Академік Національної Академії Наук України 14 страница

Як і все добре, що ставалося з Ауреліано Другим і Петрою Котес за їхнє довге життя, це запаморочливе багатство впало на них зненацька. Поки не скінчилася війна, Петра Котес жила на прибутки від своїх лотерей, і Ауреліано Другий часом влаштовував такі лотереї, щоб витрясти трохи грошей з Урсулиних скарбничок. Коханці були легковажною парою й не мали ніяких турбот, крім однієї: якнайраніше вкластися в ліжко щовечора – навіть у заборонені церквою дні – й жирувати там аж до ранку. «Ця жінка тебе занапастить, – кричала Урсула правнукові, бачачи, як він повертається додому, переставляючи ноги, мов той сновида. – Вона тобі так заморочила голову, що ти скоро скрутишся від кольок, і доведеться прикладати тобі до живота холодну жабу». Хосе Аркадіо Другий з великим запізненням дізнався про свого заступника і не розумів братової пристрасті. Він згадував Петру Котес як звичайну жінку, досить‑таки ледачу в ліжку й геть позбавлену потрібних для кохання якостей. Зостаючися глухим до Урсулиного лементу й до братових глузувань, Ауреліано Другий думав лише про те, як знайти таке діло, що дозволило б йому утримувати будинок для Петри і колись, однієї шаленої ночі, вмерти з нею, на ній чи під нею. Коли полковник Ауреліано Буендіа знову відкрив свою майстерню, спокусившись нарешті мирними втіхами старості, Ауреліано Другий подумав собі, що виготовлення золотих рибок може стати прибутковою справою. Він просидів багато годин у задушливій кімнаті, спостерігаючи, як тверді пластини металу, що їх полковник обробляв з незбагненним терпінням у всьому зневіреної людини, поволі перетворювалися на золоті лусочки. Робота здалася йому такою важкою, а спогад про Петру Котес був такий невідчепний і владний, що через три тижні Ауреліано Другий зник із майстерні. Саме в цей час він приніс Петрі Котес кроликів, щоб вона розіграла їх у лотерею. Тваринки почали плодитися й рости неймовірно швидко, і Петра Котес ледве встигала продавати квитки. Спочатку Ауреліано Другий не помічав, що розмноження набуває загрозливого розмаху. Але якось уночі, коли ніхто в місті вже й слухати не хотів про кролячі лотереї, він пробудився від сильного шуму за стіною.

Не бійся, – сказала Петра Котес, – то кролики.

Але вони вже більше не змогли заснути, вимучені безперестанною метушнею за стіною. Вранці Ауреліано Другий відчинив двері й побачив, що весь двір забитий, мов вибрукований, кроликами – в світлі вранішньої зорі їхня шерсть мінилася блакитною барвою. Петра Котес сміялася, як навіжена, і не змогла утриматися, щоб не пожартувати.

Це ті, що народилися сьогодні вночі, – сказала вона.

Який жах! – вигукнув він. – А чому б тобі не спробувати цього з коровами?

Невдовзі Петра Котес, щоб звільнити двір, зміняла кроликів на корову, яка два місяці по тому привела трійню. З цього все й почалося. В одну мить Ауреліано Другий став власником пасовиськ і гуртів і ледве встигав розширяти стайні та напхом напхані свинарники. Весь цей раптовий достаток здавався маренням, і Ауреліано Другому ставало смішно; йому нічого не залишалося, як викидати різкі коники, щоб дати вихід своєму гуморові. «Плодіться, корови, життя‑бо коротке!» – кричав він. Урсула з острахом питала себе подумки, чи не вплутався, бува, її правнук у якісь темні оборудки, чи не зробився злодієм або ж крадієм худоби, й щоразу, коли бачила, як він відкорковує шампанське просто задля втіхи полити собі голову піною, кричала на нього, звинувачуючи в марнотратстві. Вона цим так надокучила Ауреліано Другому, що якось, вернувшись додому на світанні в піднесеному настрої, він узяв скриню з грошима, слоїк із клейстером та щіточку і, наспівуючи на повен голос старі пісні Франсіско Людини, обклеїв увесь будинок – усередині й зовні, від верху до низу – кредитками вартістю в один песо. Старовинна будівля, що її, відколи привезено піанолу, постійно фарбували в білий колір, набула вигляду ніби мечеті. Поки Урсула та інші родичі обурювались і кричали, а народ, заповнивши вулицю, щоб побути при такому уславленні марнотратства, виказував свою радість, Ауреліано Другий пообліплював геть усе – від фасаду до кухні, навіть купальню – і викинув решту кредиток у двір.

– Тепер, – мовив він на завершення, – я сподіваюся, що ніхто в цьому будинку не говоритиме мені більше про гроші.

Так воно далі й було. За Урсулиним наказом кредитки разом із прилиплими до них шматками глини повіддирали від стін і знову пофарбували будинок у білий колір. «О Господи, – молилась Урсула, – зроби нас такими ж бідними, якими ми були, коли заснували це місто, щоб нам на тім світі не довелося розплачуватися за марнотратство». Але її молитви було розтлумачено небом зовсім в іншому розумінні. Один із робітників через необережність штовхнув велику, в людський зріст, гіпсову статую святого Йосифа, яку хтось приніс у будинок наприкінці війни; статуя впала й розбилася на друзки. Виявилося, що вона була повна‑повнісінька золотих монет. Ніхто не міг пригадати, як цей святий опинився в будинку. «Його принесли троє чоловіків, – нарешті пояснила Амаранта. – І попросили дозволу залишити у нас, поки вщухне дощ; я їм сказала – поставте в куток, щоб ніхто не наткнувся; вони його туди обережно поставили, і відтоді він там і стояв, бо ніхто по нього так і не прийшов».

Останнім часом Урсула запалювала перед статуєю свічки й била поклони, й гадки не маючи, що молиться не святому, а майже двомстам кілограмам золота. Із запізненням виявивши своє мимовільне поганство, Урсула засмутилася ще дужче. Потім зібрала з підлоги здоровенну купу монет, розсипала їх у три мішки й закопала в потаємному місці, сподіваючись, що рано або пізно три незнайомці прийдуть по них. Багато років по тому, у важкі часи своєї старості, Урсула мала звичай встрявати в розмови численних приїжджих, які заходили до них у будинок, і запитували їх, чи то не вони, бува, залишили тут святого Йосифа з гіпсу, щоб постояв, поки вщухне дощ.

Достаток, що так непокоїв Урсулу, був у той час звичайним явищем. Макондо купалося в казковому багатстві. Зроблені з глини та очерету хатини перших поселенців змінилися цегляними будівлями з дерев'яними віконцями від сонця й цементовими підлогами, які допомагали легше зносити задушливу полудневу спекоту. Про поселення, засноване колись Хосе Аркадіо Буендіа, нагадували тільки запилюжені мигдалеві дерева, яким випало вистояти перед найсуворішими випробуваннями, та річка з прозорою водою, що її камені, схожі на доісторичні яйця, були роздроблені на скалки шаленими молотками каменярів, коли Хосе Аркадіо Другий задумав розчистити річище й відкрити по річці навігацію. То був божевільний задум, який можна було порівняти хіба що з фантазіями Хосе Аркадіо Буендіа, бо численні камені й пороги робили неможливим судноплавство від Макондо до моря. Але Хосе Аркадіо Другий у несподіваному для нього пориві нерозважності наполягав на своєму проекті. Доти він жодного разу не виказував надмірної уяви. Він навіть не зустрічався з жінками, якщо не брати до уваги нетривалої пригоди з Петрою Котес. Урсула завжди вважала його найжалюгіднішим паростком роду Буендіа, нездатним відзначитися навіть як півняр. Та якось полковник Ауреліано Буендіа розповів Хосе Аркадіо Другому про іспанський ґалеон, застряглий на мілині за дванадцять кілометрів від моря, що його зчорнілий каркас полковник бачив на власні очі в роки війни. Ця історія, яку вже давно всі вважали вигадкою, стала для Хосе Аркадіо Другого одкровенням. Він продав своїх півнів, найняв за ці гроші робітників, купив інструмент і взявся за нечувану справу: заходився дробити каміння, копати канали, розчищати підводні мілини, ба навіть рівняти пороги. «Я вже все це знаю напам'ять, – кричала Урсула. – Схоже на те, що час рухається по колу, і ми знов повернулися до того, з чого почали». Коли річка, на думку Хосе Аркадіо Другого, зробилася судноплавною, він детально виклав братові свої задуми, і той дав йому гроші, необхідні для їх здійснення. Після цього Хосе Аркадіо Другий зник на довгий час. У Макондо вже стали подейкувати, мовляв, його проект купити судно – не що інше, як виверт, щоб видурити гроші у брата й розтринькати їх, аж враз поширилася чутка про якийсь дивний корабель, що наближається до міста. Жителі Макондо, котрі давно вже позабували про запаморочливі починання Хосе Аркадіо Буендіа, позбігалися до річки й, не вірячи своїм очам, дивилися, як до берега підходить перший і – як виявилось – останній корабель, що будь‑коли пришвартовувався біля їхнього міста. Це був усього лише пліт з бальсових колод, і його тягли за товсті линви двадцятеро чоловік, що йшли берегом. На носі стояв Хосе Аркадіо Другий із сяючими від щастя очима й керував цим складним маневром. З ним прибув цілий гурт вродливих жіночок, які ховалися від пекучого сонця під яскравими парасольками; на їхні гарні плечі були накинуті шовкові шалі, обличчя вкривав шар рум'ян та білил, волосся прикрашали живі квіти, на руках поблискували золоті браслети, а в роті – вправлені в зуби діаманти. Вальсовий пліт став єдиним плавучим засобом, що його Хосе Аркадіо Другий спромігся провести вгору проти течії аж до Макондо, та й то всього один раз, проте він так ніколи й не визнав, що його задум провалився, навпаки, проголосив своє діяння великою перемогою людської волі над силами природи. Хосе Аркадіо Другий відзвітувався перед братом в усіх витратах до останнього сентаво й невдовзі знову поринув з головою в буденні турботи про бойових півнів. Єдиним, що зосталося від цього невдалого починання, був подув нового життя, принесений у Макондо французькими жінками, чиє чудове мистецтво змінило традиційні методи кохання, а невсипуще дбання про громадське благо спонукало зрівняти з землею застарілий заклад Катаріно і перетворити глуху вуличку в щось на взірець галасливого ярмарку з японськими ліхтариками й журливою музикою орґанчиків. Саме ці жінки й ініціювали той кривавий карнавал, який на три дні втягусе Макондо у вир безумства і дав Ауреліано Другому нагоду познайомитися з Фернандою дель Карпіо.

Королевою карнавалу було проголошено Ремедіос Прекрасну. Урсула, яку бентежна краса правнучки кидала в дрож, не змогла перешкодити обранню. Доти вона пускала Ремедіос Прекрасну на вулицю тільки разом з Амарантою, коли треба було йти до меси, але й тоді примушувала дівчину закривати обличчя чорною мантильєю. Навіть найменш благочесні чоловіки з числа тих, хто міг, перевдягнувшись священиком, правити блюзнірські меси в закладі Катаріно, приходили до церкви, сподіваючись бодай на мить побачити обличчя Ремедіос Прекрасної, про чию казкову красу з захватом, ба майже зі священним жахом гула вся долина. Минуло чимало часу, перш ніж декому вдалося глянути на обличчя дівчини, і краще було б їм не діждати такої нагоди, бо відтоді більшість із них забула про спокійний сон. А той, завдяки кому здійснилося їхнє бажання, чужинець, кабальєро, сам назавжди згубив спокій, загруз у трясовині мерзоти й злиднів, і кілька років по тому його, заснулого на рейках, розкраяв на частини нічний поїзд. Від першої хвилини, тільки‑но він з'явився в церкві в своєму зеленому вельветовому костюмі й гаптованому жилеті, всі зрозуміли, що він приїхав дуже здалеку, можливо, навіть з іншої країни, приваблений чарами Ремедіос Прекрасної. Він був такий гарний і стрункий, тримався з таким спокоєм і гідністю, що поряд із ним П'єтро Креспі здався б просто недоноском, і багато жінок із заздрісними усмішками перешіптувалися, що це його треба було б закрити мантильєю. Він не знав нікого в Макондо. Приїжджав удосвіта в неділю, як принц із казки, – верхи на коні зі срібними стременами й оксамитовим чапраком, – і після меси покидав місто.

Кабальєро був такий показний, що відколи його вперше побачили в церкві, всі вирішили: між ним і Ремедіос Прекрасною розпочався безмовний і напружений двобій, укладено таємну угоду, і це має завершитися не тільки коханням, але й смертю. Шостої неділі кабальєро з'явився з жовтою трояндою в руці. Він, як звичайно, слухав відправу стоячи, а коли вона скінчилася, заступив дорогу Ремедіос Прекрасній і підніс їй троянду. Дівчина взяла квітку дуже природним рухом, ніби й чекала цього дарунку, відтак на мить трохи підняла мантилью й вдячно усміхнулася кабальєро. Ото й усе, що вона зробила. Але для нього, та й не тільки для нього, а й для всіх чоловіків, які дістали нещасливий привілей зберегти це в пам'яті, ця мить стала навіки незабутньою.

Відтоді кабальєро почав приходити під вікно Ремедіос Прекрасної, ведучи з собою цілий оркестр, який іноді грав аж до ранку. Ауреліано Другий, – єдиний, хто перейнявся до кабальєро щирим співчуттям, – намагався похитнути його наполегливість. «Не марнуйте часу, – якось порадив він йому вночі. – Жінки в цьому домі впертіші за ослиць». Він запропонував незнайомцеві свою дружбу, запросив викупатися в шампанському, намагався пояснити, що представниці жіночої статі роду Буендіа мають крем'яне серце, але так і не спромігся здолати його затятість. Полковник Ауреліано Буендіа, у якого від нічних концертів увірвався терпець, пригрозив кабальєро, що вилікує його від туги пістолетом. Але ніщо не могло примусити закоханого припинити залицяння, аж поки він сам не впав у глибокий розпач. І тоді з гарного елегантного молодика він перетворився на жалюгідного обірванця. Ходили чутки, що кабальєро відмовився від влади й багатства на своїй далекій батьківщині, хоча насправді ніхто так ніколи й не довідався, звідки він родом. Юнак зробився п'яницею, забіякою і тепер завжди зустрічав світанок, валяючись буквально у власних виверженнях у закладі Катаріно. Найсумнішим у його трагедії було те, що Ремедіос Прекрасна була байдужа до нього навіть у той час, коли він з'явився в церкві виряджений, як принц. Вона взяла в кабальєро жовту троянду без жодного кокетства, просто потішена цим небуденним вчинком, і трохи підняла мантилью, аби краще роздивитися його обличчя, а зовсім не для того, щоб показати йому своє.

Правду кажучи, Ремедіос Прекрасна була істота не від світу цього. Вона вже стала дівчиною, а Санта Софія де ла П'єдад все ще мила й одягала її, і, навіть коли Ремедіос Прекрасна почала робити це сама, все ще доводилося пильнувати, щоб вона не малювала на стінах звірят паличкою, вимазаною власною какою. Вона дожила до двадцяти років, так і не навчившися ні читати, ні писати, ані послуговуватися столовими приборами, і ходила по будинку гола: її природа опиралась будь‑якій умовності. Коли молодий офіцер, начальник охорони, освідчився їй у коханні, вона відкинула його просто тому, що була здивована такою легкодумністю. «Ну й дурень, – сказала вона Амаранті. – Каже, що вмирає через мене. Хіба я – заворот кишок абощо?» Коли ж офіцера справді знайшли мертвого під її вікном, Ремедіос Прекрасна підтвердила своє перше враження: «А що я казала, – зауважила вона. – Справжнісінький дурень».

Здавалося, ніби якась надзвичайна проникливість дозволяла їй бачити саму суть речей, відкидати все поверхове. Так принаймні гадав полковник Ауреліано Буендіа, для котрого Ремедіос Прекрасна не була розумово відстала, як усі вважали, а зовсім навпаки. «Дивишся на неї – і ніби й не було двадцяти років війни», – полюбляв казати він. Урсула також дякувала Богові, що він нагородив їхню родину створінням такої виняткової чистоти, але водночас краса правнучки бентежила її, здавалася їй сумнівною вартістю, – радше вадою, аніж цінним даром, – диявольськими тенетами, розставленими посеред невинності. Тим‑то Урсула й хотіла віддалити Ремедіос Прекрасну від людей, уберегти від усіх земних спокус, не відаючи того, що Ремедіос Прекрасна уже в череві матері була надійно захищена від будь‑якої зарази. Урсула не могла допустити, щоб її правнучку обрали королевою краси на бісівському шабаші, названому карнавалом. Але Ауреліано Другий, який загорівся бажанням перевдягтися тигром, умовив падре Антоніо Ісабеля прийти в будинок і розтлумачити Урсулі, що карнавал – не поганське свято, як вона вважає, а народний звичай, освячений католицькою церквою. Нарешті, переконана священиком, вона, хоч і згнітивши серце, дала згоду на коронацію.

Звістка про те, що Ремедіос Буендіа буде королевою свята, за кілька годин облетіла всю долину – аж до найвіддаленіших місць, куди ще не долинула слава про надзвичайну красу дівчини, і викликала занепокоєння тих, для кого прізвище Буендіа все ще залишалося символом бунту. Але їхня тривога не мала жодних підстав. Якщо когось у той час і можна було назвати сумирним, так це постарілого й зневіреного полковника Ауреліано Буендіа, який потроху втрачав будь‑який зв'язок із життям країни. Він сидів, зачинившись у своїй майстерні, і єдиним способом спілкування з довколишнім світом була для нього торгівля золотими рибками. Один із тих солдатів, які охороняли його в перші дні миру, продавав їх по містах і селах країни, звідки повертався, навантажений золотими монетами та новинами. Він розповідав, що уряд консерваторів за підтримки лібералів збирається переробити календар так, щоб кожен президент перебував при владі сто років; що нарешті підписано конкордат зі святим престолом і з Риму приїжджав кардинал, у якого корона була всіяна діамантами, а трон – зі щирого злота; що міністри‑ліберали сфотографувалися, стоячи перед кардиналом навколішках і цілуючи його перстень; що примадонну іспанської трупи, що ґастро лювала в столиці, було викрадено з її акторської убиральні невідомими в масках, і наступного дня вранці, в неділю, вона танцювала гола в літньому палаці президента республіки. «Не говори мені про політику, – відказував йому полковник. – Наше діло – продавати рибки». Коли чутка про те, що полковник не хоче нічого знати про становище в країні, бо багатіє зі своєї майстерні, дійшла до Урсули, вона засміялася. Її напрочуд практичний розум не міг збагнути, який зиск має полковник зі своєї комерції, міняючи рибок на золоті монети, а потім обертаючи ці монети на рибок, і так без кінця, і що більше продає, то більше повинен працювати, щоб підтримувати це безнадійно зачароване коло. Як по правді, полковника Ауреліано Буендіа цікавила не торгівля, а робота. Йому доводилося так зосереджуватися, вставляючи в оправу лусочки, укріплюючи дрібненькі рубіни‑очі, шліфуючи зябра та приробляючи хвости, що не лишалося жодної вільної хвилинки для спогадів про розчарування від війни. Точність і тонкощі ювелірного мистецтва вимагали такої зосередженої уваги, що за короткий час полковник Ауреліано Буендіа постарів дужче, ніж за всі роки війни; від постійного сидіння в нього зігнулася спина, від тонкої роботи зіпсувався зір, але зате він здобув душевний супокій. Останній раз полковник займався питанням, що стосувалося війни, коли група ветеранів, яка складалася з лібералів і консерваторів, попросила допомогти їм домогтися обіцяних урядом довічних пенсій; справа з їхнім затвердженням так і не зрушила з місця. «Забудьте про це, – сказав їм полковник Ауреліано Буендіа. – Ось бачите, я відмовився від пенсії, щоб не мучитися аж до смерті, дожидаючи її». Спочатку його навідував вечорами полковник Герінельдо Маркес, вони сідали вдвох на вулиці біля дверей будинку й згадували минуле. Але Амаранті було несила зносити спогади, що пробуджувалися в ній, коли вона бачила цього стомленого чоловіка, чия дедалі більша лисина вже підштовхувала його до безодні передчасної старості, й Амаранта діймала полковника Герінельдо Маркеса несправедливою зневагою доти, доки він почав приходити тільки у виняткових випадках, а потім і зовсім перестав: його розбив параліч. Відлюдькуватий, мовчазний, далекий від нових віянь життя, якими повнився дім, полковник Ауреліано Буендіа потроху зрозумів, що таємниця спокійної старості – це не що інше, як укладення чесної угоди з самотністю. Він вставав о п'ятій годині ранку після неглибокого сну, випивав на кухні свою вічну чашку чорної кави без цукру й замикався у майстерні, а о четвертій годині дня проходив ґалереєю, тягнучи за собою табуретку, не звертаючи ніякої уваги ні на палахкі кущі троянд, ні на розлите довкола сяйво сонця на вечірньому прузі, ні на зарозумілий вигляд Амаранти, чия повсякденна журба явно шуміла у надвечірній тиші, мов кипляча вода в казані, й сидів на вулиці доти, доки дозволяли москіти. Одного разу хтось із перехожих насмілився порушити його самотність.

Що поробляєте, полковнику?

Та, як бачите, сиджу, – відказав він. – Чекаю на свій похорон.

Отже, занепокоєння, викликане в деяких колах тим, що в зв'язку з коронуванням Ремедіос Прекрасної ім'я полковника Ауреліано Буендіа знову з'явилось у всіх на вустах, не мало реальної підстави. Проте багато хто був іншої думки. Не відаючи про близьку трагедію, жителі Макондо радісними юрбами ринули на міську площу. Карнавал досяг уже своєї найвищої точки безуму, і Ауреліано Другий, який нарешті здійснив свою мрію перевдягтися тигром, ходив щасливий серед неосяжного натовпу, охрипнувши від безперестанного рикання, аж враз на дорозі з долини показався великий гурт ряджених; вони несли на позолочених ношах жінку, чарівнішу за яку годі було собі й уявити. На якусь хвилю мирні жителі Макондо поскидали маски, щоб якнайкраще роздивитися сліпуче створіння в смарагдовій короні й горностаєвій мантії, яке здавалося наділеним справжньою монаршою владою, а не отією мішурною, що створюється з блискіток і пап'є‑маше. Знайшлося чимало проникливих людей, які запідозрили підступ. Але Ауреліано Другий відразу поклав край замішанню: він проголосив прибулих почесними гостями і з Соломоновою мудрістю всадовив Ремедіос Прекрасну та королеву‑самозванку на один п'єдестал. Аж до півночі захожі, перевдягнуті бедуїнами, брали участь у загальних веселощах і навіть зробили свій внесок у свято – чудову піротехніку й віртуозну акробатику, що викликали у всіх спогади про давно забуте мистецтво циган. Та невдовзі, в розпалі веселощів, хитку рівновагу було порушено.

– Хай живе ліберальна партія! – вигукнув хтось. – Хай живе полковник Ауреліано Буендіа!

Спалахи пострілів затьмарили блиск феєрверків, крики жаху заглушили музику, радощі змінилися панікою. Ще багато років по тому люди подейкували, що почет королеви‑самозванки був насправді ескадроном регулярних військ, і під пишними бурнусами бедуїнів були сховані карабіни. Уряд надзвичайним декретом відкинув це звинувачення, пообіцявши провести суворе розслідування кривавої події. Та правду так і не було з'ясовано, і остаточно перемогла версія про те, що почет королеви, без найменшого на це приводу, за знаком свого командира розгорнувся в бойовий порядок і безжально відкрив вогонь по натовпу. Коли спокій було відновлено, в місті не виявилося жодного з удаваних бедуїнів, а на площі зосталися лежати – хто вбитий, хто поранений – п'ятеро паяців, чотири коломбіни, шістнадцятеро козирних королів, один чорт, три музиканти, два пери Франції й три японські імператриці. Серед безладу й загальної паніки Хосе Аркадіо Другому вдалося сховати в безпечному місці Ремедіос, а Ауреліано Другий приніс додому на руках королеву‑самозванку в подертій сукні й забрудненій кров'ю горностаєвій мантії. Бона звалася Фернандою дель Карпіо. Її вибрали, як найгарнішу з п'яти тисяч найпрекрасніших жінок країни, й привезли до Макондо, пообіцявши проголосити королевою Мадагаскару. Урсула доглядала її, мов рідну дочку. Замість осудити дівчину, місто перейнялося співчуттям до її простодушності. Через півроку після цієї бойні, коли поодужували поранені й пов'янули останні квіти на братській могилі забитих, Ауреліано Другий вирушив по Фернанду дель Карпіо до далекого міста, де вона жила зі своїм батьком, привіз її до Макондо й справив бучне весілля, яке тривало аж двадцять днів.

Через два місяці їхньому подружньому життю мало не настав кінець, бо Ауреліано Другий, намагаючися загладити свою провину перед Петрою Котес, вирішив сфотографувати її в уборі королеви Мадагаскару. Коли Фернанда довідалася про це, то поскладала свій посаг у скрині й, ні з ким не попрощавшись, поїхала геть із Макондо. Ауреліано Другий наздогнав її на дорозі в долину. Після довгих принизливих прохань і обіцянок виправитися йому зрештою вдалося повернути дружину додому, а коханку він знову покинув.

Певна своїх сил, Петра Котес не виявила ніякого занепокоєння. Адже це вона зробила його чоловіком. Він був іще дитиною, яка нічого не відала про справжнє життя, з напханою різними фантазіями головою, коли Петра Котес витягла його з Мелькіадесової кімнати й визначила йому місце в світі. Він народився потайним, відлюдькуватим, схильним до роздумів на самоті, а вона сформувала йому нову, зовсім іншу вдачу, жваву, товариську, відкриту, наповнила його радістю життя, прищепила любов до бучних веселощів та марнотратства і врешті‑решт перетворила його – зовні й усередині – на того чоловіка, про якого мріяла для себе з юних літ. Потім він оженився – рано чи пізно сини одружуються. Він довго не насмілювався повідомити їй цю новину. І поводився зовсім по‑дитячому: закидав її незаслуженими докорами, придумував якісь образи, сподіваючись, що Петра Котес порве з ним сама. Одного разу, коли Ауреліано Другий кинув своїй коханій нове несправедливе звинувачення, вона обійшла пастку й поставила все на свої місця.

Вся річ у тім, – мовила вона, – що ти хочеш одружитися з королевою.

Присоромлений Ауреліано Другий зобразив напад гніву, оголосив себе людиною, якої не зрозуміли і яку незаслужено образили, і перестав навідувати будинок коханки. Петра Котес ні на мить не втратила своєї чудової витримки звіра в засідці, вона слухала музику, звуки фанфар, гамір бурхливого весільного бенкету так, ніби все це було тільки одним із нових вибриків Ауреліано Другого. Тим, хто висловлював їй співчуття, вона відповідала безтурботною усмішкою.

Не тривожтеся, – королеви в мене на побігеньках. – А сусідці, яка запропонувала їй запалити заговорені свічки перед портретом утраченого коханця, вона сказала впевнено й загадково: – Єдина свічка, через яку він повернеться, горить, не згасаючи.

Як вона й припускала, Ауреліано Другий з'явився в будинку відразу ж після медового місяця. З ним були його постійні приятелі й мандрівний фотограф, а ще він приніс сукню й горностаєву мантію, в які Фернанда вирядилася на карнавалі. Серед гамору веселого бенкету Ауреліано Другий примусив Петру Котес убратися королевою, проголосив її єдиною й довічною володаркою Мадагаскару, звелів сфотографувати її й роздав фотографії своїм друзям. Петра Котес не тільки погодилася взяти участь у цій грі, але й глибоко в душі відчула жалість до свого коханця, вирішивши, що він, либонь, чимало натерпівся, коли вже вигадав такий небуденний спосіб примирення. О сьомій годині вечора, все ще залишаючись в уборі королеви, вона прийняла Ауреліано Другого в своєму ліжку. Від його одруження не минуло й двох місяців, але Петра Котес відразу помітила, що справи на шлюбному ложі йдуть поганенько, й відчула солодке вдоволення від свідомості звершеної помсти. Проте через два дні, коли Ауреліано Другий, не насмілившися з'явитися особисто, прислав до неї посередника, аби домовитися про умови, на яких вони розійдуться, Петра Котес зрозуміла, що їй буде потрібно більше терпіння, ніж вона гадала, бо її коханець, здається, зібрався принести себе в жертву правилам пристойності. Але навіть і тоді Петра Котес не зрадила свого спокою. Покірливість, із якою вона поступалася бажанню Ауреліано Другого, тільки підтвердила думку, що склалася в усіх про неї, як про бідолашну, гідну співчуття жінку; на пам'ять про коханого в неї залишилася тільки пара лакованих черевиків, у яких, за його власними словами, він хотів би лежати в труні. Петра Котес обгорнула черевики ганчірками, поклала в скриню й наготувалася терпляче чекати, не піддаючись розпачеві. «Рано або пізно він має прийти, – мовила вона до себе, – бодай для того, щоб узути ці черевики».

їй не довелося чекати так довго, як вона гадала. Насправді Ауреліано Другий уже в першу шлюбну ніч зрозумів, що вернеться до Петри Котес набагато раніше, ніж постане необхідність узути лаковані черевики: річ у тім, що Фернанда виявилася жінкою не від світу цього. Вона народилася й виросла за тисячу кілометрів від моря, в похмурому місті, де на кам'яних вуличках у ті ночі, коли бродять привиди, ще можна було почути, як стукотять колеса карет, везучи віце‑королів. Щовечора, о шостій годині, з тридцяти двох дзвіниць цього міста лунав смутний подзвін. У старовинний будинок, зведений за колоніальних часів та обкладений надгробними плитами, ніколи не заглядало сонце. Від кипарисових крон у дворі, від слизьких туберозових аркад у саду, від вицвілих штор у спальнях віяло мертвотним спокоєм. Із зовнішнього світу до Фернанди, аж поки вона стала підлітком, не долинало нічого, крім меланхолійного звучання клавікорда, на якому грав хтось у сусідньому будинку, рік по року, день у день добровільно позбавляючи себе задоволення поспати в години сієсти. Сидячи біля ліжка хворої матері, чиє обличчя від світла з припорошених вітражів здавалося зелено^жовтим, вона слухала занудливі гами й думала, що ця музика бринить десь там, у далекому світі, поки вона виснажує себе тут, плетучи похоронні вінки. Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розповідала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво особливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття своєї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, – пояснила мати, надсадно кашляючи. – Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Минуло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у дитинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».

Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укритий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй подавали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печиво. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений заставити будинок, аби купити їй посаг. Ці мрії не були викликані ні простодушністю, ані манією величі. Просто її так виховали. Відколи Фернанда пам'ятала себе, вона завжди ходила на золотий горщик із родовим гербом. Коли їй виповнилося дванадцять років і вона вперше залишала будинок, виряджаючися в монастирську школу, для неї подали екіпаж, хоч до школи було всього два квартали. Її однокашниці дивувалися, що її посадовлено окремо, на стілець із дуже високим бильцем, і вона не приєднується до них навіть під час перерви. «Ви їй не рівня, – пояснювали черниці. – Вона буде королевою». Подруги повірили в це, бо вже на той час Фернанда була найгарніша, найшляхетніша і найскромніша дівчина з усіх, яких вони бачили в своєму житті. Минуло вісім років, і, навчившися писати вірші латиною, грати на клавікордах, вести розмову про соколині лови з кабальєро та про апологетику[16]з архиєпископом, обговорювати державні справи з іноземними правителями, а божественні – з Папою, Фернанда вернулася в рідну домівку й знову почала плести похоронні вінки. Будинок виявився занедбаним. У ньому зосталися найнеобхідніші меблі, декілька канделябрів та срібний сервіз, усе інше довелося поступово спродати: адже треба чимось платити за науку. Її мати померла від нападу пропасниці. Батько, дон Фернандо, весь у чорному, із золотим ланцюжком від годинника впоперек грудей, видавав їй у понеділок срібну монету на домашні витрати й забирав сплетені за тиждень похоронні вінки. Більшу частину дня він просиджував, замкнувшися в своєму кабінеті, а в тих рідкісних випадках, коли виходив у місто, завжди повертався перед шостою годиною, щоб устигнути помолитися разом з донькою. Фернанда ніколи ні з ким не приятелювала. Ніколи не чула про те, що країна стікає кров'ю у війнах. Ніколи не переставала слухати щоденні вправи на піаніно. Вона вже почала втрачати надію стати королевою, як раптом одного дня біля парадного входу пролунало кілька нетерплячих ударів молотком. Фернанда відчинила двері ставному військовому з надзвичайно ґречними манерами, на щоці в нього красувався шрам, а на грудях – золота медаль. Він замкнувся з батьком у кабінеті. Через дві години дон Фернандо зайшов до її кімнати. «Збирайся, – сказав він. Тобі доведеться вирядитись у далеку подорож». Ось так Фернанду й привезли до Макондо. А там життя одним махом, брутально й нещадно, звалило на неї весь тягар тієї реальної дійсності, яку батьки приховували від дочки стільки років. Повернувшись додому, вона замкнулася в своїй кімнаті й довго плакала, незважаючи на благання й пояснення дона Фернандо, який намагався вилікувати рану, завдану її серцю нечуваним знущанням. Фернанда вже була вирішила, що не залишить своєї спальні до самісінької смерті, аж тут по неї приїхав Ауреліано Другий. Це надзвичайно вразило її, бо, приголомшена кривавими подіями в Макондо, не тямлячись від люті через свою ганьбу, Фернанда збрехала йому про себе, щоб він ніколи не міг довідатись, хто вона насправді така. Вирушаючи на пошуки, Ауреліано Другий знав тільки дві певні прикмети: у неї характерна вимова уродженки гір і за фахом вона плетільниця похоронних вінків. Він шукав, не шкодуючи сили. З тією ж бездумною відвагою, з якою Хосе Аркадіо

Поиск по сайту: