоб просто посміятися з передбачення Пілар Тернери.

Якби в мене зосталася бодай якась влада, – сказав він лікареві, – то я б розстріляв вас без слідства й суду. Не за те, що ви врятували мені життя, а за те, що зробили з мене посміховисько.

Невдала смерть повернула полковникові Ауреліано Буендіа втрачений престиж. Ті самі люди, котрі вигадали легенду про те, що він продав перемогу за будинок зі стінами із золотої цегли, розцінили спробу самогубства як благородний вчинок і проголосили полковника мучеником. Згодом, коли він відмовився від ордена Пошани, яким його відзначив президент республіки, навіть найзапекліші його вороги з лібералів з'явилися до нього з проханням відмовитися від умов перемир'я й розпочати нову війну. Будинок наповнився подарунками, присланими, щоб згладити колишні провини. Зворушений підтримкою, нехай і запізнілою, з боку товаришів по зброї, полковник Ауреліано Буендіа не відкидав можливості вдоволення їхнього прохання. І в один час, здавалося, так захопився ідеєю нової війни, аж полковник Герінельдо Маркес навіть подумав: чи ж той, бува, не чекає приводу, щоб оголосити її. Цей привід і справді з'явився, коли президент республіки відмовився встановити пенсії учасникам війни – лібералам і консерваторам, – перш ніж справу кожного і них не розгляне спеціальна комісія і конгрес не затвердить закону про асигнування. «Це сваволя, – вергав громи полковник Ауреліано Буендіа. – Таж вони постаріють і повмирають раніше, ніж одержать пенсію». Тоді він уперше залишив гойдалку, куплену для нього Урсулою на час одужання, і, ходячи туди й сюди по спальні, продиктував категоричне послання президентові республіки. В цій так ніколи й не опублікованій телеграмі він звинувачував президента в порушенні умов Неєрландського перемир'я й погрожував оголосити війну не на життя, а на смерть, якщо питання про пенсійні асигнування не буде вирішено протягом найближчих двох тижнів. Його вимоги були такі справедливі, що дозволяли сподіватися на підтримку навіть тих учасників війни, які належали до партії консерваторів. Та, замість відповіді, уряд посилив військову варту біля будинку руендіа, поставлену буцімто для охорони полковника, і заборонив провідувати його. Такі самі заходи було вжито про всяк випадок і до інших небезпечних для уряду командирів повстанців. Операцію провели так своєчасно, рішуче й успішно, що через два місяці після перемир'я, коли полковник Ауреліано Буендіа остаточно видужав, усі найвідданіші його помічники були або мертві, або у вигнанні, або на урядовій службі.

Полковник Ауреліано Буендіа вийшов із спальні в грудні, і з першого погляду зрозумів, що про нову війну годі й думати. Із завзяттям, уже ніби неможливим для своїх літ, Урсула ще раз обновила весь будинок. «Тепер вони побачать, хто я така, – зауважила вона, коли їй сказали, що її син житиме. – Не буде жодного чепурнішого й гостиннішого будинку, ніж цей будинок божевільних». Вона веліла вимити й пофарбувати його, замінила меблі, упорядкувала сад, посадила нові квіти й порозчиняла всі двері та вікна, щоб сліпуче сяйво літа проникло аж у спальні. Потім повідомила всіх про закінчення численних нашарованих одна на одну жалоб, перша зняла стару чорну одіж і вбралась, як молода. В домі знову залунали веселі звуки піаноли. Зачувши їх, Амаранта згадала П'єтро Креспі, Гарденію у вечірньому присмерку, запах лаванди, і в глибині її зів'ялого серця знову спалахнула злість – чиста, облагороджена часом. Якось увечері, прибираючи вітальню, Урсула попросила солдатів, що охороняли будинок, допомогти їй. Командир варти, молодий офіцер, дозволив зробити це. День по дню Урсула давала солдатам усе нові доручення. Вона стала запрошувати їх до столу, дарувала їм одежу й взуття, навчала читати й писати. Згодом, коли уряд зняв охорону, один солдат залишився жити в будинку й служив Урсулі ще баг ато років. А молодий командир охорони, доведений до божевілля зневагою Ремедіос Прекрасної, вмер від кохання під її вікном на світанні першого дня нового року.

Мине багато років, і на смертному ложі Ауреліано Другий згадає той дощовий день, коли він зайшов до спальні, щоб подивитися на свого первістка. Хоча син виявився хирлявим, плаксивим і нічим не нагадував Буендіа, батько довго не задумувався, яке йому дати ім'я.

– Він буде зватися Хосе Аркадіо, – сказав він.

Фернанда дель Карпіо, гарна жінка, з якою Ауреліано Другий одружився за рік перед цим, погодилася з чоловіком. Урсула, навпаки, не могла приховати невиразного почуття тривоги. Уперте повторення тих самих імен за довгу історію родини дозволило дійти висновків, які видавалися їй остаточними. Тим часом як усі Ауреліано були відлюдькуваті й мали гострий розум, усі Хосе Аркадіо відзначалися поривчастою заповзятливою вдачею й були тавровані знаком трагічної приреченості. Під цю класифікацію не підпадали тільки Хосе Аркадіо Другий і Ауреліано Другий. В дитинстві вони були такі подібні один до одного й такі непосидющі, що навіть Санта Софія де ла П'єдад не розрізняла їх. У день хрестин Амаранта надягла кожному на зап'ясток браслет з іменем і вбрала близнюків у костюмчики різного кольору, на яких вишила їхні ініціали, але коли хлопці почали ходити до школи, то взяли собі за звичку мінятися одягом, браслетами й навіть іменами. Учитель Мельчор Ескалона, навчений упізнавати Хосе Аркадіо Другого по зеленій сорочці, втратив самовладання, виявивши, що у хлопчика в сорочці зеленого кольору браслет з іменем «Ауреліано Другий», а другий хлопчик, у сорочці білого кольору, запевняє, що Ауреліано

Другий – це він, дарма що на його браслеті написано «Хосе Аркадіо Другий». Відтоді вже ніхто не міг із впевненістю сказати, хто з них хто. Навіть коли вони виросли й життя зробило їх різними, Урсула знай питала себе, чи не помилилися вони, бува, самі якогось разу, захопившися своєю заплутаною грою з перевдяганнями, і чи не переплуталися назавжди. Поки близнюки ще не досягли юних літ, вони були двома синхронними механізмами. Пробуджувалися завжди одночасно, в одну й ту саму хвилину відчували бажання піти помитися, хворіли на одні й ті самі хвороби і навіть бачили одні й ті самі сни. Вдома всі вважали, що хлопчики просто узгоджують свої дії, аби тільки поблазнювати, і ніхто не мав гадки про справжню причину, аж до того дня, коли Санта Софія де ла П'єдад дала одному з них води з цитриною, і щойно він умочив губи, як другий сказав, що лимонад не солодкий. Санта Софія де ла П'єдад, яка справді забула покласти цукру в склянку, розповіла про це Урсулі. «Ет, усі вони такі, – відказала та, нітрохи не здивувавшися. – Божевільні зроду». Нарешті все вкрай заплуталося. Той, що після витівок із перевдяганням залишився з іменем Ауреліано Другий, виріс здоровенний, як його дід – Хосе Аркадіо Буендіа, а той, що став зватися Хосе Аркадіо Другий, виріс худий, як полковник Ауреліано Буендіа, і єдине, що зосталося спільне в близнюків – це властивий усій родині самотній вигляд. Можливо, саме оця невідповідність зросту, імен та вдач і наштовхнула Урсулу на думку, що близнюки переплуталися ще в дитинстві.

Основна різниця між ними виявилась якраз у розпал війни, коли Хосе Аркадіо Другий попросив у полковника Герінельдо Маркеса дозволу подивитися на розстріл. Незважаючи на заперечення Урсули, його бажання було вдоволено. Навпаки, Ауреліано Другий здригався від самої тільки думки побути присутнім на страті. Хлопець волів сидіти вдома. Коли йому сповнилося дванадцять років, він спитав Урсулу, що там таке в зачиненій кімнаті. «Папери й книжки Мелькіадеса, – відповіла вона, – та ще оті чудернацькі нотатки, які він робив у останні роки свого життя». Це пояснення, замість заспокоїти Ауреліано Другого, ще дужче розпалило його цікавість. Він так наполягав, так гаряче обіцяв нічого там не попсувати, що Урсула зрештою дала йому ключі. Ніхто ще не заходив до кімнати відтоді, як звідти винесли труп Мелькіадеса, а на дверях почепили замок – його частини наче аж злилися в одне ціле від іржі. Та коли Ауреліано Другий порозчиняв вікна, світло влилося до кімнати так звично, ніби осявало її щодня; ніде не було видно ані найменших слідів пилу чи павутиння, все здавалося прибраним і чистим, ба навіть краще прибраним і куди чистішим, ніж у день похорону; чорнильниця досі була повна чорнила, іржа зовсім не зачепила блискучих металевих поверхонь, а в горні, де Хосе Аркадіо Буендіа кип'ятив ртуть, і далі горів вогонь. На полицях стояли книжки, обтягнуті зморщеною від часу, блідо‑коричневою, як засмагла людська шкіра, тканиною, і там само, цілі й неушкоджені, лежали манускрипти, дарма що кімната була замкнута уже чимало років, повітря всередині здавалося навіть свіжішим, ніж у решті кімнат будинку. Все залишалося в тому самому цілковитому порядку і через кілька тижнів: коли Урсула зайшла з відром води та щіткою, щоб вимити підлогу, то побачила, що їй тут нічого робити. Ауреліано Другий сидів, уп'явшись очима в якусь книжку. Хлопчик не знав її назви, бо вона не мала обкладинки, – але це не заважало йому тішитися зібраними в ній історіями: про жінку, яка сідала за стіл і їла тільки рис, та ще й беручи кожну рисинку двома золотими шпильками; про рибалку, який позичив у сусіди грузило для сітки і потім дав йому на віддяку рибину, а в її череві лежав величезний діамант; і про лампу, що виконувала будь‑яке бажання; і про летючий килим. Вражений, він спитав Урсулу, чи все оте правда, і вона відповіла, що правда, що багато років тому цигани приносили до Макондо чарівні лампи й летючі мати.

– Річ у тім, – зітхнула вона, – що світ помаленьку наближається до загибелі й такі речі більше не трапляються.

Дочитавши книжку, де багато історій не мали кінця через брак сторінок, Ауреліано Другий поставив собі за мету розшифрувати Мелькіадесові манускрипти. Але це виявилося неможливим. Літери були схожі на білизну, розвішану сушитися на дротині, й нагадували радше ноти, ніж звичайне письмо. Якогось спекотного полудня, старанно досліджуючи рукописи, Ауреліано Другий відчув, що він у кімнаті не сам. Біля сяючого вікна, склавши руки на колінах, сидів Мелькіадес. На вигляд йому було не більше сорока років. Він був у тому самому стародавньому жилеті й капелюсі з крисами, подібними до воронячих крил; по блідих вилицях, ніби розтоплений спекою жир, спливав піт, – достоту таким цигана бачили Ауреліано і Хосе Аркадіо, коли ще були дітьми. Ауреліано Другий відразу впізнав його: цей спадковий спогад передавався від покоління до покоління і дістався йому від діда.

Здорові були, – сказав Ауреліано Другий.

Здоров був, юначе, – відповів Мелькіадес.

Відтоді протягом кількох років вони бачились майже

щовечора. Мелькіадес розповідав хлопчикові про світ, намагався передати йому свою застарілу мудрість, але не захотів розтлумачити манускрипти. «Ніхто не повинен знати, про що тут мовиться, доки манускриптам не сповниться сто років», – пояснив він. Ауреліано Другий навіки зберіг у таємниці ці зустрічі. Якось Урсула зайшла до кімнати, саме коли там був Мелькіадес, і наляканий Ауреліано Другий вирішив, що його відособлений світ зараз загине. Але Урсула не побачила цигана.

З ким це ти тут розмовляєш? – спитала вона.

Ні з ким, – відповів Ауреліано Другий.

Такий був і твій прадід, – сказала Урсула. – Теж говорив сам до себе.

А тим часом Хосе Аркадіо Другий здійснив свою мрію – нарешті він побачив, як розстрілюють людину. До кінця свого життя буде він пам'ятати синюватий спалах шести одночасних пострілів, розкотисту луну в горах, сумну усмішку й розгублений вигляд засудженого, який усе ще стояв, дарма що його сорочка була залита кров'ю, і всміхався далі, хоча його відв'язували від стовпа й клали у великий ящик, повний вапна. «Таж він живий, – подумав Хосе Аркадіо Другий. – Вони поховають його живцем». Це справило на нього таке сильне враження, що відтоді він зненавидів усе військове і саму війну – і то не за страти, а за страшний звичай ховати розстріляних живцем. Ніхто не спостеріг, коли саме Хосе Аркадіо Другий став бити в дзвони на дзвіниці та допомагати падре Антоніо Ісабелю, наступникові Буркотуна, правити месу й доглядати бойових півнів у дворі парафіяльного будинку. Полковник Герінельдо Маркес, довідавшись про це, вичитав Хосе Аркадіо Другому за те, що той займається справами, які в лібералів викликають лише відразу.

Бачте, – відповів Хосе Аркадіо Другий, – мені здається, що з мене вийшов консерватор.

І він вірив, що так йому й судилося. Обурений полковник Герінельдо Маркес розповів про це Урсулі.

Тим краще, – схвально зауважила вона. – От якби він став священиком: може б, тоді Господь нарешті ввійшов у наш дім.

Невдовзі стало відомо, що падре Антоніо Ісабель готує хлопця до першого причастя. Підголюючи півням шиї, падре навчав його катехізису. А коли вдвох садовили на гнізда квочок, пояснював йому на простих прикладах, як воно вийшло, що Бог на другий день творіння постановив, щоб курчата вилуплювалися з яєць. Іще тоді в падре Антоніо Ісабеля почали виявлятися перші ознаки старечого недоумства, через яке він по кількох роках сказав, що, видно, диявол, повставши проти Бога, здобув перемогу й посів трон небесний, нікому не відкриваючи, хто він насправді, щоб заманювати в свої тенета необережних. Під опікою такого сміливого наставника Хосе Аркадіо Другий за кілька місяців зробився не тільки знавцем теологічних хитрощів, скерованих на те, щоб збити диявола, а й фахівцем півнячих боїв. Амаранта пошила йому полотняний костюм із коміром і краваткою, купила пару білих черевиків і виписала золотом його ім'я на банті для свічки. За дві ночі до першого причастя падре Антоніо Ісабель зачинився з ним у ризниці, щоб висповідати його за допомогою зводу гріхів. Список був такий довженний, що старий священик, звиклий лягати спати о шостій годині, заснув у своєму кріслі, перш ніж добувся до кінця. Цей допит розкрив очі Хосе Аркадіо Другому. Його не здивувало запитання падре, чи він не робив поганих справ із жінками, і він чесно відповів, що ні; зате його спантеличило запитання, чи він не робив цього з тваринами. Хосе Аркадіо Другий причастився в першу п'ятницю травня, але його цікавість розпалилася вкрай. Тоді він вирішив спитати у Петроніо, недужого паламаря, який мешкав на дзвіниці й, за чутками, харчувався кажанами. Петроніо відповів йому: «Та є такі розпусні християни, що роблять це діло з ослицями». Ця відповідь не вдовольнила цікавості Хосе Аркадіо Другого. Тож він якнайдокладніше розпитував Петроніо далі, аж тому врешті‑решт урвався терпець.

– Я сам ходжу по вівторках уночі, – зізнався він. – Якщо ти обіцяєш, то нікому не пробовкаєшся, то я візьму тебе з собою наступного вівторка.

І справді, наступного вівторка Петроніо зійшов із дзвіниці, несучи в руках маленький ослінчик, що його призначення доти нікому не було відоме, і повів Хосе Аркадіо Другого до найближчої стайні. Хлопчик так уподобав ці нічні виправи, що минуло чимало часу, перш ніж його побачили в закладі Катаріно. До того ж він зробився запеклим півнярем. «Повіднось цих птахів в інше місце, – наказала йому Урсула, коли він уперше з'явився в будинку зі своїми добірними пернатими бійцями. – Надто багато горя зазнав наш рід від півнів, а ти ще несеш». Хосе Аркадіо Другий не став сперечатися й забрав своїх півнів, але й далі муштрував їх у будинку Пілар Тернери, своєї бабусі, а вона надала в його розпорядження все необхідне, аби тільки втримати хлопця біля себе. Незабаром, успішно вдаючись до хитрощів, яких його навчив падре Антоніо Ісабель, він почав заробляти на півнячих боях стільки грошей, що їх вистачало не тільки на поповнення його пташника, а й на вдоволення чоловічих потреб. У ту пору Урсула порівнювала Хосе Аркадіо Другого з його братом і неспроможна була збагнути, як це два близнюки, що здавалися ніби однією роздвоєною особою в дитинстві, врешті стали такими різними людьми. Але їй недовго довелося сушити над цим голову, бо трохи згодом і Ауреліано Другий теж почав виявляти схильність до байдикування та розпусти. Поки він сидів затворником у Мелькіадесовій кімнаті, то був такий самий відлюдькуватий, поринулий у свої думки юнак, як і полковник Ауреліано Буендіа замолоду. Та незадовго до Неєрландської угоди одна випадкова подія витягла його з усамітнення й звела віч‑на‑віч із життям. Молода жінка, яка продавала квитки лотереї, де розігрувався акордеон, раптом привіталася з Ауреліано

Другим, як із давнім знайомим. Ауреліано Другий не здивувався, бо його часто плутали з братом. Але він не відкрив дівчині її помилки ні тоді, коли вона спробувала власкавити його серце сльозами, ані тоді, коли привела його до своєї кімнати. Вона дуже прив'язалася до нього після цієї першої зустрічі і почала навіть підтасовувати карти, щоб акордеона виграв він. Через два тижні Ауреліано Другий виявив, що дівчина спить навпереміну то з ним, то з його братом, маючи їх за одного чоловіка, але, замість з'ясувати стосунки, силкувався якомога довше приховати правду. До Мелькіадесової кімнати він більше не повернувся. Щодня по обіді сидів у дворі й на слух учився грати на акордеоні, попри бурчання Урсули, яка на той час, через жалобу, заборонила вдома музику та й, крім того, зневажала акордеон як інструмент бродячих музикантів, спадкоємців Франсіско Людини. Однак Ауреліано Другий зрештою став акордеоністом‑віртуозом і залишався ним далі навіть після того, як завів собі жінку та дітей і став одним із найшанованіших у Макондо.

Майже два місяці поспіль він ділив жінку зі своїм братом. Стежив за ним, розладжував його плани, а коли впевнювався, що Хосе Аркадіо Другий не навідає цієї ночі їхньої спільної коханки, вирушав до неї сам. Якось уранці він відчув, що захворів. А через два дні наскочив у купальні на брата, який стояв, притулившись обличчям до стіни, весь мокрий від поту, й заливався гіркими сльозами; і тоді все зрозумів. Брат признався, що його прогнала коханка, бо він заразив її, як вона це назвала, поганою хворобою. Розповів також, як намагається лікувати його Пілар Тернера. Ауреліано Другий почав нишком промиватися гарячою марганцівкою й уживати різні сечогонні засоби, і по трьох місяцях потаємних страждань вони обидва вилікувалися. Хосе Аркадіо Другий більше не пішов до тієї жінки. Ауреліано Другий виблагав у неї прощення й залишився з нею аж до смерті.

Звали її Петра Котес. Вона прибула до Макондо саме в розпал війни разом із випадковим чоловіком, що жив із прибутку від лотерей, і, коли він помер, вела далі його справи. Це була дуже охайна молода мулатка з жовтими мигдалевими очима, що надавали її обличчю жорстокого, як у пантери, виразу, та зате вона мала щире серце й справжнє покликання до кохання. Коли Урсула дізналася про те, що Хосе Аркадіо Другий розводить бойових півнів, а Ауреліано Другий грає на акордеоні під час гамірних бенкетів у своєї коханки, вона мало не збожеволіла від сорому. Ці два близнюки ніби зібрали в собі всі родинні вади, не успадкувавши жодної чесноти. Урсула вирішила, що ніхто більше в її роду не дістане імен Ауреліано й Хосе Аркадіо. Та коли у Ауреліано Другого народився первісток, вона не суперечила батьковій волі.

Я згодна, – сказала Урсула, – але з однією умовою: виховувати його я буду сама.

Дарма що їй вже виповнилося сто років і вона майже осліпла від катаракти, Урсула зберегла кипуче завзяття, цілісну вдачу й тверезий розум. Вона була певна того, що ніхто краще за неї не зможе виховати дитину так, щоб з неї вийшла доброчесна людина – людина, яка відновить престиж родини й нічого не знатиме про війну, бойових півнів, поганих жінок і божевільні задуми – ці чотири лиха, які, на думку Урсули, сприяли занепаду її роду.

Цей уже буде священиком, – урочисто пообіцяла вона. – І якщо Господь продовжить мені життя, він стане папою.

Всі розсміялися, зачувши її слова; сміх лунав не тільки в спальні, айв усьому будинку, де зібралися того дня галасливі друзяки Ауреліано Другого. Війна, давно вже закинута на те горище пам'яті, де зберігаються погані спогади, на якусь коротку мить нагадала про себе лясканням корків від шампанського.

За здоров'я папи! – гукнув Ауреліано Другий.

Гості хором повторили тост. Потім господар будинку

грав на акордеоні, вгору шугали ракети, а для людей, що зібралися біля будинку, було замовлено святкові барабани. На світанку сп'янілі від шампанського гості зарізали шість телиць і відіслали юрбі на вулицю. І ніхто з родини не обурився. Відтоді, як Ауреліано Другий узяв на себе турботи по будинку, такі бенкети стали звичною справою, навіть коли для них не було такого поважного приводу, як народження папи. За кілька років – без жодних зусиль зі свого боку, завдяки лиш чистому везінню, – Ауреліано Другий став одним із найбагатших жителів долини, а все тому, що його худоба та домашня птиця відзначалися надзвичайною плодючістю. Кобили приносили йому трійні, кури неслися двічі на день, а свині так швидко набирали ваги, що ніхто не міг пояснити таку неймовірну плодючість інакше як чаклунством. «Відкладай гроші, – казала Урсула своєму легковажному правнукові, – таке везіння не може тривати ціле життя». Та Ауреліано Другий не зважав на її слова. Що більше пляшок шампанського відкорковував він, частуючи своїх друзів, що нестримніше плодилася його худоба, то більше він упевнювався, що ця удача залежить не від його поведінки, – вся таємниця була в його коханці Петрі Котес, чия любов мала властивість збуджувати живу природу. Він був твердо переконаний, що саме в цьому джерело його багатства, тож намагався тримати Петру Котес неподалік від своїх стад; одружившись і завівши дітей, Ауреліано Другий, за згодою Фернанди, й далі зустрічався з коханкою. Дужий і здоровенний, як і його діди, він, однак, відзначався життєлюбством і чарівною привабливістю, і в нього майже не залишалося часу стежити за худобою. Досить було йому взяти з собою до своїх розплідників Петру Котес, проїхатися з нею верхи своїми пасовиськами, і кожна позначена його тавром тварина ставала жертвою нездоланної епідемії розмноження.

Поиск по сайту: